Панькові дуже сподобалося, що Аргунь назвала його на «ви».
— Чоломбитько? — почувся голос Степана Юрійовича.
— Я!
— Говорить старший піонервожатий. Ви ходили вчора до Кваші?
— Я сьогодні піду.
— Добре. А як Іде робота на греблі?
— Нічого.
— Нічого чи добре?
— Добре, — усміхнувся Панько.
— Як чути мене?
— Добре.
— Ну, як добре, то й добре, — промовив Степан Юрійович, — Поки що все. Іди на своє місце.
Панько поклав трубку, і піонери враз насунулися на нього і закидали запитаннями:
— З ким ти говорив?
— З Степаном Юрійовичем?
— Що добре?
— Про що він тебе питав?
— Про всякі діла, — з робленою байдужістю кинув Панько і повагом пішов до вагонеток.
Майже до самого кінця зміни, копаючи землю, Панько поглядав на телефон, до якого підходив то хтось з ради загону або дружини, то черговий по греблі. Тепер, коли б знову викликали Панька, він би вже не соромився і не тільки відповідав на запитання, а й сам щось спитав би. Та його ніхто не викликав…
«Ввечері піду до Миколи. От він заздритиме, що я говорив по телефону…»
Раптом у загальному шумі будівництва він почув новий звук. Панько озирнувся і не повірив своїм очам. На пагорку, там, де була закопана соха для вітряка, стояв готовий млин. Порипуючи, крутилися крила. Тесля сидів на рамі, на якій був укріплений вал, і мастилом мазав маточину.
— Млин! — гукнув Панько. — Млин крутиться!
Там зібрався вже натовп. Піонери і комсомольці, що грали в футбола, кинули гру і бігли до вітряка. Дехто з тих, що працювали на греблі, теж кинулися туди. Панько звернувся до копачів:
— Побіжимо?
— Побіжимо! — дружно підтримали його піонери.
— А вагонетки стоятимуть? — посміхнувся комсомолець, старший у зміні.
— Не побіжимо? — перепитав Панько своїх товаришів.
— Не побіжимо! — так само дружно відповіли піонери і з таким завзяттям взялися до роботи, наче зміна не кінчалася, а лише починалася.
Хлопці незчулися, як пролунав горн, сповіщаючи про кінець зміни. Вони швидко докидали у вагонетку землі, щоб вона була повна, і поскладали лопати. З вигуком «До млина!» хлопці вистрибом побігли до вітряка.
Там уже зібралися всі для випробування новозбудованого вітродвигуна. Точило шалено крутилося, і, коли приставляли до нього сталь, спалахував цілий сніп іскр. Піонери, як заворожені, дивилися на іскри і все вимагали, щоб тесляр продовжував випробування.
Але він налив у корито під точилом води, іскри зникли.
— Давайте лопати! — сказав тесляр.
Він нагострив одну лопату і окинув оком піонерів:
— Хто хоче поточити?
— Я! — вибухнуло так стоголосо, що тесляр закрив вуха руками.
В дворі у Кваші Панько не помітив ніяких ознак млинка і аж зітхнув від полегшення. Та інакше і не могло бути. Микола ніколи не доводить справи до кінця.
На подвір’ї нікого не було, і Панько намірився вже йти до хати, коли з-під повітки почувся оклик:
— О! Панько! Добре, що ти прийшов.
З повітки вибіг Микола і, як завжди захлинаючись, заторохтів:
— Ти знаєш, я роблю телефон. З ниток. Я вичитав у книжці, що можна зробити телефон з ниток і сірникових коробочок. Я вже провів з хати до повітки. Та от ні з ким поговорити. Біжи до повітки, а я в хату! Поговоримо! — І, не чекаючи згоди, Микола побіг у хату.
Тепер Панько помітив нитку, що тяглася з хатнього вікна до повітки.
— Там побачиш коробочку з сірників. Приклади до вуха і слухай, — уже з хати крикнув Микола.
Панько пішов у повітку, знайшов коробочку і з почуттям власної переваги згадав телефон на будівництві ставка. Ото телефон! А це? Та він все ж приклав коробочку до вуха.
— Панько! — крикнув Микола, але хата від повітки була близько, і Панько не зрозумів, чи чує він голос Миколи просто чи в телефон.
— Чую! — засміявся він, не прикладаючи коробочки до рота.
— І я тебе чую! — зрадів Микола.
Але Панька цікавило, чи справді буде чути в телефон. Він затулив одне вухо рукою, а до другого міцно притиснув коро-бочку. Крізь шерехтіння до нього дійшов далекий голос Миколи:
— А ти ще ходиш на ставок?
Панько кинув коробочку і крикнув: