Після обіду дядько Юліус подався до вітальні викурити сигару. Панна Цап мила посуд. Очевидно, навіть Карлсон не міг зіпсувати їй надовго доброго гумору, бо вона знов загула:
- Ох, Фрідо, так буде краще для тебе...
Та раптом вона виявила, що в кухні немає жодного рушника витирати посуд, і знов розсердилась.
- Чи мені хто міг би сказати, куди ділися всі рушники? - сказала вона, грізно роззираючись по кухні.
- Авжеж, дехто міг би, а саме: найкращий у світі шукач рушників,- відповів Карлсон.- Аби ж ви були розважні й щоразу зверталися до нього, як чогось не знаєте.
Карлсон помчав до кімнати Малого й вернувся з таким оберемком рушників, що його самого не видно було за ними. Але то були незвичайно брудні й затягані рушники, і панна Цап розсердилася ще дужче.
- Де ці рушники були? - крикнула вона. [595]
- їх позичали в казковий світ,- відповів Карлсон.- І бачите - там ніколи не підмітають під ліжками! Бачите?
Так минали дні. Прийшла листівка від мами й тата. їм гарно подоро-жувалось, і вони сподівалися, що Малому теж незле ведеться, що дядько Юліус добре себе почуває і ладнає з Малим та панною Цап.
Про Карлсона вони не згадували, і це його неймовірно розсердило.
- Я послав би їм листівку, якби мав п'ять ере на марку,- сказав він.- І написав би в ній: «Так і робіть, не цікавтесь, як ведеться Карлсонові і чи він ладнає з хатнім цапом, не думайте про це, хоч саме він тут усього допильновує, лякає пістолетом усіх злодіїв, знаходить усі рушники, що були в позичці, і тримає вам у шорах хатнього цапа і все решту».
Малий був радий, що Карлсон не має п'ять ере на марку, бо вважав, що мамі й татові було б не вельми приємно одержати таку листівку. Малий уже спорожнив свою скарбничку і віддав Карлсонові все, що там було; та Карлсон устиг витратити ті гроші й тепер сердився.
- Дурниця та й годі,- сказав він.- Щоб оце коштувати десять тисяч крон і не мати п'ять ере на марку! Як ти гадаєш, чи не купив би дядько Юліус мої великі пальці, га?
Малий вважав, що дядько їх не купив би.
- Але ж він тепер у такому захваті від мене,- не здавався Карлсон.
Та все ж Малий вважав, що дядько Юліус пальців [596] не купить. Тоді ображений Карлсон полетів додому і не з'являвся, аж поки Малий, як настала пора їсти, покликав його: смикнув за мотузку від їхнього дзвоника.
«Мама й тато, певне, боялися, що дядько Юліус не миритиметься з панною Цап, тому й написали так»,- міркував Малий, Але вони помилилися. Виявилося, що дядько Юліус пречудово з нею ладнає. Минали дні, і Малий помітив, що вони балакають між собою дедалі частіше й частіше. Вони подовгу сиділи разом у вітальні, і дядько Юліус розводився про казковий світ тощо, а панна Цап відповідала йому так ласкаво й скромно, що аж не віри-лося: невже то справді вона?
Нарешті в Карлсона зародилася якась підозра. А надто, що панна Цап почала зачиняти двері з передпокою до вітальні. Двері там, певна річ, завжди були, але ніхто їх ніколи не зачиняв. Може, тому, що зсередини вони самі замикалися, і одного разу, як Малий був ще дитиною, двері замкнулися і він не міг вийти. Після того випадку мама вирішила, що досить почепити завіси, а двері не зачиняти. Але тепер, як панна Цап і дядько Юліус пили ввечері каву у вітальні, їй раптом заманулося зачинити двері, та й дядькові Юліусові також, бо як Карлсон усе-таки туди ввірвався,, дядько Юліус заявив, що хлопцям треба знайти якесь інше місце гратися: він, мовляв, хоче випити кави тихо й спокійно.
- А я хіба не хочу? - дорікнув йому Карлсон.- Несіть сюди каву, сигару, все, що належиться.
Одначе дядько Юліус вигнав його. Панна Цап засміялася вдоволено. Нарешті вона взяла гору!
- Я такого не попущу,- сказав Карлсон.- Я мушу їх бачити!
І другого ранку, як дядько Юліус був у свого лікаря, а панна Цап купувала на Сінному ринку салаку, Карлсон прилетів до Малого з великим свердлом у руці. Малий бачив те свердло на стіні в Карлсоновій хатці. Він запитав, [597] навіщо Карлсон його приніс. Але саме тієї миті в шпарі для листів щось зашурхотіло, і Малий побіг глянути, що то. На килимку перед дверима лежало дві листівки: від Боссе і від Бетан. Малий дуже зрадів, довго читав їх і перечитував, а як скінчив, то Карлсон своє діло вже також скінчив. Він висвердлив у дверях чимале вічко.
- Ну, Карлсоне! - злякався Малий.- Хто ж свердлить у дверях дірки?.. Навіщо вона тобі?
- Як навіщо? Дивитися, що вони роблять,- відповів Карлсон.