Поки Панько виконав половину завдання, на зошиті з’явилося ще дві великі чорнильні плями. Він довго дивився на них і вирішив вирвати аркуш і написати все знову. Потім передумав: переписувати все спочатку надто велика робота.
Прийшла мати і почала готувати на стіл. Панько скористався з цього і швидко прибрав книжку і зошит у торбинку.
— Ну що? Скільки сьогодні дала «Принцеса»? — спитав Панько.
— Прибавляє,— тихо, ніби по секрету, сказала мати. — Сьогодні вже двадцять чотири літри надоїла.
— Ого! — промовив Панько.
Мати розповіла, що і «Красуня» стала прибавляти молока, а телята, всі дванадцятеро, веселі і бадьорі. Мати завжди розказувала Панькбві про новини на фермі, і хлопчик з цікавістю її слухав.
Взагалі, Панькові якось більше запам’ятовувалися розмови колгоспників про господарство, ніж те, про що розказувалося на уроках. Панько знав, чому і скільки годин простояв учора трактор, скільки народилося лошат, яка з польових бригад йде першою в змаганні…
Якось голова сільради поставив до них на квартиру кореспондента обласної газети. Кореспондент з годину слухав розповідь Панька про колгоспні новини і потім здивував Корнія Корнійовича знанням таких подробиць колгоспного життя, що голова тільки блимав очима.
— Ось незабаром піде зелена паша, тоді наші корівки не стільки даватимуть молока, — продовжувала мати.
— Мамо, — блиснув очима Панько, — а що як вам орден дадуть? Або зірку героя… От би!
Мати махнула рукою:
— Ти вигадаєш…
— Мамо, а якщо нагородять, дасте мені поносити золоту зірку?
— Та підожди, — засміялася мати. — Спочатку треба надої молока підвищити, телят виростити, а тоді, може…
Жінка замовкла і раптом суворо запитала:
— Уроки вивчив?
— Трішечки, трішечки залишилось… Я ввечері… А «Красуня» скільки сьогодні дала?
Та хитрість з «Красунею» не вдалася. У матері змінився настрій.
— Увечері? — ще суворіше промовила вона. — А ввечері скажеш — ранком, а вранці проспиш і двійку одержиш…
— Та мені ж тільки два слова залишилось написати, — здивувався Панько. — Ви думаєте…
— Сідай їсти, — перебила його мати і сама сіла до столу.
Панько взяв ложку.
— Мамо, — сказав він. — А як я добре пастиму телят, то, може, й мені дадуть яку-небудь медаль, хоч маленьку…
— От одержиш завтра двійку, то я тобі таку медаль дам, що до нових віників пам’ятатимеш, — припинила розмову мати.
Хлопчик насупився і став мовчки їсти.
Ввечері, по дорозі до правління, зайшли до Чоломбитьків колгоспний конюх дід Книш з головою правління Корнієм Корнійовичем і Палажкою — другою дояркою з ферми. Їхні розмови були для Панька такі цікаві, що він навіть не витяг зошита з торбинки.
«Завтра допишу, — подумав Панько. — А як і не закінчу, то тепер Степан Юрійович не поставить двійки. Як же він поставить мені двійку, коли я приніс такого експоната!»
— Ти, Ганно, старайся, — говорив Корній Корнійович до Панькової матері.— У цьому році корму для корів вистачить. Та який корм! Озимина, спеціально для сіна посіяна — раз. Кукурудза на зерно — два! Кукурудза на силос — три! При фермах — кабаки, буряки, кукурудза — чотири! Раніше худоба по балці никала — яка там паша? А тепер ось, підросте озимина — ми її скосимо і — коровам, коням, телятам. А там, дивись, кукурудза піднялась, зелена, соковита. Її теж скосимо і — худобі. Словом, конвейєром ітиме зелена паша. Тепер будемо пасти хіба тільки так, для прогулянки…
— Як? І телят не пастимуть? — стурбовано спитав Панько.
Корній Корнійович повернув голову до хлопчика, а мати з досадою махнула на нього рукою:
— Цить!
— І телят не пастимемо, — відповів голова. — І телятам з зеленого конвейєра буде паша.
Панькові це не подобалось. Він стільки мріяв про той час, коли буде пасти телят… і на тобі! Не будуть пасти!
Корній Корнійович хвилинку помовчав і додав:
— Старайся, Ганно. Виконаєш свої зобов’язання по надою молока, телят усіх збережеш, відгодованими здаси осінню, до нагороди представимо. І ти, Палажко, старайся, — звернувся він до другої доярки. — Добре працюватимеш — не забудемо.
— Та чого ж не старатися? — сказала мати.
— Стараємось, — ствердила і Палажка.
— Слідкуйте, щоб вчасно подоїли, вчасно нагодували, напоїли… Худоба любить, щоб за нею доглядали, — напучував голова.
— Худоба, скажу я вам, Корнію Корнійовичу, — промовив дід Книш, — вона чує, як до неї ставиться людина. От взяти хоч би й коней…
— 3 любов’ю треба до всякого діла братися, тоді й наслідки будуть, — вів своє голова.
Він говорив поважно, не кваплячись, кожне слово в нього було значущим, і Панькова мати та Палажка слухали голову з поша. ною.
— Правильно ви сказали, Корнію Корнійовичу, — підтвердив дід і зітхнув. — Іменно з любов’ю… О-хо-хо….
В бесіді запала пауза, і Панько сказав:
— Сьогодні в «Зорю» три бочки коропенят повезли. Зараз вони отакі,— він показав на пальці,— а на осінь виростуть отакенні,— і він відмірив на руці аж до плеча.
Всі: і Корній Корнійович, і дід Книш, і тітка Палажка, і навіть Панькова мати — подивилися на хлопця з цікавістю.
— Хороше діло, — зітхнув Корній Корнійович. — Та всього за раз не вхопиш…
— Точно! За раз усього не вхопиш, — погодився дід, але зараз же сам собі заперечив. — А от товариш Берест не так казав…
— Як же він казав? — спитав голова колгоспу.
— Та як?.. Так, як і в райкомі партії і в райвиконкомі давно нам кажуть: треба ставки будувати.