- Бублик - за п'ятак, дiрка - за так!
- Iдеш до куми, коли нема кума, купи у мене рахат-лукуму!
Я проковтнув сухий клубок, що захряс у мене в горлi, i вiдчайдушне возопiяв:
- Грiшники та грiшницi! Ще сорок днiв, i Нiневiю буде зруйновано!
Мертва тиша впала на гомiнкий за хвилину перед тим базар. Усi очi втупились в мене. Навiть удаванi слiпi, що завжди по риночках побираються, повернули до мене голови i розплющили повiки. У повiтрi запахло грозою.
"Зараз вiзьмуться за каменюки", - подумав я.
- Люди! - намагаючись врятувати свою плоть вiд катування, заголосив я. - Iстинно кажу: через сорок днiв бути тут пусту! - я проковтнув солонi сльози. - Я про кiнець мiста точно знаю! Ось, дивiться, у мене до вас командировочне посвiдчення, видане богом-батьком, пiдписане богом-сином i засвiдчене богом-духом святим! Термiн вiдрядження - тридцять дев'ять дiб. Бо на сороковий день вогонь небесний впаде на вашi голови! Торох-торорох!..
Усi завмерли. Забутi шашлики смердiли горiлим. Кавуни падали з онiмiлих рук i репались на брукiвцi. Нiжки каплунiв стирчали з масних ротiв.
Хвала тобi господи, злякалися!
Бiльшого ефекту я б не досяг, коли б навiть ще й грiм вдарив з ясного неба. А все чому? Бо жителi мiста, на вiдмiну од морських розбишак, добре знають лихий норов Всевишнього - у церквах ух навчають божоу бiографiу. А в нiй що не сторiнка, то кара та й кара...
Що тут сталося!
Усi обступили мене, частують, мов найдорожчого гостя, i розпитують: та як, та що, та за вiщо? Переляку мого як не бувало. Я почував себе вiдмiнником на iспитових заняттях i охоче вiдповiдав:
- Так от (хай хтось змотасться у шинок по бутерброд з iкоркою), великий грiх ви взяли на душу, бо надмiру розбагатiли. А звiдки ваше багатство? Вiд бога! Усе, що масте, - все боже. А от грiхи - вашi! (Дайте оту сулiю з бiлим - у горлi пересохло). I не знасте ви того, що у пеклi чорти давно вже на вас вила гострять, готуючись до масового прийому... Знову ж таки, не тiсю рукою усте. Треба лiвою, як у кращих домах Фiладельфiу та Александрiу, а ви - правою! Явний злочин i грiховний непорядок!
- Що ж нам робити, святий отче? - уже скиглять.
- Звiсно - рятуватися, поки с час. (У когось с пляшка з червоним?) Смиренним каяттям i доброхотними подаяннями ще можна заслужити вiчне блаженство на Сьомому Небi. Оплату вiльних мiсць приймаю наперед i тiльки готiвкою. Само собою, пiд розписку з гарантiсю. (Ще одного шашличка пiд "Перлину пустелi" з'усти, чи що?) Ух, добре пiшла!
За годину бочка з-пiд оселедцiв аж кректала вiд подаянь. Я хитався вiд утоми. Однак пiшов ще до шинку - п'яниць лякати.
- Грiшники! - грiзно повiдомив. - Ще сорок днiв, i ви пекельноу смоли нап'стеся!
Знову: та як, та що, та за вiщо? Я охоче i до ладу, з усiма подробицями ум розтлумачив, не забуваючи сумлiнно дегустувати зорянi напоу.
Аж тут згадав про бiдолашних грiшниць, що у повному невiданнi голi i босi винiжуються на березi Тiгру. Одразу ж кинувся наставляти ух на путь iстинну, залишивши пiд наглядом шинкаря бочку з-пiд пива з накиданим туди злотом та срiблом.
- Грiшницi! - гримнув я на безсоромних спокусниць з усiсю можливою суворiстю. - Ще сорок днiв, i вас саджатимуть голяком на розпеченi пательнi!
Ну, ясно - пiшли ойки, айки, охи, ахи... Я ум теж натхненно пояснив, як свою безсмертну душу порятувати. Та ще обрав тридцять дев'ять дiв найапетитнiших (з тих, що найдорожчi), щоб вони мали повну змогу поплакатися в пастирських обiймах в персональному порядку. Прийом, зрозумiло, у нiчну пору, бо вдень я по горло зайнятий. Звiсно, на пляжi лишив ящик з-пiд морозива, вщерть засипаний жiночими прикрасами.
Уже надвечiр, коли ледве тримався на ногах вiд трудiв праведних, доп'явся до царського палацу.
- Царю! - суворо сказав нещасному помазанику божому. - Ще сорок днiв, i прийде кiнець твому царюванню! Виймай казну, а гординю свою здай у ломбард! Якщо вiзьмуть уу пiд заставу...
27. ГУЛЯЙ, КУРКО, ПО БОРЩУ, ПОКИ ДРУГУ ПРИТАЩУ!
"Ходив рак сiм рокiв по воду та прийшов додому. Полiз через порiг, розлив воду та й каже:
- Отак чорт бере скору роботу!"
З народного гумору.
Усе йшло як по писаному. Любо й дорого подивитися. Вiзьмемо тутешнього царя-батюшку. До того перепудився божий помазаник, що наказ видав на предмет спокутування грiхiв:
"Щоб нi люди, нi корови, нi вiвцi, нi свинi нiчого не ули, не випасалися i води не пили. Т щоб одяглися у руб'я та власяницi городяни i тварини ухнi, i крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний з них одвернувся вiд злоу путi свосу i вiд насильств рук своух".
Я цей наказ навмисно переписав, щоб вiн потрапив до святого письма. Всохлий до спинного мозку Авiмелех все одно нiчого не добере, а людинi з розумом, коли вона вiзьме до рук Бiблiю, буде потiха. Це ж треба - цар не вiдрiзняв людей вiд худоби! Городяни у нього випасалися, а тварини вешталися у руб'у та власяницях!
Отак вопiяли вони згiдно Його Величностi наказу (особливо добре це виходило у негодованоу i неповноу худоби), а я спокiйно й дiловито оббирав мiсто.
Надвечiр тридцять дев'ятого дня вийшов я з караваном верблюдiв (як одногорбих, так i двогорбих), тяжко навантажених "доброхотними подаяннями", за врата приреченого вертограда. Зупинився на тому ж високому пагорбi, з якого милувався мiстом разом з небесними сановниками Гаврилом та Михайлом. Звiдси я в усiх подробицях побачу, як Всевишнiй спопелятиме це наскрiзь прогниле, морально занепаде, розбещене достатком грiховне кубло.
Наступного дня я пiднявся разом з сонечком, щоб не прогавити унiкального видовиська. Це ж треба: було живе мiсто i нараз - воно вже мертве! Сiв зручнiше i чекаю. Сонце пiднiмасться все вище та вище, а мiсто як стояло, так i стоуть. У небi - анi хмаринки.
"Що ж це таке? - дивуюся. - Чому затримка? Чи, може, вирiшено нищити Нiневiю не блискавками, а небесними бриляками? Адже коли нема дощу, то й Потоп вiдпадас..."
А сонце вже пiвнеба обiйшло. Пече так, що пiсок аж п'яти пiдсмажус. Огорнув мене неспокiй. Згадав я господа нашого. Правильно старi люди кажуть: як тривога, то - до бога.
- Господи! - чемно змолився я. - Чи не переплутав хтось у канцелярiу? Великий боже, адже слiд грiшникiв, що правою рукою жеруть, спопеляти, а не вiрного раба твого!
I що б ви думали? Враз з-пiд землi вирiс райський кущ з напрочуд густим, непробивним для сонячних променiв листям!
Всевишнiй почув, знацця, мос молiння i сотворив чергове чудо. То нероби з божоу канцелярiу тобi нiчого, окрiм казанка (баняка), не дадуть. Розлiгся я в присмному затiнку, покурюю "Фiмiам" i далi покарання чекаю. А його все нема та й нема.
- Господи! - знову звернувся я до небес. - Покарай цих грiшникiв, бо ж мене брехуном ославлять. Пропаде моя пророцька репутацiя!
I що б ви думали?? Сам Всевишнiй по воздусях на мiй пагорб десантус!
Я, звiсно, стаю, як воно i годиться, навкарачки, а лобом старанно товчу пилюгу.
- Чого ти зажурився, Iоно?
- Та як менi не журитися, Ваша Високiсть? Обiцяв я нiневiйцям на сьогоднi розкiшне покарання з громом та блискавками, а його нема. Виходить, я не пророк в очах ухнiх, а жалюгiдне базарне брехло.
- Не журися, Iоно, - заспокоюс мене Всевишнiй. - Сам подумай: навiщо менi зараз карати Нiневiю, коли ти уу сам упорав?
- Як так? - вразився я.
- А отак: обiбрав пiд заставу покарання до нитки усiх жителiв i лишив ух у самому руб'у та власяницях. Хай вони знову в грiх розкошiв погрузнуть, тодi й скарасмо. Я кажу тобi: Нiневiя буде спопелена так, що рештки мiста майбутнi археологи довгенько шукатимуть...
I гукнув я улюбленими словами наймудрiшого господа нашого:
- Це добре!
I востаннс пролив Всевишнiй бальзам на мою зранену марнославством душу: