Агнешка попрощалася зі мною дуже ввічливо; це означало, що вона ображена па мене.
Ренні та Массумі образились ще більше. Ні той, ні та навіть не ворухнули хвостом.
Протягом п'ятнадцяти хвилин бабуся відповіла на сім привітань і на чотири, назвімо їх так, службові телефони. Дванадцятий дзвінок заверещав так нахабно, що я не сумнівався в тому, хто саме дзвонить. Безперечно — Фуньо. Бабуся перші двадцять хвилин відповідала ввічливо, але потім їй забракло витримки. Фуньо не хотів нічого слухати ні про моє «запалення голосових зв'язок», ні про те, що я страшенно захрип. Він сказав, що приїздить завтра з групою і запасом кольорової кінострічки.
Я підслухував цю розмову по своєму паралельному апарату, і вона дуже мене розважила.
Бабуся кудись вийшла, сказавши, що вернеться за годину, а це при її пунктуальності означало, що вона вернеться за годину й одну хвилину або за годину й дві хвилини. Звичайно, я відразу ж вимкнув телефон і, голячись у ванній кімнаті, щоб освіжити змучене так званим запаленням голосових зв'язок горло, заспівав арію Мефістофеля з «Фауста», потім почав «Пісню про блоху», та враз до мене застукали сусіди згори, знизу, з-за стіни ванної кімнати. Нічого не вдієш — мусив замовкнути. Замовк, так і не вирішивши, хто менш музикальний — я чи вони?
Про всякий випадок я знову прикинувся хворим, ліг на диван і став читати. Була за дванадцять десята, а ми з братами Кошмарик домовилися зв'язуватись кожної години. Точно о десятій я взяв у руки люльку й викликав співрозмовника. Цього разу це був Ярек.
— Привіт, кольоровий Кошмарику, — привітався я.
— Вклоняюся вам і щиро вітаю, пане Єжи.
— Дякую. А насамперед поздоровляю. Ви добрячу кашу заварили.
— Скоріше, в міру.
— Ваші кольорові димарі оглядали сьогодні з різних пунктів міста близько десяти тисяч людей. Більше, ніж на футбольному матчі першої ліги.
— То й чудово!
— Завтра приїздить з Варшавського телебачення мій чи то близький знайомий, чи приятель, редактор Фуньо. Він привезе з собою найкращу знімальну групу й півкілометра кольорової кінострічки, щоб зняти кольорові димарі.
— Який на вдачу той редактор Фуньо?
— Зовні він схожий на неврастеника, але під такою зовнішністю криється гусеничний мотор майже на п'ятсот кінських сил, чудовий режисер і ще кращий організатор.
— Він не зірветься?
— Напевно, ні. Він славний хлопець, але галасливий.
— Ви якось підготуйте його до несподіванок.
— І не збираюсь. Я хворий, в мене запалення голосових зв'язок, — сказав я могутнім, як дзвін, голосом.
— Авжеж, я чую, ви втрачаєте голос із кожною секундою. Та все ж ви подивитесь кольорові димарі в їхній повній красі. У вас удома є кольоровий телевізор?
— Так, у дітей є дуже гарний, японський.
— Сподіваюсь, що ви розважитесь, як і ваші діти.
— А собаки теж розважаться?
— Собаки, мабуть, ні.
— Шкода, — буркнув я. — Скажіть, Яреку, все йде за планом?
— Так.
— А скандал почнемо розкручувати в суботу. Фуньо атакуватиме інститут експериментальної фізики. Інститут хімії атакуватиме за домовленістю зі мною кавалерист польської журналістики Янек Розкошно. Товариство охорони природи саме заворушиться. Інші експерти й науковці спробують посадити ці проблеми на черепах: нехай вони собі повзуть помаленьку, обережно.
— Їм не вдасться цього зробити. Ми нарощуємо темпи. Вже в понеділок дамо такі темпи, що згадані черепахи побіжать.
— Що це означає?
— Незалежно від суботи, в неділю теж влаштуємо таке, ще більш несподіване й скандальне, видовисько.
— О дванадцятій?
— О четвертій, тобто о шістнадцятій.
— О люди! — вереснув я, тремтячи від злості.— Ви перевертаєте догори ногами всі узгоджені плани!
— Точніше, догори димарями, — ввічливо докинув Ярек.
— Все одно, — я ще сердився. — Я… нібито… хворий. В мене запалення… того… голосових зв'язок.
— Але ж ви маєте вдома чудового лікаря.
— Моя дружина — психіатр. А в мене хворі голосові зв'язки.
— Одне близько від другого.
— Що правда, то правда, — буркнув я. — Але що робити з Фунем? Він повіситься від заздрощів.
— Ми змінили план і відносно пана Фуня. Ми дамо йому повну панораму о шістнадцятій годині, а потім кольорову Віслу.
Так! Це була чудова ідея! Ярек від задоволення аж руки потирав і навіть процитував улюблену магістрову приказку: «Куй залізо, поки гаряче». Власне кажучи, кування вже почалося. Кольорові димарі — це поки що тільки цікава подробиця.
До суботнього видовища вже почались приготування. Дві місцеві кіногрупи, знімальна група Фуня. Через секретні канали мені сповістили, що навіть американська, британська й італійська кінокомпанії збираються прибути на цей суботньо-недільний ярмарок до Кракова. Необхідно було виробити якийсь розумний план дій, а скидалося на те, що шановні брати Кошмарик і не менш шановний магістр Діонізій Гібридон Вернигора вирішили, ніби це вже моя справа. Я був тим, хто мав з багатьма людьми контакти, я найкраще орієнтувався, яка наша мета. Водночас я був тим, хто цієї миті відчував неймовірний страх, кошмарний переляк і мав пересохлу горлянку. В мене справді було обмаль часу. Однак я не сумнівався, що хлопці з Кшемйонок, так само як і Фуньо, підуть напролом! І що для телепередачі знайдеться багато часу. Його вимагатиме громадська думка. Міські власті викличуть експертів. Деякі з них не матимуть або дуже мало матимуть, що сказати. Зате режисер телепередачі (відповідно підготовлений нами), безперечно, запросить до телестудії не лише директорів, докторів та експертів, а й так званих звичайних свідків подій.
Щоправда, програмою передбачено телевізійний природознавчий фільм про стрічкоподібних черв'яків (як резерв підготовлено фільм про голкошкірих, хордових і покривників), але недарма ж у нас був магістр Вернигора. Він пішов уночі на Кшемйонки, зробив з обох кінострічок такий салат і так його перемішав, що навіть святий Францішек з голубиним серцем, побачивши той салат, дістав би якщо не нападу шаленства, то щонайменше нападу гикавки, від якої здригалася б земля.
Отже, користуючись військовою термінологією, можна сказати, що ми вже здобули плацдарм для операції «Кольорові димарі», — операції, яка незабаром змінить свою назву на таку, що не підійде для жодної фестивальної пісеньки.
День аж до обіду минав спокійно. Я почитав для перепочинку «Острів скарбів», а після нього «Молоді літа короля Генріха IV»[11]. О третій пополудні всі вже були вдома. Після обіду Агнешка вивела собак на прогулянку, Анджей засів над якимись робочими записами, бабуся сіла перед телевізором, а дружина — через своє добре серце — взяла на себе обов'язок випроваджувати з порога непроханих гостей і відповідати на телефонні дзвінки. Вона витримала півгодини. Потім сказала, що займеться пацієнтом, тобто мною. В присутності справжнього лікаря я відчув себе не дуже впевнено. Але дуже зачитався «Генріхом IV», тому дружина вирішила, щоб ослабити напруження домашньої обстановки, помити собі голову.
Вона помила голову й висушила колись мідяно-руде, а тепер сріблясто-руде волосся. Нарешті сіла біля мене на дивані. Всміхнулась по-лікарському. Я мимоволі голосно ковтнув слину.
— Дорогий мій чоловіче, — почала вона досить суворо. — Дозволь мені виправити мою вчорашню неуважність і оглянути твоє хворе горло.
Кількома жестами я поставив їй ряд запитань: «Навіщо? Для чого? Який у цьому сенс? Кому це потрібно?» А в цей час мої обидві мозкові півкулі про щось сперечались, і навіть я сам не міг почути, що там вони одна одній кажуть і нашіптують. Я зробив ще кілька запитальних жестів: «А де решта членів родини?»
Дружина зрозуміла мене цілком правильно.
— Агнешка вийшла з собаками, Анджей туманіє над якимись своїми записами. А я хотіла б нарешті оглянути твоє бідне хворе горло.
— Воно таке бідне й хворе, — сказав я голосно, — як молодий, жвавий носоріг.
— Я вже вчора була глибоко впевнена в цьому, — посміхнулась дружина. — Ти хотів мати алібі для тих, хто дзвонитиме по телефону, на родинні розмови й сторонні, на розмови службові, напівслужбові й позаслужбові, мій молодий, жвавий носороже. Мені все-таки хотілося б знати, який це має зв'язок… тому що, безперечно, має якийсь зв'язок… з епідемією кольорових димарів. Я гадаю, що має. Може, я помиляюсь?
— Анітрохи не помиляєшся, моя молода, жвава носорожице.
— По-перше, — ніжно всміхнулась дружина, — прошу пробачити мені всі мої безглузді дотепи. По-друге, кажи, що маєш сказати. Якщо це не державна таємниця.
Я посміхнувся (як би це більш точно визначити) пихато.
— Моя люба. Це, по-перше, скоріше таємниця приватна, аніж державна. По-друге, ані Конституція, ані карний чи цивільний кодекс не забороняють говорити ідіотські дотепи. По-третє, в мене дуже болить горло і я поки що нічого не розповідатиму. Але на моєму столі лежить папка з написом: «Проект номер чотири». В ній лежать двадцять дев'ять сторінок машинопису. Прочитай їх дуже уважно. Найкраще разів зо два або й зо три.
— Мені здається, — сказала Кристина, — що мій молодий жвавий носоріг не довіряє моєму інтелекту.
— Я довіряю! — вигукнув я. — Довіряю! — ще раз гукнув щосили.
— Щиро вдячна тобі,— мило всміхнулась Кристина й розгорнула папку з четвертим проектом.
Моя дружина рідко чим-небудь захоплюється. Тому я дуже уважно спостерігав за нею, поки вона читала. Бачив, як з кожною новою сторінкою текст усе більше зацікавлює її, радує, захоплює. І сталося щось зовсім незвичайне. Кристина без примусу, за власним бажанням дуже старанно й уважно перечитала текст проекту три рази підряд.
Нарешті вона обернулась до мене. На її обличчі я побачив глибокий подив, змішаний з трохи дурнуватим збентеженням.
— Ну, ну! — промовила вона.
Я мовчав.
— Надзвичайно, — додала вона.
Я все мовчав, удаючи, ніби замислився.
— Сильна річ, — констатувала дружина.
Вона зручно всілася на кріслі-гойдалці біля мого дивана. Здивований вираз на її обличчі з кожною секундою ставав усе розумнішим. Що ж до мене, то під дуже проникливим поглядом дружини я відчував, що моє обличчя набирає трохи приголомшеного виразу.
— Надіюсь, — сказала Кристина, — що твої голосові зв'язки незабаром будуть зовсім здорові.
— Ти не помиляєшся, люба.
— Цей цікавий текст, названий «Проект номер чотири», здається, не вийшов з-під твого пера?
— Ти не переоцінюєш мене. Справді, це не я придумав.
— Вибач, будь ласка. Але признаюсь, що якби щось схоже я знайшла в твоїх паперах тиждень тому, то замислилася б, чи не слід якнайшвидше відвести тебе в психіатричну клініку до професора Шепіньока.
— Я сам пішов би туди, моя люба, — впевнено сказав я. — Навіть більше: я вже про це думав. Я пережив день неймовірних видінь і марив, які насправді виявилися звичайною, хоч і трохи дивною життєвою правдою.
— Це було тоді, коли ти хотів заткнути димаря корком від пляшки з-під шампанського? І коли пояснював, що в деяких випадках множина підлягає діленню? І що пішли Кошмарик на ярмарок… тощо?
— Спершу, моя люба, я хочу нагадати тобі: це ти забажала, щоб я незаконно розділив тисячозлотову банкноту випуску Національного польського банку.
— Я відмовляюсь від цього бажання. Тобто від цього прохання. Але мені дуже хотілося б знати, в чому тут сенс, де тут логіка? Хто такі брати Кошмарикові?
— Не Кошмарикові, а Кошмарик. Брати Кошмарик. Запам'ятаєш?
— Брати Кош-ма-рик. Запам'ятаю. Якого вони віку?
— На вигляд їм років по шістнадцять, а насправді скоро сповниться по чотирнадцять. Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.
На якийсь час запала мовчанка. Дуже грізна мовчанка. Потім Кристина озвалась оксамитовим голосом, який іноді провіщав бурю.
— Чи можеш мені пояснити, навіщо ти, коли ми розмовляємо про такі серйозні й цікаві речі, що про них ідеться в «Проекті номер чотири», морочиш мені голову якимись хлопчиськами, в яких ще й прізвище неграмотне?
— Я морочу тобі голову братами Кошмарик тому, що саме вони є авторами «Проекту номер чотири».
— Цього не може бути!
— Може!
— Неймовірно!
— Ймовірно!
— В це важко повірити!
— Цілком можна повірити.
— Ти обманюєш! — Ні, не обманюю.
— Неправда, неправда й неправда!
— Правда, — сказав я спокійно. — Правда, правда й правда!
Після цього знову надовго запала тиша. Проте вже зовсім не грізна. Просто моя Кристина була змушена погодитися з тією правдою, що світ у деяких своїх проявах неймовірно відрізняється від того, до якого вона звикла. А це траплялося з нею дуже рідко.
— Це прізвище чи псевдонім? — спитала вона після довгої паузи.
— Псевдонім.
— А імена?
— Ярек і Марек. Точніше, Марек і Ярек, бо, як уже я казав, Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.
— Це мило з його боку. Про що я ще хотіла тебе запитати? Забула. Ти не здогадуєшся?
— Мабуть, здогадуюсь.
— То скажи.
— Може, хотіла запитати, хто такий магістр Діонізій Гібридон (з другим прізвищем Вернигора), про якого кілька разів згадується у «Проекті помер чотири»?
— Так, про того Гібридона… тощо.
— Отож, моя люба дружино, це карлик, гном другої половини двадцятого століття. Зріст його двадцять сім сантиметрів; у нього сива борода й вуса, глибокі очі з золотавим відтінком і фізична сила в кількасот кінських сил, знання його відповідають дев'ятнадцяти цілком заслуженим університетським дипломам. Він уміє квасити огірки й строчити. Вміє підтягати спущені петельки на панчохах. Він скидається на традиційного гнома в сірій киреї, в ковпаку, з сивою бородою, а насправді це саморегулюючий механічний автомат.
— Наскільки я розбираюся в житті, то ця твоя двадцятисантиметрова Вернигора, — мовила сумно моя дружина, — цей твій титан думки й сили побудований за принципом гомеостата Ешбі[12].
— Не виключаю цієї можливості, бо не розумію, про що йдеться. В кожному разі він діє безпомилково.
— Мене це дуже радує. Але все ж хотілося б дізнатись, хто його збудував.
— Його збудував Марек, а запрограмував Ярек.
— Ти хочеш мене запевнити, що його збудували оті два чотирнадцятирічні хлопчаки?
— Авжеж, моя люба. Тільки я не хочу тебе запевняти. Я хочу тебе переконати, що його збудували чотирнадцятирічні близнюки.
— Брати Кошмарик? Кош-ма-рик?
— Саме так, Кошмарик.
— Любий мій, — попросила кволим голосом дружина, — я відчуваю якусь слабість, мені трохи не по собі. Будь ласка, дай мені порошок від головного болю й велику склянку помаранчевого соку. А потім розповідатимеш про братів Кошмарик.
Перше прохання я виконав за дві хвилини й кілька секунд. Зате розповідь про Марека та Ярека, — від катастрофи з тіткою Розаліндою аж до загальної ідеї, докладної програми й детальної технічної підготовки «Проекту номер чотири», — тривала сорок шість хвилин. Сорок шість хвилин з двома перервами. Перша — щоб приготувати для себе міцної кави, а друга — щоб приготувати дуже міцного чаю і ще один порошок для моєї дружини, стомленої, але дуже уважної слухачки. Я й не помітив, коли з її обличчя спершу зник трохи смішний приголомшений вираз, а потім — тривожний. Саме тривожний! Я знаю, що викликало в неї тривогу — мій психічний стан. Коли я врешті дійшов до фінішу, говорячи про деякі зміни й прискорення у здійсненні «Проекту номер чотири», моя добра дружина радісно розсміялась і міцно, міцно поцілувала мене. А в мене зненацька дуже заболіло горло. Я прийняв ліки, і ми відразу стали обговорювати плани на найближчий час. Першою почала дружина:
— Доки в тебе буде «запалення горла»?
— До суботи. Але воно щось справді… наче почало боліти.
— Не хвилюйся, любий, я тебе до суботи вилікую.
— Цілком і повністю?
— І цілком, і повністю. Тільки мені хотілося б знати, навіщо це тобі потрібно?
— Ох, ти розумієш, що з нашої четвірки, тобто з братів Марека та Ярека, магістра Вернигори і мене, Єжи Б., мабуть, лише я зможу за найкоротший час організувати телепередачу. Таку, яку передали б у гарний час і в найкращому виконанні.
— Що ти кажеш? Адже телепрограми планують за місяць наперед.
— Планувати планують, а потім замість оцього передають оте і навпаки. Крім того, завжди може щось трапитись.
— Що саме?
— Наприклад, хоча б так званий «салат». Кінематографісти вживають це слово для означення невдачі, коли кінострічки заплутуються й переплутуються, тож невідомо, що в усьому цьому більше лякає і смішить, а що забавляє, завдає болю і шмагає.
— Розумію, — всміхнулась моя мудра дружина.
— Що ти розумієш?
— А те, що, напевно, милим, бідним співробітникам відділу, який складає програми, такий салат приготує наш дорогий магістр Вернигора. Я не помиляюсь?
— Не помиляєшся.
З вулиці до нас долинув дует: тенор Массумі й басовите гавкання Ренні.
Я почав хапливо, трохи захриплим голосом накреслювати план дій на найближчі дні.
— Домовимось, що я хворітиму до суботи. Фуня зможу прийняти післязавтра, при одній умові — ви забороните йому галасувати й танцювати біля ліжка хворого друга. Відповідатиму йому на аркушику паперу. Ніхто не має знати, що я прикидаюсь, хоч, на жаль, я не дуже й прикидаюсь. Брати Кошмарик заздалегідь припускали, що я про все розповім тобі. Вони дуже охоче згодилися на це й просили, щоб і ти щось добре нам порадила.
— Це дуже гарно з їхнього боку. Що ще?
— Запам'ятай: я дав слово і присягнув, що ти будеш єдиною людиною в світі (крім батьків Марека і Ярека, магістра Вернигори й твого хворого чоловіка), яка знатиме, хто такі брати Кошмарик і на що спрямована їхня діяльність. Це поки що.
— Даю тобі слово, ще й присягаюсь па додаток. Тільки я хотіла б згодом, коли ці двоє юнаків визнають за потрібне, познайомитися з ними ближче. Може, навіть і подружитись.
— З магістром Діонізієм Вериигорою також?
— Авжеж.
— Я зроблю, що зможу. Але…
— Але ні за що не можеш поручитись?
— Ні,— відповів я натужно й хрипко. — Чому це в мене все сильніше болить горло? До суботи мені треба бути зовсім здоровим.
— Не хвилюйся. До суботи в тебе буде голос, як у Марилі Родович.
— З тобою часом треба бути неймовірно терплячим! — зойкнув я. — Мені необхідно мати мій власний оксамитний баритон. Чуєш? Окса-мит-ний!
— Я тебе не підведу. Але з цієї хвилини ти є насамперед моїм пацієнтом. Ти повинен слухняно виконувати всі вимоги лікаря. З цієї миті не промовляй жодного слова протягом трьох днів. А також ніяких балачок крізь сон. До четверга включно. Я піду до аптеки по ліки, а бабуся тим часом зробить тобі зігрівальний компрес. Зараз попрошу її про це.
Я схопився за чуба, потім за горло, потім знову за чуба. Мабуть, це здавалося смішним, бо дружина раптом якось дивно закашлялась і вибігла до вітальні. Та в мене добрий слух, і я виразно почув, як вона там уголос розсміялась. Після цього грюкнули двері, потім кілька хвилин бабуся ходила то до кухні, то до ванної, і нарешті моя шия була обгорнута зігрівальним компресом, якого я не терплю з двох причин. По-перше, він тхне якоюсь комбінацією ромашки з м'ятою, а цей запах нагадує мені найгірші шкільні роки, коли в мене дуже боліло горло. По-друге, я дійшов висновку, що з цим компресом я схожий на недосмаженого коропа в маршальському комірі з вати, клейонки і якоїсь шматини. Я пробував підкупити бабусю улесливими слівцями. Але нічого не допомогло. В багатьох справах, а насамперед коли йдеться про здоров'я, бабуся непохитна. Я ще не доказав першої фрази, як вона тупнула ногою (що буває надзвичайно рідко), засунула мені термометра під язик і мовила:
— Синку, ти повинен три дні мовчати. Тихо! Ані слова! Якщо почую, що ти порушиш наказ, буду три дні годувати тебе солодкою манною кашкою, може, навіть зі шпинатом, чаєм з молоком, маслом і медом, рисом із морквою і кольрабі, а на вечерю даватиму щось таке, що тобі завжди дуже смакувало: омлетик з сиром і яблуками.
Я вкрився з головою, щоб не чути тих жахливих обіцянок. Підняв руки вгору, на знак того, що повністю здаюсь, і замовк. Вийняв термометра — температура була тридцять шість градусів. У мене завжди так — або тридцять шість, або відразу тридцять дев'ять. А бувало ще й інакше: тридцять п'ять під час тифу, тридцять дев'ять під час легкого грипу. Бабуся ще з часів мого дитинства мала до мене претензії, що я хворію якось несерйозно і,— нема де правди діти, — мала рацію. Нона прощала мені, кажучи, що зрештою краще хворіти несерйозно, аніж серйозно.
Так почалися мої дні мовчання. Мовчання, яке я не вигадав і не запланував собі. Ще гірше було те, що члени моєї родини були ці дні дуже зайняті. Вони не мали для мене вільного часу, в кожному разі, не мали часу на довгі розмови. Щоправда, я не міг би ані запитувати, ані відповідати, — однак завжди краще хоча б одностороння розмова, ніж ніяка. Я дуже скучив за братами Кошмарик, особливо за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою. На жаль, на цей період особисті контакти були виключені. А короткі розмови пошепки через радіолюльку не могли вдовольнити мого бажання поспілкуватися з друзями.
На щастя, в мене були мої улюблені книги. Вкінці у мене трохи заболіли очі. Я вибачився перед телевізором. При нагоді подивився два американські ковбойські фільми й один пригодницький. Всі три фільми закінчувались несподівано й незвичайно: позитивний і самотній герой знищував усю банду брудних бандитів і елегантних гангстерів!
Роман видатного німецького письменника-антифашиста Генріха Манна (1871–1950).
Ешбі Вільям Росс (нар. 1903) — англійський психіатр, невропатолог і кібернетик. Він сконструював апарат, який наслідує властивості живого організму, так званий гомеостат.