Під ними лежав Каїр. Вогнистий і темний. Там, де рояться вогні, яскріють і зливаються в заграву, — аристократичні райони, де блимають рідко й самотньо, — бідняцькі околиці. А онде ніби чорний квадрат — то цвинтар.
Могутній Ніл перетинали ясні мережки мостів, а він розливався далеко за межами прибережних ліхтарів — була саме пора повені.
Над містом підносилися білі стрімкі мінарети й бані мечетей. Вулицями бігли вогники — то їхали машини.
Завиднівся величезний майдан, від нього навсібіч розходилися широкі освітлені алеї, і Марцін напружено вдивлявся, шукаючи місця, де можна було б приземлитися.
«Хоча б гілка, — думав він, — коли вже жити по-пташиному, то вистачить і гілки».
Неподалік він угледів плаский дах. Ліхтарі освітлювали барвисті кружала столиків і рухливі постаті між ними. Танцювальний майданчик з висоти пташиного лету… Марцін засміявся, уявивши подив гостей, якби він упав туди з неба без парашута…
На даху іншого будинку побачив щось приліплене, ніби гніздо ластівки. А збоку? Що то? Коза? Так. Біла коза спала біля халупи, збудованої на даху. Марцін пирснув сміхом. Справді, матінка-Земля дивна. З кожного путящого дому принаймні раз на рік мешканці викидають сміття, лушпайки, всякий непотріб. Але про впорядкування цілої планети ніхто не думає. І виходить — прикмети кам'яного віку існують поруч зі здобутками техніки атомної ери.
«А вдома в нас краще, — подумав Марцін, — у нас позбуваються мотлоху, — виселяють людей з бараків, з старих будинків і дають їм нові квартири — просторі, світлі, вигідні».
Він оглянувся на Юна. Цього разу навіть хотів би, аби той підслухав його думки. Та не наважився потягнути його за рукав або шепнути що-небудь. А раптом Юн відповість, що йому однаково, чи є на Землі щось путнє, і додасть — в Польщі він теж бачив деякі речі з кам'яного віку.
За хвилину у темряві вималювалась зеленаста смуга й показалася трикутна споруда, так яскраво освітлена, ніби увібрала в себе все світло місяця й зір.
Ще мить — і запалала шарлатом піраміда Хефрена. Світло мінилось, переливалось, вихоплюючи з чорноти то шерехуваті поверхні пірамід, то руїни храмів і розкидане каміння. Відблиск падав на води Нілу, на пухнасті верхівки затоплених пальм і хатини, що скупчились на пагорках.
— Летімо туди! — скрикнув Марцін. — Там щось трапилось!
Навколо світлого місця ніч здавалась ще темнішою. Величезний натовп стояв біля пірамід. Ніхто не помітив наших мандрівників, коли ті спустились на дах маленької халупки. Навіть ті, хто був на даху, не глянули на них. Всі дивились і слухали.
Рожеве світло струменіло між пірамідою Хефрена й пірамідою Мікерина, найменшою серед трьох пірамід Гізехської долини, і падало просто на викуту в скелі постать чи людини, чи то звіра. Агнешка побачила людське обличчя, простягнуті вперед могутні лев'ячі лапи і очі, які дивились з тисячолітньої минувшини.
Блиск ставав дедалі сліпучіший, заграва ніби оживляла камінне лице одвічного сторожа фараонів, який сам був фараон, мав багато імен, а в віках лишилося тільки одне, дане йому грецьким істориком Геродотом, — СФІНКС.
Залунали голоси й музика — гучно і урочисто.[17] Агнешці здалося — то промовляє сам великий Сфінкс.
«З давніх-давен щоранку я бачу, як встає бог Сонця на тому березі Нілу.
Його перші промені лягають на очі мої, звернуті до нього.
Благословляю тебе, Ніл, що котиш свої води там, у долині; тебе, батька цього прекрасного краю. То ти зробив дива дивні: міста виросли там, де колись були ліси, болота висохли, ріки повноводяться, а два моря з'єднані каналом.
Коли біля моїх ніг вчені стежили за рухом зірок, математики вимірювали землю, архітектори споруджували піраміди, визнані за одне з див світу, в інших країнах люди полювали в лісах або жили в печерах.
Хвала тобі, Ніл!»
Барви зникли, в темряві виднілась лише голова Сфінкса і таблиця поміж його могутніх лап.
Голос оповідав тепер, що на тій таблиці фараон Тутмос IV наказав викарбувати історію своєї зустрічі з володарем пустелі. То були часи, коли вже забули про Сфінкса, а його лев'яче тіло засипали піски. Ніхто не приходив віддавати йому шану.
Одного дня молодий єгипетський принц, втомившись після полювання, відпочивав у тіні голови Сфінкса й уві сні почув слова:
«Поглянь на мене, на володаря цієї рівнини! Звільни мене — станеш царем. Твоїми будуть корона біла і корона червона, корони Верхнього і Нижнього Єгипту. Твоєю буде ціла та країна».
Пробудився принц і звелів визволити Сфінкса з пісків.
Сфінкс додержав обіцянки. Незабаром натовп на берегах Нілу вітав нового фараона. Барвисті човни танцювали на хвилях.
Фараон Тутмос IV здобув владу.
В звуках музики Агнешці вчувався тупіт кінноти фараона по пісках пустелі. Цокіт копит наближався, й здавалось, ось-ось з темряви вирине перша лава воїнів.
Але навколо мріли в хисткому світлі лише чорні силуети пірамід. Зелене коло освітлювало вхід до гробниці.
Фараон Тутмос IV помер. Його проводжали жалібними піснями й лементом в таємну схованку піраміди, будівлі, де каміння не з'єднане ніяким розчином, а припасоване одне до одного так щільно, щоб не втекла з неї мрія про безсмертя.
— Агнешко, про що вони говорить? — шепнув Марцін.
— Про те, що минає, — тихо відповіла вона.
І подивилась на Юна. Його освітлений профіль скидався на древні єгипетські барельєфи.
Юн нічого не питав, а їм так хотілося знати, про що він думає. Чи й йому здається все можливим цієї дивної ночі?
Вона б не здивувалась, коли б з пустелі виринув почет Рамзеса Великого, поспішаючи на відкриття каналу, що з'єднав два моря за наказом фараона. Або знов під Сфінксом стали б переможці Єгипту: Олександр Великий, Октавіан, Наполеон.
Ніхто не з'явився. Юн не повернув голови.
А голоси оповідали тепер про найзнаменитішого нащадка Тутмоса IV — фараона Аменхотепа IV,[18] поета й мислителя, в царювання якого, хоч і недовге, постала нова прекрасна культура Єгипту.
Чи слухав Юн розповідь про фараона, який прагнув дружби з усіма країнами й використав свою можність та багатство не на завоювання, а на поступ науки й мистецтва?
А в цеп час інший голос почав читати гімн Сонцю, написаний фараоном-поетом.
«Прекрасний схід твій, о Ліоне, джерело життя! Ти великий, могутній, священний. Ти стоїш над землею так високо. Хоч далеко ти, але проміння твоє пестить землю. Коли ти сходиш, все оживає, а коли ховаєшся, все завмира…»
«Для бога Сонця зрікся фараон Аменхотеп свого ймення, — думала Агнешка, — заради нього взяв нове ім'я — Ехнатон, себто «той, хто любий Атонові». Заради Атона покинув прекрасні Фіви й переніс столицю до нового міста, що його назвав Місто Сонячного Обрію.
Отож відкинувши офіційних богів, чи не пішов він слідами атлантів, тих легендарних навчителів, на взірець Тота, котрі поклонялися сонячній енергії, маючи її за джерело життя?»
Зелене світло знову заясніло перед входом до гробниці. Жіночий голос оповідав тепер про букет квітів, який поклала на саркофаг фараона цариця Нефертіті. Вона була поруч свого чоловіка, коли той вів нерівну боротьбу із жерцями.
Спустошено Місто Сонячного Обрію, знищено храм бога Сонця, а ім'я фараона-поета прокляте й викреслене з історії Єгипту…
З-за піраміди Мікерина випливла зоря й зависла, мов діадема, над чолом Сфінкса.
Агнешці захотілося, аби замовкли всі голоси й не полохали тишу пустелі, щоб згасли всі вогні й лишився тільки ясний місяць та зірка, яка світила володареві Гізехської долини вже тисячі літ.
— Марціне, Марціне!
— Хочу спати, — буркнув він і повернувся на другий бік, — ми ж тільки-но полягали.
— Вставай. Летимо прощатися із Сфінксом. А може, хочеш зостатися з Гапою?
Хлопець схопився на ноги. Ще було темно, але небо світлішало, і перший сонячний промінь мав ось-ось вихопитися з-за видноколу.
Марцінові закортіло вмитися свіжою водою з озера чи хоч струмка. Але тут же пустеля, води немає. Мусив задовольнитися вентилятором.
Навколо, скільки сягає око, тяглися піски: сіро-жовті, тривожні, похмурі. Вони не будили тої радості, як навіяні вітром і збиті морозом кучугури снігу, коли на них сонце викрешує голубі й пурпурові іскри.
А от бедуїни, коли їм набридає кочувати, селяться поблизу пустелі, щоб споглядати її…
Піраміди стояли на пагорбах, наче скам'янілі намети-велетні в оточенні сучасного міста. Мандрівники спустились на землю біля підніжжя піраміди Хеопса.
Три тисячі величезних шерехатих брил височіли в них над головами. Важко було повірити, що їх піднято вгору без інструменту, без механізмів, знесиленими, виснаженими людьми. Піраміда мала зберегти безсмертя фараонові, а в людей відбирала життя.
Агнешка повела Марціна і Юна до Сфінкса. На сході блиснув Сіріус. Тої ж миті червоний диск сонця виринув з-за видноколу, і в його променях зникла зірка, що лічила літа древньому Єгиптові.
Перші сонячні промені падала на голову Сфінкса, на лице, сповнене величі й поважності.
— Кам леіл, кам я, — залупав протяглий спів. Але поблизу нікого не було видно. — Кам леіл, кам я. О сонце, ти, що даруєш нам день!
— Хто ж має слушність? — спитав Марцін. — Той, хто думає, ніби Сфінкса зроблено в часи фараона Хефрена, чи ті, хто визначає багато давніший час? Може, його зробили атланти?
— Не знаю, — стиха одказала Агнешка.
«Дивна істота людина, — думала вона. — Творить отакі чуда, а потім відкидає їх, мов забавку, що вже не тішить, і нищить, ламає. А потім знову відшукує сліди минулого, складає його з уламків, вгадує, яким воно було. Може, тому існує стільки легенд про кінець світу і про людей, які врятувались і почали життя спочатку?»
Небагато могла розповісти вона Юнові. Що ж він скаже своїм братам про Блакитну Планету, коли повернеться на Атіс?
Вона подивилась на Юна. Він вже не був для неї ані беззахисний гість здалека, якого вона хотіла врятувати від небезпеки, а згодом керувати ним, ані мужній та гнівний посланець іншої планети. Перед Сфінксом, вдивляючись в його скалічене обличчя, стояла просто розчарована людина. Агнешка забула про всі образи і страхи, думала тільки про те, що Юн може полетіти від них, сповнений презирства до Землі. Треба пояснити, розтлумачити…
— Юне! — вигукнули розпачливо. — Не думай погано про Землю! Я просто не зуміла тобі її показати. Таких людей, як Аменхотеп, було багато і зараз багато. Вір мені, Юне…
Він обернувся до неї. Вдивлявся в обличчя уважно, з якимось дивним виразом скорботи.
— Юне, вчені цілого світу, всієї земної кулі працюють спільно. Коли б ти облетів усі столиці, скрізь би зустрів на нарадах групи вчених з різних країн. Це дуже важливо, збагни, Юне, під порозуміння починаються нові часи… Все це нелегко, я знаю… Але вже один континент названо материком Миру! Там не воюють! Там люди з багатьох країн працюють у злагоді. І кожна людина може приїхати туди без віз, без дозволу, коли її праця служитиме людям.
Це в нас перший материк Миру. Але моя батьківщина разом з іншими бореться, щоб були на Землі цілі райони Миру, позбавлені найстрашнішої зброї, якою володіє людина. І я вірю: в майбутньому Земля стане материком Миру!
Агнешка замовкла, не знаючи, чи зрозумів Юн, чи дійшли її слова йому до серця.
— Юне, я не хотіла вводити тебе в оману! Прошу тебе, завжди, завжди читай мої думки. Я не маю чого таїти, справді нічого не маю!
Теплі Юнові долоні зустріли її простягнені руки й стиснули їх, очі глянули на неї щиро, довірливо, як колись.
Навіть більше. Його очі просили пробачення.
Поблизу почулися дитячі голоси. До них мчала зграйка босих дітлахів. Простягають руки, просять милостиню. Марцін дам їм печива. Діти зажерготіли щось по своєму і побігли до шляху, де їх меткі оченята вгледіли караван, що наближався.
Повагом посувалися верблюди, покриті кольоровими коцами, а біля них сліпучо біліли бурнуси і чалми.
Небо здавалося жовто-зеленим і тільки ген-ген високо голубіло ніжною блакиттю. Над гарячими пісками, над фіолетовими тінями пірамід струменіла юга.
Юн подав знак і, тримаючи за руки Агнешку та Марціна, злетів угору. Легке повітря понесло їх.
Коли хтось з каравану і бачив цей політ, напевне, подумав: то йому примарилося.
Видовище «Світло і Звук» влаштовується біля знаменитих пірамід в Гізі (прим. автора).
Аменхотеп IV (1424–1388 до н. е.) боровся проти родової й жрецької знаті, усунув її від влади. Запровадив новий державний культ бога Атона (Сонця). Після смерті Аменхотепа було відновлено культи давніх богів.