Юн зачинився в своєму зорельоті, а з ним і Гапа, який, проте, прибігав подеколи до Агнешки, клав пухнасту голову їй на коліна й винувато дивився вологими очима, ніби перепрошуючи за зраду.
Добре, що вона не бачиться з Юном. Бо відчувала: зараз вона нездатна ні на щире слово, ані на будь-які пояснення.
Ще в дитинстві завжди ставала мовчазною і відлюдкуватою, коли якийсь тягар лягав на серце.
— Що тобі, Аю? — питала тоді тітка. — Твоя неприступність свідчить: трапилась неприємність. Ходи до мене, донечко, розкажи мені все, бо ти як крижинка.
Це називалося в них «відхукати або відморозити Аю». Ніхто, крім тітки, не міг цього зробити…
Однак Агнешка мусила визнати, що Марціна не відштовхувала її холодність. Приходив кілька раз на день і звітував:
— Все гаразд! Ворога ніде не видно.
Видно, не забув погрози Мотоногого: «Я вас ще знайду. І помщусь»…
Щоправда, їх не так легко знайти в бещадських пущах, але Марцін про всяк випадок поклав собі матися на бачності.
— Марціне, — сказала йому якось Агнешка, — занеси-но Юнові оці матеріали. Це різні атласи, словники, ну, і нотатки пані Анни про Атлантиду. Може, він схоче їх прочитати.
Хлопець повернувся лише через кілька годин. Він сяв, його чуприна задерикувато стирчала.
— Що я бачив!!!
Агнешка глянула на нього.
— Юн уміє не тільки викликати все на Землі, але й свою планету.
— Невже?
— Я бачив Атіс так близько, як вас. Юн показав мені свій дім, ще кращий за цей. Квіти там величезні, мов блюдця, і здебільшого блакитні. По небу літають машини на повітряних подушках, на взірець тих, що їх малював Юн. Зупинок немає. Люди виходять в повітрі й далі летять уже а скафандрах. Всі носять скафандри. Аж в очах рябіє, бо всі вони різнобарвні. Бачив одною хлопця, котрий виходив з такої машини прямо в воду. Я думав, він втопився, а Юн пояснив: там живуть не тільки на землі, але й у повітрі, і в воді. Вони мають чудові підводні сади. Вони ніби амфібії, ви ж знаєте? Але і в нас є люди-амфібії, і ми через кілька років дійдемо до того ж.
— Бачив Юнових родичів? — спитала вона нерішуче.
— Ні. Але над його домом вискочила з машини якась дівчина і спустилася в сад, наче до себе додому.
— Ну й що?
— Не знаю, бо картина зразу відмінилась, і я уздрів хлопця, який стрибав у воду. Ота дівчина, мабуть, його сестра, їй десь років із двадцять наших земних.
— Схожа на Юна?
— Ні. Скорше на ту циганку, якій так сподобавсь Юн, коли ми оглядали циганський табір. Така ж вродлива, як дівчина з Атіса, тільки розпатлана.
— Ага…
— То для мене викликав Юн свою планету, бо коли я прийшов, він грав.
— На чому?
— Хіба я знаю? На патику. Не вірите? Торкався пальцями і грав. Дивно. У нас не знають таких звуків, навіть в електронних інструментах… Ага! Мало не забув. Юн просить, аби ми разом з ним полетіли шукати Атлантиду. Полетимо, правда?
— Полетимо.
— Напишу листа батькам, бо потім ніяк буде послати.
— А тепер як пошлеш?
— Піду до Ветліна, заразом куплю припасів на дорогу. Ви дозволите? Космічна дієта мені більше до вподоби, коли наїмся чогось земного. Давно вже я не куштував хліба з маслом, сиру і бурого петіта.
— Коли Юн хоче летіти?
— Певно, днів за два, бо казав, що йому на стільки вистачить читати того, що ви прислали. Ага. Дякував за книжки, гадає, вони йому здадуться у виборі маршруту…
— Гаразд. Попередь Юна, що завтра ми з тобою виїжджаємо на цілий день. Заразом заберу на пошті свого рюкзака.
Сонце стояло вже височенько, коли Агнешка і Марцін вийшли з ліщини на розлогу долину, з усіх боків замкнуту горами. Село тяглося вздовж ріки поміж лісистими пагорками та довгим валом Ветлінської полонини, її лисі, вкриті травою верхів'я блищали над смугою букових лісів.
— Іди до крамниці, — мовила Агнешка, вкинь листа і приходь до мене.
Кидаючи конверти до поштової скриньки, Марцін нараз побачив на червоній стіні «розу вітрів» — їхній з Лнтком знак, яким вони користувались, коли хотіли терміново зустрітись чи поговорити. Знак тривоги.
Уважно оглянув скриньку з усіх боків і скрізь знайшов «розу вітрів». Навіть на дверях вгледів стрілку і малюнок конверта. Отже, Антек шукав його в Ветліні!
Хлопець увійшов до невеличкої кімнати й нерішуче зупинився біля дерев'яної перегородки.
— Що, кавалер, мало купив марок? — спитав службовець.
— Ні… Я… чи не лишав хто-небудь для мене листа? Мене звуть Марцін Венцковський.
— Венцковський?.. Венцковський…
Службовець підійшов до скриньки з листами. Повільно перебирав конверти, позираючи в віконце.
— Егей! — зірвався він раптом з місця і застукав у шибку. — Пан Гороховський, гей!
У вікні майнула чиясь постать, і в дверях став робітник у линялій сорочці з пилкою на плечах.
— Пане Гороховський, ви йдете в бік Гірських Берехів, так?
— Так.
— Заберіть, будь ласка, листи і роздайте їх адресатам, вони всі там живуть…
— Добре, — погодився робітник, — давайте.
— Зараз, зараз, один лист ось цьому парубкові. Марцін Венцковський? Так? На тобі листа.
Марцін нетерпляче розірвав конверта. Що могло статися в таборі? Чому Антек його шукав?
«Марціне!
З міліції нас повідомили, що вони затримали п'яницю, котрий нахвалявся показати гарцерам, де зимують раки (делікатно кажучи). Ще кричав, що знайде гостя, якого ми переховуємо.
Міліціонер Яблонський питав, кого це ми переховуємо і з якою метою. Якомога логічніше я переконував: ми нікого не переховуємо, п'яниці все приверзлося…
І ще питав Яблонський, чому ми не прописали мексіканця, який перебував у нас на станції довгий час. Я пояснив: мексіканець прийшов перед самою бурею, скоро вона скінчилася, пішов собі, і не було коли його прописати. Не знаю, чи мої пояснення відповідали дійсності, але це ствердили Дзядек-старший і Дзядек-молодший. Тадеуш теж ствердив, що на станції нікого не було чужого і навіть деякі намети були згорнуті.
Ага, той п'яниця тепер арештований і «відпочиває», але незабаром його випустять, бо він тільки випив і трохи побився. Яблонський затримав його до з'ясування справи.
Напиши, якому це туристові ви так допекли?
Що мені робити далі?
Розкажи все Агнешці. Будь обережний з пияками.
Чао. А.»
Антек ще раз довів: він вірний друг. Хоч і почуває себе ображеним, поспішив на допомогу. Першим Марціновим бажанням було сісти в автобус і податися до табору. Нарешті він все розкаже Литкові, порадиться з ним…
Однак цей план він відкинув, як нереальний. Адже Мотоногий десь поблизу і, стежачи за Марціном, міг дізнатись про їхню схованку.
До того ж, сказавши приятелеві правду, змусив би його брехати іншим. Антек захистив їх, і гадки не маючи, що всі його пояснення дуже далекі від істини.
Найкраще порадитися з Агнешкою. Та вже на порозі хлопець передумав. Коли показати цього листа Агнешці, вона здогадається, що він розмовляв з Антком про свої відвідини Ветліна. Агнешка знову назве його базікою і зовсім втратить до нього довір'я.
Ні. Хоч раз годиться бути у згоді з Плутархом, який говорив: «Те, про що ти промовчав, завжди можна сказати, але сказане не поправиш мовчанням…»
З Анткового листа виходило: їх шукав не тільки Мотоногий, а й ще якийсь турист. Хто б це? Хіба вони ненароком щось накоїли? Може, то Король Вужів скаржиться, що йому не дозволили лишитись на станції і патрати змій?
За вікнами бовваніли верховини. Далеко на сході підносився конус Царинської полонини.
Король Вужів не прийде туди з своєю валізкою. Але Мотоногого треба стерегтися.
— Чи можна попросити у вас аркуш паперу? — спитав Марцін у службовця.
Одержавши голубий, трохи зім'ятий конверт і аркуш паперу в лінійку, швидко написав;
«Антку! Дякую за сигнал. Тільки жодного туриста ми не образили, хіба що Короля Вужів. Дізнайся про всяк випадок, чи справді то був турист, а не Мотоногий. Вудь обачний, бо він декілька разів погрожував нам помститись за Гапу. Нехай Яблонський зацікавиться зеленим моторолером, може, хтось саме такий розшукує.
Твого листа знайшов на пошті завдяки знакам.
Розкажи Тадеушеві про витівки Мотоногого. Шкода, що тебе нема зі мною. Нічого не хотів би від тебе таїти, але все так недоладно склалося…
Коли зустрінемося, я тобі докладно все розповім.
Завтра звідси від'їжджаю.
Дякую тобі ще раз. М.»
— Марціне! — в дверях стояла Агнешка з напханим рюкзаком на плечах. — Марціне, що ти робиш тут так довго, я вже думала, якась халепа трапилась?
Тільки тепер він помітив, як змінилась Агнешка останнім часом. Обличчя в неї змарніло, схудло і майже губилося в хвилях ясного волосся.
Марцін здолав спокусу все їй розказати. «Навіщо її хвилювати. Ще встигну», — виправдував він себе.
— Написав ще одного листа, — сказав голосно. — Пробачте, що вам довелося чекати.
Тільки пізно ввечері дісталися вони до вершини. Рюкзак заважав іти швидше. І хоча несли його по черзі, таки добре натомилися.
Будиночок світився в темряві. Назустріч з гавкотом вибіг Гапа. Агнешка погладила його, але дивилась на будинок.
— Треба попросити Юна, щоб він якось замаскував цю споруду, — сказав Марцін, неспокійно озираючись.
— Це правильно, — мовила вона зворушено, — хтось може випадково сюди зайти. Ну, Гапо, пусти мене. Нема чого чекати…
На галяві під розлогим шатром бука Гапа пильнував пакунки.
— Гапцю, — шепнув Марцін, — полетимо таким кораблем, яким не літала ще жодна людина нашої планети. Побуваємо в Єгипті, на Щасливих островах, або на Канарських, в Гібралтарі, заглянемо на дно океану. А коли знайдемо залишки Атлантиди, то станемо такі знамениті, як Шліман! Хочеш уславитися, Гапо?
— В-р-рау, — висловив свою думку Гапа і широко позіхнув.
— Тоді на тобі бурого петіта, — Марцін підсунув Гапі печиво і додав:
— Шкода, Антка немає з нами. Хтозна, може, Юн візьме нас навіть у космос? От буде цікаво!
— Ходімо! Будинок уже замкнений! — покликав Юн.
Замкнений! Радше б сказати замурований або скам'янілий, бо здалека дім здавався конусуватою великою скелею. Його стіни втратили прозорість і стали сірими, як і навколишні гори.
Марцін підбіг і доторкнувся до їхньої холодної, мов камінь, поверхні.
Справді, нема чого боятися. Дім нічим не вирізнявся з свого оточення, зливався з ним. Хіба що дуже пильне обстеження могло б викликати підозру.
«Все буде гаразд, — подумав Марцін. — Мав-таки слушність Плутарх, коли вихваляв мовчання…»
— Ходімо, Марціне!
Хлопець хотів сховати в кишеню обгортку від печива, але подумав — її можна тут і викинути. Він нашвидку вигріб ямку, кинув туди папір, притиснув каменем.
Біля корабля чекали Агнешка і Юн.
Юн владно щось промовив, і стіни корабля розсунулись. Першим в отвір ускочив Гапа.
— Сідайте.
«В двадцятому столітті, — міркував Марцін, ідучи коридором з гладенькими еластичними стінами, крізь які пробивалось зелене світло, — в двадцятому столітті легенди і мрії стають дійсністю».
Слідом за Юном увійшли до кабіни, звідки відкривався широкий краєвид. Щойно вони сіли, м'які паси нерухомо закріпили їхні тіла в кріслах-лежаках.
Марно хлопець шукав якоїсь застібки чи поручня. Нічого не знайшовши, підвів голову. Юна в кабіні не було, а Гапа за звичкою теж вибіг за ним.
— Летимо, — шепнув Марцін Агнешці, бо мусив поділитися з кимось своєю радістю.
Дівчина задивилась на бузкові пасма хмар і нічого не відповіла.
Прозорі стіни корабля зробились пурпуровими. Мить — і зореліт знявся в повітря.
Здавалося, ніби вони висять нерухомо, а Земля летить в шаленому бігові, і сузір'я самі собою спливають на небі.
Яскрава Капела відсунулась до обрію і зникла. Блищав Козоріг. Великий Віз розвіяв на енні свій зоряний хвіст, а червоний Антарес[16] горів, ніби грізне око легендарної потвори.
Десь внизу ледве миготіли вогники далекого міста. То Каїр.
За планом вони мали того вечора відпочивати, аби на світанку полетіти до гізехських пірамід. То найзнаменитіші піраміди. Відвідин Каїра не передбачалось. Марцін не міг з цим погодитися. Нічого нікому не сталося б, якби Юн політав з ним над містом. Може, більше ніколи в житті не трапиться такої чудової нагоди.
— Юне, любий!
Паси, що тримали хлопця, ослабли. Він підвівся.
В світлі, яке відкидав корабель, він побачив піски, ніби хвилі дивного моря.
— Марціне, — почув Юнів голос, і рука друга торкнулася його плеча, — хочеш політати? Якщо і Агнешка бажає, полетимо!
Так назвали цю зірку стародавні греки, аби відрізняти її від іншої зірки, названої на честь бога війни Ареса, котра теж світиться червоним світлом. Римляни дали їй імення Марс, і ми називаємо її так само (прим. автора).