Стихли пташині співи, ніщо не порушувало тиші. Нараз Марцінові здалося, наче він не сам. Підняв голову і зустрів приязний погляд. Юн?
— Юне! — Доторкнувся сріблястого скафандра, теплої долоні й переконався — йому це не примарилось.
— Юне, звідки ти взнав, що я тут?
— Ти ж мене покликав. Ходімо, Марціне, додому.
— Додому? — здивувався, але не зважився перепитати хлопець.
Дужі руки підняли його з землі, і він полинув угору. Легенький, мов пір'їнка, полетів над кронами буків, над соснами, над скелями.
Летіли недовго, та коли хлопець ступив ногою на схил, укритий шовковими високими травами, сонце вже зайшло, і на небі чітко вимальовувався молодик.
Марцін побачив перед собою невеличкий будинок, дуже тендітний і легенький. А які дивні стіни! Йому ніколи було придивлятися, бо Юн потягнув його за собою, і хлопець увійшов у дім, стіни якого випромінювали спокійне світло.
Трохи постояв, приголомшений новими враженнями й гавкотом Гани, котрий стрибав довкола нього.
— Ходімо купатися, — сказав Юн і повів хлопця до маленької кімнатки.
Марцін роздягнувся і увійшов за перегородку, його вмить огорнув сухий, швидкий потік повітря, видмухуючи з нього втому, спричинену тяжкою дорогою. І коли врешті його обмив водяний струмінь, Марцін вискочив з «лазні» бадьорий і свіжий.
Потім вони ходили по кімнатах, а за ними, мов тінь, Гапа, котрий, видимо, мав гостя з космосу за свого нового хазяїна.
Марцін ніде не бачив проводки, його друг викликав чари, натискуючи знані лише йому місця в стінах, або словами, що звучали неначе наказ. В кухні не було плити, самі заглиблення, а в них якісь колби, коробочки з дивного матеріалу і отвори, звідки била вода. Сміття кидалось в скриньки і там перетворювалося на сірий попіл.
«Ми теж, — міркував подумки хлопець, — вже виплутуємося з дротів, і наші прилади стають щоразу менші, хоча б завдяки напівпровідникам. І ми дійдемо до бездротової цивілізації».
— За два дні збудувати такий дім — це справді надзвичайно, — мовив уголос.
— Просто, коли вмієш.
— Чи всі у вас уміють?
— Ці знання передаються тільки в надійні, гідні руки. Чи ми так кажете: «Надійні, гідні руки»?
— А як можна довести, що ти гідний?
— Треба пройти випробування.
— Іспит?
— Ні. Випробування. Все життя — це випробування, і завтра можна здобути те, чого не здобув сьогодні. Сідай-но, Марціне.
Хлопець оглянувся і не побачив жодного стільця. Невже на планеті Атіс люди сидять на підлозі, як у Японії? Де ж канапа, або килими, або щось подібне? Та ось Юн торкнувся стіни — з підлоги висунулись крісла незвичної форми, легкі й вигідні.
— Ні, Юне, ми ще не вміємо творити такі чуда!
— Всього можна навчитись. Найголовніше…
— Що найголовніше, Юне?
— Вміти використовувати свої знання і свій… — подумав хвилину, — і свій хист.
— А хто у вас на Атісі найстарший?
— Ті, хто вчить і виховує.
— Справді?
— Чому ти дивуєшся?
— Ні. Я не дивуюсь.
— Розкажи, Марціне, що робиться на станції.
Хлопець почав оповідати про радіо, яке гриміло на весь ліс, про те, що камінь вже зняли з шворки, і про те, як він заблудив, бо не знайшов карти.
— Юне, ти не викажеш мене Агнешці? — спитав на кінець.
— Звичайно, ні.
— Ти теж її боїшся?
Легенька усмішка промайнула на Юновім обличчі. Він жартома скуйовдив Марцінову чуприну.
— Іди спати, хлопче. Одяг залиш тут. Уранці знайдеш його чистим.
Облягаючись, Марцін думав йому бракує слів на визначення нових понять. Дуже важко знайти назву для предметів, що їх бачиш уперше. Ота кишеня в стіні, на яку показав йому Юн, — шафа чи пральня? Одежа, котру він поклав туди, лежала чи висіла, підтримувана струмками повітря?
Канапка еластично вигнулась під хлопцем. Юн укрив його ковдрою «хмаркою». Як затишно й вигідно лежати отак! «Хмарка», легесенька і тепла-тепла, пестливо огорнула тіло.
Коли Юн виходив, він «погасив світло». Стіни потемніли, стали прозорі, і з трьох боків Марціна оточили дерева.
Цікаво, подушка теж така еластична, як канапка? Марцін доторкнувся до неї, і тої ж миті з'явилось тьмяне світло. Доторкнувся вдруге — світло погасло. І знову над головою заяскріли зорі на синьому небі.
Гарно спати під зорями, наче на галяві. Але сон тікав од нього. Мріялось про політ з Юном над горами.
Довга тінь з'явилася перед будинком, потім друга, менша, при самій землі.
Марцін відкинув «хмарку» і скочив з канапки.
— Юне, — закричав він, — Юне, любий! Я дуже хочу полетіти. Але так, в скафандрі! Хоч би над отією горою. Одне коло. Ніколи ще не літав отак «пішки».
Вони піднялись над верховиною, і їхні сріблясті скафандри виблискували місячним сяйвом. Десь унизу лежали гори, вкриті лісом. Марцінові здалося, ніби він загубився в мороці, і він міцніше стиснув ІОнову руку. Ото була б притичина! Рано-вранці лісники уздріли б хлопця, який висів у повітрі!
Під ними миготіли безладно розкидані земні зорі. Цісна? Должице? Ветлін? А може, вже Лєско чи навіть Чорна? Він не знав, з якою швидкістю і в якому напрямку вони летіли. Овівав їх то холод, то ніби подих південного вітру — то земля оддавала ночі увібране за день тепло.
Якби-то мати такий власний скафандр! Марцін літав би у ньому до школи — над людьми, машинами, трамваями…
Зорі то яскраво блищали, то темнішали — на них напливали хмари. Місяць сяяв золотом на синьому оксамиті неба.
Юн потягнув хлопця за руку. Вони полинули вниз, ніби на невидимих ґринджолах, як ото листя, що падає з дерева.
Потім ноги за щось зашпортнулися, і якби не Юн, Марцін простягся б на землі. Хвилину хлопець приходив до тями, приголомшений простором, раптовим приземленням.
На дорозі нікого не було, тільки подеколи проносилися машини, сліпили фарами. Нараз заскреготіли гальма — вантажна машина стала.
— Скільки вас? — спитав водій, визирнувши з кабіни. — Тільки двоє? Залазьте.
Червоні вогники цигарок свідчили: в кузові хтось є. То їхали робітники. Марцін боявся, що скафандри привернуть їхню увагу, але в Бещадах звикли до всякої одежі, і ніякий маскарад нікого не дивував. До того ж темно…
Їх зустріли приязно. Юна одразу пригостили цигаркою. Він узяв, подякував… І закашлявся димом. Вибухнув регіт.
— Ще хлопець не навчився! Однак тримає фасон. Викинь, брате, ту гидоту! А ви звідки?
— З гарцерської метеорологічної станції, — відповів Марцін.
— А куди їдете?
— Хіба не бачиш, — обізвався робітник, — на гулянку мчать. Сьогодні ж танці. Тихенько втекли звечора. Чи, може, неправда?
— Правда, — сказав Юн і засміявся.
Отак балакаючи, доїхали до перших будинків. Тут Юн виплигнув і потяг за собою Марціна.
Наріжний будинок дзвенів музиками. Юн попрямував до нього.
— Юне, навіщо ми туди йдемо?
— Розважатися.
— Але це не та розвага…
Юн одчинив двері.
В яскраво освітленій залі, на помості, уквітчаному гірляндами, грав оркестр. Кілька пар танцювали.
Біля вікна, з якого звисали шматки подертої фіранки, навколо пляшок з пивом з'юрмилось товариство, фальшиво співаючи:
«А всі рибки сплять и озерах, плум, плум, плум, плум, плум!»
Цигарковий дим оповивав кімнату, люди здавались в його хмарах якимись химерами. Пляшки і склянки валялися на підлозі в калюжах.
Юн завмер на порозі з рукою на клямці.
— Ходімо звідси, — благав Марцін, — це не свято, а пиятика!
Хтось штовхнув ногою стілець, і він з гуркотом вилетів на середину зали. Серед галасу й реготу Марцінові почулося, ніби його гукають. Саме його, бо в п'яному белькотанні він почув слова «станція» і «гарцери». Не повірив власним очам. З пляшкою в руці перед ним стояв, хитаючись, Мотоногий.
— Ти-и-и, щеня, — сказав, підходячи, і горілчаний дух ударив хлопцеві в ніс, ніби з губки, вмоченої в алкоголь. — Ннна, п-п-пий, я-я-я пригощаю. Л-л-лялечка своє дістане, а ти випий, що-о, ні-і? Я-я до вас доберуся, знайду, що ви ховаєте!
Юн ступив крок уперед і став між Марціном і п'яницею. Пляшка дзенькнула об підлогу, заливаючи Марцінові ноги. Мотоногий поточився, але відштовхнувся од стіни і посунув на них.
— Що? Битися? Зі мною? А я вас знищу, знищу! Я в-в-все м-можу.
Марцін потяг Юна на ганок, у вечірню свіжість.
— Тікаймо, — благав він, — ходімо! Він іде за нами!
П'яний подолав поріг, бурмочучи під ніс погрози, але нараз підскочив, ніби підбитий вгору м'яч, і, покотившись сходами, простягся на траві.
— Що це? — спитав Юн.
— Розвага. Ти хотів розважитись, от і маєш!
— Хто це?
— П'яний. Напився — морс йому по коліна!
— Навіщо? — в темноті Марцін побачив зблідле Юнове обличчя й широко розкриті очі. — Навіщо?
Навіщо? Біс його знає навіщо. Чом Юн бере близько до серця такі дурниці? Подумаєш хтось напнися і жбурляє стільці!
— Все можу! — белькотав Мотоногий, силкуючись звестися, але знову падав на траву. — Начувайтеся!
Не первина Марцінові чути такі слова, їхній сусіда подеколи напивався отак. Такий собі тихий та смиренний, ходить якось бочком, у куцому піджачку і вітром підбитому пальті, а в суботу після зарплати міг усе! Так він принаймні думав. А далі? Бив жінку, приплентавшись додому, — ото й усього, що він міг. Його виселили з квартири.
— Ти чув? — сказав Марцін голосно. — Він кричав, що все може. Ввижається йому, ніби все може. От він і трощить стільці, ламає все, що трапить під руку. Такий собі герой двадцятого віку. Перекинь-табуретка! Вирвидерево!
— Він недужий! По нього приїдуть?
— Приїдуть, напевне приїдуть. Міліція забере його у витверезник, а як когось поб'є, то й у в'язницю.
— В'язниця? Що це таке?
— Оселя з гратами. Для таких, як отой хуліган, котрі псують іншим життя.
— Треба їх лікувати.
— А хто їм не дає? Є лікарні, радіо передає цілі серії різних жахів про скалічених дітей, про аварії з вини п'яних водіїв. А вони роблять своє. Їм добре й так.
— Коли їм так добре, то вони хворі.
«Може й хворі, — розмірковував собі хлопець. — Ніхто поміж здорових людей не буде орати носом землю, як Мотоногий. Мати розказувала, що колись навіжених садовили до в'язниці, як спокушених дияволом. А тепер їх відвозять до лікарні. Можливо, пияки й бешкетники й справді не мають клепок у голові, і годилося б їх туди позабивати?»
Але балакати далі про п'яниць Марцін не схотів. Його душив гнів — і на Мотоногого, що знеславив перед гостем мешканців Землі, і на Агнешку, котра так довго підмальовувала земне життя, ставлячись до Юна, мов до дикого птаха, якого можна сполохати голосом чи рухом, і навіть на Юна — сам затягнув його на цю «розвагу», а тепер дивується, розпитує, дивиться з огидою…
— То у вас немає пияків і хуліганів? — скрикнув хлопець. — У вас свята планета?
— У нас? Хворі живуть окремо на Меропі, — і тонка рука показала на світле кружало, що виглядало поміж хмарами.
— Засилаєте їх на Місяць, аби вам не заважали?
— Засилаємо, аби вони вилікувалися.
— Це ви тільки так кажете. То баєчки для гостей! — зопалу вихопилося в Марціна. Враз хлопець замовк. Оце бовкнув!
— Баєчки, — повторив Юн і поволі глянув на пияка. — То ви розповідаєте гостям баєчки про те, що у вас добре, але мовчите про таких, як оцей. Що ви ще ховаєте від мене?
Темна постать під сходами заворушилась і раптом несамовито заверещала.
Людина лежала в них під ногами, глуха і сліпа, мов камінь. Людина, яка зреклась своєї людяності. Вона ні про що не думала. Нічого не розуміла. Не бачила ні землі, ані неба з його далекими дивними світами. Нічого не відчувала, опріч бажання безглуздої руйнації. Нічого більш не могла. А нахвалялася, ніби може все.
Марціна пойняв пекучий сором. Яким дурним здавався він собі зараз! Навіщо він заздрив, що на Атісі краще будують, що машини там досконаліші за наші? Юн має слушність: цього можна навчитися.
Для Юна найважливіше — яка ж людина Блакитної Планети, як вона використовує свої знання, чи можна на неї звіритися.
От дурень, чому він не запросив Юна перше у Варшаву до батьків!
Досі йому видавалося за звичайне, що мати в нього лікар, а батько будівельник. Але тепер йому хотілось розказати Юнові, як стомлена після чергування мати завше телефонує в лікарню, питає про тяжко хворих пацієнтів. І про те, як тішиться батько, дивлячись на нове селище, зведене його руками.
Його матері, його батькові можна вірити, і вони розповіли б Юнові правду про Землю.
— Юне!
Та Юн не відповів — він пильно дослухався.
— Хтось є в нашому будинку на вершині!
Біля скель, що скидалися в місячному сяйві на руїни середньовічного замку, щось світилося. Будинок чи не будинок? Вулиці, забудовані такими спорудами, не потребували б ліхтарів — опуклі стіни самі випромінюють світло.
Агнешка дивилась, мов зачарована. Обережно доторкнулась до гладенької площини. Справжнє чудо! Під руками ніби й нема нічого — саме повітря, а стіна стоїть собі й вже не висвічує, геть темна. Дивоглядь!
Хіба це не доказ того, що Юн прилетів здалека? Адже на Землі ще не вміли так будувати. Юн створив таке диво сам один, і, певно, він зможе зробити це й у Варшаві, перед ученими всього світу.
З стіни несподівано вистромилась собача голова. Вона стирчала окремо від тулуба, мов голова кота, котра з'явилась Алісі в Країні Чудес. Але не зникла, як та. Навпаки, з переможним «Гап, гап!» пес вискочив, перетворившись на справжній клубок радощів.
— Гапо! — дівчина гладила м'які кудельки. — Гапцю, любий! Де Юн? Де Марцін? Пішли гуляти? Так? І тебе полишили самого? Ну, то не треба їх кликати. Нехай для них це буде несподіванка. Чи знаєш, що тепер нам щаститиме? Гапцю, яка я рада!
Вона й справді раділа. Зараз на Гапин гавкіт прийде Юн, і Агнешка геть усе йому розповість: про свої невдалі спроби і про те, як вона шкодує, що намагалась влаштувати його справи без нього…
Вона раділа, та водночас боялась чогось. Не самотності, не того, що Юн і Марцін десь блукали серед ночі, ані визнання своєї поразки…
Сама не знала, чому проймає її холод, чому він коле їй пучки крижаними голками й дістає до серця.
Коли вона побачила два сріблястих силуети, що спускались з неба, кинулась до них і голосно крикнула:
— Юне, я чекаю тебе! Покажеш свої чудеса вченим, навчиш нас усе це робити?
І раптом збагнула: вона боялась лиш одного короткого «Ні», яке й почула у відповідь.