У вітальні вже ніхто не мурмотів, там запала тиша. [605] А відюга скерувала свій лет до Малого, вмент скинула з себе хустину й кофту і витерла фіранками Боссе сажу з обличчя. Після цього не стало відюги, а лишився просто Карлсон, що спритно ховав під ліжко Боссе одяг, мітлу і все відьомське спорядження.
- Знаєш що? - сказав Карлсон і сердито підступив до Малого.- Має бути якийсь закон, що забороняє літнім людям так поводитись.
- Як? Що вони робили? - запитав Малий. Карлсон роздратовано похитав головою.
- Він тримав її за руку. Сидів і тримав її за руку, її. Хатнього цапа. Що ти мені даси за це?
Карлсон витріщився на Малого, ніби сподівався, що той зомліє і впаде на підлогу з самого тільки подиву, а як цього не сталося, він буркнув:
- Ти не чуєш, що я кажу? Вони сиділи і трималися за руки! Ото ж дурні бувають люди!
Далі настав день, що його Малий ніколи не забуде. Він прокинувся раненько сам, найкращий у світі Карлсон не прилетів збудити його своїм вигуком. Дивно, подумав Малий, а тоді побіг босий до сіней по газету. Він хотів спокійно прочитати подальший шмат оповідання в ілюстраціях, поки дядько Юліус забере в нього газету.
Та нині йому не довелося читати оповідання в ілюстраціях. Бідний Малий не пішов далі як за першу сторінку. Бо там упав йому в око величезними літерами надрукований заголовок, і його аж облив холодний піт.
Заголовок був ось який:
ЗАГАДКУ РОЗВ'ЯЗАНО - ТО НЕ ШПИГУН
[606]
Під ним красувався знімок моста Вестербру, а над мостом літав... ні, годі помилитися: над мостом літав Карлсон. Був там ще один знімок, з близької відстані, на ньому Карлсон стояв і, хитро всміхаючись, показував свій складний пропелер і пусковий ґудзик на животі.
Малий почав читати і, читаючи, плакав:
«Учора до нашої редакції завітав незвичайний гість. Вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил,- згідно з його власним описом,- прийшов вимагати від нас десять тисяч крон. Бо ж це, мовляв, він, а не хто інший,- летюча загадка Васастаду, і ніякий він не шпигун. Ми повірили йому. «Я шпигую тільки за такими, як хатній цап і Юлій Любиказка»,- заявив він. Це звучало дуже по-дитячому і невинно. Наскільки ми могли збагнути, цей «шпигун» - просто незвичайно товстий школяр, найкращий у класі, як він сам каже. Але цей хлопець має таку річ, якій кожна дитина може позаздрити, а саме: невеличкий мотор, що дає йому змогу літати. Ви самі бачите його на знімку. Той мотор зробив найкращий у світі винахідник, запевняв хлопець, однак відмовився докладніше про це розповісти. Ми зауважили, що той винахідник міг би стати мільйонером, якби почав масовий випуск таких моторів, проте хлопець сказав: «Щиро дякую, ми не хочемо, щоб у повітрі літало повно дітей, досить мене й Малого!»
На цих словах Малий усміхнувся. Подумати лишень, Карлсон усе-таки хоче літати тільки з ним і більше ні з ким! Він засопів і почав читати далі:
«Треба визнати, що хлопець поводився не зовсім нормально. Розмовляв плутано й відповідав на наші запитання дуже чудно, навіть не хотів назвати своїх [607] батьків. «Моя мама - мумія, а тато - Йон Плунт»,- врешті сказав він. Більше з нього не пощастило нічого витягти. «Плунт» звучить по-англійському, отже, мабуть, його батько англієць, в кожному разі, він, здається, відомий літун, якщо ми добре зрозуміли хлопцеву балаканину. Батькову цікавість до літання успадкував син. Хлопець вимагав негайно сплатити йому винагороду. «Це я повинен її дістати, а не Філле й Рулле чи якийсь інший злодій»,- сказав він. І захотів, щоб йому сплатили самими п'ятаками, бо це, мовляв, єдині правдиві гроші. Він пішов від нас із повними кишенями п'яти-ерових монет. І сказав, що по решту винагороди приїде з тачкою, тільки-но її роздобуде. «І не розтринькайте моїх грошей, а то прилетить відюга й забере вас!» - пригрозив він. У кожному разі це було дуже цікаве знайомство, хоч ми й не зрозуміли всього, що він казав. «Не забувайте, що ви заплатили десь тільки за один великий палець»,- були його останні слова. Потім він вилетів у вікно і зник у напрямку Васастаду.
Дивно, проте хлопця звати не Плунт, як його батька, а чому - він теж відмовився пояснити. І нізащо не хотів, щоб його прізвище попало в газету. «Бо цього не бажає Малий»,- заявив він. Очевидно, він дуже любить свого меншого братика. Отже ми не можемо зрадити, як хлопця на ім'я, хіба скажемо, що воно починається на «Карл», а закінчується на «сон». Бо коли хтось не бажає, щоб його прізвище попало в газету, то він, здається нам має на це право. Тому ми будемо звати хлопця просто «хлопцем», а не «Карлсоном», як він, властиво, зветься».
- Очевидно, він дуже любить свого меншого братика,- промурмотів Малий і знову засопів. Потім [608] підійшов до мотузки і дав сигнал, що означав «Приходь!».
І Карлсон прийшов. Він загув у вікні, бадьорий і веселий, як джміль.
- Є щось особливе в сьогоднішній газеті? - хитро запитав він, видовбуючи персикову кісточку.- Прочитай мені, бо там, мабуть, таки є щось цікаве.
- Ти не маєш ніякого сорому! - сказав Малий.- Не розумієш, що тепер усе пропало? Тепер ані тебе, ані мене не лишать у спокої!
- А кого, по-твоєму, лишать у спокої? - запитав Карлсон і витер брудні пальці піжамою Малого.- Хай буде гей, хай буде гоп, і бом, і па, а то я не граюся, наскільки я розумію. Ну, читай!
І, поки Карлсон літав перед дзеркалом та милувався собою, Малий читав йому газету. Він пропускав такі слова, як «незвичайно товстий» тощо, які б могли образити Карлсона, але решту прочитав від початку до кінця, і Карлсон набундючився з гордощів.