- Я залишу торбинку в Юлія Любиказки,- заявив він.- Бо як злодії прийдуть та почують «гар-р-р-пі-пі-пі», то подумають, що це тигр, і не зважаться зайти.
Він тихенько відчинив двері до спальні, і «гар-р-р-пі-пі-пі» стало гучніше. Карлсон вдоволено захихотів і зник з торбинкою. А Малий лишився його чекати.
За хвилю Карлсон повернувся. Без торбинки. Але з дядьковими Юліусовими зубами в руці.
- Ну, Карлсоне! - здивувався Малий.- Навіщо ти їх узяв?
- А ти гадаєш, що я лишив би свої карамельки в того, хто має зуби? - сказав Карлсон.- От уяви, що Юлій Любиказка прокинеться вночі й побачить торбинку! І як матиме під рукою зуби, то один по одному схрумає всі [568] цукерки. Але, на щастя, тепер у нього немає під рукою зубів.
- Дядько Юліус ніколи б так не зробив,- сказав Малий.- Він не взяв би чужої карамельки.
- Дурний ти та й годі. Він же подумає, що то прилинула якась фея з казкового світу і принесла йому торбинку,- сказав Карлсон.
- Не подумає, бо він сам їх купував,- заперечив Малий.
Та Карлсон не хотів нічого й слухати.
- Мені треба зубів, - сказав він.
Потім він заявив, що йому треба також міцного шнурка. Малий прошмигнув до кухні і знайшов у шафі з господарським начинням мотузку, на якій сушать білизну.
- А нащо тобі мотузка? - запитав він.
- Я зроблю пастку,- відповів Карлсон.- Страшну, жахливу, смертельну пастку на злодіїв.
І він показав, де саме її зробить,- там, де кінчалися вузькі сіни й починався передпокій.
- Саме тут,- сказав Карлсон.
При вході до передпокою стояло обабіч по важкому стільцеві, і тепер Карлсон спорудив там просту; але хитру пастку на злодіїв: напнув упоперек майже над самою підлогою мотузку, міцно прив'язавши її кінцями за дебелі ніжки стільців. Кожен, хто в темряві йтиме з сіней до передпокою, неодмінно перечепиться за мотузку.
Малий пам'ятав, як минулого року Філле й Рулле приходили до них красти. Вони просунули довгу дротину у шпару для листів, відімкнули замок і влізли до хати. Цього разу вони, мабуть, теж сюдою лізтимуть, то хай перечепляться за мотузку, так їм і треба. [569]
Малий тихенько засміявся, тоді згадав щось і ще дужче втішився.
- Я дарма сушив собі голову,- сказав він.- Адже Бімбо як загавкає, то збудить цілий будинок, і Філле з Рулле тільки п'ятами накивають.
Карлсон витріщився на нього, ніби не вірив своїм вухам.
- А як так,- суворо сказав він,- як так, то я дарма зробив пастку на злодіїв. І ти гадаєш, що я на це пристану, га? Ні, собаку треба забрати, і то негайно!
Малий неабияк розсердився.
- Що ти вигадав? Куди ж я, по-твоєму, його діну?
І Карлсон сказав, що Бімбо міг би любісінько переспати в нього нагорі. Лежав би собі на канапі й сопів, скільки влізе, поки він жартуватиме зі злодіями. А як рано-вранці Бімбо вилізе з постелі, то опиниться по коліна в м'ясному фарші, пообіцяв Карлсон, аби тільки Малий був розважний.