Додому на обід я повернувся в чудовому настрої. Через кілька хвилин після того, як я розстався з трьома новими приятелями, весь Вольський Лісок розшумівся, небо прояснилося. На Краків знову повіяв холодний поривчастий вітер. Він пошматував брудні запони над містом, і шоломи башт, як у давнину, по-рицарському заблищали на сонці, засяяли очі й усмішки дівчат, немов найкращого весняного дня.
Дома, всупереч традиції, на мене чекали з обідом. Бо загалом у нас заведено, що той член родини, який пішов прогулятися, вільно розпоряджається своїм часом і не повинен поспішати додому. Зате, повернувшись, сам собі готує, подає і сам-один їсть. Але я забув, що мене три тижні не було вдома і я повинен був хоч коротко розповісти своїй родині про далеку подорож. Чесно кажучи, мені не дуже хотілося це робити. Я наперед знав, яким сміхом відповідатимуть слухачі на мій звіт. Всі однаково — і дуже доросла бабуся Ірена, і досить доросла дружина Кристина, і майже дорослі діти (тобто дочка Агяешка та її чоловік Анджей). Більше того, я трохи побоювався, що навіть обидва Агнещині собаки — тобто досить дорослий боксер Ренні й тієї ж породи молоденька Массумі — приєднають до загального родинного сміху своє собаче гавкання.
На щастя, такий загальний галас здіймається у нас дуже рідко. Але коли вже здіймається, то це справжній галас! Тоді треба зачиняти всі вікна, а наступного дня обходити сусідів і вибачатися перед ними. Тому мій чудовий настрій трохи пригас, — так наче я залишив його разом з папкою братів К. у своїй кімнаті. Обідали ми у вітальні, я попросив Анджея позачиняти всі вікна, Агнешка позатуляла їх шторами. Лише тоді, за десертом, десь о чотирнадцятій годині тридцять хвилин я почав розповідати.
А закінчив аж після сімнадцятої. Я не розказуватиму, як хто з моєї родини хихоче, сміється, плаче від сміху, заливається сміхом. Це могло б дуже настроїти проти мене близьких мені людей.
Скажу лише, що всім нам властивий так званий заразливий сміх. Досить, щоб хтось один почав хихотіти, — і другого теж розбирає сміх. А тепер помножте цей сміх на п'ятеро людей, потім додайте до нього двох собак боксерів, які (хоч і зачинені в іншій кімнаті) дуже легко відчиняють двері й дуже люблять гавкати, коли ми регочемо.
Як по правді, моя мила сімейка так втішалася батьковими пригодами, що реготала до знемоги. Знесилілу від сміху бабусю (тобто мою маму) віднесли на її диван. Мою шановну дружину нам вдалося відвести до її кімнати. Діти пішли до себе самі, однак ледве переставляли ноги й трималися руками за собак. Ренні поводився найкраще. Зате Массумі, щоб заспокоїтись, зжувала мою сріблясту краватку (з синіми візерунками), яку я надівав в особливо урочистих випадках.
Нарешті після всього цього в домі запанувала тиша. Я про всяк випадок пішов вибачитись до сусідів, які зі стражденним виразом казали мені, що «справді було щось чути, але це не страшно… не дуже переймайтеся»; тільки вівчарка з верхнього поверху так глипнула на мене, що я не зоглядівсь, коли опинився у своєму передпокої.
Тепер я вирішив, що вже матиму трохи спокою.
Розгорнув на письмовому столі папку, яку дали мені брати Кошмарик, за звичкою, коли працюю, поставив на програвач кілька платівок з гарною музикою: Баха, Гайдна, Моцарта і Глюка. Людям, яких я називаю «глухарями», це мало що скаже, бо в цій музиці значно менше децибелів, аніж музики. Але ті, що мають слух, розуміють, у чому річ. І це дуже добре, — для цих других, звичайно. А для перших значно гірше, бо вони належать до того сорту людей, які багато втрачають, хоч, на щастя, взагалі не знають про свою втрату.
Та годі про це. Я сам колись був музикантом і навчився слухати саме те, що варто слухати. Я не маю права задирати носа перед неграмотними людьми. Кожен із нас чогось дуже не вміє. Я, наприклад, маю нездоланні труднощі з поділом елементарних часток на чотири групи (баріони, мезотропи, лептони і фотони), а також із визначенням їхньої маси, зарядів енергії і часу часткового затухання. Візьмімо хоча б такий Сігма Гіперон: маса — 233, час існування — 10-18! Куди його помістити? Як затримати? Тільки встигнеш подумати, що він зараз буде, а його вже немає. А тепер запитайте: де, власне кажучи, він був? Проте досить уже цих загадок. Повертаюся до свого столу — й забудьмо про Сігму Гіперона, хоча ця назва й досить гарно звучить. Тому що в цю хвилину значно краще звучить «Арія» Йоганна Себастьяна Баха, а я нарешті почав вивчати проекти, які дали мені брати Кошмарик.
Досі я не згадував, що в нашій родині шанують чужі таємниці. Так уже повелося здавна, і, наприклад, коли Агнегнка перед заручинами дуже ховалася зі своїми сердечними таємницями, ні дружина, ні я навіть не пробували про щось розпитувати її, хоч здогадувались, у чому справа. Але згодом між нами виникла така атмосфера взаємного довір'я, що ми взагалі не маємо одне від одного жодних таємниць — вони не потрібні.
І от я вперше за довгий час порушив цей родинний звичай. Проте в мене було серйозне виправдання. Річ у тому, що вже через годину після того, як я розпрощався з братами Кошмарик і магістром Вернигорою, мені здавалося, ніби наша зустріч, знайомство і всі їхні розповіді були скоріше якимсь сновидінням, а не реальною дійсністю. Я стискав під пахвою папку, що її дав мені Ярек, з якимсь незвичайним відчуттям, наче так само, як брати зникли в мене з-перед очей у Вольському Ліску, ця папка теж зненацька випарується з мого письмового столу. Але цього не сталось, і тепер я маю таємницю від своєї родини. Між нами кажучи, навіть у нашій родині не завжди буває все спокійно.
Напевно, кожен із нас мав чи має своїх таємних братів Кошмарик разом із магістром Вернигорою. Мабуть, і в собак буває так само. Бо особливо в очах Массумі я інколи бачу якісь невиразні обриси чи то метеликів, які гавкають, чи портрети перших собак-астронавтів.
На програвачі платівка з «Арією» Баха поступилася місцем симфонії Гайдна, коли я закінчив переглядати перший проект, розроблений братами Кошмарик. Це ще був перший, досить легковажний підхід до теми. Незважаючи на це, я підкреслив кілька цікавих думок. Таких, що ними можна скористатись у будь-якій ситуації.
Другий проект на відміну від першого не був легковажний. Зате він був надто обережний і, крім того, вимагав багато праці, хоча великих успіхів не гарантував. Але й з нього я виписав кілька уривків, щоб запам'ятати їх.
Навіть не помітив, коли почало сутеніти. А мені треба було розглянути ще два проекти. Та й у самого почали виникати якісь міркування. Я вирішив сидіти над цими матеріалами, аж поки дочитаю їх, хоч би й до ранку. Попросив, щоб мені принесли холодну вечерю, приглушив звук програвача і сказав своїм домашнім, що сьогодні працюватиму допізна, тому прошу їх перемкнути радіоприймача, магнітофона й телевізора на навушники. В квартирі відразу запала незвична тиша, а далеке відлуння якоїсь гангстерської стрілянини, що долинала крізь стіни з вулиці, я легко заглушив своїм програвачем. Таким чином Моцарт переміг «Кривавого Мак-Грегора», а я почав ознайомлюватися з двома наступними проектами братів Кошмарик. За третій проект можна було поставити солідну п'ятірку з плюсом. Він був продуманий, довершений, в міру сміливий, в міру обережний, він вселяв надію на успіх, може, не дуже блискучий, та все ж певний. «Так, — сказав я собі подумки, — оце, мабуть, те, що треба!»
Ще раз перечитавши текст, я ще більше був схильний думати, що варто скористатися саме ним. Я мало не виставив на останній сторінці машинопису великої п'ятірки з плюсом і трьома знаками оклику. Проте не зробив цього, бо саме під час повторного читання відчув, що мені чогось у всьому цьому не вистачає. Чого?
Лише поміркувавши якийсь час, зрозумів, у чому справа. Отож коли я читав цей солідний, серйозний текст, мені здавалося, що його написав якийсь обережний і трохи пихатий науковець, у якого немає найменшого почуття гумору й нахилу до ризикування. Тоді я перечитав текст утретє. Читаючи, позіхнув разів із п'ять. Це позіхання дуже занепокоїло мене. Хіба ж, читаючи проект братів Кошмарик (і магістра), взагалі можна позіхати?
Ні, цього не можна собі й уявити. Навіть якщо це було після двох безсонних ночей. А цей третій проект, — хоч у ньому й багато достоїнств і багатообіцяючих пропозицій, — просто нудний! Жодних проблисків геніальності, притаманної братам Кошмарик! Невже ті обидва хлопці так зненацька й так дуже споважніли?
Моцарт саме поступився на програвачі місцем Гайднові, коли я почав читати четвертий проект. У ньому було двадцять дев'ять сторінок. Уже читаючи другу сторінку, я мимоволі потер руки й сказав:
— Ну, будь ласка, будь ласка! І далі тільки так.
Потім я трохи підупав духом, бо натрапив на добрий десяток хімічних формул! Щоправда, до кожної формули було пояснення, але мені хотілося самому в усьому розібратись.
З допомогою енциклопедії та Агвещиного старого шкільного підручника мені пощастило це зробити. Потім я збагнув застосування наведених вище формул. Якусь мить мені здавалось, що автор, чи, точніше, автори, проекту або самі втратили відчуття реальності, або хочуть переконати мене, що дощ іде з землі на хмари, сонце заходить на сході, а в мене в голові замість мозку горщик з кисляком, що підійшов сироваткою. Я голосно сказав:
— Дурниці!
Серед нічної тиші мої «дурниці» пролунали, мабуть, занадто гучно. Я зніяковів, але вже кілька наступних фраз переконали мене, що ніяких «дурниць» тут немає.
Вступні подробиці змінилися коротким додатком з табличкою хімічних формул і зненацька набули змісту!
— Чудово! — прошепотів я.
Це слово було дуже доречне. Я читав, затамувавши віддих. Нарешті відчув залізну руку братів Кошмарик! Мені здавалось (і не без підстав), що деякі ідеї підказав авторам магістр Діонізій Гібридон Вернигора.
— Хитра з вас трійця, панове! — мовив я.
Прочитавши ще три сторінки, я тричі, кожного разу все голосніше, повторив:
— Браво, браво, браво!
Ще двічі я повторив це слово, коли читав вісімнадцяту й дев'ятнадцяту сторінки. І вкінці, дочитавши все до останнього слова, гучно розреготався.
— Хай живе! — вигукнув я. — Ваша взяла, близнюки й магістре! Сильна річ!
Цієї миті мене наче обухом по голові вдарили. Двері до кімнати, де спить моя дружина, я причинив нещільно. А дружина, яка останнім часом дуже багато працювала, погано спить. І я розбудив її. Щойно закінчилась арія Еврідіки з опери Глюка, і в домі запанувала божественна тиша. В цій тиші я почув дуже лагідний, сповнений глибокої покірності голос моєї дружини.
— Любий, — промовила вона, — мені здається, що ти читаєш щось надзвичайно цікаве. Слухаючи твій радісний вереск…
— Вереск? — зойкнув я.
— Нехай буде — вигуки. Отож, слухаючи довгий час твої радісні вигуки…
— Довгий час?
— На жаль, саме так. Тільки, будь ласка, не перебивай мене, бо якщо вже не давні мені спати, то дай спокійно сказати те, що я хочу. Так-от, слухаючи твої хлопчачі вигуки, наприклад: «Браво, браво, браво!», «Хитра з вас трійця, панове!», «Ваша взяла, хай живе!», «Сильна річ!» — я щиро заздрила тобі. Ти поводився, як милий, наївний десятирічний хлопчисько на якомусь проданому чи купленому футбольному матчі. Колись ти, напевно, розкажеш мені, що саме викликало в тебе такий захват. А я зараз буду захоплена, якщо ти дозволиш мені заснути. Гаразд?
Я пробелькотів вибачення. Для мене теж було б найрозумніше спробувати заснути, відклавши цей четвертий проект до ранку на полицю й намагаючись не згадувати про нього вночі. Та я ще не все в ньому збагнув. Не все запам'ятав. Просто не міг так одразу розстатися з ним. Щоб нікому не заважати й нікого не будити, я погасив настільну лампу, вимкнув програвача, а сам вийшов на балкон. У мене там є невелика, але ясна лампа і зручна лава. Читаючи вдруге четвертий проект, я пересвідчився, що його варто було б прочитати ще втретє і вчетверте. Він на це заслуговував.
Небо зробилося перлисто-сірим, голосно заспівали ранні пташки, коли я повернувся до своєї кімнати й нарешті ліг спати.
Заснув я досить швидко, але спав дуже неспокійно. Кілька разів прокидався. Весь час мені щось снилося. В тих снах переплутувались брати Кошмарик, тітка Розалінда в чернечій сутані, магістр, який летів на «Нелоку», Марек і Ярек у піратському вбранні, з золотими сережками у вухах; згодом я бився на шпагах з якимсь чоловіком, він мав моє обличчя, вбраний був у мушкетерський мундир, і з носа в нього виходив вихлопний газ, наче із двоциліндрового мотора. Ще пізніше я пробував годувати золотих рибок, і це ніяк мені не вдавалось, бо акваріум був наповнений не водою, а жовто-зеленим димом, а ще через якийсь час я з магістром і братами Кошмарик затикав корком від пляшки з шампанським найвищий димар у Кракові, а той димар усе більше червонів від злості й надимався, надимався, аж укінці вистрілив корком у небо, і замість диму з нього вибухнув струмінь шампанського! Шампанське бризнуло мені в обличчя, і виявилося, що це не шампанське, а кілька крапель води, якою бризнула на мене дружина.
— Вибач, любий, — ніжно всміхнулась вона, — але ти став трохи занадто крикливим. Я могла простити тобі твої вигуки, коли довго й марно намагалася заснути. Пригадуєш: «Браво! Чудово! Сильна річ!» Я взяла це до відома й змирилась. Але коли ти зненацька почав говорити й кричати крізь сон уже над ранок, я не могла витерпіти. Ось послухай, ти вигукував, наприклад, таке: «Магістре, до бою!» Або: «Риби, рибки, бідолашні рибоньки!» Чи: «Пішли Кошмарик на ярмарок, продавали комусь оптичне збудження атомів!» Тоді я вже по-справжньому стривожилась. Що сталося з твоєю граматикою? Адже якщо пішли, то їх було двоє?
— Двоє,— підтвердив я, не дуже сам тямлячи, що говорю.
— В такому разі ти повинен був сказати, що пішли Кошмарніш або Кошмарикові. Звідки ти взяв «пішли Кошмарик»? Крім того, мені хотілося б знати, навіщо і за скільки вони продали комусь оптичне збудження атомів?
— Я не знаю навіщо.
— А за скільки продали, теж не знаєш?
— Теж не знаю.
— Може, ти принаймні знаєш, скільки їх було?
— Це я знаю. Їх було двоє. Як разом, так і окремо.
Нарешті я трохи отямився. Вдав, що позіхаю, потім подивився на дружину тим надзвичайно байдужим поглядом, який, на жаль, вся родина вже розшифрувала й назвала «риб'ячим оком».
Дружина перестала посміхатись.
— Дивишся на мене своїм «риб'ячим оком»? Дуже мило з твого боку. Але повтори мені все-таки для певності: чому Кошмарик один, коли вони пішли вдвох і вдвох продали оптичне збудження атомів? Це таємниця?
— Цього я не скажу. — В голові у мене було порожньо, хоч ліва й права мозкові півкулі старанно й тихенько зближались.
— Чого, любий, не скажеш?
— Не скажу, що це таємниця.
— А що ти скажеш?
— Що це такий особливий випадок, — зненацька почали мені підказувати мої шановні мозкові півкулі,— коли множина своєрідно уподібнюється однині.
— Ага, — дружина стримано посміхнулась. — А хіба існують випадки, коли однину можна розділити?
— Мабуть… мабуть, так.
Кристина підвелася, збираючись іти з дому. Вона була в світлому костюмі і з сумкою через плече. Було видно, що вона вже поспішає до клініки, проте хоче ще раз добре придивитись до мене, перевірити мій розумовий стан. Вона вийняла з сумки гаманця, з гаманця — банкноту в тисячу злотих, широко всміхнулася й подала її мені.
— Може, спробуєш розділити її?
— На жаль, ні,— покірно відповів я.
— Не спробуєш?
— Не можу.
— А чому?
— А тому, — відповів я з притиском, — що це був би злочин, рівноцінний виготовленню фальшивих грошей.
Дружина закліпала очима й мовчки сховала банкноту в гаманець, а гаманець — у сумку.
— Ти маєш рацію. Скажи мені ще тільки, чому ти кричав: «Ловіть цього димаря! Давайте сюди цього корка!»
Я поблажливо всміхнувся.
— Це звичайна річ, люба. Просто я хотів заткнути димаря.
— Якого димаря?
— Великого заводського димаря.
— Зажди, зажди! Ану, повтори ще раз. Ти справді хотів заткнути заводського димаря великим корком?
— Хотів. Корком від пляшки з шампанським.
— І що ж? Тобі вдалося це зробити?
— Вдалось, але ненадовго.
— Чому?
— Бо корок вистрілив, а в димарі замість диму було шампанське.
— Ага! Отже, ти кажеш, що в заводському димарі замість диму було шампанське?
— Кажу, — повторив я рішуче й гордо.
Дружина замовкла. Вона пильно, стурбовано придивлялась до мене. Потім узяла з домашньої аптечки слоїчок з різноколірними таблетками, дві з них поклала на столик біля дивана й притулила мені до лоба долоню. В її світлих очах я помітив тривогу.
— Я мушу йти до клініки. Вже й так запізнююсь. Дуже прошу тебе, поснідай, прийми ці таблетки і обов'язково спробуй ще задрімати. Ти ніби трохи перевтомлений. Може, навіть відключений. Тобі не здається?
— Здається, хоч, власне кажучи, не здається, тому що той димар, тобто той корок, а точніше, те шампанське… Тьху! — розізлився я. — Я верзу дурниці, але це не перевтома, а скоріше неперевтома… Тьху!
— Що ти кажеш, любий?! І чому так плюєшся?
— Ох! Тому що… просто… забалакався, та й годі!
— Гаразд. Я мушу йти. А ти зроби те, про що я просила.
— Я? — В голові в мене було зовсім порожньо, однак я спромігся помітити дві таблетки на столику біля дивана, і до мене повернулася пам'ять. — Зроблю! Поснідаю, проковтну таблетки й спробую ще задрімати.
— Коли прокинешся, зателефонуй до мене, обов'язково! — сказала дружина вже від дверей. Я почув тихеньке дзенькання ключів, двері замкнуто. Я був у квартирі сам.