— Корній Корнійович вухами не ляпає,— образився Панько за свого голову колгоспу. — Ми ранню сівбу за два дні закінчили і на друге місце по району вийшли.
Колгоспник з цікавістю глянув на хлопчика і усміхнувся, здивовано, наче кажучи: «дивись, який!» Потім, помовчавши, додав:
— На сівбі, може, й не ляпає, а нащот ставків — ляпає…
— І ваш голова теж ляпає,— все ще ображений за Корнія Корнійовича, відказав Панько.
— Наш ляпає? — здивувався колгоспник.
— Ляпає!
— А в чому ж він ляпає?
— В чому? А де корови дають більше молока, у нас чи в «Зорі»? У нас. Значить, нащот корів ваш ляпає.
— Наскільки ж ваші корови дають більше молока? — ледве стримуючи усмішку, спитав чоловік.
— Наскільки? Набагато!
— Звідки ж ти знаєш про це? Мабуть, мати доярка?
— Та вже знаю… — відчувши, що чоловікові нічого казати, закінчив суперечку Панько.
В цей час молодший приніс нову цеберку води. Старший вилив її в бочку, і риба завирувала з новою силою.
— Дядьку, — сказав Панько, — дайте мені одного карасика…
— Карасика? — зробленим гнівом витріщився молодий. — Та як ти смієш ображати наших коропів?!
Панько почервонів.
— Дядьку, — зітхнув він, — дайте одно коропеня…
Старий заперечливо похитав головою:
— Навіщо воно тобі? Воно мале, наїдку з нього ніякого. А от восени, як повиростають наші коропи, тоді приходь до нас у «Зорю комунізму», я тобі дам найбільшого коропа…
— Мені, дядьку, не їсти. Я пущу його в акваріум. У нас у школі є акваріум. Знаєте, що таке акваріум?
— Це, мабуть, щось на зразок клуні? — сказав молодий, підморгнувши старому, і пішов під місток з цеберкою.
— Клуні? — здивовано, не в силах сховати радість, що він може показати свою зверхність над цими незнайомими, скрикнув Панько. — Акваріум — це зовсім не клуня! Навіть і не схоже!
— Ну, коли для акваріума, тоді візьми одного, — лагідно промовив колгоспник. — Тільки як же ти його донесеш?
Та Панько прирозумів. Він викопав біля калюжі під містком невеличку ямку, напустив туди води і зробив для коропеняти маленький ставочок. Коропеня тут побуде, поки він принесе з дому консервну банку.
— Я зараз побіжу по банку, — схвильовано сказав він і зробив уже крок, коли молодий, який повертався з водою, спинив його.
— Так що ж? По-твоєму, ти все зробив?
— Все, — не розуміючи, відповів Панько. — Я його в банці з водою донесу до школи.
— А слово яке треба сказати?
— Навіщо слово? — знову здивувався Панько.
Обидва чоловіки, усміхаючись, дивилися на хлопчика.
— Та вони, видно, всі такі в «Червоному промені», — промовив молодий, — Торік брали в нас трієр, так теж спасибі не сказали…
Панько почервонів.
— Я забув, — сказав він тихо. — Дякую.
— Ну от, — усміхнувся молодий. — Тепер усе! До побачення!
— До побачення! — голосно гукнув Панько і бігом кинувся додому.
Дома він знайшов порожню банку і побіг до містка.
Півгодини тому, захоплений подарунком, він не роздивився як слід на рибинку. Тепер він побачив, що коропеня було майже зовсім без луски. Тільки п’ять-шість лусочок блищали на голому, як у в’юна, боці рибинки.
«Може хворе, а може, в дорозі пообдирало боки», — подумав хлопчик і обережно пустив його в банку з водою.
Помалу, щоб не вихлюпати воду і щоб не завдати шкоди рибинці, пішов до школи. Піонерська кімната була не замкнута, і там сидів старший піонервожатий, викладач російської мови Степан Юрійович, переглядаючи щоденники піонерзагонів.
— Чого тобі, Чоломбитько? — спитав Степан Юрійович.
— Ось дивіться, що я приніс!.. — сяючи очима, промовив Панько. — Тільки її везли в бочці і вона пообдирала собі боки, — додав він. — Ось гляньте!
— Е! — зрадів Степан Юрійович. — Та це ж дзеркальний короп! Він такий і є, без луски. Ну, молодчина Чоломбитько! Я давно мріяв про такий експонат для нашого акваріума.
Коропеня пірнуло на дно акваріума і моторно попливло, виблискуючи золотавими лусочками. Степан Юрійович не зводив з рибини захопленого погляду.
— Молодчина, Чоломбитько!
Панько передав Степанові Юрійовичу слова колгоспника з «Зорі», що в «Червоному промені» можна було б зробити не один ставок, коли б Корній Корнійович не ляпав вухами, а також, що колгоспник обіцяв дати йому восени найбільшого коропа. Про своє запізніле «дякую» він промовчав.
— Так, — сказав Степан Юрійович, — ставки, дійсно, у нас можна було б зробити. — І замислившись, промовив уже сам до себе. — А справді! Можна ж зробити!
— А чого ж не можна? — відповів Панько, подумавши, що вчитель звертається до нього. — Треба тільки пересипати балку греблею, от і ставок!
Степан Юрійович засміявся:
— Молодчина, Чоломбитько! Виростеш — хорошим головою колгоспу будеш! А зараз іди додому, а то раптом я завтра тебе викличу, а ти дивись, урока не вивчив… — і вчитель лукаво підморгнув учневі.