Та Філле не збирався вшиватися.
- Нізащо в світі! Затям собі, що за десять тисяч я витримаю й кілька десятків привидів.
Він тихенько підняв стільці з пасткою і відставив їх убік. Нехай краще не заважають, як доведеться тікати звідси.
- Які ж тут, мабуть, живуть шибеники, що знайшли собі розвагу - перечіпляти мотузкою гостей! - сердито [578] бурмотів він.- Я полетів сторч головою. Ото буде синець під оком. Проклятущі розбишаки!
Він знову ввімкнув ліхтарика й освітив усі закутки.
- Подивимось, куди які двері ведуть і звідки почнемо шукати.
Світло блимало то тут, то там, і щоразу, коли воно зупинялося біля столу, Малий заплющував очі, зіщулювався як тільки міг і розпачливо підкорчував ноги. Вони здавалися йому неймовірно довгими й не вміщалися під столом, весь час висувались якраз стільки, щоб Філле й Рулле могли їх побачити.
До всього Малий помітив, що Карлсон знову вовтузиться з «матінкою». Світло саме згасло, запала темрява, але Малий усе ж таки розгледів, як Карлсон висунув «матінку» з-під скатертини й прихилив спиною до столу. І як Філле ще раз блимнув ліхтариком, світло трапило просто у моторошно вишкірені зуби. Знов почулися два приглушені зойки, а тоді швидкий тупіт у напрямку сіней.
Тепер Карлсон заворушився.
- Ходімо,- шепнув він Малому в саме вухо.
Тоді, тягнучи за собою «матінку» на собачому ремінці, жваво, наче їжак, подріботів рачки до кімнати Малого. Малий і собі порачкував за ним.
- Які невчені люди! - сказав Карлсон, зачиняючи двері.- Щоб ото не відрізнити привида від мумії! Це ж так просто!
Він обережно прочинив двері й прислухався до темряви в передпокої. Малий і собі слухав, сподіваючись, що за Філле й Рулле клацне замок у сінешніх дверях. Та дарма. Вони не втекли, бо чутно було звіддалік їхню тиху розмову.
- Не забувай про десять тисяч крон,- сказав Філле.- І знай, що я не дам себе* залякати жодному привидові! [579]
Минула якась хвилина. Карлсон і далі прислухався
- Тепер вони в Юлія Любиказки,- сказав нарешті він.- Гей-гей, треба трошки попоратись!
Він зняв з «матінки» ремінця і обережно поклав її в ліжко.
- Гей-гоп, матінко, аж тепер ти нарешті поспиш! - сказав Карлсон, вкриваючи її та підтикуючи, як мати підтикує дитину. Тоді поманив до себе Малого.- Глянь, правда ж, вона золотко? - сказав він, присвічуючи на мумію ліхтариком.
Малий здригнувся. «Матінка» хоч кого могла перелякати до смерті чорними витріщеними очима, що втупились у стелю, і моторошною посмішкою. Проте Карлсон задоволено поплескав її, тоді натягнув їй простирадло й ковдру ^ж на голову. Потім узяв ще й покривало, що його панна Цап згорнула й поклала на стілець, як приходила віддати Малому на добраніч, і старанно розстелив зверху. «Мабуть, щоб матінка не змерзла»,- хихочучи, подумав Малий. Тепер «матінки» не видно було, тільки вимальовувався під покривалом невеликий, довгастий горбик.
- Гей-гоп, Малий,- сказав Карлсон,- тепер, я вважаю, і тобі треба трохи поспати.
- Де? - занепокоївся Малий, бо нізащо не хотів спати поряд з «матінкою».- Як же я ляжу на ліжко, коли там...
- Авжеж, зате ляжеш під ліжко,- відповів Карлсон і спритно, мов їжак, порачкував під ліжко.
Малий і собі чимдуж поліз за ним.
- Зараз ти почуєш типове хропіння шпигунів,- сказав Карлсон.
- А шпигуни хропуть якось особливо? - вражено запитав Малий.