Я вже казав, що не боюсь телекамери, так само, як і всіляких мікрофонів. У мене перед камерою чи перед мікрофоном з'являється відчуття, ніби в об'єктиві камери чи в скриньці магнітофона просто сидить якийсь близький знайомий, з яким я спокійно розмовляю.
Проте я страшенно не люблю дивитись на себе на телеекрані. Коли дивишся на самоті, то це ще півбіди. Може навіть, усього чверть.
Але коли доводиться дивитись на себе у великому товаристві, тоді та чверть біди чимраз збільшується і в багато разів переростає цілу біду. А я починаю відчувати себе ніяково і часом все більше ніяковію. І що ще гірше — я не можу пояснити, чому з'являється відчуття такої ніяковості.
Може, спробую пояснити це за допомогою порівняння.
Отож, як відомо, кожен із нас любить іноді постояти перед дзеркалом. А дзеркало має таку властивість, що не лише допомагає причесатись чи поголитися, але, буває, пробуджує несерйозні бажання, наприклад, бажання покривлятись. На самоті це навіть цікава розвага — незалежно від віку й статі. Мені подобається кривлятись перед дзеркалом — тільки за умови, що ніхто непрошений цього не бачить. Зате навіть при одному свідкові (не кажучи вже про більшу кількість їх) весела розвага перетворюється на ідіотську, безглузду витівку.
Тому коли я в товаристві бачу себе на екрані телевізора, то починаю почуватись, як той, що, стоячи перед дзеркалом, кривляється і тільки через певний час помічає, що в нього багато свідків.
Чому це так? Бабуся Ірена запевняє, що я скромний і сором'язливий. Дружина посміхається і пошепки пояснює, що моя скромність виникає із самовпевненості, бо мені всього замало. Мені не досить того, що я буваю гостем у мільйонах чужих квартир і говорю там що заманеться…
Бо моя ніби-сором'язливість і ніби-скромність свідчать, що мені всього замало, що всюди, куди я стромлю свого носа, хочу бути найкращим. І соромлюся, коли не буваю найкращим — а це дуже нерозсудливо. «Адже що було б, якби всі були найкращі?» — підтримує її Анджей. «Бути найкращим чи не бути? Ось у чому питання, — розмірковує Агнешка. — Бути не конче треба, але старатися варто», — дійшла вона висновку.
Собаки тільки подивились одне на одного. Блазні! Вдавали, наче вони не знали, в чому справа, й досхочу порозважались.
Ну от, я знову розбалакався про себе, хоч справжніми героями цієї книжки є брати Кошмарик і магістр Діонізій Гібридон Вернигора. А про що це свідчить? Це свідчить про мою справжню «скромність». Тільки й того.
Однак, незважаючи ні на що, якраз тепер хід подій певною мірою виправдовує мене. Доти, доки брати Кошмарик разом із шановним магістром Вернигорою якось приватно й ніби лише для власної розваги бавилися в «Кольорові димарі», я міг про них говорити. Отож і говорив чимало й цілком відверто.
Тепер ситуація докорінно змінилась. «Кольорові димарі» перестали бути приватною розвагою братів К. та магістра В. (по правді, вони ніколи нею й не були). Вони перестали бути й смішною сенсацією з останніх сторінок газет.
Більше того, Краківське телебачення вже об'явило, що буде п'ятдесятихвилинна передача про «Кольорові димарі» й «Кольорову Віслу». Щоправда, красу тієї краківської ночі могли повністю оцінити лише власники кольорових телевізорів (яких у нас все ще дуже мало). Але й на чорно-білих екранах можна буде побачити пасма димів та вогники на «палаючій» Віслі. Ну, а повідомлення, виступи й інтерв'ю значною мірою допоможуть власникам чорно-білих екранів «розпізнати» барви й зрозуміти всі ті кольорові справи.
Отже, почалося! Інтерв'ю, повідомлення, виступи. А між іншими — мій виступ. Мій? Не зовсім мій. Знову головну роль тут відіграли геніальні братики. Найсуттєвішу частину цього «мого» виступу написали вони. Я тільки прикрасив його по-своєму. А тепер відповідатиму за все? Очевидно! Я і тільки я! Адже братики Кошмарик разом із магістром Вернигорою діють чудово, але нишком, за межами впливу громадської думки. А як вони щось і напсували і справа провалиться, то кому насправді перепаде за цю халтуру? Мені й тільки мені, бо, мовляв, кому-кому, а куцому змелеться. То хіба можна дивуватись, що цього разу переляк і страх перед дурною витівкою зросли щонайменше в п'ять разів порівняно з тим, як бувало зі мною раніше.
«Мій виступ»! Коли я записав його чотири дні тому, то мені здалося, що він декому сподобався. І тоді я подумав, що, побачивши себе на екрані, я нарешті позбавлюся відчуття, ніби роблю якусь дурницю.
Так я міркував собі. Поки кіноплівку підготували до першого пробного перегляду, минуло чотири доби.
З огляду на кількість і різноманітність матеріалу, Фуньо зі своєю чарівною Ганною опрацювали й змонтували все в дуже швидкому темпі. Можна навіть сказати — в блискавичному. Вони справили велике враження на всіх, хто тямив у цій справі. Довели, що вони вміють.
Щодо мене, то все було не так добре, як спочатку здавалося. З кожною годиною — і наяву, і вві сні — я втрачав упевненість у собі. А коли нарешті Фуньо з Ганкою відвідали мене вдома, щоб особисто запросити на пробний показ програми «Кольорові димарі», я зустрів їх, наче нічого не сталося, жартував, сміявся, привітався й попрощався дуже сердечно. Але та усмішка була насправді жалюгідною брехнею. Просто я боявся. Боявся, наче молодий актор перед своїм першим виступом у великій ролі. Багато разів я пробував порозумітися з братами Кошмарик, сподіваючись, що вони якось підтримають мене і заспокоять, однак вони вперто не відповідали. Пробував домовитись про таку розмову з Ганкою, але вона (незважаючи на цілковиту згоду свого чоловіка) змушена була відмовитись. Як людина дуже вимоглива до себе, вона до пізньої ночі сиділа за монтажним столом над кіноплівкою нашої програми.
Дома помітили, що зі мною відбувається щось дивне. Здається, в дитячій кімнаті відбулась серйозна нарада. До мене навіть вислали двох послів — Агнешку й Анджея. Звичайно, вони прийшли з собаками, зняли метушню, галас, розсмішили мене вітальним танком Ренні й Массумі. Я майже безтурботно сміявся, коли Анджей запитав:
— У тебе якісь клопоти, тату? Я одразу похолов.
— Ні.
Агнешка, звичайно, чула і запитання, і відповідь. Вона сіла на дивані біля мене — і вони з Анджеєм ніби стиснули мене з обох боків кліщами, щоправда, дуже приємними.
— У тебе немає жодних клопотів? — здивувалась Агнешка. — То чого ж ти поводишся так, наче в тебе їх тисяча?
Якийсь час я мовчав. Потім сказав правду:
— Маю тільки один клопіт. Але він вартий тисячі.
— Що ж це таке? — спитав Анджей.
— Не «що», а тільки «хто», — буркнув я.
Очі в Агнешки зробились круглі, величезні й прозорі.
— Тату! — мовила вона. — Сподіваюсь, ти не знайшов собі якоїсь нареченої?
Я був злий, як чорт, але у відповідь на це запитання за-сміявся і похитав головою — мовляв, ні, не маю ніякої нареченої.
— Тату, — ніжно мовив Анджей, — розкажи своїм старим дітям, хто ж справді є твоїм клопотом.
Я перестав сміятись. У кімнаті запанувала грізна тиша. Навіть собаки причаїлись. Я знову розсердився.
— Я! Я сам є своїм клопотом!
— Ти сам? — здивувались усі четверо. — Я сам!
— Але як хто? Адже не в цілому.
— Ну… скажімо… скажімо, що не в цілому.
— А яка частина цілості?
— Телевізійна.
— Ах, батечко виступають у срібному віконці, тобто на екранах кількох мільйонів телевізорів, і трусяться! — защебетала Агнешка.
— Дуже трусяться, — підтвердив Анджей.
Після цього, — незважаючи на мій батьківський гнів, — усі четверо затанцювали якийсь людсько-собачий танок під мелодію «Йшла дівчина до лісочка» й змились тільки тоді, коли я, перекрикуючи пісеньку, звелів, щоб вони самі пішли слідом за тією дівчиною до лісочка чи навіть до Неполоміцької пущі або взагалі до Біловезької. Отож вони пішли, не знаю куди, поцілувавши мене в чоло й щоку, а я став перед дзеркалом і показав собі язика, що мене самого дуже обурило. Решта дня й ціла ніч повзли, наче хвора черепаха. Але десь близько п'ятої години я заспокоївся. Сказав собі: чого ти боїшся, старий буйволе? Страх тобі нічого не допоможе. Вдар ним об стіну, а потім викинь за борт.
Допомогло! Встиг навіть сяк-так виспатись. Нарешті, в певний час, не рано й не пізно, мій мужній, більш мужній, ніж будь-коли Добряк, відвіз мене на Кшемйонки, під самісінький будинок Краківського телебачення.
Знайомий швейцар як господар привітався зі мною і запросив у ліфт, але я подякував і відмовився. Невеличкий зал, у якому відбуваються пробні перегляди вже змонтованого матеріалу, розташований так невисоко, що гріх користуватися ліфтом, та ще в моєму віці. Через дві хвилини я вже стояв на порозі того залу.
Оскільки я приїхав не рано й не пізно, то не був ані першим, ані останнім. Майже всі місця були вже зайняті. В останньому ряду я помітив мого тезку, пана Єжи з Варшави. А по обидва боки від нього — о диво! — сиділи мої дорогі друзі Ярек і Марек. Я не мав нічого проти того, що любі брати Кошмарик (а десь там біля них, у якійсь валізці чи торбинці притулився, напевно, й магістр Діонізій Гібридон) цього разу вибрали собі товариство іншого Єжи Б.
Мене здивував і злякав той факт, що, незважаючи на мої усмішки, тихенькі оклики й помахи рукою, жоден з тієї трійці не звернув на мене уваги. Так, наче я став першою польською людиною-невидимкою! Мене почало вкидати то в жар, то в холод. Те, що я не став невидимкою, було очевидним, відколи я зайшов до будинку. Адже мене впізнав швейцар, потім один з керівників підприємства. Монтажник і два знайомі актори, які чекали на перегляд, теж упізнали мене. Що ж сталося? Чи знайомство з паном Єжи Б. із Варшави настільки важливіше від знайомства з Єжи Б. із Кракова, що цього, краківського, вже не впізнають? Нахабні генійки! В них у головах замакітрилось, чи що?
Та перш ніж я встиг по-справжньому розсердитись, зал майже заповнився, навіть світло вже пригасло, і аж тоді з'явився Фуньо Прекрасний зі своєю вродливою дружиною. Фуньо дуже задерикувато задирав носа, а Ганка скромно опустила очі. Однак Фуневе задерикувате задирання носа насправді зовсім не було задерикуватістю. Я добре бачив, що пан режисер блідий, руки в нього злегка тремтіли, а дихав він так, наче щойно пробіг дистанцію у три тисячі метрів з перешкодами. Все ясно — просто Фуньо Прекрасний злякався, а це траплялося з ним надзвичайно рідко.
Так само, як і я, він удавав, ніби не дивиться на зал, але, можу побитись об заклад, що так само, як і я, за дві-три секунди він устиг зорієнтуватись, хто тут гість пробного перегляду, хто є хто і де хто сидить.
У першому ряді підвівся другий асистент Фуня й дав знак рукою, що є три вільні місця, які він зайняв спеціально для нас. Тоді Фуньо обхопив руками Ганку й мене, і в тьмяному світлі ми попливли до тих вільних місць. Всі троє були задоволені, що майже все світло було вже погашене. У півтемряві важко було помітити, що хоч ми всі троє нібито задерикувато задираємо носи, та разом з тим у всіх трьох дуже бліді носи й щоки, а коліна підгинаються, наче перед усним випускним екзаменом.
Отож, усупереч режисерським звичаям, ми всілися в першому ряду. Я відчув себе більш упевнено. Фуньо й Ганка не зрадили мене, вони посадовили мене посередині й підбадьорливо потиснули руку.
В залі стало тихо. Навіть середні ряди, які тільки що гули, як осине гніздо, чи, може навіть, як шершні, замовкли.
Зараз я повинен пояснити, хто в цьому проекційному залі був гостем, а хто господарем, хто був ким і де хто сидів. Отже, в трьох останніх рядах посідали члени редакційної колегії, а також запрошені керівництвом телевізійного центру вчені, експерти й знавці з питань, що стосувалися програми, яка розповідала про краківську «Ніч чудес». Там також, як уже я згадував, знайшов собі місце варшавський Єжи Б. разом із вельмишановними добродіями Кошмарик.
Два перші ряди майже повністю зайняли виконавці програми: та частина знімальної групи, яка приїхала з Фунем із Варшави, а також оператори, звукооператори, освітлювачі тощо, яких Краківський телецентр дав Фуневі на допомогу. Спочатку ці два ряди вдавали з себе бадьорих: сміх, жарти, підсміювання, дотепи. Але тут ставало дедалі тихіше. Коли в залі потемніло і я з Ганкою та Фунем посідали в центральних кріслах першого ряду, перший і другий ряди зовсім замовкли.
Тільки чотири середні ряди крісел шуміли, навіть гучно й пихато; надзвичайно самовпевнені, вони голосно виявляли свою самовпевненість. У цих чотирьох рядах сиділи директори, заступники директорів, а також представники в справах друку тих підприємств і заводів, димарі яких так гарно й райдужно розцвіли під час недавньої «Ночі чудес». Прийшло їх більше, ніж треба було, тому що з десяти інтерв'ю на кіноплівці залишилося всього шість. Але по всьому місті поширилися плітки й пліточки, ніби в будинку телебачення на Кшемйонках заварилась якась бісівська каша, що нею, мабуть, хтось удавиться, тільки ще не знати, хто саме. Тому нічого дивного, що незалежно від запрошень сюди з'явилися всі десятеро директорів. Цікаво, що кожен із цих десяти привів з собою якогось помічника. Заступника. Всього з'явилося тридцять чоловік.
Фуньо сплеснув руками й вигукнув:
— Їдьмо!
І ми поїхали в ту незабутню ніч. Так ніби їхали, пливли й летіли в минулий час. Запала якась наче побожна тиша. Почався фінал. Ми планували, що це буде так званий Великий фінал. Адже справа стосувалась не лише однієї річки, навіть якщо б то була Вісла, ані десяти димарів, які випускали райдужний дим у вечірнє небо, — небо, що височіло над дуже гарним, дуже старим містом.
Отож їдьмо, як звелів Фуньо Прекрасний! Фуньо — сноб і пліткар, пліткар і мегаломан, мегаломан і митець, чоловік з носом тапіра, чарівною дружиною і незвичайним талантом.
Кілька перших хвилин програми я ще якось витримав. Потім схилився до Ганки і ввічливо запитав, коли ж я сам з'явлюсь на екрані, і дістав ще більш ввічливу відповідь, що на тридцять сьомій хвилині. Я дивився на те, що відбувалося на екрані, й, скажу відверто, захоплювався Фунем. Кінець кінцем те, що відбувалося в нашому місті під час «Ночі чудес», було по суті послідовним продовженням певних явищ. Інтерв'ю зі сторонніми людьми, розмови з керівниками підприємств, яким належали кольорові димарі, далі показ різних димарів, натовпи біля них, нарешті палаюча Вісла.
Кожний фахівець, якщо йому наказують з такого вбогого матеріалу викроїти телепередачу, обуриться і почне огризатись: «Що це таке? Де ви ще бачили таку вбогість? Така телепередача може бути хіба що для курей, а не для людей! Качки (не кажучи вже про гусей) не захотіли б на таке дивитись!»
Загалом можна сказати, що фахівець має рацію. Щоправда, Фуньо Прекрасний мав у своєму розпорядженні дуже цікавий матеріал, але його було цікаво дивитись протягом десяти хвилин, не довше! А тим часом наш Фуньо зумів використати кожну подробицю. Будь-яка дрібниця, що на неї ніхто не звернув би уваги, у Фуня грає, розважає. «Кольорові димарі» камера знімає з усіх можливих боків і кутів. Короткі, дуже короткі, бо попідрізувані інтерв'ю зі сторонніми людьми (до речі, мої інтерв'ю) звучать досить цікаво. Людські обличчя, зняті зблизька, дуже добре і в хорошому ритмі переплітаються з великими плямами димарів, над якими здіймається дим.
Щиро кажучи, я трохи по-дурному витріщив очі на екран і тільки хвилин через десять трохи отямився. А Фуньо так втупився в екран, як жрець в місячний диск, та ще й тоді, коли місяць уповні. Він то бурмотів щось собі під ніс, то починав говорити майже вголос. Я підштовхнув його в плече один раз, другий. Нічого не вийшло. Здавалося, він взагалі нічого не відчув. Тоді я бухнув його кулаком у ребро. Допомогло.
— Що ти хочеш?
— Коли я буду блазнювати?
— У самому кінці.
«У самому кінці? — подумав я. — То, мабуть, буде й мені кінець!»
Оті з середніх чотирьох рядів, — директори, їхні заступники, заступники заступників, представники в справах преси і їхні заступники, — раніше чи пізніше сьогодні мене скрутять і затовчуть. Хіба що я раніше сам згорю від сорому.
Чи будуть для цього причини? Безперечно. Те, що Фуньо Прекрасний і Ганка взяли мене під свою опіку, цілком природно; адже вони самі відібрали мене для цієї програми. Вони відповідають за мене, тому, мабуть, і втішатимуть, що я не такий поганий, як здаюсь на екрані.
А інші? Що, наприклад, має означати ганебна зрада братів Кошмарик? Навіщо вони вдавали, ніби не впізнають мене? Навіть не бачать? А де тиняється зараз отой їхній премудрий двадцятисемисантиметровий магістр Діонізій Гібридон? Напевно, як завжди, за хвильку утне щось, і я не втримаюсь од сміху!
Але за яку хвильку?
З моєї точки зору «хвилька» — це кілька, найбільше кільканадцять секунд. Та біс його знає, що означає «хвилька» для того двадцятисемисантиметрового індивіда. Шматочок секунди — чи шматочок місяця. Хоча, відверто кажучи, магістр Діонізій взагалі цього дня не зачепив мене, не завдав жодної кривди — ані тілесної, ані душевної.
Звідкіля ж ці несправедливі думки? Просто — від страху! Від того страху, що зветься хвилювання. Він властивий акторам, музикантам, промовцям, циркачам… одне слово, це страх окремої людини, яка безпосередньо чи посередньо виступає перед великою кількістю людей. Безпосередньо, як, наприклад, співачка на естраді, а посередньо, як актор у кінофільмі.
Як усім відомо, я мав виступити перед широкою публікою тільки посередньо. На екрані. До того ж на екрані, який не вимагає великого акторського мистецтва. Виступити просто як телевізійний балакун. На щастя, я набалакав не більше семи хвилин у сорокап'ятихвилинній програмі. Тому подумав, що, може, все обійде мене стороною і не дуже зачепить.
Однак пригадав собі, що саме я (той, що на екрані) говоритиму. І до кого говоритиму! І яким тоном говоритиму!
Я подивився на годинника. І на екран. Там якраз якийсь директор біля «Димаря А» хвалився й пишався, що його підприємства, незважаючи на великі труднощі й клопоти, перевиконують план, тому нічого дивного, що вони були відзначені, нагороджені різними дипломами тощо. Директор говорив солодкаво, виграючи оксамитним тенором. А коли дійшло до запитання, чому димарі його підприємств випускають райдужні дими, він дуже веселенько засміявся і сказав, що то, мабуть, гномики таке змайстрували, а потім (уже серйозно) додав, що для цього на підприємстві є відповідальний і високоосвічений колектив хіміків, котрі могли б пояснити навіть такі смішні дрібниці, як райдуга над димарем.
Тоді той, хто брав інтерв'ю, запитав, чи шановний директор справді вважав таке дивне явище, як райдужний дим і палаючу Віслу, смішною дрібницею? Директор споважнів і зізнався «під секретом» (перед скількома мільйонами телеглядачів? Оце так секрет!), що він вирішив найближчим часом скликати розширену конференцію керівництва з питання дослідження явища, названого «Кольоровими димарями».
Все це має дуже гарний вигляд на екрані, але насправді було інакше, зовсім інакше. Директор був надзвичайно задоволений собою, він насвистував, сміявся, крутив пальцями млинка. Двоє інших директорів, яких раніше показали на екрані, теж поводились майже так само, голосно сміялись, навіть аплодували самі собі.
Я згорбився в кріслі. Ні, я ніколи не відмовлюсь від того, що сказав у мікрофон. Це не був повністю мій власний текст, але я визнав його своїм. І я ніколи не заперечу його і не відмовлюсь від нього.
Я не боягуз, але, щиро кажучи, з віком мої нерви трохи зіпсувались. Найбільше я не зношу галасу. Коли в мене під вікном гальмують автобуси чи сміттєзбиральна машина, мені інколи хочеться видряпуватись на стіни; це дурне перебільшення, але воно не дуже далеке від правди. Звісно, автобуси, які гальмують на вулиці, чи сміттєзбиральна машина — ніщо порівняно з воєнним галасом. Із справжнім бомбардуванням чи навальним артилерійським вогнем. Але ж часи змінились! Все-таки ми вже тридцять п'ять років живемо в спокої, і тільки далека луна доносить з інших континентів глухий гуркіт бомб, тріск автоматів і пронизливий гул ракет. Про це не можна забувати, бо це неправда (а точніше, повинно бути неправдою), що найбільше болить власний зуб, потім — хвороба друга, а насамкінець — смерть п'ятдесяти тисяч людей в Бангладеші.
Однак ми далеко забрели. Саме час повертатися. Адже ми в проекційному залі Краківського телебачення, на Кшемйонках, тобто в Кракові. Це добре, але й не дуже добре, бо саме почалася тридцять перша хвилина програми краківської «Ночі чудес». А це означає, що за дві хвилини на екрані з'явлюсь я. Власною персоною. І водночас то не буде цілком моя власна персона, а тільки її телевізійне зображення.
Але ж моя власна, найвласніша й найсправжніша персона теж тут сидить та ще й давно! Найгірше те, що вона сидить за кілька кроків від осіб, яким незабаром завдасть прикрощів і злегка трусоне їх. Цікаво, що буде далі?
Минула тридцять перша хвилина передачі.
Через шістдесят секунд я опинюсь у кадрі! Через п'ятдесят п'ять вийду на екран. Через сорок з'явлюсь перед численною публікою, що зібралась тут. За тридцять! За двадцять! За десять!
Що це в біса? Кого й чого я так боюсь?
Зображення на екрані навіть не здригнеться. А я трясусь, наче хвора на малярію осика. Ганьба й компрометація! Я відчув, що в мене розширяються груди і я випростовуюсь високо над іншими головами. Коли на екрані появилась «вона» — тобто моя голова, — на мене засичали: «Опустіть голову, будь ласка, опустіть!»
Дивлячись на неї цілком об'єктивно, можу відзначити, що то була голова з благородними обрисами, хоч і з трохи занадто відстовбурченими вухами, зате з очима, сповненими сумної задуми. Голос звучав — як і завжди — досить мелодійно. В зв'язку з цим, між нами кажучи, я був цілком задоволений собою. Непокоїло тільки те, що іншим глядачам могло здатись, ніби ті вуха відстовбурчувались аж до плечей, а очі мали тупий вираз. Нічого не вдієш! Цьому ніяк не можу зарадити!
Та все ж я був дуже знервований. Однаково і той, що в кріслі, і той, що на екрані. Хоча слово «знервований» тут не зовсім доречне. Краще просто сказати, що я був злий. Та ще й дуже.
Ще коли в студії я записував свій текст, мене розсердила згадка про тих, що зараз сидять тут у середніх рядах. Вони не одні в Польщі, бо не тільки над Краковом здіймаються отруйні райдужні тумани. А Вісла, порівняно з багатьма іншими річками, чиста, як гірський потік. І все ніби в порядку. Як, наприклад, деякі замислені й мовчазні гості з середніх рядів.
Але сюди прибули не тільки такі!
З'явилися й дуже самовневнені громадяни, від яких пахло англійським одеколоном, голландським тютюном і французьким коньяком. Ці розізлили мене ще кілька днів тому. Я був майже на сто відсотків певен, що більше десяти з них прийшли сюди, глибоко переконані, що ще раз і за допомогою незвичайних ефектів буде повідомлено всій Польщі, які чудові керівні кадри на їхніх підприємствах.
І як пречудово, — завдяки тим кадрам, тому мудрому керівництву, — працюють оці, оті й ще інші підприємства!
Справді, Фуньо підготував приголомшливі ефекти — «Кольорові димарі»! «Палаюча Вісла»! Тим краще, тим краще. Програма демонструватиметься в Польщі, а в ній будуть їхні інтерв'ю, їхні обличчя, їхній розум, їхні привабливість і чарівність. Тому ще перед початком перегляду добродії з середніх рядів обдаровували всіх нас усмішками, обіцяли вічну дружбу й братерство.
Мені не хотілося лихословити на цю тему. Та, на жаль, саме так було. Великі промислові зубри не всі з'явились. Не перелічуватиму, хто прийшов, а хто ні. Одне безсумнівно — всі ці добродії, що сидять зараз у середніх рядах, працювали й працюють страшенно важко. В переважної більшості з них мудрі голови. Але чому ці розумні, освічені, досвідчені люди неспроможні зрозуміти, що їхня байдужість, легковажність чи недбальство спричиняються до того, що й на всю Польщу з Кракова поширюється морова пошесть, сучасна «чума».
Як я пригадую, саме це нерозуміння дуже сердило мене. І під час запису мого тексту, і зараз теж.
Цікаво, що і я з самого початку їм не сподобався. Дехто в нашому місті знає мене. Тому я почув, як у середніх рядах називали моє прізвище.
Однак пора повертатись до екрана, до показаного крупним планом трохи розсердженого обличчя. А розсердився я з трьох причин.
По-перше, я наперед знав, що не сподобаюсь гостям, яких запросять на перегляд.
По-друге, я сердився тому, що вперше в житті довелося вдавати, ніби виголошую свій власний текст.
А по-третє, я розсердився з того приводу, що вже самий початок моєї балаканини міг розсердити й розсмішити телеглядачів. Чому? Дуже просто: перед нами дуже добре й ефектно зроблений показ «Кольорових димарів» і «Палаючої Вісли», чудові панорами, крупні плани, — і взагалі комар носа не підточить, — аж раптом на екрані з'являється зняте дуже зблизька (крупніше, ніж більшість димарів) обличчя якогось там Єжи Б., і той тип ні сіло ні впало починає теревенити про квіточки й рибок. Точніше, про дуже яскраві рослини і деяких райдужних рибок.
Згоден. Те, що я казав, могло здатися нерозумним. Але так було потрібно.
Крім того, дуже добре записаний голос з самого початку звучав приємно.
На жаль, у рядах, де сиділи гості, вже було чути не тільки моє цілком пристойне прізвище, але відгомін протесту, злості й глузування.
— Що це таке? Про що він говорить? Звідкіля вирвався цей поет?
Я, — «той, що на екрані», — звичайно, нічого не чув. Зате я, — «той, що в кріслі», — розізлився вкрай.
— Тихіше! — вереснув я, аж мої сусіди відхилилися в протилежні боки, мов нахилені вітром тополі.
Проте мій вереск змінив ситуацію на краще. Середні ряди притихли, а потім справи пішли так гарно, наче я навмисно все так підготував, бо саме тієї миті я, — «той, що на екрані», — знову почав говорити. Камера трохи відсунулась, і тепер я говорив на тлі неяскравих смуг райдуги та різнокольорових вогників, які бігали по воді. На цьому тлі в мене був значно кращий вигляд, аніж раніше, та все ж я, — «той, що в кріслі», — почував себе не дуже добре. Зате я, — «той, що на екрані», — очевидно, почував себе загалом чудово.
— Я тут розповідав, — казав я, — про різні цікаві квіти. Нагадую їхні назви, бо вони гарно звучать: вороняче око, білокрильник, орхідея полум'яна, навіть болиголов, відомий тим, що ним отруїли одного з наймудріших людей в історії, філософа на ймення Сократ. Які ж барвисті й кольорові ці квіти! І які підступні! За гарними кольорами ховається отрута, дуже грізна отрута. Не одна тисяча наївних і необережних людей змогли в смертельних муках пересвідчитись у цьому. Чимось подібні до цих квітів деякі жителі південних морів, які міняться різними барвами, немов прекрасні коштовності. Деякі з тих риб ваблять своєю незвичайною красою. Але їхній укол чи укус убиває швидше, ніж удар скорпіона.
В цьому місці я, — «той, що на екрані», — на кілька секунд зупинився (за порадою Фуня). Тим більше, що мене почасти затулило райдужним туманом, який здіймався з кольорових димарів, і барвистими вісляними вогниками. Пауза була потрібна, щоб дати можливість деяким телеглядачам розсердитись.
І справді, в середніх рядах уже завирувало:
— Що за дурниці?
— Рибалка знайшовся!
— Про що, власне, він базікав?
— Чого в біса він блазнює, цей артист-інтелектуаліст? Вдало вийшло з цією паузою. Влучили в ціль. Потрібні були слова «блазнює», а також «артист-іптелектуаліст».
Я, — «той, що на екрані», — виринув з райдужного туману. І ніби струсив з піджака вісляні вогники.
— Мене не здивувало б, — говорив я з екрана, ніби довірчо й трошки таємниче, — якби деякі слухачі дійшли висновку, що я плету дурниці, а інші запитали, чому чоловік, який пише, так званий артист і так званий інтелектуаліст, починає розводитись про кольори отруйних квітів чи про красу деяких отруйних риб. Я хочу пояснити, що мова йтиме саме про кольори. Не про квіти й не про риб. А, наприклад, про «Кольорові димарі». Зараз саме час з'ясувати таємницю тих райдуг.
У залі раптом зробилось дуже тихо. Ніхто вже не балакав про риб і блазнювання. А ми обидва, — і «той, що на екрані» і «той, що в кріслі», — злегка відкашлялись і всміхнулись один одному. Але вже за мить «той, що на екрані», перестав звертати на мене увагу.
— В першій частині цієї передачі,— говорив він, — ми побачили кілька кольорових димарів, ніби обплетених однією стрічкою з райдужних різноколірних смуг. Ми також були свідками інтерв'ю представників телебачення з більш чи менш видатними представниками цих підприємств.
Це були дотепні розмови. Представники підприємств були в доброму гуморі, наче трошки збентежені тим, що «їхні» димарі влаштували над містом такий кольоровий карнавал. Вони не виявляли жодного занепокоєння. Навпаки! Вони жартували з дивного явища, водночас запевняючи, що лабораторії їхніх підприємств вивчають цю смішну й дивну проблему. Майже ніхто з них не замислився над науковим і практичним значенням «Кольорових димарів». І це була їхня помилка. Дуже серйозна помилка.
Після цих слів я зник з екрана. Протягом наступних трьох хвилин у нас перед очима промайнуло кілька фрагментів та взятих біля підніжжя деяких кольорових димарів інтерв'ю. Цікаво, що коротенькі розмови й уривки інтерв'ю з людьми, які спостерігали «Ніч чудес», були або цілком бездумно веселими, або, — і це важливо, навіть дуже важливо, — справді серйозними.
— Не все те золото, що блищить, — мовила літня жінка.
— Тут, редакторе, — сказав бригадир з комбінату, — не досить подивитись на ту райдугу. Варто було б її понюхати. Перевірити хімічно. Профільтрувати. Тільки тоді буде видно, що це за райдуга.
— Дим — це дим, — дуже серйозно твердила вродлива студентка технікуму, — незалежно від того, чи він подібний до сіро-буро-зеленої річки Лімпопо, чи до гарної райдуги, яка з'являється на небі після грози.
Це добре прозвучало. Дуже вдало було змонтовано уривки з тих інтерв'ю, які я сам записав. Задоволений, я більш зручно сів у кріслі, але мій настрій враз погіршав, бо знову на екрані з'явилась моя фізіономія. Тепер мав початись великий скандал, тобто, правильно висловлюючись, гостра дискусія.
Я, — «той, що на екрані», — ще кілька секунд помовчав. Потім сердито, навіть ущипливо посміхнувся.
— Шановні слухачі, на початку свого виступу я згадував, що за привабливим зовнішнім виглядом може приховуватись не тільки обман, а й небезпека. Гарна квітка може перетворитись на отруту. Райдужна рибка несе в собі смертельну загрозу. Отже, настав час пояснити, чому передачу про таємницю «Кольорових димарів» і «Палаючої Вісла» я почав так несерйозно. Річ у тім, як сказала кілька хвилин тому молода вродлива дівчина, що дим завжди є дим, незалежно від того, чи він схожий на сіро-зелену каламутну річку, чи на гарну вітчизняну райдугу після грози. Що ж це означає? І що мені хочеться вам розповісти? Отож повідомляю, що двоє видатних і надзвичайно талановитих учених розробили метод контролювання за допомогою кольорів ступінь отруєння і запилення димів з окремих димарів краківських підприємств. На схожому принципі вони побудували й метод дослідження ступеня забруднення нашої блакитної Вісли, яка (чи може хто-небудь заперечити мені?) давно перестала бути блакитною. В інтерв'ю з представниками деяких підприємств, димарі яких уночі світилися, мов райдуга, ми почули, що, мовляв, та райдуга — дрібниця й своєрідна розвага. Насправді ж згадані мною два молоді винахідники, брати К., змогли на вершечках найбільш затруєних і запилених димарів вбудувати заслони, завдяки яким можна було перевірити, котре з підприємств димить найбільше та найнебезпечніше. Тому ці райдужні дими над димарями свідчили про затруєння краківського повітря, так само як нібито карнавальна пожежа на Віслі свідчила про надзвичайно високий ступінь забруднення нашої рідної річки. Хто мав право і нахабство дивитись на це байдуже, крізь пальці? Або вдавати, що нічого немає? Бо про це дуже мало говорять і пишуть! Адже це так само, якби нерозсудлива людина отруювала, засмічувала й руйнувала власний дім, який сама збудувала. А як ми будемо звітуватися про це перед нашими дітьми, онуками й правнуками? Я запитую, бо хочу дізнатись, чи хто-небудь серед нас замислюється над чимсь іншим, крім того, де й за які гроші щось будується і чи великий прибуток можна з цього мати? А як ми пояснимо дітям і внукам, чому зруйнували наш власний, дуже давній і гарний дім, що тисячу років звався Краковом?
Кілька останніх речень я вже говорив під гучний протест середніх рядів. Хоча їм важко було справитись зі мною, — «тим, що на екрані». Чим більший галас вони здіймали, тим більше підсилював звук оператор, і я все одно був гучнішим від того лайливого хору. Деякі з них (розумні й справедливі) мовчали з самого початку. Але більшість галасували чимраз голосніше.
Однак я, — «той, що на екрані», — нічого з того гамору не чув і спокійно, хоч і сумно, пояснював, чому над Краковом влаштували своєрідну «Ніч чудес». Мовляв, удень люди, які відповідають за «морову пошесть», ще сяк-так стежать за димарями і дбають, щоб димів не було видно й вони не впадали в око, а нависали над Краковом, наче густий туман, що його називають смогом…
Проте така дбайливість часто буває вдаваною. Бо коли настає нічна темрява, багато хто забуває про небезпеку «морової пошесті». Фільтри й електрофільтри перестають діяти!
І вранці Краків прокидається на дні брудного туманного озера.
Оператор ще більше підсилив мій голос. На екрані в мене був безстрашний погляд і суворе обличчя. Але я, — «той, що в кріслі», — почувався не дуже добре. Текст, що його я саме виголошував, був зрозумілим кожному з присутніх. Але в ньому були такі пастки й заковики, з яких я не зможу виплутатись, коли дійде до фахової суперечки. Отоді пошиюся в дурні. Щоправда, тут були два молоді, надзвичайно обдаровані брати К., а також пан Єжи Б. з Варшави. Та чи можу я на них розраховувати? Адже вони спочатку вдавали, ніби не знають мене!
Мені зробилось холодно. Потім мене вкинуло в піт. У перший, другий… і так аж до сьомого. А воднораз серце моє сповнилось відчайдушною відвагою. От і чудово! Все гаразд! Я, — «той, що на екрані», — говорю спокійним, але суворим голосом про те, що вже сталось і далі відбувається в краківському закруті Вісли.
Потім я розповідаю, що протягом останніх тридцяти років Краків у зв'язку з задимленням і запиленням повітря втратив сто… повторюю: сто!.. сонячних днів на рік, а відомо ж бо: туманна долина Вісли і так ніколи не була надто сонячною.
Тому нічого дивного, що на Краків кожного року спадає п'ятсот тонн пилу на один квадратний кілометр, — адже в місті є близько тисячі п'ятсот фільтрів, з яких сяк-так працюють… двадцять дев'ять.
Та навіть ті фільтри, які працюють, уже застарілі, їх погано обслуговують і повністю не використовують.
Чого ж дивуватися з надміру пилу і диму, коли вітер вів з Сілезії?
Таке саме становище і з палаючою Віслою.
Найбільше її затруює Сілезія, але Сілезія не за кордоном, і треба з нею домовитись, коли не хочемо, щоб краківська Вісла перетворилась на гноївку.
Вже сьогодні Вісла під Краковом стала суцільним великим стічним рівчаком, кладовищем, яке провідують духи отруєної риби, і великим докором сумління для людей.
Що ж до наших любих кольорових димарів, то людям, які відповідають за це, треба пояснити, що в Чехословаччині або в Радянському Союзі їх через кілька днів вимкнули б і закрили б: адже допустима норма забруднення повітря в Чехословаччині наполовину нижча, ніж у нас, а в Радянському Союзі аж у сім разів нижча. Раджу всім це запам'ятати.
Варто також пригадати, що однонічна аварія на металургійному заводі «Алюміній», внаслідок якої забруднення повітря флюором збільшилось наполовину, спричинилася до того, що всі скульптурні й архітектонічні деталі на Вавелі, вирізьблені з чорного мармуру, за ту одну ніч зблякли й посіріли. А якщо когось не цікавлять пам'ятники культури, чиста Вісла, чепурне місто, його зелень і вода, то нехай він подумає про себе самого й свої легені, бо сажа з димарів сполучається з двоокисом сірки, і у всі вологі дні вулицями міста пливе ріка сірчаної кислоти!
— Ну що, добре? — спитав «той, що на екрані».
Ніколи не вгадаєш наперед, що людей розсмішить, а що шпигоне під п'яте ребро й допече до живого.
Цього разу виявилось: гостей із середніх рядів схвилював початок мого виступу, середня частина його майже заспокоїла їх і тільки останні слова: «Ну що, добре?» — приголомшили на якийсь час слухачів (а точніше, глядачів).
Потім знявся такий гамір, що вже не можна було далі демонструвати мій виступ. З екрана зникло зображення. Темрява розсіялась.
Невеличкий демонстраційний зал зробився при світлі таким білим і ясним, що всі присутні скидались на нещасних кажанів, яких вигнали з їхнього темного горища на яскраве, золоте сонце.
І запанувала така тиша, що всім стало аж ніяково. Тільки Фуньо Прекрасний анітрохи не збентежився, мабуть, був призвичаєний до таких розваг. Він підвівся з крісла й заговорив.
— Шановні гості,— почав він грайливо, — мене вражають раптові зміни вашого настрою! Спершу все було гаразд. Незважаючи навіть на отруйні квітки й рибок. Ви дали цікаві інтерв'ю. Вони в тисячу разів кращі за пересічний репортаж про той чи інший завод. А що було потім? Крик! Вереск! Вибачте, але так по-дурному верещать лише в дитячих садках. Сміх та й годі! Вам так подобається? То, може, хто-небудь із присутніх хоче ще трохи поверещати?
У відповідь мовчання. Тиша. Така глибока, як буває морська тиша.
Фуньо Прекрасний ввічливо вклонився.
— Зрозуміло. Нікому вже не хочеться верещати. Але в тому вашому вереску я чув якісь запитання. Якісь прохання щось пояснити. Якісь образливі слова на адресу присутнього тут пана Єжи Б., виступ якого звучав з екрана. Будь ласка, все ясно, всі вихватки й запитання дозволені.
Я встав, подивився на присутніх.
— Шановні добродії! Справи надто важливі й серйозні, щоб я образився за якесь там дурне слово. Це правда, я не фахівець і нахабно втрутився в сферу вашої діяльності. Я не захищатимусь, коли ви доведете, що я не маю рації. Однак досі ви нічого не довели. А ваш крик! Адже відомо — крик заглушує думки.
В середньому ряду зірвався на ноги низенький чоловічок з розумним обличчям і трохи занадто розумними (а точніше, хитрими) очима.
Він потер руки, посміхнувся.
— Ми чули, що якихось двоє геніальних молодих винахідників винайшли спосіб забарвлювати дим, що виходить з димаря. Вони також розробили метод, за допомогою якого можна вміщувати посудини з барвниками у верхній частині димаря. Як вони це роблять? Хіба вони вміють літати?
Я заперечно похитав головою.
— Ні.— Отже, це вертоліт? Але ж його обов'язково помітили б. Що ж то було, пане редакторе?
— Я не редактор, не доктор, не реактор, ані ректор. До мене звертаються: «Пане Єжи».
— Красно дякую, пане Єжи! То що ж винесло барвники на вершечки димарів? Може, гномики?
— Тут зайва множина. Обмежимось одним гномиком. Він обладнав чотири димарі.
Чоловічок кілька разів проковтнув слину.
— Г… Г… Гном? — спитав він пошепки.
— Так. Магістр Діонізій Гібридон Вернигора.
Останні мої слова зовсім добили чоловічка з хитрими очицями. До того ж, весь зал сміявся з його запитань більше, ніж з моїх відповідей.
Після нього обізвався заступник директора «Димаря Д». Він не вставав. Тільки випростався в кріслі, а здавалося, ніби він встав. Голос у нього був, як у підлітка: одне речення він говорив басом, друге — сопрано. Він сам міг би проспівати всю оперу.
— Пане Єжи, — запитав він сопрано. — Може, нашим винахідникам допомагав не лише гном?
— Не лише він.
— То, може, їм допомагали також НЛО?
— Ви маєте на увазі відомі нерозпізнані літаючі об'єкти? Літаючий столовий сервіз? Літаючі глибокі й мілкі тарілки, блюдця й різні полумиски?
— Авжеж! — гримнув басом заступник директора. — Тарілки, блюдця, полумиски тощо. Нерозпізнаний столовий сервіз!
— Якоюсь мірою так. Мої винахідники в шести випадках скористалися власними засобами пересування, які тимчасово назвали Нелок, тобто Нерозпізнаний літаючий об'єкт формули К.
— Дуже цікаво, — протягло казав директор, — а що означає ця інтригуюча формула К.?
— Службова таємниця! — відрубав я різко.
Тепер обізвався заступник директора «Димаря Є». Одразу після моєї відповіді він вибухнув сатанинським сміхом, а потім наставив у мій бік палець, наче дуло автомата.
— Таємниця… ге-ге-ге… Службова. Нехай буде й фахова. Ваш фах — писання. Нехай буде так. Папір усе витерпить. Якщо вам захочеться писати такі нісенітниці, а іншим — друкувати їх, це ваша справа і ваше блазенство. Але ми — люди серйозні й не дозволимо робити з нас коня, мула чи осла! Щойно ви почастували нас літаючими сковородами й полумисками. Дуже добре. Ми не хочемо їх зараз оглядати, бо тут тісно. Зате нам страшенно хотілося б побачити того вашого магістра, за фахом гнома, на ім'я… якось так дурнувато… в самий раз для гномика.
— Що-о-о-о-о-о? — пролунав могутній баритон — пролунав так гучно, ніби в залі вистрілив міномет середнього калібру.
І відразу запала перелякана тиша. Звідкілясь, наче з-під підлоги, зненацька з'явився магістр Діонізій Гібридон Вернигора. Одним стрибком він вистрибнув на верхнє обрамування екрана, його ноги там легко помістились.
— Вітаю присутніх у залі! — загув він. — Чи хто-небудь з вас має щось проти того, що я гном, магістр вісімнадцяти наукових дисциплін і що мене звати магістр Діонізій Гібридон Вернигора?
— Шановний колего, вщипніть мене! — попросив останній промовець передостаннього.
— А ви — мене, — попросив його передостанній.
— Ау-у-у-у-у! — заспівали обидва за якусь мить на два голоси.
Магістр аж скорчився від сміху.
— Коли ви закінчите, будь ласка, сповістіть мені. Листом з круглою печаткою.
І знову стало тихо.
— Вибачте, — несміливо обізвався один із директорів, що спочатку був замисленим, — пане магістре Діонізію Гібридоне Вернигоро… чи ви, як би це сказати… є, чи ввижаєтесь нам?
Тільки тепер знявся галас.
— Звичайно, його немає!
— Це якась витівка!
— Якийсь трюк!
— Дурний цирк!
— Скандал і нісенітниця!
— Нісенітниця і патякання!
— Патякання і безглуздя!
— Я апелюватиму до тресту!
— Я — до міністерства!
— Тихіше! — гримнуло, як з автомата.
Це так магістр Діонізій Гібридон Вернигора почав тимчасово керувати зустріччю.
— Хотів би я знати, — сказав він з уїдливою посмішкою, — хто і в якій справі апелюватиме до міністерства? Шановний громадянин віце-директор? Чи заступник заступника? Апелюватиме по телефону чи особисто? Вийде на пагорб Костюшка й почне гукати: «Громадянине мініст-ре-е-е-е-е! Громадянине-е-е-е-е! Міністре-е-е-е!» Зірвете собі голос — тільки й того. А фільтр димаря ваших підприємств далі отруюватиме людей і будівлі, бо працюватиме на вісімдесят шість відсотків, а це однаково, якби він зовсім не працював. У звіті міністрові додасте тих десять чи одинадцять дурних відсотків — і вже матимемо дев'яносто сім відсотків. Завжди щось матимемо. Власне кажучи, тому я й лазитиму по димарях і буду припасовувати кольорові фільтри. Ви матимете такі райдужні димарі, що хапатиметесь за боки від сміху.
— Люди, — мовив хтось із побожним здивуванням, — це не трюк, не хитрощі й не патякання. Це справді гномик! Робіть, що хочете! А я йду лікуватись. Уже йду, зараз, негайно!
— Вибачте, — сказав магістр, — але навіщо? Від мене вас ніхто не вилікує, а наша нарада ще не закінчилась. Тільки після неї ви можете піти до психіатра, який однак вам не повірить.
— Чи можна взагалі дізнатись, — спитав якийсь лисячий, улесливий голос, — кому потрібна вся оця наша сидяча ванна?
Підвівся Фуньо Прекрасний.
— Як автор програми, я сподівався: ви самі зрозумієте, наскільки шкідливе для нас те, що досі відбувалося над Краковом. І самі запропонуєте ряд добрих заходів на майбутнє. Ви смієтесь? На щастя, не всі. Хто-небудь із присутніх тут представників «Кольорових димарів», які отруюють долину Вісли й Краків, згоден із тим, щоб почати рішучу боротьбу з усіма отруйними райдугами?
Знову почались вигуки, кривляння, тупотіння ногами, точнісінько як у третьому класі першого квітня.
— Кому райдуга?
— Кому отруйні?
— А може, вам хочеться отруйних грибів?
— Наприклад, мухомора-соромітника!
— Знайшли собі гнома!
— Неподобство!
— Скандал!
Фуньо не міг більше стримуватись. Він почервонів як буряк. Але ми з Ганною вчасно стягли його за лікті в крісло. І хто ж тепер залишився на полі бою? Магістр мовчав. Зате з крісла ліворуч від мене підвелась Ганка й граціозно відгорнула волосся з чола. Не дивно, що запанувала тиша. До всього ще розігралась чудна сцена. Гном, тобто магістр Діонізій Гібридон Вернигора, який стояв на обрамуванні екрана, нахилився й щось зашепотів Ганці на вушко. Вона чарівно всміхнулась і тихо, але дуже виразно відрекомендувалась.
Потім відразу ж почала говорити.
На першому ж реченні хтось із четвертого ряду хрипким тенором перебив її:
— Я можу витерпіти кольорові димарі і те, що палає Вісла. Можу вдавати, що бачу гномика магістрика Гібридоника Вернигірку, але з ланками розмовляти не буду! Не буду — й годі!
Однак таке нахабство вийшло боком п'яненькому тенорові, який «не хотів розмовляти з жінками». Перш ніж Ганка встигла запитати: «А чому саме?» — в повітрі майнула тінь «магістрика Діонізійка», який стрибнув просто на ту п'яну голову. Та й тенорові сусіди виявились такими само жорстокими, як і магістр. Вони спільними зусиллями зіпхнули бідолаху на підлогу і спокійно та безжально тримали його під кріслом. А магістр так само спокійно та безжально сів йому на голову і ще глибше запхав під крісло.
Ганка змушена була трохи перечекати, тому що присутні захоплено вітали її.
— Добродії,— сказала вона ледь посміхаючись, — я помітила, що не всі ви хочете розмовляти з жінками. Більше того, помітила, що лише частина наших гостей обурюється нашою програмою, лише частина виражає своє невдоволення словами, сміхом і криком. А інші дивляться, мовчки слухають і думають. Найважливіше те, що вони справді думають. Може, зараз візьме слово хто-небудь із тих задуманих?
Під кріслом, де всадовили чоловіка, який не хотів розмовляти з жінками, щось розлючено забулькало. Забулькало й затихло.
Водночас із крісла в протилежному кінці ряду встав жвавий чоловік із молодим обличчям, але з дуже стомленими очима.
— Тут є нас кілька, — сказав він, — кілька відповідальних людей, які без крику й галасу порозумілись між собою під час цього перегляду… ми за те, щоб ця програма транслювалась по телебаченню. Тим більше, що «чума» з тисячі різних «Кольорових димарів» поширюється по всій Польщі. Це правда, що фільтри маємо старі й несправні.
Відразу втрутився директор «Димаря А»: — Що означає «маємо»? Ви, колего, базікайте від свого імені!
— Більш ввічливо, будь ласка! — гукнув хтось невідомо звідки (напевно, магістр Діонізій).
Грубіян оторопів. Видно, не дуже відважний з нього герой.
Чоловік із молодим обличчям і втомленими очима зневажливо знизав плечима й вів далі, паче ніхто його не перебивав:
— Я не маю нічого проти того, щоб ще разів із десять знімали на кіноплівку димар тих підприємств, які я тут представляю. Але за однієї умови: зніміть також нашу роботу, наші машини й насамперед наших людей. В першу чергу колектив, який працює над фільтрами наших димарів. Це димарі ще з часів царя Гороха, королів Мешка й Болеслава Сором'язливого. Проте саме ці фільтри затримують дев'яносто вісім відсотків забруднення. То як? Буде новий фільм?
— Буде! — твердо запевнив Фуньо. — Хочу тільки запитати, скільки з присутніх тут представників місцевих підприємств погодяться взяти участь у тому другому фільмі?
Піднялось усього чотири руки, і знявся такий галас, що важко було почути самого себе. Здавалося, ніби до проекційного залу Краківського телебачення вдерлась юрба п'яних шляхтичів з оголеними шаблюками, репетуючи:
— Вето!
— Не дозволю!
— Ганьба!
— Вони ще хочуть знімати!
— Підлабузники!
— Не дозволимо!
Мушу признатися, що тут я навів не більше десятої частини лайок, якими обсипали п'ятьох справедливих керівників їхні колеги.
Що буде далі? Крикуни трохи стихли. У дверях промайнули дві постаті — Ярек і Марек. Мабуть, вирішили, що основну роботу вже зроблено й вони можуть зайнятись чимось іншим.
Я вдарив себе по лобі — не дуже сильно, але й не легенько. Збагнув, чим займуться брати Кошмарик найближчим часом. Фільтрами! Це ж ясно, як день! Мені не ясно лише одне: який фільтр вони оберуть? Верхньопропускиий чи нижньопропускний?
Я оглянувся навколо. Аж зненацька той тип від «Димаря А» повернувся в мій бік і закричав:
— Послухайте! Це ж отой лепетун почав! Шановний літератор, шановний редактор в усьому винен. Скільки вам, редакторчику, заплатять за те, що з нас люди сміятимуться?
Я відчув, що блідну від злості; але голос у мене був спокійний.
— Пане віце-директоре! В своїх доповідних ви пишете, ніби у вашому димарі такі чудові фільтри, які затримують близько дев'яноста дев'яти відсотків пилу й газів. Так?
— Звичайно, так.
— А тим часом, шановний директоре, згідно з іншими обрахунками ваші фільтри затримують ледве дев'яносто відсотків. Тобто — справжня халтура. Крах у димарі.
Віце-директор «Димаря А», який був таким самовпевпеним під час «Ночі чудес», мить завагався, але потім знову закричав:
— Пишіть собі ваші нісенітниці, де вам заманеться! Однак раджу вам: не пхайтесь між робочих людей, між фахівців! Що ви тут теревените про мої фільтри? Як ви смієте чіпляти мені оті дев'яносто відсотків? Самі ви сорок відсотків! І взагалі, хто з фахівців може поручитись за ваше право брати участь у цій ідіотській передачі?
— Я!
Нарешті озвався голос, якого я вже давно чекав. І був то металевий голос мого тезка, тобто варшавського Єжи Б.
Він пролунав дуже вчасно. Можна сказати, за хвилину до дванадцятої.
Віце-директор «Димаря А» помітно розізлився й почав галасувати:
— Яке «я»? Що це за «я»? Будь-хто може прийти сюди з вулиці й сказати «я»! Тому я хочу зараз же дізнатись, що криється за цим «я»! Чи можна врешті довідатись, хто цей лисуватий товстун?
— Можна.
— Я слухаю.
— Мене звати Єжи Б. А хто я такий? Я уповноважений уряду в справі охорони природного середовища.
— Уп… уп… уп?.. — забелькотів білий як стіна директор.
— Саме так, — сказав я, прямуючи до дверей, — уп-уп-упов-новажений уряду. Дякую всім і до побачення.
Нарешті! Я був вільний і впевнений, що Єжи Б., уповноваженому уряду, легше буде розмовляти з добродіями із середніх рядів у моїй відсутності. Вони не матимуть кого обзивати нефахівцями, літераторами й редакториками. І я тим охочіше вийшов, що в мене з очей зненацька кудись зникли брати Кошмарик, а не встиг я оглянутись, як кудись запропав і шановний магістр Діонізій Гібридон Вернигора.
Дивна річ. В проекційному залі телебачення брати Кошмарик здавали, ніби не знають мене. Магістр теж трохи так вдавав. Але не цілком. Хіба що від пояса вгору. Та й то не повністю.
Незважаючи на все це, настрій у мене дуже поліпшився, навіть став чудовим. Я впевнився, що поки що всі телебачення, райдужні дими, палаючі Вісли, розмови з директорами, із заступниками директорів та заступниками заступників вилетіли у мене з голови. Пора вже трохи відпочити. А коли настане дощова осінь, сяду за свій робочий стіл і коротко напишу про те, що об'єднує братів Кошмарик з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою і що об'єднує братів Кошмарик та магістра Діонізія Гібридона Вернигору з нижчепідписаним Єжи Б., письменником, на жаль, гіршого, ніж середнього, віку.
Я попрощався з швейцарами й вийшов на вулицю. Вранці повівав лагідний південно-західний вітерець. А зараз він розійшовся, розвіявся, розгулявся зовсім по-чоловічому.
Я подивився на місто. Коли востаннє бачив його в такій чистій і прозорій красі?
Довгенько постояв, дивлячись на Краків із пагорба, що зветься Кшемйонки. Дивився і був дуже зворушений. Я не народився в Кракові, не провів у ньому більшої частини свого життя. Та все ж вважаю це місто місцем свого народження, і мені здається, що кожен поляк, який народився не в Кракові, має двоє своїх рідних міст: те, в якому він народився, і це, тобто Краків, у якому народилася Польща.
Однак далі я не зміг про це роздумувати. В тиші, яку не порушили ані шум мотора, ані шарудіння шин по асфальту, пролунав веселий дует:
— Пане Єжи, добрий день!
— Добрий день, пане Єжи!
Я ще нічого не їв і не пив, та на якусь мить відчув, ніби давлюсь кокосовим горіхом середнього розміру.
Звичайно — це братики Кошмарик! Вони веселі, сміються, всміхаються. Вони сміються нахабно, бо в них царським транспорт. Марек вів машину, Ярек сидів біля нього. Машину я впізнав, це був білий «мерседес» мого варшавського тезка.
Я дуже рідко гніваюсь. Але зараз був надто стомлений наслухався «солоденьких» слівець, пережив кілька прикрих ситуацій. І до всього — такий сильний удар! Та ще й від моїх двох друзів, які недавно вдавали, ніби не знають мене. Такі поважні молоді винахідники! Тепер вони можуть їздити тільки на «мерседесі»?
Мене так шарпонуло від злості, що я аж крутнувся навколо власної осі.
— Добрий день! — гаркнув я. — Тільки я не зовсім певний, що ми знайомі.
— Але ми впевнені,— сказав Ярек.
— І цілком переконані,— додав Марек. Потім обидва вигукнули в один голос:
— Два проти одного! В нас більше голосів!
— Спокійно! Спокійно! Будь ласка, ваші водійські права і реєстраційне посвідчення.
— До ваших послуг, — серйозно відповіли вони, — ось права, а оце посвідчення.
Реєстраційне посвідчення було на прізвище Єжи Б., Варшава тощо, зате, безсумнівно, не фальшивими, тобто справжніми, були водійські права на Марека. Все благонадійне й законне. Як на зло, від сонця в мене закрутило в носі, тому, віддаючи Марекові документи, я чхнув, — і всі ми засміялись.
— Їдьмо, пане Єжи, — сказав Марек.
— Куди?
— До вас. Дорогою купимо п'ять дюжин тістечок. Отже, їдьмо по тістечка, завеземо їх разом з вами до вас додому й повернемось по пані Ганку, пана Фуня Прекрасного і пана Єжи Другого.
Дверцята машини відчинились, ніби самі. Я плюхнувся на заднє сидіння. Ми рушили.
Як сказали, так і зробили. Брати Кошмарик допомогли мені занести пакунки з покупками до квартири. Поклали їх на столі у вітальні й поквапливо вийшли. Вони поспішали по другу партію гостей. Залишили мене на лаві в холі. Я бездумно ліг там, відпочиваючи після хвилювань сьогоднішнього дня, який ще не скоро закінчиться. Я прихилився головою до бильця лавки; ще трошки — і я заснув би. Але поблизу почалося щось відбуватись.
Коли я так безсило схилив голову і заплющив очі, то почув тихе рипіння. Що це рипнуло? Двері від кімнати наших дітей. А хто ж це так делікатно й спритно відчинив їх? Звичайно, Массумі. Вона першою і ввійшла до холу. А я, хоч очі в мене були приплющені, добре бачив усе, що відбувалося. Отож слідом за Массумі ввійшов Ренні. Вони довгенько приглядалися до мене — дрімаю я чи не дрімаю, сплю чи не сплю.
«Спить», — пирхнула Массумі.
«Помалу, помалу, — застерігав Ренні..— В тебе в голові часом буває тирса замість гарненьких сірих клітинок».
«Може, й так, — посміхнулась Массумі,— але погодься, що я симпатична, гарна й дуже кмітлива. А для філософії в цьому домі є ти. І серце маєш шляхетне!»
«Дамська балаканина! Скільки разів перепадало цьому шляхетному серцю, бо панна Массумі робила калюжи і вдавала, ніби нічого про те й не знає».
«Ренні, не лихослов».
«А що я маю робити?»
«Хіба ти не чуєш, як пахне?»
«Чую. Але я байдужий до ласощів!»
«Дурний! Ти принюхайся добре. Які ж королівські пахощі! Ти легковажний пес, Ренні!»
«Насамперед я демократ, ти, недоспіла дика грушко, і мені байдужі королівські пахощі. А крім того, я добре чую, що в тому пакунку, до того ж з точністю до однієї трубочки з кремом. Нічого цікавого».
«Ренні, коли я останній раз укусила тебе за вухо?»
«Тоді, коли тобі всипали за те, що ти знущалася з мене».
«Ренні! Ти старе базікало! Заради отого гарненького, любого пакуночка я ладна, щоб мені ще більше всипали; що має бути, те буде. Я люблю ласощі, як королева Марія Антуанетта. А спершу закушу твоїм вухом. Гоп!»
«Геть!» — гаркнув Ренні.
— Геть! — вереснув і я.
Але було вже пізно! Надто пізно!
У Ренні з правого вуха юшила кров. Він стрибнув слідом за Массумі на стіл, але зі шляхетних міркувань, — хотів захистити пакунок з тістечками від її невситимої жадібності. Я теж кинувся, щоб розборонити цю милу парочку.
І що ж? Що було потім?
Потім було так, як буває лише в кошмарних снах.
Наші улюблені песики, які борюкалися на столі, зіпхнули мені на коліна майже половину тістечок, і мені страшенно пощастило: зверху в пакунку лежали найлегші тістечка, тобто з кремом, вершками й різними кремовими начинками.
Деякі з тих тістечок опинились на моїй сорочці, а більшість — на штанях. На тістечках опинилась Массумі; її мордочка була схожа на роздавлену трубочку з кремом. А на Массумі, як демон смерті, стрибнув Ренні. Півкілограма тістечок і дві собаки? Непогано! І немає чого сміятись…
Я вереснув «рятуйте!» таким голосом, що собак умить змело з моїх колін. Вони зникли, мов тіні.
Я встав, похитуючись, мабуть, був трохи блідий.
В цей час у двері задзвонили.
Я здогадувався, хто дзвонить. І не помилився. Це приїхали Ганка, Єжи Б., Фуньо, брати Кошмарик.
— Що сталося? — перелякано спитала пошепки чарівна Ганка.
— Судячи з трохи божевільних очей пана Єжи, — мовив Ярек, — він попав між мечі двох могутніх супротивників, Ренні й Массумі! Хіба ж неправда?
— Правда, — шепнув я.
Потім усі оглянули поле бою. Після того я перевдягнувся, а Другий Єжи Б. поїхав поповнити запаси.
Згодом ми посідали в моїй кімнаті, й знаєте, про що ми розмовляли? Може, хто-небудь подумає, що про телепередачу? Аж ніяк! Ми розмовляли про музику й про погоду, про нерозпізнані літаючі об'єкти й жіночу моду.
Тільки під кінець варшавський Єжи Б. спитав, чи хочу я поїхати з Фунем і з ним до Венеції. На початку вересня. Там відбудеться фестиваль телевізійних фільмів, присвячених охороні навколишнього природного середовища.
Я ніколи не був у Венеції, отож відразу погодився.
А що було далі?
Четвертого вересня наш фільм одержав нагороду, і всі ми цим дуже пишались. Та разом з тим я був дуже смутний. І на прийомі в посольстві мало не розплакався.
— Що з вами? — спитав Другий Єжи.
— Таке гарне місто. І так страшенно руйнується. Що за світ?
— Світ буде таким, яким ми його влаштуємо.
— То влаштовуймо, тезку! Робімо, що можемо!
Що ж, мабуть, немає іншої ради. Треба робити, що можемо.
Найкраще, як можемо і вміємо.