Генка і Славик сиділи на березі Утчі.
Штани у Генки були закочені за коліна, рукава смугастого тільника — за лікті, руде волосся стирчало в різні боки. Він з презирством поглядав на малесеньку будку човнової станції і, бовтаючи ногами в воді, говорив:
— Подумаєш, станція! Почепили на курник рятувальний круг і думають, що станція!
Славик мовчав, його бліде, ледь прихоплене рожевим загаром обличчя було замисленим. Меланхолійно жуючи травинку, він роздумував над деякими сумними подіями табірного життя…
І треба ж було всьому трапитися саме тоді, коли він, Славик, залишився в таборі за старшого! Щоправда, разом з Генкою. Але ж Генці до всього байдуже. От і зараз він, наче нічого й не було, сидить собі і бовтає ногами в воді.
Генка справді бовтав ногами і роздумував про човнову станцію:
— Станція! Три розбиті корита! Терпіти не можу, коли люди ламаються! Навіщо фасонити! Написали б просто: «прокат човнів» або «пункт» — скромно, добре, по суті. А то «станція»!
— Не знаю, що ми Колі скажемо! — зіткнув Славик.
— При чому тут ми? А якщо він дорікатиме, то я йому одверто скажу: «Коля! Треба бути об'єктивним! Ніхто тут не винен! І взагалі, в житті без пригод не буває». — І він з філософським виглядом додав: — Та без них і життя було б нецікавим.
— Без кого — без них?
— Без пригод.
Вдивляючись у дорогу, що вела до залізничної станції, Славик сказав:
— У тебе немає почуття відповідальності.
Генка презирливо покрутив у повітрі рукою:
— «Почуття», «відповідальність»!.. Красиві слова… фразеологія… Кожен відповідає за себе. А я ще в Москві попереджав: «Не треба брати в табір піонерів». Правда ж, попереджав? Не послухали.
— Нема чого з тобою говорити, — байдуже відповів Славик.
Деякий час вони сиділи мовчки. Генка — бовтаючи ногами в воді, Славик — пожовуючи травинку.
Червневе сонце пекло немилосердно. В траві невтомно сюрчав коник. Річка, вузька і глибока, прикрита купами, що нависли з берега, звивалася між полями, тулилася до підніжжя пагорбів, сторожко обминала села і ховалася в лісах, спокійна, темна, холодна…З села, що притулилося під горою, вітер доносив далекі звуки сільської вулиці. Але саме село на цій відстані здавалося безладним нагромадженням залізних дахів, і дерев'яних та солом'яних покрівель, які потопали в зелені садів. І тільки коло річки, біля в'їзду на пором, чорніла густа мережка стежок.
Славик продовжував вдивлятися в дорогу. Поїзд із Москви вже, мабуть, прибув. Отже, зараз Коля Севастьянов і Мишко Поляков будуть тут… Славик зітхав'.
Генка посміхнувся.
— Зітхаєш? Типове інтелігентське охкання-зітхання!.. Ех, Славко! Славко! Скільки разів я тобі говорив…
Славик встав, приставив долоню козирком до лоба:
— Ідуть!
Генка перестав бовтати ногами в воді і виліз на берег.
— Де? Гм!.. Справді, йдуть. Попереду — Мишко. За ним… Ні, не Коля… Хлопчак якийсь… Коровін! Слово честі, Коровін, колишній безпритульний! І мішки на собі таскають…
— Книжки, мабуть…
Хлопчики вдивлялись у маленькі постаті, що рухалися вузькою польовою стежкою. І, хоча були вони ще далеко, Генка зашепотів:
— Тільки май на увазі, Славко, я сам поясню. Ти в розмову не встрявай, а то все зіпсуєш. А я, будь певен, я зумію… Тим паче — Коля не приїхав. А Мишко що? Подумаєш! Помічник вожатого…
Але як не бадьорився Генка, почував він себе не дуже добре. Мала відбутися неприємна розмова.
Мишко і Коровін кинули на землю мішки.
— Чого ви тут? — запитай Мишко.
На ньому була синя кепка і шкіряна тужурка, яку він не скидав навіть влітку — адже в ній він мав вигляд справжнього комсомольського активіста.
— Так просто. — Генка обмацав мішки. — Книжки?
— Книжки.
— А де Коля?
— Коля більше не приїде, його мобілізували на флот…
— Он воно що, — протягом сказав Генка. — А кого ж пришлють замість нього?
Мишко зволікав з відповіддю. Він зняв кепку і пригладив своє чорне волосся, яке завдяки частому змочуванню перетворив із кучерявого на рівне.
— Кого ж пришлють? — перепитав Генка.
Мишко зволікав з відповіддю тому, що вожатим загону призначили його самого. І він не знав, як повідомити цю новину товаришам, щоб вони не подумали, що він задається, але разом з тим, щоб і відразу визнали його вожатим… Складна річ — командувати товаришами, з якими сидиш за одною партою. Але дорогою Мишко придумав двоє рятівних слівець. Скромно, з підкресленою байдужістю він сказав:
— Поки що мене призначили.
«Поки що» і було першим рятівним словом. Справді, хто ж має тимчасово заступити вожатого, як не його помічник?
Але скромне і чемне «поки що» не справило бажаного враження. Генка витріщив очі:
— Тебе? Який же авторитет буде в нас на селі? Колю всі поважали… І старі.
Тоді Мишко кинув друге рятівне слово.
— Я відмовлявся, але райком затвердив. — І, відчувши за собою авторитет райкому, суворо запитав — Як же ви кинули табір?
— Там Зіна Круглова лишилась, — поспішно відповів Генка.
Ось що значить, якщо спитати суворіше… А Славик і поготів якимось вибачливим тоном почав:
— Бачиш, Мишо…
Але Генка перебив його:
— Ну що, Коровін, в гості до нас приїхав?
— У справі, — відповів Коровін і гучно втягнув носом повітря. Дебелий, кремезний, у форменому одязі трудколоніста, він здавався товстим і незграбним. Обличчя його лисніло від поту, і він весь час відмахувався од мух.
— Розжирів ти на колоністських хлібах, — зауважив Генка.
— Харчують нічого собі, — відповів простодушний Коровін.
— А в якій справі ти приїхав?
Мишко пояснив, що дитбудинок, в якому живе Коровін, перетворюють на трудову комуну. І розміститься трудколонія тут, в садибі. Завтра сюди прибуде директор. А Коровіна раніше послали. Дізнатися що і як.
Із скромності Мишко не сказав про те, що це, власне, його ідея. Вчора він зустрів Коровіна на вулиці і дізнався від нього, що дитбудинок шукає під Москвою місце для трудової комуни. Мишко сказав, що знає таке місце, їх табір розташований в колишній поміщицькій садибі Карагаєво. Щоправда, це Рязанська губернія, але від Москви недалеко. Садиба пустує. У величезному поміщицькому будинку ніхто не живе. Чудове місце. Нічого кращого для комуни не придумаєш… Коровін розповів про це своєму директорові. Директор наказав йому їхати з Мишком, а сам обіцяв приїхати на другий день.
Ось як було насправді. Але Мишко не розповів про це, щоб хлопці не подумали бува, що він хвастає. Він їм тільки повідомив, що тут буде трудкомуна.
— Ф'ю! — засвистів Генка. — Так і пустить їх графиня в садибу!
Коровін запитливо поглянув на Мишка:
— Хто така?
Розмахуючи руками, Генка почав пояснювати:
— В садибі раніше жив поміщик, граф Карагаєв. Після революції він утік за кордон. Все з собою забрав, ну, а будинок, звичайно, залишив. І тут живе тепер одна старуха, родичка графа чи нахлібниця. Одним словом, ми її називаємо графинею. Вона охороняє садибу. І нікого туди не пускає. І вас не пустить.
Коровін знову потягнув носом повітря, але вже з деякою образою сказав:
— Як не пустить? Адже садиба державна.
Мишко поспішив його заспокоїти:
— От іменно. Щоправда, у графині є охоронна грамота на будинок як на історичну цінність. Чи то цариця Єлизавета тут жила, чи то Катерина Друга. І графиня всім тиче під ніс цю грамоту. Але ти сам зрозумій, якщо пустуватимуть усі будинки, в яких веселились царі і цариці, то де, цікаво, народ житиме? — І, вважаючи питання вичерпаним, Мишко сказав: — Ходімо, хлопці! Ми з Коровіним від самої станції мішки таскали. Тепер понесіть ви.
Генка радо вхопився за мішок. Але Славик, не рухаючись з місця, сказав:
— Бачиш, Мишко… Вчора Ігор і Сева…
— Ага, — перебив його Генка, опускаючи мішок, — я тільки хотів сказати, а Славик вперед виліз. Завжди ти, Славику, вперед вилазиш!
Потім він заканючив:
— Розумієш, яка справа, Мишко. Така, розумієш, справа… Як би тобі сказати…
Мишко розсердився:
— Чого ти тягнеш? Тягне, тягне… «Як би», «що б».
— Зараз, зараз… Так от… Ігор і Сева втекли.
— Куди втекли?
— Фашистів бити.
— Яких фашистів?
— Італійських.
— Дурниці ти мелеш!
— Прочитай сам.
Генка простягнув Мишкові записку. Вона була дуже короткою: «Хлопці, до побачення, ми їдемо бити фашистів. Ігор, Сева».
Мишко прочитав записку раз, потім удруге, знизав плечима:
— Дурниця якась!.. Коли це трапилось?
Генка почав плутано пояснювати:
— Вчора, цебто сьогодні. Вчора вони полягали спати разом з усіма, а вранці прокидаємось — їх немає. Тільки ось ця записка. Щоправда, мені вони ще вчора здалися дуже підозрілими. Надумали черевики чистити! Ніякого свята немає, а вони раптом черевики чистять… Смішно…
І він неприродно засміявся, запрошуючи й Мишка теж посміятися над тим, що Ігор і Сева надумали чистити черевики.
Але Мишкові було не до сміху.
— Де ви їх шукали?
— Скрізь. І в лісі, і в селі…
— Може, вони з жиганами злигалися? — сказав Коровін. — У нас, якщо хто втече, — значить, шукай жигана поблизу. Він підбив. І обов'язково в Крим тікають. Зараз усі в Крим тікають.
Мишко махнув рукою:
— Які тут жигани! Просто оці помічники всіх порозпускали. — І він зміряв Славика і Генку поглядом, що виражав найглибшу зневагу.
— При чому тут ми? — в один голос закричали. Генка і Славик.
— При тому! Раніше не тікали, от при чому!
Генка притиснув руки до грудей:
— Чесне благородне слово…
— Не треба твого благородного слова! — обірвав його Мишко. — Ходімо в табір!
Генка і Славик взяли на плечі мішки. Хлопчики рушили в табір.
Стежка, якою йшли хлопчики, петляла між ланами.
Генка торохтів без упину. Але розмовляти він міг, тільки розмахуючи руками. Мішок з книжками якось непомітно, сам собою знову опинився на плечах у Коровіна.
— Якщо вам навіть пощастить перебороти графиню, — патякав Генка, — то все одно організувати тут комуну, налагодити господарство буде дуже важко. Відверто скажемо — неможливо. В садибі нічого немає. Тільки один будинок. Реманенту ніякого. Ні живого, ні мертвого. Ні борони, ні сохи, ні плуга, ні воза. І думаєш, все це селянам дісталося? Нічого. подібного. Куркулі розтягли. Слово честі! Тут, брат, Коровін, такі куркулі, яких, можливо, більш ніде й немає. Ти собі уявити не можеш, що вони витворяють.
— А що?
— Ех ти, дивак! Адже ми сюди приїхали, щоб створити піонерський загін. А всі проти нас. По-перше, куркулі. По-друге, релігія. По-третє, несвідомість батьків: не пускають дітей в загін. Даємо спектакль — повно-повнісінько. Оголосимо після спектаклю збори — всі розбігаються.
— Справа зрозуміла, — глибокодумно зауважив Коровін.
— Атож, — підхопив Генка. — А самі сільські діти… Скільки в них забобонів! Тільки н розмов, що про нечистих і чортів. Попрацюй. тут з ними!
— Важко, значить?
— Нелегко, — скрушно підтвердив Генка. Але тут же хвалькувато додав: — Але ж ми і важчі справи вирішували. Якщо треба організувати — значить, організуємо. Ось книжечки їм привезли, — він торкнув рукою мішок, який замість нього ніс Коровін, — спектаклі ставимо, в лікнепі працюємо, ліквідуємо неписьменність. Побачиш, ми тут найперші організуємо піонерський загін. Правда, Мишко?
Мишко нічого не відповів. Він мовчки простував дорогою і думав про те, як невдало починається його робота в ролі вожатого загону. Першого ж дня зникли два піонери. Куди вони поділись? Без грошей, без харчів далеко не втечуть. Але мало що може трапитися з ними в дорозі. Можуть і в лісі заблукати, і в річці утопитися, і під поїзд попасти… Така неприємність!
Повідомити батьків чи не треба? Мабуть, не варт. Навіщо даремно хвилювати? Адже все одно втікачі знайдуться. А батьки всіх збудоражать. Піднімуть на ноги всю Москву. Клопоту не збудешся. В школі, в райкомі тільки й розмов буде, що про цю пригоду. А на селі вже, мабуть, пускають плітки, що піонери втікають, отже, не треба посилати дітей в загін. От що накоїли Ігор і Сева… Підірвали авторитет загону. Загін цілий місяць працював у таких важких умовах, і на тобі!
Ці його невеселі думки перебив Генчин вигук:
— А от і садиба!
Хлопчики зупинились.
Перед ними, високо на горі, в гущавині дерев стояв двоповерховий поміщицький будинок. Здавалося, що на ньому кілька дахів і багато димарів. Велика півкругла веранда, обгороджена бар'єром з білих кам'яних стовпчиків, розділяла будинок на дві рівні частини. Над верандою височів мезонін з двома вікнами по обидва боки і нішею посередині. До будинку, перетинаючи садок, вела широка алея, спочатку рівна, земляна, а потім у вигляді пологих кам'янистих східців, які поступово переходили в кам'яні сходи, що двома крилами огинали веранду.
Генка прицмокнув язиком:
— Красиво?
Коровін шумно потягнув повітря.
— Господарство — ось що важливо!
— А господарства там ніякого немає, — запевнив його Генка.
Справді, садиба була занедбаною. Садок заріс. Лавочки вздовж алей були поламані, велика гіпсова ваза на клумбі розбита, ставок покрився отрутно-зеленастою тванню. Все здавалося мертвим, похмурим.
І тільки тоді, коли хлопчики заглибились у садок, дзвінкі дитячі голоси порушили цю гнітючу тишу…
За поламаною огорожею на галявині біліли палатки. Це і був табір. Діти бігли назустріч хлопчикам. Попереду — Зіна Круглова. На своїх товстих, коротких ногах вона бігала швидше за всіх…
Власне кажучи, тут був не весь загін, а лише п'ятнадцять найстарших дітей. Серед них дев'ять комсомольців. Решта мали вступити в комсомол восени. Але називали вони себе загоном, а як же інакше?
Три палатки стояли під деревами навколо лужка. Посередині височіла щогла, на якій майорів у повітрі прапорець. Збоку горіло вогнище. На двох триніжках лежала вже добре обгоріла палиця. Біля вогнища поралися чергові, готували обід. Дуже пахло підгорілим молоком.
— Усе гаразд, — швидкою скоромовкою доповідала Зіна, — листа червоноармійцям надіслали, заняття в лікнепі вчора провели. Прийшли вісім чоловік замість дванадцяти. А про Ігоря і Севу вони, — Зіна кивнула на Генку і Славика, — вже, мабуть, тобі розповіли.
При згадці про Ігоря і Сову діти загаласували. Всіх перекричав Борка Баранов. Вій ніяк не ріс, і його, як і раніше, називали Бечкою. Але він став неабияким борцем за правду, йому здавалося, що коли б не він, Бечка, то в світі запанували б неправда і несправедливість. І він голосніше за всіх закричав:
— Вони втекли через Генку!
— Що ти брешеш, Бечка нещасний! — обурився Генка. Але Мишко наказав Бечці розповідати.
Як завжди, коли він боровся за правду, Бечка почав дуже урочисто.
— Я розповім усю правду. Мені нема чого перебільшувати і вигадувати.
— Ближче до діла, — нагадав йому Мишко: Беччина передмова могла затягнутись на добрих півгодини.
— Так от, — продовжував Бечка, — коли ми полягали спати, то почали розмовлять. Це було після спектаклю «Смерть фашизму». Ігор і Сева сказали, що треба не спектаклі ставити, а фашистів громити, щоб вони не вбивали комуністів. Тоді Генка почав з нього сміятися: «їдьте, їдьте бити фашистів, а ми подивимося». Ігор розсердився і сказав: «Захочемо — і поїдемо». Тоді Генка говорить: «Захотіть, захотіть!» Така була розмова.
А вранці Генка прокинувся і питає: «Ви ще тут? А я думав, що ви втекли фашистів бити». І потім кожного ранку Генка як прокинеться, так і питає їх: «Ви скільки сьогодні фашистів вбили?» Так їх задражнив, що вони кінець кінцем і втекли. Ось як було. А брехати мені нема чого. Я ніколи не брешу.
— Генко, це правда? — спитав Мишко.
— Правда, правда! — закричали піонери з Генчиної ланки.
— Він весь час дражниться! — пробурчав Філя Китов, на прізвисько Кит. Як і раніше, він любив попоїсти, завжди щось жував і ще більше розтовстів.
— Генко, це правда?
Генка знизав плечима:
— Яке це має значення? Правда. Я їх трохи подражнив. Але для чого? Для того, щоб вони цю нісенітницю викинули з голови. А вони, дурні, взяли та й утекли. Пожартувати не можна! Смішно, слово честі!
— Ах, смішно! — закричав Мишко.
Не в силі стримати своє обурення, він раптом зірвав з голови кепку, кинув її на землю, обернувся навколо себе раз, потім вдруге і, завмерши на місці, втупився очима в Генку.
Вражений Генка очманіло витріщив очі. Всі діти, остовпівши, дивилися на Мишка.
Мишко згадав, що він тепер пожатий загону і повинен стримуватись. Він підняв кепку, надів її на голову,
— Гаразд! Ми їх спочатку знайдемо, а потім розберемося, хто винен. Швидко обідайте, і почнемо шукати.
Генка відразу пожвавішав:
— Правильно! Ми їх враз знайдемо. От побачиш, Мишко…
Під час обіду Мишко опитав чергових. Але вони клялися, що нічого не бачили. А тимчасом Ігор і Сева забрали всі свої речі, аж до кухлів і ложок. І ніхто цього не помітив.
Звичайно, вони могли поїхати додому. Але перш ніж їхати за ними в Москву, треба як слід пошукати тут.
Найімовірнішим місцем, де могли сховатися хлопчики, здавалася Мишкові садиба. Він піде туди сам разом з Коровіним. А решта дітей нехай прочеше ліс.
— Прочешете ліс, — сказав Мишко. — Генка з своєю ланкою — з боку села, ланка Славка — від річки, ланка Зіни — від парку, йдіть ланцюжком і весь час перегукуйтесь. О сьомій годині повертайтесь у табір.
Вишикувавши свої ланки, Генка, Славик і Зіна побігли до найближчого лісу, кожна ланка з свого боку.
Мишко і Коровін пішли в садибу.
У таборі залишився тільки Кит. Він завжди охоче чергував за інших на кухні. Облизавши губи, Кит почав готувати вечерю.
Щоб не потрапити на очі «графині», Мишко пішов не головною, а боковою алеєю.
— Подивимось спочатку, чи дома господарка, — сказав він Коровіну.
— А як ти дізнаєшся?
— А от побачиш, — загадково відповів Мишко. Продираючись крізь кущі, вони дійшли до центральної алеї і розсунули гілки дерев.
Старий будинок стояв прямо перед ними. Штукатурка на ньому в окремих місцях облупилася, звідти стирчали смуги дранки і пасма клоччя. Розбиті шибки у вікнах були замінені фанерою, яку обрізали простою пилкою. Фанера була з нерівними краями і прибита абияк. Деякі вікна були зовсім забиті дошками різного розміру і товщини.
— Дома, — з досадою прошепотів Мишко.
У відповідь на запитливий погляд Коровіна Мишко вказав йому очима на мезонін.
У ніші, широко розплатавши крила, стояв великий бронзовий птах з непомірно довгою шиєю і загнутим донизу хижим дзьобом. Гострими пазурами він чіплявся за товстий сук. Очі, величезні, округлі, під довгими, як у людини, бровами, надавали птахові дивного й жахливого виразу.
— Бачив?
— Бачив, — прошепотів Коровін, приголомшеним зловісним виглядом бронзового ідола.
— Орел.
Коровін непевно хитнув головою:
— Який же це орел? Бачив я на Волзі орлів.
— Орли бувають різні, — зашепотів Мишко, — на Волзі одні, тут інші. Але не в цьому справа. Подивись уважно. Бачиш, за птахом віконниці? Вони відчинені, бачиш?
— Бачу.
— Так от, якщо віконниці відчинені — значить, графиня дома. Як тільки вона їде в місто, то зачиняє віконниці, а повернеться — відчиняє. Зрозумів? Тільки май на увазі: це секрет, нікому не розповідай!
— А мені це ні до чого, — байдуже відповів Коровін, — все одно ми будинок одберемо. Чоловік двісті дітей можна розмістити, а вона одна живе. Хіба це правильно?
— Звичайно, неправильно, — згодився Мишко. — І забирайте садибу якнайскоріше… От що! Давай пошукаємо хлопців у сараях. Може, вони там заховалися. Сидять і насміхаються з нас.
Ховаючись поза кущами, хлопчики обійшли будинок, підійшли до задньої стіни конюшні і через малесеньке розбите віконечко залізли туди.
Затхлий запах трухлявих колод, гнилих дощок, застарілого гною вдарив їм у ніс. Перегородки між стійлами були розібрані; там, де лежали підпорні колоди, в землі чорніли ями. Хлопчики здригнулися: зграя горобців, яку вони спочатку не помітили, знялась і з галасом вилетіла з конюшні. Обережно ступаючи по розбитій дерев'яній підлозі, Мишко і Коровін перебралися з конюшні в сарай.
Тут було ще темніше. Вікон не було зовсім, а ворота, хоч і зняті з завіс, були прихилені до прорізу і не пропускали світла. Тхнуло мишами, прілою соломою, протухлим борошняним пилом.
Мишко вхопився за крокви, підтягнувся і видерся на сінник. Потім допоміг піднятись і незграбному Коровіну. Зогниле перекриття вгиналося під ногами. Дах зсередини був укритий грудочками осиних гнізд. Крізь дірки в даху синіло небо.
Друзі обійшли сінник, через слухове вікно перебралися в сусідній сарай. Тих, кого вони шукали, не було. А втім, шукав лише Мишко. Коровін визначав міцність колод. Він з жалем прицмокнув губами на знак того, що все тут дуже старе.
Тією ж дорогою хлопчики повернулися назад. Тепер їм треба було оглянути сарай, який називався машинним: раніше в ньому зберігався сільськогосподарський реманент. Він стояв на відшибі. Щоб потрапити в нього, треба було перебігти частину майданчика, на видноті перед будинком.
Мишко вже збирався вислизнути з сарая, як раптом відсахнувся назад, трохи не збивши Коровіна, який стояв за ним. Коровін хотів подивитися, що так схвилювало товариша. Але Мишко міцно стиснув йому руку і кивком голови вказав на будинок.
На верхній приступці сходів стояла висока, худа старуха в чорному платті і чорній хустці. її сива голова була схилена, обличчя порите довгими зморшками, гострий гачкуватий ніс загнутий донизу, як у птаха. Ця чорна, нерухома постать здавалася похмурою і зловісною в пустинній мовчанці занедбаної садиби,
Хлопчики стояли нерухомо.
Потім старуха повернулася, зробила кілька кроків, повільних, прямих, ніби йшла вона, не згинаючи колін, і зникла за дверима.
— Бачив? — прошепотів Мишко.
— Прямо в серці похололо, — важко віддихуючись, відповів Коровін.
Коли Мишко і Коровін повернулись у табір, всі вже зібралися. В лісі нікого не знайшли.
Засмучені невдачею, занепокоєні долею зниклих товаришів, стомлені і невеселі, сіли цього разу діти вечеряти. А тут ще Кит повідомив, що продуктів лишилося мало, ледве вистачить на завтрашній день.
— Не міряй на власний апетит, — зауважив Генка.
— Можете самі перевірити, — образився Кит. — Масла майже зовсім немає. Сухарів теж. Крупи…
— Не хвилюйся! — сказав Мишко. — Завтра Генка і Бечка поїдуть у Москву і привезуть продукти.
Тепер образився Генка:
— Все Генка й Генка! Думаєш, приємно таскатися в таку от спеку з мішками? Та ще й випрошувати у батьків продукти! Одних дома нема, інші не приготували. Канючиш, канючиш…
— Нічого не вдієш, — сказав Мишко. — Не годуватиме ж нас держава. Адже наша країна ще тільки відбудовується. А батькам теж важко. В московських сім'ях розміщено десять тисяч дітей з Поволжя. Крім того, кожен москвич відраховує одноденний заробіток на користь голодуючих. Розуміти треба! — Він багатозначно підняв угору ложку. — А посилаю тебе тому, що в тебе є в цьому досвід.
Запихаючи в рот кашу, Генка самовдоволено посміхнувся:
— Та вже будь певний! Звик я з ними розмовляти: «Ваш Юрочка поправляється. Апетит вовчий. Вчора відгриз хвіст у хазяйської вівці». От мені й дають… Ет, хай йому дідько, коли б то знайти нам багатих шефів, от би підгодували! Яку-небудь кондитерську фабрику.
— Краще б уже ковбасну, — зітхнув Кит і, уявивши, як шкварчить на сковороді жарена ковбаса, зажмурився від задоволення.
Діти повечеряли, але все ще сиділи біля вогнища. Чергові мили посуд. Кит, ворушачи губами, перелічував кульки з борошном і шматки хліба, Його товсте обличчя було заклопотане, як завжди, коли очі бачили, а руки обмацували щось їстівне. Генка і Бечка готували мішки і торби для збирання продуктів. Вірніше, готував їх Бечка. Генка ж давав йому керівні вказівки, а сам в цей час оглядав свій славнозвісний портфель. Хоч і пошарпаний, портфель цей був справжній, шкіряний, з безліччю кишеньок і відділень і блискучими нікельованими замками, Генка дуже пишався ним. Від'їжджаючи до Москви за продуктами, він завжди брав його з собою. Генці здавалося, що портфель справляє велике враження на батьків. Щоб підсилити це враження, Генка, розмовляючи, клав портфель на стіл і з поважним виглядом клацав замками,
«Діє безвідмовно, — говорив Генка про свій портфель. — Коли б не портфель, увесь загін давно б уже помер з голоду».
А в той час як Генка вправлявся із своїм портфелем, Генчин супутник мав таскати мішок з продуктами.
— От що, Генко, — сказав Мишко, — батькам Ігоря і Севи нічого не кажи, а постарайся дипломатично вияснити, чи не приїжджали Ігор і Сева в Москву.
— Все виясню, не турбуйся.
— Тільки обережно, а то розхвилюєш батьків.
— Сказав: не турбуйся! Матусі і не здогадаються. Я спитаю так, ніби між іншим.
— Як ти спитаєш?
— Я навіть не спитаю, а так собі байдуже скажу: ваш Ігор збирається приїхати до вас…
— А навіщо?
— Помитись у лазні.
— Хто ж тобі повірить?
— Ага! Тоді я скажу так: він має приїхати в Москву по книжки.
— Це нічого.
— Ну от, — продовжував Генка, — а якщо він у Москві, то матуся скаже: «Та він уже дома». А я скажу: «Справді? Дивно! Виходить, він мене випередив». Потім спитаю: «А де ж він?» Вона скаже: «Грається на задньому подвір'ї». Тоді я чемно розпрощаюсь, вийду на заднє подвір'я і вліплю цьому Ігореві такого ляпаса, що він підскочить аж до четвертого поверху.
— Битися, може, й не треба, — зауважив Славик.
— Битися, звичайно, не треба, — згодився Мишко, — але провчити їх доведеться. Я сам би поїхав, але… — він з презирством подивився на Славика. — Ні на кого табір лишити. Нехай уже їдуть Генка та Бечка.
Бечка раптом заявив:
— Я, звичайно, поїду, але попереджаю: якщо Генка примусить мене таскати мішок, а сам своїм портфелем розмахуватиме, то я все кипу й поїду! От! Відверто попереджаю!
— Коли я примушував тебе одного таскати? — обурено заперечив Генка.
— Завжди примушуєш, — закричали всі, хто їздив з Генкою по продукти.
— Спокійно! — сказав Мишко. — Носитимете порівну. Тільки не проспіть поїзда. А ми завтра вирушимо в село. Пора вже клуб закінчити.
Деякий час усі сиділи мовчки, стомлені турботами і хвилюваннями сьогоднішнього дня.
Вогнище палало яскравим полум'ям. Сухе гілля тріскотіло на вогні. Іскри здіймались у повітря і зникали в нічній темряві.
— Тихше! — раптом прошепотіла Зіна.
Усі замовкли і повернулися в напрямі лісу. Хруснула гілка… Зашелестіло листя на деревах, ніби тихий вітерець пробіг по ньому… Почулося чиєсь зітхання…
Мишко подав знак рукою залишатися всім на місці, а сам підвівся і завмер, вдивляючись у темний ліс, прислухаючись до дивних звуків…
Невже Ігор і Сева нарешті повернулися?
Але то були не Сева і не Ігор.
До вогнища підійшов Васько Жердяй, високий хлопчина в білій сорочці і вузьких полотняних штанях, які ледве-ледве закривали його гострі, худі коліна. Прозвали його Жердяєм, тому що був він на свої роки дуже високий, тонкий і худий. Жив він з матір'ю і старшим братом Миколою на самому краю села в напіврозваленій хатинці. Батько його загинув під час німецької війни.
Жердяй більше за інших селянських дітей приятелював з комсомольцями. І вони любили його. Він був добрий, послужливий. Щоправда, вірив у чортів та інші дурниці, але зате добре знав ліс, річку і дуже цікаво розповідав про всякі пригоди і небилиці. Старший брат Жердяя, Микола, був теслею і допомагав комсомольцям обладнувати клуб.
— Ти, Жердяй, — розчаровано, протягом сказав Мишко.
— Я! — Жердяй підсів до вогнища і дружелюбно посміхнувся.
У мінливих тінях вогнища його велика голова з підстриженими нерівно (мабуть, тупими ножицями) білявими патлами здавалася ще більше скуйовдженою, ніж завжди. Він підгріб прутиком вуглини до вогнища і сказав:
— В селі ходять чутки, ніби у вас два піонери пропали.
— Дурниці, — вдавано байдужим голосом відповів Мишко, — знайдуться.
Жердяй непевно похитав головою:
— Не кажи… Якщо на Голигінську гатку заблукають, то, може, і не повернуться.
Зацікавлені словами Жердяя, діти щільніше оточили вогнище.
— Це що за гатка така? — спитала Зіна.
— Гатка? Це дорога лісова.
— Гатка — дорога з хмизу, а інколи й з колод. Споруджується звичайно на болоті, — пояснив Славик.
— Правильно, — підтвердив Жердяй, — з хмизу. І на болоті споруджена. Тільки давно. Ніхто нею і не користується.
Генка нетерпляче запитав:
— Що ж ти хочеш розповісти про цю саму гатку?
— Про Голигінську? А те, що коли попали ваші хлопці на Голигінську гатку, то можуть і не повернутись.
— Утопляться? — спитала Зіна Круглова. Жердяй похитав головою:
— Утопитись не втопляться, а побачать старого графа і помруть.
— Знову ти вигадки розповідаєш, — посміхнувся Генка. — Не набридло тобі вигадувати?
— Не вигадую я, — серйозно відповів Жердяй, — все це чистісінька правда. Старі люди розповідають. Там граф з сином закопані. Прямо під гаткою. Цариця приїжджала сюди давно, ще до Наполеона. От цариця приїхала і скарала на смерть графа з сином. А поховати не дозволила. Звеліла прямо в грязюку закопати, під гаткою, щоб усі по них їздили. Так вони там закопані й лежать.
— А хлопці наші до чого тут? — спитав Мишко.
— От послухай… Значить, старий граф з сином там закопані. Тільки не поховані вони як треба, от і мучаться їхні душі. Ніяк не попадуть ні в рай, ні в пекло.
— Ох і сміхота! — закричав Генка. — Бабські казки!
Коровін невдоволено кинув:
— Дай послухати, що людина говорить!
— Мучаться, значить, їхні душеньки, — суворо і журно продовжував Жердяй, — так і стогнуть під гаткою, так і стогнуть. Я сам туди ходив, слухав. Старий граф так глухо стогне; постогне та й перестане, постогне та й перестане. А молодий — голосно, ніби плаче, їй-богу!..
— Страшно! — прошепотіли сестри Некрасови і з острахом поглянули на ліс, але їм стало ще страшніше, і вони присунулися ближче до вогнища.
Жердяй глухим, монотонним голосом, наслідуючи старих людей, продовжував:
— А посеред глупої ночі старий граф виходить на гатку. Старий, борода по коліна, білий весь, сивий. Виходить і чекає. Побачить подорожнього і говорить йому: «Піди до цариці і скажи, нехай змилується, поховає нас за християнським звичаєм. Зроби ласку, сходи!» Так ото просить слізно та жалібно. А потім вклоняється. А замість шапки знімає голову. Тримає її в руці і кланяється… Стоїть без голови і кланяється. Тут тобі хоч хто перелякається, з місця не зрушить від страху. А старий граф кланяється, голову в руках тримає і йде на тебе. А для подорожнього головне що? Головне па місці вистояти. Коли вистоїш, так він підійде до тебе впритул і згине. А якщо побіжиш, так тут же й впадеш замертво. Впадеш замертво, а граф тебе під гатку і потягне.
— І багатьох він потяг? — посміхнувся Мишко.
— Раніше багато тягав. А тепер туди й не ходить ніхто. Із Москви приїздили. Копали цю саму гатку. Та хіба ж їх знайдеш! Як міліція поїхала, так вони знову залягли.
— А за віщо їх покарали? — спитав хтось.
— А хто ж його знає! Хто каже за зраду, хто каже — скарб золотий царський заховали.
— Ну звичайно, — іронічно зауважив Генка, — скарб — це вже обов'язково. Без скарбу не обійтись.
Мишко показав рукою в напрямі поміщицького будинку:
— Про цих графів ти розповідаєш?
— Про них, — кивнув головою Жердяй, — про їх предків. Той граф, що за кордон утік, так тому, що під гаткою, він онуком доводиться.
Мишко позіхнув:
— Вигадки!
— Не кажи, — заперечив Жердяй, — старі люди розповідають.
— Мало що старі люди розповідають, — знизав плечима Мишко. — Хіба мало чудес розповідали про мощі, а як почали в церквах конфісковувати цінності на користь голодуючих, так нічого й не знайшли в цих мощах. Тільки трухлятина, і більш нічого. Омана! Опіум! Затуманюють вам мозок, і більш нічого!
Потім Мишко глянув на свій годинник. Хоч він і носив його на руці, але годинник був перероблений з кишенькового і був таким великим, що навіть рукав сорочки не міг його закрити. Пів на дев'яту.
— Давай відбій! — наказав Мишко горністові. У нічній тиші гучно пролунав горн. Прощаючись з Жердяєм, Мишко сказав:
— Завтра ми прийдемо клуб обладнувати. Так ти сходи з хлопцями в ліс і нарубай соснових гілок. Ми ними клуб прикрасимо.
— Можна, — згодився Жердяй. — А книжки принесете?
— Обов'язково. І попроси Миколу, щоб він теж прийшов. Допоможе нам закінчити сцену і лавочки.
— Прийде! — впевнено відповів Жердяй.
Біла сорочка майнула між деревами. Почувся хрускіт гілок. Усе затихло.
— Як він не боїться сам вночі ходити в лісі! — сказала Зіна.
— А чого боятися? — хвалькувато заперечив Генка. — Я вночі куди завгодно піду. Хоч би навіть на цю дурну гатку.
— Лягай краще спати, — сказав Мишко, — а то завтра на поїзд запізнишся.
Всі розійшлися по палатках. Деякий час чулися сміх і метушня. Мишко востаннє обійшов табір, перевірив пости. Зупиняючись біля палаток, він голосно говорив: «Ану давайте спати». Нарешті ліг і Мишко. Все затихло.
Місяць освітлював заснулий табір.
Але спали не всі.
Вартові ходили по галявині, сходилися біля щогли і знову розходилися в різні боки.
Мишко лежав і думав про те, куди могли подітись Ігор та Сева і що робити, якщо завтра виявиться, що їх немає в Москві.
Славика мучило, що хлопці зникли саме тоді, коли він лишався за старшого.
Дівчатка прислухалися до тиші нічного лісу і, згадуючи розповідь Жердяя про Голигінську гатку, боязко натягували на себе ковдри.
Коровін роздумував над тим, що садиба загалом придатна для трудкомуни. А старуха хоч і страшна, але директор дитбудинку Борис Сергійович так її шарахне, що вона одразу прийде до розуму.
Генка як ліг, так і заснув.
Бечка лежав і вже наперед обурювався при згадці, що Генка розмахуватиме портфелем, а його примусить таскати мішок з продуктами. І він придумував справедливу і горду відповідь Генці і зловтішався, уявляючи, як» сторопіє Генка, коли побачить, що він, Бечка, взяв з собою замість одного два мішки, щоб їм таскати порівну.
Найдовше крутився Кит. Він прикидав, які продукти привезуть завтра з міста Генка та Бечка і що з цього можна буде зварити.
Нарешті в мріях про сніданок заснув і Кит.
Мишко прокинувся. Перші промені сонця пробивались крізь щілини палатки. Пахло сухим сосновим гіллям, яке правило дітям за постіль.
Мишко просунув годинника під положок палатки… Але що це? Тільки пів на п'яту. Може, годинник зупинився?.. Він приклав його до вуха і почув байдуже цокання. Намагаючись заснути знову, Мишко натягнув на себе ковдру. Та сон не повертався. Тривожні думки лізли йому в голову. Але більше за всі турботи, які насіли на нього як на вожатого загону, не давала спокою думка про Ігоря і Севу.
Не в силі знову заснути, Мишко обережно, щоб не зачепити товаришів, які лежали навколо, вибрався з палатки.
Галявина була оповита прозорим холоднуватим вранішнім серпанком. З верхів'їв дерев линув пташиний гомін. Біля щогли, ліниво пересуваючи ноги, ходив Юрко Палицин, черговий. Другий черговий, Сашко Губан, спав, прихилившись до дерева… Так воно і є — сплять по черзі! На чергуванні! Нічого сказати… Мишко підкрався до Губана і дав йому щигля в лоб. Губан схопився і втупився в Мишка.
— На посту не сплять! — прошепотів Мишко повчально.
Потім він обійшов табір. Усе гаразд, все на місці. До побудки ще дві години. Можна б ще й поспати. Але якщо вже встав, то навіщо тепер лягати… Піти, може, скупатися, тоді вже й спати не захочеться…
З річки потягло вологою прохолодою. Гострі заплющені бутони водяної лілії стирчали серед широкого зеленого листя. Берег був вологий від роси.
Мишко роздягнувся, кинувся в холодну воду і наввимашки поплив до протилежного берега. Він разів зо три переплив хоч і вузьку, але глибоку річку, аж поки нарешті не зігрівся. Та як тільки вийшов на берег, знову відчув холод. Цокотячи зубами, він довго стрибав на одній нозі, намагаючись другою попасти в холошу.
Потім він побачив Миколу Рибаліна, брата Жердяя, і ще одного чоловіка з їхнього села — Кузьміна, літнього похмурого бородатого селянина. Обидва саме підходили до річки. Вони йшли в напрямі маленької бухточки, де нерухомо стояли на воді кілька простих селянських човнів.
Пізнавши Мишка, Микола посміхнувся і привітно помахав йому рукою. Це був чоловік років двадцяти п'яти, в накинутій наопашки старій солдатській шинелі без хлястика, високий, худий, кістлявий. Але обличчя його, теж худе і кістляве, з великими гострими вилицями, довгим, гострим носом і тонкими безкровними губами, було добродушним і привітним.
— Холодно, мабуть, купатися, — посміхнувся Микола.
— Холодно, — признався Мишко. Знічев'я він пішов за ними до човнів.
Кузьмін довго порався біля замка. Скручуючи цигарку, Микола мовчки поглядав на Мишка, посміхаючись невідомо чому — може, тому, що він зустрів Мишка, а може, тому, що починався чудовий погожий ранок.
— Миколо, — сказав Мишко, — пам'ятаєте, ви обіцяли попрацювати сьогодні з нами в клубі…
— Попрацюємо, — посміхнувся Микола. — От тільки з'їжджу з Севастяновичем на Халзін луг, повернусь, і попрацюємо.
— Не підведіть.
Кузьмін упорався нарешті з замком і кинув ланцюг на дно човна.
Микола перейшов у човен і сказав:
— Навіщо ж підводити? Хіба можна підводити?
Кузьмін теж сів у човен і, впираючись ногою в сидіння, відштовхнувся веслом од берега.
На Кузьміні була сорочка без пояса, сірі полотняні штани, а на ногах — стоптані короткі чоботи, що нагадували боти.
Таким Кузьмін і запам'ятався Мишкові — похмурим, бородатим, із скуйовдженим волоссям чолов'ягою, що впирається ногою в сидіння і відштовхується од берега веслом…
— Ми чекатимемо вас у клубі, — сказав Мишко Миколі.
Микола знову посміхнувся па знак того, що він не обдурить і виконає обіцяне.
Поснідавши, Генка і Бечка вирушили на станцію. Плату за проїзд в поїздах і трамваях було введено недавно, хлопці до неї ще не звикли. Та й грошей в загоні було обмаль.
— Туди поїдете зайцями, — сказав Мишко, — а назад візьмете один квиток. З ним Бечка сидітиме біля продуктів. А Генка тікатиме від контролера.
— Не треба нам ніякого квитка, — заявив Генка, — не вперше. Проїдемо.
— Ні! З мішками важко бігати. Тільки продукти розгубите. Так що один квиток візьміть обов'язково.
Коровін теж пішов на станцію — зустрічати директора дитбудинку Бориса Сергійовича.
Ланка Зіни Круглової залишилася в таборі по господарству.
Решта дітей на чолі з Мишком і Славиком вирушили в село.
Село розкинулося під горою, на самому березі річки. Рублені хати, вкриті тесом і соломою, тяглися вздовж широкої довгої вулиці. Двори були обсаджені вербами. Будинки багатіїв були двоповерхові, на червоному цегляному фундаменті, а будинок куркуля Єрофєєва був весь вимурований із цегли. Високі, могутні дуби по два-три дерева там і сям виділялись острівцями. Біля нових зрубів, викладених із свіжообтесаних колод, валялися на землі жовтуваті стружки.
Під звуки горна загін промарширував вулицею і зупинився біля сільради. За нею виднівся довгий порожній сарай. Це й був майбутній клуб.
Звуки сурми і вигляд загону, який крокував по селу, привабили сільських хлопчиків і дівчаток, — вони збігалися з усіх боків. Старші підходили ближче, малюки стояли віддалік: засунувши пальці в рот і вирячивши очі, вони дивилися на піонерів, хоча бачили їх уже не вперше.
Але чомусь не було Жердяя.
— Чого ж це ви ялинки для клубу не запасли? — спитав Мишко.
— Пішли ми вранці в ліс, а він як заверещить, як застрекотить! — відповів маленький чорнявий хлопчина на прізвисько «Муха».
— Хто — він?
— Відомо… Лісовик…
Піонери засміялись.
Муха боязко озирнувся на всі боки:
— А ви не смійтесь. Гріх сміятися.
Кит, якому цього разу не вдалося лишитись на кухні, сказав:
— Дрова, хмиз, гриби ви либонь збираєте, не боїтесь.
Муха хитнув головою:
— То інша справа. Тоді лісовик мовчить, не сердиться. А для клубу, бачиш, не дає, не дозволяє.
— І без лісовика обійдемося, — сказав Мишко. — Славко, біжи із своєю ланкою по ялинку, а ми тут займемося книжками.
Біля книжок поралися довго. Одні діти принесли прочитані, другі побігли по книжки додому, треті просили, щоб їм видали нові, а старі вони потім повернуть. Ще довше вибирали книжки. Кожен розглядав свою, потім ту, що взяв сусід. І, звичайно ж, сусідова подобалася більше. Книжки з малюнками брали охоче, а від антирелігійних відмовлялися: «Мати побачить — викине».
Підійшли ще двоє хлопчиків. Один товстий, мордатий, ніс кнопкою — Сенько, син куркуля Єрофєєва. Другий шістнадцятирічний, високий, дурнуватий — Якимко-бельбас, хоч і син бідняка, але вірний друг і лакуза Сенька Єрофєєва.
— А! — закричав Сенько. — Піонери юні, голови чавунні, самі олов'яні, чорти окаянні!.. Це що? — Він видер у однієї з дівчаток книжку. — Знову проти бога? — Потім з підлесливою і разом з тим нахабною усмішкою звернувся до Мишка: —Дав би й мені почитати, га?
— Дати можна. Тільки не цю. Цю Віра бере. Мишко спокійно взяв із Сеньчиних рук книжку і повернув її Вірі.
— Подумаєш, Вірка шмарката! — гмукнув Сенько. Потім єхидно запитав: — Що це вас так мало? Порозбігалися, чи що?
— У таборі лишилися, — відповів Мишко.
— Знаємо! — Сенько повернувся до Якимка-бельбаса. — Порозбігалися хто куди. Тепер не позбираєте.
— А ти й радієш! — докірливо зауважив Муха.
— Мовчи, Мухо! — визвірився на нього Сенько. — Ти мені пліт віддавай, чуєш! Голову одірву.
— Не брав я твого плоту.
— Брешеш, брав! Удвох з Жердяєм і потягли. Свого немає, так чуже крадете, злодюги нещасні!
Починаючи про щось догадуватися, Мишко спитав:
— Що за пліт?
— Пліт мій Жердяй з Мухою вкрали, — сердито промовив Сенько. — Загнали, падлюки, і не кажуть куди. Злодюги!
— А чому ти думаєш, що це зробили саме вони?
— Кому ж іще? Жердяй — злодій. Брат його Кузьміна вбив? Вбив. Наплачеться тепер у тюрмі.
— Який брат?.. Якого Кузьміна?.. — нічого не розуміючи, спитав Мишко.
З радісним подивом плетуна Сенько втупився очима в Мишка:
— Так ти не знаєш?
— Нічого не знаю…
— Таж Микола, брат Жердяя, вбив Кузьміна, — скорчивши страшну гримасу, сказав Сенько, — Кузьміна, дядька нашого одного. З револьвера застрілив. Як же це ви не знаєте? Там усе село було. І доктор приїжджав, і міліція, їх уже і в місто повезли — і Кузьміна мертвого, і Миколу, бандита цього…
— Коли ж це трапилося, де? — з великим хвилюванням спитав Мишко.
— Сьогодні вранці. На Халзіному лузі. Там його Микола і застрілив. І човен кудись заховав. А ще активістом називається! Всі вони, активісти, — бандити.
— А де Жердяй?
— Хто ж його знає? Дома сидить. Соромно, мабуть, людям в очі дивитись, от і сидить дома… А ви й не знаєте нічого? Ех ви, піонери-комсомольці!.. Ходімо, Якимко…
І вони, лузаючи насіння, перевальцем пішли вулицею. Приголомшений, Мишко розгублено дивився їм услід. Може, Сенько все набрехав?..
Але Муха сумовито промовив.
— Це він правду сказав. Миколу заарештували і в місто повезли. На возі!
Мишко наказав Славикові одвести загін у клуб, а сам побіг до Жердяя.
Лише тепер Мишко звернув увагу на те, як збудоражене село.
Скрізь купками стояли селяни, а біля крамниці галасував великий натовп. З того, як хвилювалися люди, можна було зрозуміти, що говорять вони саме про це загадкове вбивство. А воно було справді загадковим. Важко повірити в те, що Микола вбив Кузьміна. Хіба міг убити цей добрий, привітний чоловік?.. Адже всього кілька годин тому Мишко бачив Миколу і Кузьміна, розмовляв з ними. Вони немов живі стояли перед його очима: Микола в потертій солдатській шинелі без хлястика, Кузьмін в старих ботах веслом відштовхує човен від берега. І цей тихий ранок, перші промені сонця, свіжа прохолода річки, лілії серед зеленого листи… Ні, Микола не винен! Непорозуміння, помилка… І навіщо йому було вбивати Кузьміна? Мишко аж ніяк не міг повірити в це. І з яким злорадством говорив Сеиько Єрофєєв: «Усі активісти — бандити…»
Рибаліни жили на краю села в перекошеній хатині під солом'яною покрівлею. Кінці тонких кроков стирчали над нею навхрест. Двоє малесеньких віконець випадали на призьбу. Двері, грубо збиті з дощок, вели в холодні сіни, де висіли хомути і вуздечки, хоча ні коня, ні навіть корови у Рибаліних не було. Вони були безкінні, найбідніші селяни…
— Здрастуйте! — сказав Мишко, входячи в хату.
Мати Жердяя, Марія Іванівна, худа, змарніла жінка, роздмухувала в печі вогонь під чорним чавунним горщиком. Не розгинаючи спини, вола обернулася на голос Мишка, отупіло подивилась па нього і знову відвернулася до печі.
Жердяй теж байдуже глянув па Мишка і відвернувся.
На добре утрамбованій долівці виднілися заокруглені сліди віника. Грубий дерев'яний стіл був поцяткований світлими смугами від ножа, яким його скребли. Попід стінами тяглися лави, темні, витерті, гладенькі: видно, на них сиділи вже не один десяток років. У передньому кутку висіла маленька потьмяніла іконка з двома засохлими гілочками під нею. На іншій стіні — портрет Леніна і плакат, на якому був зображений червоноармієць, що простромлює багнетом усіх генералів одразу: і Денікіна, і Юденича, і барона Врангеля, і адмірала Колчака. Червоноармієць був великий, а генерали маленькі, чорненькі, вони кумедно борсалися на вістрі багнета.
— Чого в клуб не йдеш? — спитав Мишко, сідаючи поряд з Жердяєм.
Жердяй подивився на спину матері і нічого не відповів.
Мишко кивнув головою на двері:
— Ходімо!
— Миколу нашого заарештували, — сказав Жердяй, і губи в нього затремтіли.
— Я чув, — відповів Мишко. — Я їх вранці бачив, вони в човен сідали. І Микола, і Кузьмін.
Переставляючи горщик в печі, Марія Іванівна раптом сказала:
— Може, вони й посварилися там, не знаю. Тільки не міг його Микола вбити. Він і мухи не зобидить. Та й навіщо йому? І сперечатися їм нема з-за чого. І ніякого револьвера в нього нема. — Вона раптом кинула рогач і, закривши обличчя руками, заплакала: — Чотири роки в армії відслужив… Тільки жити почав… І таке лихо… Таке лихо… — Вона здригалась і повторяла: — Таке лихо… Таке лихо…
— Треба їхати до міста і захищати його, — сказав Мишко.
Марія Іванівна витерла очі фартухом:
— На захисників гроші потрібні. А де їх узяти?
— Ніякі гроші не потрібні. В місті є безкоштовна юридична допомога. При Будинку селянина. І взагалі Миколу виправдають. От побачите.
Марія Іванівна тяжко зітхнула і знову взялася за свої горщики та рогачі.
Мишко дивився на її згорблену спину, худу, натруджену спину наймички, на мовчазного Жердяя, на убогу обстановку, і серце його стискалося від жалю ї співчуття до цих людей, яких спіткало таке несподіване і страшне лихо. І хоч Мишко ні на мить не сумнівався, що Микола не винний і його виправдають, він розумів, як важко зараз Марії Іванівні і Жердяю. Сидять самі в хаті, соромляться вийти на вулицю, ніхто до них не ходить.
— Питає його міліціонер, — знову заговорила Марія. Іванівна: — «Ти вбив?» — «Ні, не я». — «А хто?» — «Не знаю». — «Як же не знаєш?» — «А так, не знаю. Обмірили ми луг, я й пішов». — «А чому один пішов?» — «Атому, що Кузьмін на Халзан пішов».
— Що за Халзан? — спитав Мишко.
— Річечка тут маленька, — пояснив Жердяй. — Халзан зветься. Ніби струмочок. Ну, й луг — Халзін.
Марія Іванівна продовжувала свою розповідь:
— От і каже йому Микола: «Кузьмін на Халзан пішов. Верші там у нього розставлені. А я вже як став до села підходити, дивлюсь — за мною біжать. Кажуть, Кузьміна вбили. Побігли ми туди. Справді, лежить Кузьмін». — «А стріляв хто?» — «Не знаю». — «А човен де?» — «Не знаю». А міліціонер говорить: «Спритний ти, брат на вигадки». Не те, щоб розібратись…
Мишко намагався уявити і луг, і вбитого Кузьміна, і Миколу, і натовп навколо них, і міліціонера… А може, поблизу орудують бандити… Мишко подумав про Ігоря і Севу. Адже і їх могли бандити пристукнути. От що робиться…
Мишкові не хотілося залишати самих Жердяя і Марію Іванівну. Але Коровін із своїм директором уже, мабуть, прийшли із станції. Треба йти в табір.
— Ви тільки ні про що не турбуйтеся, — сказав він, підводячись, — усе з'ясується. Микола не сьогодні-завтра повернеться додому. Та його і взяли в місто як свідка.
— Де там, — зітхнула Марія Іванівна. — Не скоро її правду, доведеш.
Директор дитячого будинку Борис Сергійович був високим, сутулуватим, ще молодим чоловіком у червоноармійській гімнастьорці, кавалерійських галіфе і запорошених коричньових чоботах. Але він був в окулярах. Це здивувало Мишка: військова, та ще й кавалерійська форма, і раптом — окуляри! Якось не в'яжеться…
Окуляри робили молодого директора суворим і навіть похмурим на вигляд. Він скоса і навіть, як здалося Мишкові, несхвально подивився на палатки, ніби йому не подобався і табір, і взагалі все. Мишка це образило. З того часу, як його призначили вожатим, він став дуже вразливим, йому здавалося, що дорослі ставляться до нього якось зневажливо, не так, як до справжнього вожатого загону. Не звертаючи уваги на Бориса Сергійовича, Мишко продовжував вичитувати Зіні за те, що її ланка запізнилася з обідом. Хоча Борис Сергійович і директор, а він, Мишко, теж вожатий загону і начальник цього табору.
А втім, по дорозі в садибу Мишко переконався, що директорові взагалі тут усе не подобається. Борис Сергійович зиркав на всі боки і так багатозначно мовчав, що Мишко починав відчувати себе винним у тому, що садиба занедбана.
Вони вийшли на головну алею і одразу ж побачили «графиню». Старуха нерухомо стояла на терасі, піднявши голову вгору, в тій самій позі, в якій її вже бачили хлопчики, коли ховались у конюшні. Здавалося, що вона чекає на них. І наближатися до цієї нерухомої постаті було досить-таки моторошно.
Вони зупинилися біля нижніх східців тераси. Але старуха до них не зійшла. І так вони всі мовчки й нерухомо стояли: старуха наверху, а директор з хлопцями внизу.
Борис Сергійович спокійно, із знайомим уже Мишкові незадоволенням поглядав на старуху, на її обрамлене сивим волоссям обличчя з гачкуватим носом і брудно-попелястими бровами. І Мишко бачив, як під його поглядом усе неспокійнішою стає «графиня» і її великі округлі очі з хвилюванням і ненавистю стежать за пришельцями.
І чим більше спостерігав Мишко цю сцену, тим більше подобались йому впевненість і холоднокровність Бориса Сергійовича. І дивно — Коровін теж тримався так, ніби цієї старухи не було тут і зовсім. А як приходив сюди з Мишком, так «в серці похололо».
Нарешті старуха запитала:
— Чого вам треба?
— Будьте ласкаві спуститись сюди, — відповів Борис Сергійович голосом педагога, перекопаного, що учень обов'язково виконає його наказ.
Старуха зробила кілька кроків і зупинилась. Але знову ж таки на двоє-троє східців вище від Бориса Сергійовича і хлопчиків.
Потім вона пихато промовила:
— Слухаю вас.
Відповіді не було. Борис Сергійович ніби й не помічав старухи.
Мишко був у захопленні від його витримки. От що значить справжній керівник! Нічого не говорить, навіть і слова не вимовляє, а наказує… От кого треба наслідувати!
І тільки після того, як «графиня» зробила ще кілька кроків і опинилася на одній сходинці з Борисом Сергійовичем, він сказав:
— Я директор московського дитячого будинку номер сто шістнадцять. Дозвольте взнати, хто ви.
— Я хранителька садиби, — заявила старуха.
— Чудово, — сказав Борис Сергійович. — Передбачається організувати тут дитячу трудову комуну. Я б хотів оглянути будинок.
Старуха раптом заплющила очі. Мишко злякався, йому здалось, що вона зараз умре. Але з старухою нічого не трапилося. Вона постояла з заплющеними очима, потім відкрила їх і сказала:
— Цей будинок — історична цінність. Я маю на нього охоронну грамоту.
— Покажіть, — сухо промовив Борис Сергійович. Старуха витягла з-під хустки папір, подержала його в руках і подала Борисові Сергійовичу.
Він узяв і, за своєю звичкою незадоволено морщачись, почав читати.
Подавшись уперед і скосивши очі, Мишко з-за плеча Бориса Сергійовича теж заглянув у папір.
З лівої сторони стояв, ніби наляпаний, великий штамп, на якому розійшлося фіолетове чорнило.
Текст був віддрукований на машинці. Зверху великими буквами: «Охоронна грамота». Нижче звичайними: «Свідчиться, що жилий будинок у колишній садибі Карагаєво, як такий, що являє велику історичну цінність, перебуває під охороною держави. Всім організаціям і особам використовувати будинок без особливого на те дозволу губнаросвіти забороняється. Порушення охоронної грамоти розцінюється як псування цінного державного майна і карається за законами Республіки. Заст. зав. губернським відділом народної освіти Сєров». А в кіпці йшов дрібний, але довгий підпис цього самого Сєрова.
— Все правильно, — сказав Борис Сергійович, повертаючи папір, — і все ж тут буде організована комуна.
— Будь ласка, не наказуйте мені, — старуха закинула голову, — і прошу більше не турбувати.
Вона повернулась, піднялася по сходах і зникла за високими дубовими дверима.
Борис Сергійович обійшов садибу, оглянув сараї, стайні, сад, ставок і поле, що розкинулось за садибою.
І Коровін теж довго і уважно дивився на поле. Потім Борис Сергійович сказав:
— Під самісінькою Москвою — і поміщики збереглися. На шостому році революції. Дивовижно!
Коли вони залишали садибу, Борис Сергійович обернувся і знову поглянув на будинок. Зупинились і хлопчики. В яскравих сонячних променях бронзовий птах сяяв, наче золотий. Він дивився круглими злими очима, ніби ладен був знятись і кинутись на них.
— Ефектний птах, — зауважив Борис Сергійович.
— Звичайнісінький орел, — зневажливо сказав Мишко.
— Справді? — відповів Борис Сергійович, але, як здалося Мишкові, з деяким відтінком сумніву в голосі.
Борис Сергійович і Коровін поїхали в Москву. Через годину мали приїхати Генка та Бечка. Хоч в душі в Мишка ще жевріла надія, що вони розшукали втікачів у Москві, він був майже переконаний, що саме Ігор і Сева забрали Сеньчин пліт і попливли на ньому вниз по річці… А що як все-таки…
Приїхали Генка та Бечка і заявили, що Ігоря і Севи в Москві немає.
Генка вдавав, що він дуже втомився, хоч обидва мішки таскав Бечка, Генка взяв один перед самісіньким табором, аби тільки показати, що й він працював.
У мішках виявилося багато хліба: по чверті, по півхлібини і навіть дві цілих буханки.
— Я намагався окрайцями збирати, — вихвалявся Генка. — Якщо мені давали середину, то я говорив: «Не можна! Погана випічка! Може бути заворот кишок».
І Генка, театрально розмахуючи руками, показував, як він усе це говорив.
Потім Кит вийняв з мішка декілька кульків з крупами, пакунок з сухими фруктами для компоту і трохи борошна — річ дуже цінна, бо з неї можна пекти оладки.
— Нам цієї крупи надовго вистачить, — патякав Генка. — Якщо економно витрачати — до кінця табору. Якщо, звичайно, Кит не злопає всю цю крупу сирцем. От із цукром слабувато. Ніхто не дав, Зате є трохи цукерок.
Ці злиплі цукерки Мишко наказав тут же перелічити і видавати поштучно: дві цукерки на день — до ранкового і вечірнього чаю.
Потім Кит витягнув шматок сала, пакунок з оселедцями, топлене масло у воскованому папері, десятків зо два крутих яєць.
На додаток до всього Генка вручив Мишкові гроші — тридцять вісім карбованців.
— Урожай добрий, — схвально зауважив Мишко. — Бачиш, Генко, що значить тебе посилати.
Генка хотів розповісти, хто з батьків що дав, але Мишко зупинив його:
— У нас усе спільне, отже немає ніякого значення, хто що дав. Як тільки продукти опинилися в мішку, вони належать усьому загонові. І нема чого про це говорити. Краще розкажи, про що ти дізнався дома в Ігоря і Севи.
— Прийшли ми до Севиної мами, — почав розповідати Генка, — я їй чемно так кажу: «Здрастє!» Вона мені теж відповідає: «Здрастє!» Потім я кажу: «От приїхали за продуктами». А вона питає: «Як там мій Сева?» Я відповідаю: «Здоровий. Купається — «А коли він повернеться?» — це вона питає. «Найближчим часом» — відповідаю я. «Чого?» — «За книжками». — «Дуже добре. Передавайте йому привіт». Ми розпрощались і пішли. Приблизно так само було і в Ігоря.
— Приблизно, та не так, — вставив борець за справедливість Бечка.
— Починається! — пробурмотів Генка.
— А як було в Ігоря? — спитав Мишко, передчуваючи, що Генка чогось накоїв.
— Як тільки ми вийшли від Севиної мами, — почав Бечка, — так Генка й каже: «Щось дуже підозріло Севина мама з нами розмовляла. Може, Сева уже приїхав, ховається від нас, а мамі своїй наказав нічого нам не говорити. Ні, в Ігоря ми будемо розумнішими, вони нас не обдурять». Я його ще попередив: «Не вигадуй, Генко, а то нашкодиш». Попереджав же я тебе, попереджав?
— Розповідай, розповідай, — похмуро промовив Генка. — Я потім відповім.
— Так от, — продовжував Бечка, — приходимо ми до Ігоря, а там бабуся — мама чергує на роботі. «Ну, — шепоче мені Генка, — цю старушенцію ми обкрутимо круг пальця». Я спробував його стримати, але Генка мене не слухає і каже: «Здрастє, ми до Ігоря». А бабуся відповідає: «Ігоря немає, він у таборі». Тоді Генка підморгує їй і каже: «Ви нас не бійтеся. Ми теж втекли з табору. А тепер нам треба порадитися з Ігорем, що робити далі». Бабуся кліпає на нас очима, видно, нічого не розуміє, а Генка торочить своєї: «Давайте, каже, скоріше свого Ігоря, нам теж ніколи». Бабуся спочатку оніміла, хапає повітря, а потім як заголосить: «Матінко моя! Виходить, наш Горик утік з табору! Куди ж це він? Та де ж це він? Що ж тепер робити? Треба скоріше матері сповістити! Треба зразу ж в міліцію бігти!..» Правильно, Генко, так же було?
— Добре, добре, розповідай.
— Тут, звичайно, Генка перелякався, почав говорити, що навмисне збрехав. Я теж почав переконувати, що Генка просто пожартував; коли б Ігор справді втік, то ми не брали б для нього продуктів. Ледве-ледве стареньку заспокоїли. Але хоч ми її на деякий час і заспокоїли, вона все одно Ігоревій мамі все розповість. От побачите!
— Ти безвідповідальна людина, Генко, — сердито сказав Мишко. — Тобі не можна нічого доручати! Мало того, що Ігор і Сева через тебе втекли, ти ще їх рідних розхвилював. Тебе ж попереджали! Тепер кінець! Знайдемо хлопців і виженемо тебе з ланкових.
— Як же так? — плаксиво пробурмотів засмучений Генка. — Я комсомолець, я призначений…
— Тим паче, що комсомолець. Неподобство! Що йому не доручиш — усе навпаки робить!
Отже, втікачів треба шукати на річці. Ясно: вони попливли па Сеньчиному плоту і, звичайно, вниз. Яка їм рація підійматися проти течії?
На чому ж гнатися за ними? Готового плоту немає, та й посувається пліт надто повільно. Отже, треба плисти за ними на човні. Його можна дістати на човновій станції. Але ж човняр загне таку ціну, що ніяких грошей невистачить!
Є ще човни у деяких селян, але хто дасть? Особливо подобався Мишкові один човен, хоч і чотиривесловий і безглуздо розмальований, але невеликий, швидкохідний і легкий. Він належав дивному чоловікові, що жив у селі в своєї матері і називав себе художником-анархістом. У чому полягав його анархізм, Мишко не знав. Він бачив його двічі на вулиці. Художник був п'яний і то бурмотів, то вигукував якісь незрозумілі слова. Це був маленький, блакитноокий чоловік років тридцяти, завжди неголений і завжди п'яний.
Єдиний, хто міг допомогти Мишкові дістати у художника човен, був Жердяй. До нього й попрямував Мишко, тим більше, що вирішив узяти Жердяя з собою. Ніхто так не знав річку, навколишні ліси і села, як Жердяй. Та й самому йому цікаво буде поїхати. Адже вони попливуть повз Халзін луг, і мало чого не буває: раптом нападуть на слід справжніх убивць Кузьміна. І тоді легко буде виправдати Миколу. Цей довід вплинув на Жердяя. Він згодився їхати з Мишком і йти до анархіста за човном.
— Звуть його Кіндрат Степанович, — розповідав Жердяй про анархіста, — художник він. Картин у нього повно, всю хату розмалював. Якщо він п'яний — слова не дозволить сказати, якщо з похмілля — то й зовсім прожене, а якщо тверезий — тоді, може, й дасть човна.
Хата сільського художника вразила Мишка насамперед змішаним запахом овечих шкур, оліфи, олійної фарби, сивухи, огіркового розсолу і прокислого капусняка. Вона була досить просторою, але захаращеною незвичайними для селянської хати речами: мольбертом, коробками фарб, старовинними, мабуть привезеними з міста, меблями.
Але найдивовижнішим було те, що хата і всі речі в ній були розмальовані дуже химерно і навіть дико.
Стіни — одна зелена, друга жовта, третя голуба, четверта і не зрозумієш яка. Піч уся в різноколірних квадратиках, ромбах і трикутниках. Підлога жовта. Стеля червона. Лави понад стінами коричньові. Віконні рами білі. Рогачі біля печі і ті були різноколірні, а кочерга червона. Лише міські меблі зберегли свій справжній колір, але зрозуміло було, що й до них добереться цей невтомний пензель.
Художник сидів на лаві і щось зосереджено стругав. Рідке на скронях, але довге на потилиці волосся рудими кошлатими патлами спадало на білий від лупи комір толстовки, чи то бархатної, чи то вельветової, добре-таки потертої і вимазаної найрізноманітнішими фарбами. Шия була обмотана брудною ганчіркою, яка правила за бант. Він звів на хлопців блакитні мутні очі і зараз же опустив їх, продовжуючи свою роботу.
— Ми до вас, Кіндрате Степановичу, — сказав Жердяй.
— Чого? — запитав художник низьким, глухим басом, таким несподіваним для цього маленького, миршавого чоловічка.
Жердяй кивнув на Мишка:
— Начальник загону до вас прийшов.
Художник знову підвів голову. Погляд його зупинився на Мишковому комсомольському значку.
— Комсомол?
— Комсомол, — відповів Мишко.
— А я хто, тобі відомо?
— Ви художник.
— А за переконанням?
— Не знаю, — ледве стримуючись од сміху, відповів Мишко.
— За переконанням я є анархіст-макснмаліст, — поважно пояснив Кіндрат Степанович.
— Ми хотіли попросити у вас човен на два дні, — сказав Мишко.
— Анархісти-максималісти, — продовжував Кіндрат Степанович, — не визнають влади. По відношенню до радянської влади — нейтралітет. В досвід не віримо, але й не перешкоджаємо. От так… — Більше йому нічого було сказати про свої політичні погляди, і він повторив: — От так… — І знову почав стругати.
— А човна дасте? — спитав Мишко.
— Навіщо?
Мишко ухильно відповів:
— Нам треба з'їздити в одне місце.
— Анархісти негативно ставляться до власності, — пишномовно сказав Кіндрат Степанович. — Чому човен мій?
Мишко знизав плечима:
— Кажуть, що ваш.
— Даремно кажуть! Звикли до власності, от і кажуть. Усе спільне.
— Отже, нам можна взяти човен?
— Беріть, — продовжуючи стругати, сказав Кіндрат Степанович.
— Спасибі! — зрадів Мишко. — Ми його повернемо в повній цілості.
Жердяй непомітно штовхнув його в бік:
— Ключ проси!
— Тоді дайте нам ключ від човна, — сказав Мишко. Кіндрат Степанович сумно похитав головою.
— Ключ… Важка справа…
— Чому? — занепокоєно спитав Мишко, починаючи розуміти, що дістати човен буде не так просто, як йому здалося.
— Ключ — це особиста власність.
— Ну так що ж?
— Човен — громадська власність, користуйтесь, а ключ — власність особиста, можу й не дати.
— Так що ж нам, замок ламати?
Кіндрат Степанович сумовито похитав головою:
— Екс-пропрі-ація! Без громади не можна.
— А ми всім загоном, — зміркував Мишко.
Кіндрат Степанович ще сумовитіше похитав головою:
— В міліцію заберуть.
— Так ви ж не визнаєте міліції, — єхидно зауважив Мишко.
Зовсім ослаблим голосом художник відповів:
— Ми не визнаємо. Вона нас визнає.
— Ми б вам заплатили за човен, але в нас немає грошей, — признався Мишко.
Кіндрат Степанович заперечно похитав головою:
— Анархісти-максималісти не визнають грошових знаків. — І, подумавши, додав: — Обмін — це можна.
— Який обмін?
— Ключ я вам дам, а ви натомість дасте мені підряд на оформлення клубу.
— Що за підряд? — здивувався Мишко.
— Клуб ви влаштовуєте? Прикрасити його треба? От я його й оформлю.
— Але ж ми будуємо його безкоштовно.
— Погано, — похилив голову художник. — Праця повинна винагороджуватись.
— Але ж анархісти не визнають грошей, — знову з'єхидничав Мишко.
— Я й не кажу — оплачуватись, кажу — винагороджуватись, — пояснив анархіст.
— Комсомольці вам за це картоплю прополють, Кіндрате Степановичу, — сказав практичний Жердяй.
— Експлуатація, — задумливо пожував губами художник.
— Яка ж це експлуатація! — заперечив Мишко. — Ви вклали в човен свою працю, а ми вам допоможемо своєю працею.
— Хіба що так, — міркував уголос Кіндрат Степанович. — А коли прополете? Час не чекає. — І він глянув у вікно, крізь яке виднівся зарослий бур'яном город.
— Як тільки повернемось, — відповів Мишко. — Днів через два.
— Ну гаразд, — згодився нарешті художник, — а відносно клубу подумайте. Я його так оформлю, що й у Москві такого не знайдете.
Він зняв із стіни і подав Мишкові поржавілий ключ.
— Добре, — радісно говорив Мишко, ховаючи ключ у кишеню. — Відносно клубу ми подумаєм обов'язково.
Жердяй знову підштовхнув його.
— Весла!
— А де весла? — спитав Мишко.
— Весла… — промовив Кіндрат Степанович сумовито.
Мишко злякано подумав, що він знову почне розумувати про власність і не дасть весел.
— Весла і кочети. Інакше як же ми на ньому поїдемо?! — рішуче сказав Мишко.
— І кочети… — зітхнув Кіндрат Степанович.
Йому дуже хотілося ще поговорити, але, мабуть, згадавши і про прополку і про клуб, він ще раз зітхнув і сказав:
— Весла і кочети в сараї візьмете. А потім на місце поставите.
На час своєї відсутності Мишко вирішив залишити в таборі за старшу Зіну Круглову. Генка легковажний, Славик нерішучий, а Зіна хоч і дівчина, але хлопці її поважають і навіть побоюються.
Але щоб Генка і Славик не образилися, Мишко вирішив їх взяти з собою в поїздку. Отже, разом з Жердяєм їх поїде четверо. Двоє — на веслах, третій — за рулем, четвертий — дозорним на носі.
Повернувшись у табір, Мишко наказав Генці готувати спорядження, а Славикові — провізію.
— Розраховуйте на два дні, — сказав Мишко. — Ти, Генко, перевір човен: чи не тече, як приладнані кочети і весла. Приготуй на всякий випадок запасне весло і жердину. Візьми кілька вудок. Не забудь компас, сокиру, вірьовку, відро, казанок, ліхтарик з батарейкою. І свистки для кожного. І два прапорці для сигналізації.
— А палатку?
— Не треба. І так переночуємо. До речі, сірники не забудь. Усе! Записав?
— Записав! — Генка провів під списком товсту лінію.
Мишко повернувся до Славика:
— Тепер ти, Славко! Продукти покладеш у два мішки — на той випадок, якщо розділимося попарно. Кожному кухоль, ложку, ніж. Продукти: одну хлібину, локшини на дві варки, крупи якоїсь теж на дві варки, трохи масла, чаю, вісім штук цукерок. Усе!
Генка запротестував.
— Голодуватимемо! А яйця, сало?
— Треба товаришам якнайбільше залишити. А ми наловимо риби. Не забудь солі.
— Можна картоплі взяти, — запропонував Славик.
— Правильно, — згодився Мишко. — І пам'ятай: жодного паперового пакунка, тільки з матерії. Все спорядження треба підігнати так, щоб ніщо не рипіло, не бовталось, а головне, не брязкало і не дзвякало. Зрозуміло? Ти, Генко, помаж кочети і візьми з собою клапоть полотна: може, доведеться обв'язати весла, щоб було тихо.
— Не турбуйся, Мишко, — запевнив Генка. — Все буде зроблено якнайкраще.
— Ми, звичайно, все зробимо, — сказав розсудливий Славик, — але, чесно кажучи, я сумніваюсь в успіху нашої поїздки.
— Ти завжди в усьому сумніваєшся! — розсердився Генка.
— Сева і Ігор мають перед нами перевагу на дві доби, — продовжував Славик, — і ми їх ніколи не наздоженемо.
— Ми не наздоженемо таких тюхтіїв? — закричав Генка.
Мишко сказав:
— По-перше, вони пливуть на плоту, а ми на човні, а це втричі швидше. По-друге, вони роблять багато зупинок: і продуктів їм треба купити, і маршрут вони знають погано, і сплять вони, мабуть, до півдня. І, нарешті, по-третє, не вічно ж вони збираються плисти по річці! Десь же вони мають зупинитись і перейти на залізницю. Отже, на цьому місці вони залишать пліт. Ми цей пліт побачим. І по цьому сліду шукатимемо їх.
— Зрозуміло тепер? — насмішкувато підсумував Генка. — А якщо не зрозуміло, то сиди тут і вари з Китом кашу.
Надвечір усе було наготові. Спорядження й продукти склали в човен, а самого його перевірили, змазали, підвели ближче до табору і приставили до нього вартових. Відплиття було призначено на четверту годину ранку. Щоб не запізнитися, Жердяй лишився ночувати в таборі.
Увечері біля вогнища Мишко, звертаючись до свідомості піонерів, переконував їх слухатися в усьому Зіни.
— Обстановка дуже складна. Я вже не кажу про міжнародне становище, про це всі знають. Але навіть тут неспокійно. Сева й Ігор втекли. А тут це загадкове вбивство. Можливо, тут поблизу блукають бандити. І поміщицька садиба з старою бабою теж дуже підозріла. Так що нам треба бути пильними. Дисципліна насамперед.
Зіна Круглова, щоб підсилити враження, додала:
— Ця старорежимна графиня візьме та й спалить садибу, щоб комуні не дісталася.
— Навіть дуже просто, — підтвердив Мишко, виключно для підтримки Зіниного авторитету. В те, що старуха спалить садибу, він, звичайно, не вірив.
— Тільки подумати, — закричав Генка, — одна людина займає такий домище! Двісті дітей розмістити можна. Неподобство, слово честі!
— Неподобство, — згодився Славик. — Але яке це має відношення до Ігоря й Севи? Садиба, вбивство Кузьміна — при чому тут Ігор і Сева?
— А при тому, що точиться класова боротьба, — повчально промовив Мишко, — зрозумів? Даремно людей не вбивають. І графиня, мабуть, теж чекає, коли повернуться різні там поміщики та князі. От і береже для них садибу.
Славик з сумнівом похитав головою і сказав:
— Навряд чи є люди, які сподіваються на повернення старого режиму.
— Не хвилюйся, є, — запевнив його Мишко. Жердяй сказав:
— Куркулі в нас на селі кажуть… Потім лорд цей самий англійський…
— Лорд Керзон, — підказав Мишко.
— От-от… Керзон цей самий… Написав Леніну листа…
— Ультиматум.
— Так кажуть, тепер радянській владі кінець.
Усі розсміялися.
— Ех ти, Жердяйчик! — закричав Гонка. — Не діждуться ваші куркулі кінця радянської влади. І графиня теж не діждеться. І граф її, білоемігрант, теж не діждеться!
— Керзон поставив перед нами зухвалі вимоги, — сказав Мишко, — зовсім зарвався. Вимагає, щоб ми відкликали своїх представників з Ірану і Афганістану. Бачили таке? Англійські капіталісти бояться, що їх колонії не захочуть більше бути колоніями. Зрозуміло? Народи Сходу! Ану лиш, Славко, почитай газету, яку сьогодні Генка з Москви привіз.
Славик розгорнув газету. Зверху, ліворуч, було написано: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», а праворуч — «Бережіть газети, їх у нас мало!»
Славик голосно прочитав і про ультиматум Керзона, і про демонстрації проти ультиматуму під лозунгом: «Руки геть від Радянської Росії!»
— Чув? Нас підтримують робітники всього світу, — пояснив Мишко. — І ніякі капіталісти нам не страшні.
Жердяй замислено сказав:
— І ще кажуть, що Ленін зовсім хворий.
— Що ж з того, що хворий? Перевтомився, от і хворий. Слухай… — Мишко взяв у Славика газету і голосно прочитав: — «Резолюція робітників Держзнаку… Надати Володимирові Іллічу тримісячну відпустку і зажадати від нього точного виконання припису лікарів, щоб він міг відновити свої сили для блага трудящих». Зрозуміло? — сказав Мишко, згортаючи газету. — Ленін відпочине і видужає. Так що нехай ваші куркулі не радіють.
Несподівана думка прийшла йому в голову, і він сказав:
— Знаєте що, друзі? Зараз усі пишуть Леніну, давайте і ми напишемо.
Всі здивувалися. Про що вони можуть написати Леніну?
А Мишко вже захопився своєю ідеєю. Забувши, що він твердо вирішив бути таким же спокійним і незворушним, як директор дитячого будинку Борис Сергійович, він схопився і, розмахуючи руками, сказав:
— Напишемо, щоб він скоріше видужував.
— Правильно! — підтримав його Генка. — Всі пишуть.
Зіна Круглова сказала:
— Якщо навіть Ілліч не прочитає нашого листа, то йому про нього розкажуть. І Леніну буде приємно, що всі про нього пам'ятають, люблять його і бажають йому здоров'я.
І діти, галасуючи і перебиваючи одне одного, склали такого листа Володимирові Іллічу Леніну:
«Дорогий Іллічу! Ми, юні піонери і комсомольці, посилаємо тобі палкий пролетарський привіт. Ми хочемо, щоб ти скоріше видужав. Ми хочемо боротися за робітничу справу так само, як борешся ти все своє життя. Ми завжди готові захищати і зміцнювати Радянську Росію. Видужуй скоріше, дорогий наш Іллічу!»