— Кіт!
Так, це кіт наробив шелесту! А де ж хом’яченята? Панько паличкою розворушив рештки гнізда в клітці; з шести звірят залишилось тільки троє. Він зрозумів усе. Кіт витяг трьох хом’яченят і поїв їх.
Панько вибіг з кімнати і кинувся до сторожихи.
— Тітко Параско! — закричав він. — Кіт хом’яченят поів!
— От же стерво отаке! — сплеснула руками сторожиха.
— І шибку у вікні розбив!
— Ох, і проклятущий же! Шибку розбив!? Де ж він? Я йому…
В цей час кіт, нічого не підозрюючи, вийшов з-за школи і, облизуючись, спокійно дивився на свою хазяйку.
— Ось він! — прошепотів Панько, побачивши кота.
— Я йому!.. Я його, чорта!..
Та кіт, видно, відчув небезпеку і так чкурнув на город, що тільки зашелестіла трава.
Всю дорогу додому Панько вигадував, як помститися Миколі і котові. Виключити б Миколу з піонерзагону, а на воротях у нього повісити напис: «Миколу Квашу виключили з піонерорганізації за дезертирство з греблі». Щоб усі знали!
А кота… А кота спіймати і дати такого прочухана, щоб пам’ятав до нових віників. Або ні, посадити кота в клітку і не давати йому їсти тиждень, а потім ще й відлупцювати… Потім він перерішив: бити голодного кота — це не зовсім гарно. Краще буде так — спочатку відлупцювати, а потім посадити в клітку.
Думки з кота перейшли знову на Миколу. А що, як він таки зробить вітряка і механізоване точило або динамомашину? Раптом йому здалося, що Микола на цей раз таки виконає те, що задумав. Панькові зашкребло на серці. Він уявив як Микола з байдужим виглядом, так, ніби зробити динамомашину було для нього дрібницею, показуватиме її хлопцям і казатиме:
— Пхе, гребля… Динамомашина, оце так!.. В хаті — електрика! А можу і в хлів провести… От побачите, завтра проведу електрику в хлів… І біля воріт лампочку поставлю…
Несподівано Панька різонув спогад, що кватирку піонерській кімнаті відкрив він сам. Значить, він сам винний в тому, що кіт поїв хом’яченят… І в тому, що кіт розбив шибку, теж винний він, Панько…
Це вкрай засмутило його, і він прийшов додому хмара, хмарою. Мати не звернула уваги на сумний вигляд сина І взялась готувати йому вечерю. Спочатку Панько не помічав вечері, але коли мати стала товкти часник, він потяг носом і враз повеселів:
— О, пампушки з часником!
— Пампушечки, пампушечки, — лагідно промовила мати. — Мий живенько руки та сідай.
Панька не треба було просити вдруге, — за хвилину він уже сидів біля столу.
Після пампушок мстиві думки проти Миколи і кота трохи вгамувалися.
— Мамо, — сказав Панько, — а якщо у колгоспі хтось погано працює, то що йому за те?
— Менше на трудодні одержить.
Це Панька не влаштовувало, бо Микола на трудодні не одержує. Панько помовчав.
— Мамо, — сказав він знову через хвилину. — А як для нього трудодні не мають значення?
— Для кого? — не зрозуміла мати, яка вже забула про попереднє запитання сина.
— Та для того ж колгоспника, що погано працює.
— А-а… Ну, що ж, знімуть з роботи, коли він на штатній посаді.
Це теж не підходило до Кваші. Панько ще помовчав, думаючи.
— А як для нього і це не має значення?
— Для кого? — спитала мати, зайнята своїми думками.
— Та я ж про кого питаю? — розсердився Панько. — Про того колгоспника.
— Про якого? — повернулася до нього мати.
— От про якого, про якого! Про того, що не хоче працювати.
— А-а… На правління викличуть…
— А як він все одно не буде працювати?
— Виженуть з колгоспу. Що ж з ним робити? Нам ледарів не треба.
Це було якраз саме те, що потрібно було Панькові. Правильно! Миколу треба вигнати з піонерорганізації.
В двері хтось постукав.
— Заходьте, — обізвалася мати.
Ввійшов Гриць і, привітавшись, сказав до Панька:
— Щоб через чверть години був у школі!
— Чого? — стурбувався хлопець.
— Треба, — коротко кинув Гриць і вийшов з хати.
«За шибку і за хом’яченят!»— подумав Панько і кинувся навздогін за Грицем.
— Грицьку! — гукнув він. — Навіщо мене викликають?
Та той тільки махнув рукою і, нічого не відповівши, зник за ворітьми.
Мати стурбувалася негайним запрошенням Панька до школи та ще в такий незвичайний час.
— Чого ж тебе викликають? — спитала вона сина. Панько почервонів, згадавши розбиту шибку, і невпевнено промовив: