Мишко уперся погою в слизький від нічної роси берег, зштовхнув човен у воду, переліз через борт і видерся на ніс.
Поїхали!
Білястий туман оповивав річку. Береги ледь виднілися. Кущі верболозу сягали майже до середини річки. Товсті стовбури дерев лежали над самісінькою водою. Генка і Славик мало не зачіпали за них веслами. Але Жердяй, що сидів на кормі, майстерно правив човном по вузькій, звивистій річечці.
Мишко засік час. Якщо вони пересуватимуться з швидкістю вісім кілометрів на годину, то до вечора досягнуть гирла річки. Туди приблизно сімдесят чи вісімдесят кілометрів.
Міркуючи так, Мишко пильно позирав на всі боки. В цей передранковий час річка здавалась якоюсь зовсім незнайомою. Все раптом стало великим, глибоким, таємничим, химерним: несподівано високі дерева, верховіть яких не було видно, кущі, що здавалися непролазними… Чому вони ніяк не можуть обійти мисок, за яким має бути човнова станція? Може, в темряві він не помітив її?
Мишко підвівся. Саме в цю хвилину вони обігнули мис. Одразу посвітлішало. Мишко побачив маленьку будку човнової станції. І тут же помітив жінку, що наближалася до станції. Мишко впізнав її. Це була «графиня». Чого вона прийшла сюди так рано? Мишко квапливо прошепотів:
— Тихо! Не веслуйте!
Генка й Славик підняли весла. Човен одразу ж уповільнив хід. Схопившись рукою за гілку, Мишко підтягнув човен під кущ ліщини. Звідси було добре видно човнову станцію.
Туман ще не розсіявся. Люди біля будки здавалися невиразними тінями. За будкою виднівся нерухомий силует коня, запряженого у віз. І тому, що будка була дуже маленькою, і кінь і віз здавалися величезними.
На березі стояли «графиня» і куркуль Єрофєєв, Сеньчин батько, маленький, кособокий стариган у чорному картузі і окулярах в залізній оправі.
Човняр Дмитро Петрович порпався у човні, потім випростався і зійшов на берег. Це був чоловік років тридцяти, середній на зріст, спритний і сильний. Мишко не те що побоювався його, а почував себе при ньому незручно: якось нещиро і хитро посміхався завжди човняр. Ходив він босоніж, у сатиновій сорочці без пояса. Але обличчя в нього було чисте, випещене, з маленькими гострими вусиками, зовсім не селянське.
Єрофєєв і човняр підійшли до воза. З нього хтось зіскочив. Хлоп'ята придивилися — це був Сенько. Єрофєєв зняв з воза рогожу. Потім вони втрьох перетягли в човен два великих мішки.
Дмитро Петрович стрибнув у човен. Єрофєєв відштовхнув його. Човен хитнувся, відплив од берега і, підхоплений течією, повернувся на середині річки. Табанячи одним веслом, Дмитро Петрович спрямував його вниз за течією.
Всі дивилися вслід човну: хлопчики — з своєї схованки, старуха і Єрофєєв — з берега, Сенько — з підводи.
Човен зник за поворотом. Єрофєєв сказав щось «графині» і пішов до воза. Вже тримаючи в руках віжки, він знову щось сказав. Старуха мовчки хитнула головою.
Прибережною дорогою віз рушив до села. Старуха степовою стежкою попрямувала до садиби. У високій пшениці промайнула її чорна хустка. Раз, вдруге… Потім вона зовсім зникла з очей…
Першим порушив мовчанку Генка.
— Цікаво, що вони повезли в човні? — промовив він, підводячись і вдивляючись у далечінь річки, хоча ні човна, ні човняра вже не було видно. — Недарма ця нікчемна човнова станція завжди здавалася мені підозрілою. Я ще вчора Славці казав. Правда, Славко, говорив я тобі, що станція дуже підозріла, говорив?
— Не вчора, а позавчора, — відповів точний Славик, — і нічого підозрілого я в цьому не вбачаю. Мало що людям треба перевезти на човні.
— «Перевезти», ага! — перекривив його Генка. — Так рано, щоб ніхто не бачив! І Єрофєєв, куркуль і глитай, із своїм Сеньком примазалися. — Він повернувся до Мишка: — Знаєш, Мишко, давай краще висадимо Славика.
— Навіщо?
— Він усю дорогу сумніватиметься: «Нічого такого», «Нічого особливого», «Нічого в нас не вийде», «Нічого ми не знайдемо…» Так і канючитиме…
У відповідь Мишко тільки відмахнувся. Але що все це означає? «Графиня», човняр, Єрофєєв — усі вкупі. Щось відправляють, уночі, таємно…
— Можливо, старуха інвентар вивозить, щоб комуні не дістався, — припустив він.
— Який у неї інвентар! — сказав Жердяй. — Немає в неї ніякого інвентаря.
— Що ж, по-твоєму?
— А я звідки знаю!
— Гаразд! — вирішив Мишко. — Все одно нам плисти вниз. Шукатимемо Ігоря й Севу і заодно подивимось, куди човняр одвезе ті мішки. Головне — щоб він не побачив нас. Їдьмо!
Жердяй відштовхнув човен од берега. Генка і Славик змахнули веслами. Приставивши бінокль до очей, Мишко вдивлявся в далечінь. Човняра не було видно. Але нічого, вони наздоженуть його.
Звивиста річка крутилася в глибокій, вузькій долині. Високий правий берег був дуже підмитий — над водою жовтіли ніздрюваті вапняки, біліли химерні крейдяні урвища. На низькому лівому березі тягнулися вузькі смужки заливних лук і торфових боліт. Крізь каламутну воду дно виднілося тільки на дуже мілких місцях — грузьке, покрите тванню. В деяких місцях вода швидко крутилася — на дні били джерела.
Хлопці поминули село, поромну переправу, а човняра все не було. Невже на чотирьох веслах вони не можуть його наздогнати? Мишко подав знак причалити до берега, виліз із човна і піднявся на горбочок, намагаючись звідти побачити човняра.
Широка панорама долини відкрилася перед ним: безкраї поля, темні ліси, тихі переліски, поодинокі вітряки, білі дзвіниці церков, на близьких полях вози з піднятими в небо голоблями… Сонце повільно підіймалося з-за обрію. Його навкісні промені розсували далину, покриваючи все навколо яскравими барвами. Але вузька чорна смужка річки ховалася за пагорбами і заростями, і там не можна. було нічого побачити.
Мишко повернувся до човна. Вони з Жердяєм змінили Генку і Славика і попливли далі. Тепер Генка сидів за рулем, а Славик з біноклем у руках — на носі.
— Натиснемо, Жердяй, — говорив Мишко, з усієї сили налягаючи на весла. — Ти, Генко, за рулем обережніше…
— За мене не турбуйся, не вперше, — не забарився з відповіддю Генка.
У тільнику і підкочених штанях, з кормовим веслом в руках він мав дуже мальовничий вигляд.
— Ти, Славко, — продовжував командувати Мишко, — пильнуй! І стеж не тільки за човнярем. Головне — Ігор і Сева. Приглядайтеся, чи немає плоту або якихось інших слідів.
— Поки що нічого не видно, — відповів Славик, — ні човняра, ні хлопців, ні плоту, ні слідів.
Так пливли вони ще з півгодини, щосили налягаючи на весла. Мишко саме хотів було зробити заміну, як раптом Славик, не одриваючи бінокля від очей і повертаючи ним то в один, то в другий бік, сказав:
— Тихше, хлопці! Здається, човняр…
— Де?
Мишко і Жердяй підняли весла. Гонка трохи підвівся, вдивляючись уперед.
— Знову зник, — повертаючи бінокль, сказав Славик. — Тільки що за тим поворотом я бачив повен. Ага, от він знову промелькнув…
— Скільки до нього?
— З кілометр, — непевно промовив Славик.
— Зараз буде Халзін луг, — хвилюючись, сказав Жердяй.
— До берега! — тихо скомандував Мишко.
Коли вони з Жердяєм вистрибнули на берег і поглянули на річку, то побачили, що човняр не веслує. Човен його похитувався на воді, а сам він, повернувши голову, вдивляється в берег.
— На Халзін луг дивиться, — прошепотів Жердяй, білий як полотно.
А ти чого хвилюєшся? Нічого хвилюватися.
Човняр, як і раніш, дивився на луг, зрідка повільним рухом весла вирівнюючи човен. Ага, не хоче підпливати до місця, де вбили Кузьміна…
Генка не стерпів і теж зійшов на берег. Тепер вони втрьох, як і човняр, дивилися па Халзін луг.
Вкритий яскраво-зеленою травою, чалитий сонячним світлом, він тягнувся помад лівим берегом Утчі і правим берегом малесенької, майже пересохлої річечки Халзан, що впадає в Утчу.
В зеленій одноманітності лугу було стільки спокою, що хлопчикам здавалося, ніби звідти чується одноманітне дзижчання комарів і дзвінке сюрчання коників. Місце було зовсім відкритим. Кілька самітних дерев схилили до землі своє низьке гілля. І тільки на березі досить густо росли кущі. Звідки ж стріляли у Кузьміна? І чому Микола не чув пострілу? І хто вкрав човен? Дивно…
Нарешті човняр змахнув веслами. Човен поплив далі. Хлопчики в ту ж мить сповзли з берега і рушили слідом за ним. На веслах — Генка і Славик, на носі — Мишко, на кормі — Жердяй.
Тепер вони трималися від човняра на такій відстані, щоб за якимсь поворотом його можна було розглянути в бінокль.
Човняр то з'являвся, то зникав за частими поворотами річки. Він сидів на веслах, обличчям до хлопчиків, які пливли за ним, і їм доводилося поводитись дуже обережно, щоб не потрапити йому на очі. Перед кожним поворотом річки Мишко вистрибував на берег і дивився в бінокль, де човняр. В розпалі погоні вони зовсім забули про мету своєї мандрівки.
— Зараз лісисті місця почнуться, — сказав Жердяй, — скоро я вам стежечку покажу… Якщо цією стежечкою йти, то прямо на Голигінську гатку і вийдеш.
— Ту саму, де мертвого графа закопано?
— Ту саму.
— Так далеко від садиби?
— Річкою далеко. А лісом близько.
Човняр знову зник за довгим закрутом річки, прикритим густими заростями. Щоб не упустити його з очей, Мишко наказав швидше веслувати. Генка і Славик налягли на весла. Човен вискочив за поворот. І Мишко відразу ж переконався в необачності свого вчинку… Метрів за триста від них човняр, простуючи по воді, витягав свій човен у маленьку бухточку біля двох білих каменів… Хлопців урятувало тільки те, що човняр стояв до них спиною і, хлюпаючи по воді ногами, не чув шуму їх весел.
Хлопці швидко підтяглися до берега і сховались за високим деревом, віття якого спускалося до самісінької води. Лишаючись непоміченими, вони добре бачили човняра.
— Від цих двох каменів і веде дорога на Голигінську гатку, — прошепотів Жердяй.
Мишко подав йому знак мовчати. Човняр витяг човен, закинув ланцюг за камінь і обернувся до лісу.
Тишу на річці порушив триразовий крик сови.
Це була маленька обміліла бухточка. Густе листя могутнього дуба захищало її від сонця — тільки тому вона не висохла. На березі лежали два великих білих камені. Коротка стежечка тягнулася від них до ліщини і зникала в лісі.
Човняр стояв на березі і до чогось прислухався. Прислухались і хлопці. В лісі у відповідь пролунав далекий крик сови. Причаївшись за деревом, хлопці чекали, що буде далі.
Узлісся нагадувало яскравий барвистий килим. Високий темно-синій жовтець, рівні китиці блідо-жовтого аконіту, білих гвоздиків, ясно-блакитні лісові дзвіночки — все це цвіло і переливалося під сліпучими сонячними променями, було таким мирним, таким радісним і добрим, що Мишкові раптом здалися безглуздими всі його підозри. І йому здавалося: підійди він зараз до човняра, той мирно з ним розмовлятиме, як завжди посміхаючись своєю глузливою, досить неприємною, але, загалом, нічого не значущою усмішкою… Та це відчуття спокійного довір'я згасло так само швидко, як і зародилося… З лісу знову, але вже зовсім близько, долинув крик сови…
Човняр підвівся, підійшов до берега і, переконавшись, що близько нікого немає, повернувся до лісу і подав знак рукою, підзиваючи того, хто ховався за деревами.
З лісу вийшли двоє заспаних парубків, одягнутих у зимовий селянський одяг, один був у драному кожусі, другий — у довгому подертому сіряку; на обох були пом'яті солдатські шапки.
Парубки перенесли мішки в ліс. Човняр щось сказав їм, але ті нічого не відповіли. І, вже сидячи на веслах, човняр знову сказав щось. Але вітер відніс його слова вбік.
Як тільки човняр сів у човен, Мишко зрозумів, що місце схованки треба покидати. Хлопчики швидко попливли назад. Відпливши з півкілометра, вони розвернулись і поволі попливли назустріч човняреві з таким виглядом, ніби вони просто катаються по річці. Навіть бінокль Мишко заховав під сидіння.
І як тільки вони розвернулися, показався човняр. Він веслував повільно, сильно відкидаючись назад, а коли нахилявся, то крізь сорочку видно було, як сходяться і розходяться його гострі лопатки…
Він оглянувся на шум човна хлопців і перестав веслувати. Човен його, похитуючись на воді, повільно повертався, і, коли хлопчики порівнялися з ним, він уже став посеред річки, перегородивши дорогу. Щоб не зачепити його веслами, хлопці теж перестали гребти.
Нахиливши голову, човняр спідлоба оглянув хлопчиків і, раптом посміхнувшись, запитав:
— Далеко пливете, товариші?
Він посміхався тільки ротом. Кінчики його маленьких гострих вусиків при цьому хижо настовбурчилися, а холодні блакитні очі пильно і недовірливо придивлялися до хлопців. Ця усмішка човняра і раніше не подобалася Мишкові, а зараз була особливо неприємною.
Так, пливемо, — спокійно відповів Мишко.
Човняр усе ще посміхався. Але рука його вже лежала на борту човна хлопців, і він повільно підтягував його до себе.
Мишко зрозумів, що він тягнеться до ланцюга, і міцно притиснув його ногою.
З тією самою посмішкою човняр окинув оцінюючим поглядом хлопців. Перед ним сиділи чотири здорових і по суті вже дорослих хлопці. З виразу його обличчя було видно, що він обдумує, як йому краще зробити. Потім він сказав:
— І Жердяй з вами?
Мишко нічого не відповів. Хвилину тривала мовчанка.
Човняр міцно тримав човен за ніс. Потім знову сказав:
— Знайомий човен.
— Так, — відповів Мишко, — це човен Кіндрата Степановича.
— Он як? — недовірливо посміхнувся човняр, схопивши нарешті рукою металеве кільце, до якого був припасований ланцюг. — Значить, Кіндрата Степановича? — перепитав човняр, і Мишко відчув ногою, що човняр помаленьку смикає ланцюг.
Але Мишко міцно тримав його.
_ Так, Кіндрата Степановича, — повторив Мишко, ще не розуміючи, куди хилить човняр.
— Цікаво, — глузливо, протягом сказав човняр. — Адже Кіндрат Степанович сьогодні вранці поїхав рибалити. І на своєму човні. Я сам його бачив.
Мишко міг би, звичайно, нагадати, кого човняр справді бачив сьогодні вранці. Але робити цього не можна було. Тому Мишко сказав тільки:
— Не знаю, кого ви бачили, але Кіндрат Степанович дозволив нам узяти човна.
Все ще посміхаючись, човняр похитав головою:
— Так, так… Некрасиво, товариші, некрасиво… А ще комсомольці.
Він знову потягнув ланцюг, але Мишко міцно тримав його ногою.
— Що некрасиво? — насупився Мишко. — Чого ви нас соромите?
— Брехати негарно, — докірливо сказав човняр. — Негарно покривати злочинців. Адже я знаю, чий це човен…
— Чий же? — посміхнувся Мишко.
— Це човен Кузьміна, якого вчора тут вбили. А вбив його брат. — Човняр вказав на Жердяя. — Цей човен міліція розшукує, а ви його ховаєте… Негарно. Дуже негарно.
Перед таким безглуздим звинуваченням Мишко розгубився і забув про ланцюг. У цю ж мить човняр щосили рвонув його. Мишко впав. Падаючи, він спробував рукою схопити ланцюг, але запізнився. Посміхаючись, човняр накинув ланцюг на гак, який стримів на кормі його човна, і зразу ж відштовхнувся. Ланцюг натягнувся. Хлопчики могли дістати його тепер, лише перебравшись у човен до Дмитра Петровича.
— Негарно, негарно, — нахабно посміхаючись, повторив човняр. — Жердяй хоче брата визволити — розумію, а вам, комсомольцям, не до лиця. Доведеться, дорогі друзі, повернутися в село, доведеться!..
Тремтячи від обурення, Мишко закричав:
— Яке ви маєте право?
— Кожен повинен допомагати правосуддю, — глузуючи, відповів човняр.
Тимчасом течія, хоч вона й була слабкою, відносила обидва човни до берега.
Цього Мишко боявся найбільше. Якщо Дмитрові Петровичу пощастить затримати їх човен на березі, то він зможе якимось чином викликати з лісу своїх парубків, і тоді хлопці будуть безсилі проти них. Отже, не можна гаяти ні секунди…
Човни вдарились об берег. Мишко зіскочив на ніс:
— Зараз же відпустіть, чуєте!
— З радістю б, та не можу, — розсміявся човняр.
Але не встиг він скінчити, як Мишко стрибнув у його човен і схопив ланцюг.
— Не чіпай! — зарепетував човняр і схопився з місця, піднявши високо в руках весло.
Та Мишко одним рухом зірвав ланцюг з гака і перекинув його у свій човен. Потім він випростався:
— Вдарте! Спробуйте!
Дмитро Петрович стояв, піднявши весло, обличчя його було бліде, спотворене люттю. Він ударив би Мишка, але Генка і Славик уже лізли в його човен. Генка так наліг всім тілом на борт, що човен накренився… Човняр похитнувся і закричав:
— Не лізь, сволото!
Він нахилився до Генки, намагаючись дістати його веслом, і в ту ж мить Славик, тихий, сором'язливий Славик схопив з другого боку човняра за ноги і смикнув до себе. Дмитро Петрович полетів у воду.
— Назад! — закричав Мишко.
Хлопці поспіхом залізли у свій човен. Викрикуючи прокляття, Дмитро Петрович кинувся за ними. На нього злякано дивився Жердяй, зіщулений і очманілий від жаху.
— Веслуйте! — закричав Мишко.
Генка і Славик квапливо, стикаючись веслами, почали веслувати. Дмитро Петрович був уже зовсім близько. Він шарпнувся до корми, але промахнувся. Генка і Славик ударили веслами раз, вдруге… Набираючи швидкість, човен мчав річкою. Відстань між ним і човнярем дедалі збільшувалась… Дмитро Петрович постояв деякий час, повернувся і пішов до берега.
Човен мчав дедалі швидше. Поворот… За ним другий… От і дерево, під яким вони ховалися… От і два білих камені… Ще поворот. І вони виплили на рівний довгий відтинок річки, що відходив вбік од лісу. Тут їх човняр уже не наздожене.
І все ж хлопці веслували щосили, важко дихаючи і оглядаючись назад. Їм здавалося, що зараз із-за повороту знову з'явиться човняр. І не сам, а з тими парубками, що залишилися в лісі…
Але жах, який спочатку додав сили Генці і Славикові, поступово минав. Вони раптом відчули себе зовсім знесиленими і заявили, що не можуть більше веслувати. Мишко і Жердяй змінили їх.
Опинившись на кормі, Генка першим порушив мовчанку. Позираючи з дружелюбною посмішкою па Славика, він сказав:
— А Славко наш, га? Як човняра смикнув!.. От уже від кого не чекав!
Ніхто йому не відповів.
— А от Жердяйчик наш перелякався, — продовжував Генка. — Прямо душа в п'яти сховалася.
Жердяй почервонів:
— Вам то що? Взяли та й поїхали в Москву, і все, а мені з матір'ю тут залишатися.
— Ну й що?
— А те, що заріжуть вони нас, от що! — переконано відповів Жердяй.
— Так уже й заріжуть… — посміхнувся Генка.
— А ти думаєш… Це тобі не Москва. Заріжуть, і все. Не перший випадок.
— Хто — вони, і кого вони зарізали? — спитав Мишко. Але у відповідь Жердяй тільки засопів і ще старанніше почав веслувати.
Славик, що сидів на носі, сказав:
— І все ж незрозуміло, чого це човняр. причепився до нас. Невже він справді думав, що ми пливемо на човні вбитого Кузьміна.
— Ех ти, свята простота! — закричав Генка. — Хіба він не може човна розрізнити?..
— У Кузьміна однопарний, а цей двопарний. Іншого двопарного у нас в селі немає, — сказав Жердяй.
— От бачиш! — підхопив Генка. — Ні, тут справа в іншому.
— В чому ж?
— Він боявся, що ми підемо в ліс і побачимо тих парубків і мішки. От чого він боявся. Недарма човнова станція мені здавалася підозрілою.
— Правильно, але при одній умові, — сказав Славик.
— При якій?
— А при тій, що в мішках щось таємне…
Генка театрально підняв руки до неба:
— Це вже занадто! Тут явна банда, а ти сумніваєшся! Нас тільки-но намагалися втопити, а тобі здається, що нічого не трапилося. Що ти за людина, не розумію!
— Які тепер банди? — сказав Славик.
— Бачили такого! — закричав Генка. — «Які банди!» Справжнісінькі, бандитські! І Кузьміна вони вбили, це вже точно!
Жердяй перестав веслувати і злякано подивився на Генку.
— Чому ти вважаєш, що вони вбили Кузьміна? — спитав Славик,
— А хто ж? Його брат? — Генка кивнув на Жердяя. — Скажи, Жердяй, вбивав твій брат Кузьміна?
— Не вбивав він його, — промовив Жердяй і знову взявся за весла.
— А хто вбив?
— Не знаю.
— А я знаю, — уперто повторив Генка, — вони й убили.
Мишко не втручався в розмову. Все, що тільки-но трапилося, здавалося йому диким, неймовірним…
Звичайно, про човен Кузьміна Дмитро Петрович вигадав — це тільки привід, щоб затримати їх. Вже хто-хто, а він знає кожен човен на селі. Так у чому ж справа? Через тих двох парубків? Навряд… Парубки вже давним-давно сховалися в лісі. А от до вбивства Кузьміна це може мати безпосереднє відношення. По обличчю човняра видно, що він убивця. Побачив Жердяя в човні і злякався, що Жердяй докопається до справжнього винуватця… От і хотів повернути їх назад, щоб вони не натрапили на справжній слід…
А що як?.. Мишко навіть похолов. А що як це зв'язано не лише з убивством Кузьміна, але й із зникненням Ігоря й Севи? Може, з ними щось трапилось? І саме тому човняр не хотів пропускати їх уперед… Може, Ігор і Сева стали випадковими свідками вбивства або натрапили в лісі на парубків і ті вбили хлопчиків, боячись, щоб вони їх не викрили… Все може бути в такий неспокійний час. На селі точиться боротьба. То тут, то там убивають то селькора, то сільського активіста… Мало в яку перепалку могли потрапити хлопці… Що ж робити? Він же відповідає за хлопців.
Саме в цю мить пролунав голос Генки:
— Праворуч по борту курінь!
На березі, в затінку дерев, стояв маленький курінь, зроблений з гілок і листя. Біля нього горіло невелике багаття. Біля вогнища сиділи чоловік і жінка.
— Давайте спитаємо, чи не бачили вони хлопців, — запропонував Мишко.
Хлопці поклали весла на борти. Човен сповільнив хід. Мишко приставив долоні до рота:
— Алло! На березі!
Чоловік і жінка повернулися до хлопців. Обоє були у великих рогових окулярах.
— Скажіть, — гукнув Мишко, — тут не пропливали двоє хлопців на плоту?
Чоловік і жінка перезирнулися. Потім, ніби по команді, знову повернулися до хлопчиків, але нічого не відповіли.
— Глухі, чи що? — пробурмотів Мишко.
— Та це ж непмаии, — заявив Генка. — Поглянь, як безглуздо розпливлась морди непмана… Він товстий, лисий, в окулярах; у неї теж волосся пофарбоване…
Мишко знову гукнув:
Ви двох хлопчаків не бачили на плоту?
Чоловік і жінка знову перезирнулися. Потім чолові підвівся і гукнув:
— Не розумій…
Хлопчики витріщили на нього очі…
— Іноземець, — розгублено пробурмотів Генка.
Перед ними справді стояв іноземець — дебелий лисий чоловік у рогових окулярах, у сорочці з короткими рукавами, в сірих штанях-гольф, що спускалися трохи нижче колін на сірі, теж явно закордонні панчохи. Літній чоловік у штанях гольф міг бути тільки іноземцем.
— Не розумій! — знову гукнув іноземець, засміявся і заперечливо похитав великою, круглою, лисою головою.
— Поговорити з ними, чи що? — нерішуче сказав Мишко.
— А що ж, — підтримав Генка, — поглянемо, що за іноземці такі. Шпрехен зі дейч…
Хлопчики підігнали човен до берега, вийшли з нього і підійшли до куреня.
Чоловік дивився на хлопчиків і посміхався. Жінка сиділа біля вогнища, помішуючи в той же час ложкою в казанку. Вона зміряла хлопчиків пильним поглядом. Хлопчики потягли носом повітря: з казанка пахло шоколадом.
— Ви далеко кричать, а ми пльохо розумій руські, — сказав іноземець.
Біля куреня лежали два рюкзаки з ремінцями і блискучими застібками, два фотоапарати на тоненьких ремінцях, консервна банка з яскравою етикеткою, два термоси і ще якісь дрібні речі закордонного походження.
«Іноземні туристи, — вирішив про себе Мишко, — буржуазія. Пролетарі по закордонах не катаються…»
Те ж саме подумали Генка і Славик. Хлопчики неприязно поглядали на представників капіталістичного світу, що так несподівано з'явилися на березі Утчі. Як сюди потрапили ці хижаки і акули?
— Ви повторяйт ваш питання, — сказав іноземець.
Зблизька виявилося, що він не такий уже й лисий. На голові у нього було волосся, але дуже рідке і біле, як пушок. І весь він, огрядний, рожевощокий, нагадував велику відгодовану дитину.
Мишко повторив своє запитання:
— Тут не пропливали двоє хлопців на плоту?
— Пльот? Що значить пльот?
— Це як човен, — пояснив Мишко і показав руками, — такий чотирикутний, із колод…
Іноземець радісно закивав головою.
— Розумійт, розумійт! — Він обернувся до жінки і сказав якесь іноземне слово, потім знову радісно закивав головою: — Пльот. Розумійт! Від слова «пліть», «плавять». Зрозуміло… Були тут два хлопчик, пайонір, гальстух, — він доторкнувся до своєї шиї, — пайонір, хорош пайонір. Був тут, був…
— Коли?
— Ночував. Не ця ніч, а після ця ніч… Вчора ранок далі пліть на свій пльот… Пльот лагодив і поїхав.
У Мишка відлягло від серця. Нарешті! Отже, Ігор і Сева живі й здорові і нічого з ними не трапилось.
З дальшої розмови з'ясувалося, що Ігор і Сова припливли сюди позавчора ввечері, переночували, вчора до півдня лагодили пліт і попливли далі. Отже, вчора, в середу, під час убивства Кузьміна, Ігор і Сева спокійнісінько сиділи тут, розмовляли з іноземцями, і подія на Халзінім лузі їх зовсім не торкалася. Ну й чудово! Хоч з цим усе гаразд… Тепер уже їх напевно можна буде наздогнати. Відстань між ними вимірювалася двома днями, а зараз тільки одним. До вечора і наздоженуть…
З казанка апетитно пахло шоколадом. Хлопці кидали на казанок голодні погляди і, не соромлячись, принюхувалися. Генка просто тремтів від жадібності.
Жінка сказала щось чоловікові. Посміхаючись, він промовив:
— Хлопшики, кофей пити.
От іще! Будуть вони пригощатись у буржуїв! Мишко заперечливо хитнув головою, збираючись вимовити якусь чемну формулу відмови, але Генка прошепотів:
— Давай об'їмо капіталістів…
Мишкові така пропозиція здалася слушною. Тепер, коли вони з'ясували, що з Ігорем і Севою все гаразд, можна було особливо не поспішати. Поїсти їм все одно треба. А якщо вони самі варитимуть обід, то ще більше згаять часу.
Хлопці посідали навколо багаття. Тільки Жердяй стояв. Він дуже соромився — адже в своєму селі він ніколи не бачив іноземців, — і тільки після того як Мишко звелів йому сісти, Жердяй присів навпочіпки, але на чималій відстані від багаття.
Жінка налила димучого кофе в металеві стаканчики, які вона вийняла один з одного. З шкіряного несесера витягла малесенькі ложечки і щипчики для цукру. Все це жінка проробила досить спритно, але мовчки, без усмішки. В неї було коротко підстрижене волосся з рудуватим відтінком, вже посивіле. За окулярами навколо очей виднілася густа сіточка зморщок. Руки худі, загорілі, а на зап'ястях білі смужки.
«Мабуть, зап'ястя не загоріли через браслети, — подумав Мишко, — а тепер вона браслети залишила в готелі. Боїться, що пограбують. А хто їх пограбує, кому вони потрібні?..»
На серветці лежали тонюсінькі скибочки хліба, намазані чимось коричньовим. Славик і Мишко взяли по бутерброду і один передали Жердяю. Але Генка як допався до бутербродів, то вже не міг одірватись від них. За хвилину серветку очистили. Славик штовхав його кілька разів, але Генка ніби осатанів. А він же й не обжора, не Кит, просто проголодався хлопець та й з пустощів вирішив об'їсти буржуїв…
А втім, усі проголодались. І цей маленький бутерброд, схожий на цигарковий папір, тільки роздражнив апетит.
Хлопці забули про делікатність, необхідну в зносинах з представниками іноземної держави.
Жінка не встигала намазувати бутерброди. Чоловік відкрив нову банку консервів, потім сардини і, нарешті, банку згущеного молока. Все це хлопці знищили, особливо ж натиснули на хліб. Кажуть, що іноземці їдять мало хліба, але ж вони не іноземці.
По тому, як зніяковіло заглянув іноземець у свій рюкзак і, нарешті, вивернув його, хлопці зрозуміли, що всі іноземні запаси знищені. А втім, вони вже були ситі. Наніть трохи осовіли. Їм дрімалося. Адже в таборі вони звикли спати після обіду.
Мишко поглянув на свій «будильник» і сказав:
— Хвилин з двадцять відпочинемо і поїдемо далі. А то незручно одразу вшиватися.
Обважнілі від їжі хлопці лягли навколо багаття. Жердяй і той вмостився зручніше.
— Комсомоль, — посміхаючись, сказав іноземець, вказуючи на комсомольські значки хлопців. — КІМ… Інтернаціональ.
— Так, — відповів Мишко не без виклику і теж перекручуючи слова, уявляючи, мабуть, що іноземець так краще зрозуміє його, — ми є комсомольці.
— Карашо, карашо. Комсомоль — карашо, Інтернаціональ — карашо.
«Прикидається, буржуазія нещасна! — подумав Мишко. — Не любиш ти ні комсомолу, ні Інтернаціоналу». Потім запитав:
— Мандруєте? Вояж?
— О так, так, — закивав головою іноземець, — ми є мандрівники. Ходити, їздити, Росія кароша країна, красива країна…
— Подобається вам у нас? — насмішкувато запитав Генка, погладжуючи свій туго напханий живіт.
— О, подобається, дуже подобається… Дуже карашо.
«Знаємо, як вам у нас подобається, — подумав Мишко. — Хіба капіталістам у нас може подобатись? Живцем з'їли б нашу республіку!»
— Як там у вас лорд Керзон поживає? — розв'язно запитав Генка.
Іноземець гидливо скривив обличчя:
— О, лорд Керзон… То некарашо — лорд Керзон, дуже некарашо… Фуй, Керзон… Керзон — це пльохо.
— Значить, Керзон нехорошо? — насмішкувато перепитав Мишко, йому навіть неприємно стало, що іноземець так прикидається. Якщо вже маєш переконання, то відстоюй їх.
Іноземець заперечливо похитав головою:
— Некарашо, дуже некарашо. Керзон… Ультиматум. Торі… Імперіалізмус…
— А Муссоліні хорошо?
— О, — іноземець енергійно закрути головою, — Муссоліні зовсім некарашо. Фашизмус… Комуніст, соціаліст — убивать. Диктатур… Зовсім некарашо…
— А чому у вас є всякі Керзони і Муссоліні? — єхидно запитав Мишко. І, бачачи, що іноземець не зрозумів його, енергійно махнув рукою: — Керзон, Муссоліні — геть!
Іноземець радісно закивав головою:
— О., так… Звичайно… Геть Муссоліні, геть… Керзон — геть!
«Хитрий!» подумав Мишко і сказав:
— От ви їх і геть.
Іноземець задумливо хитнув головою і, повільно добираючи слова, сказав:
— Час… Революцій не робить, революцій приходять. «Який політично підкований! — подумав Мишко. — Вже такі, як ви, звичайно, ніякої революції не зроблять…»
А іноземець з серйозним і багатозначним виразом обличчя, трохи напруженим через необхідність пригадувати російські слова, продовжував:
— Криза… безробітній… війна… Пролетаріят — некарашо… Комуніст — агітація… капіталіст його в тюрма. — Він раптом засміявся і схопив себе за кисті рук: — Кайдани, тюрма! — І смішно зморщився: — Некарашо — тюрма…
Мишко дивився на золотий перстень іноземця, на білі смужки на кистях жінки і подумав, що дуже добре сміятися, коли носиш золоті персні і браслети.
Іноземець перехопив його погляд, засміявся і вказав на руки жінки:
— Кайдани — три рік… Тюрма — десять рік.
Жінка тим часом перемивала чашки.
Хлопці одразу навіть не зрозуміли, про що говорить іноземець. Які десять років тюрми? Які три роки кайданів?.. І лише Славик першим усе збагнув:
— Ви комуністка? — спитав він у жінки. Іноземець, посміхаючись, повторив Славикове запитання на незнайомій хлопцю мові.
Жінка засміялася, тицьнула себе пальцем у груди і сказала:
— Комунісьт! — потім вказала на чоловіка: — Комунісьт, — потім знову на себе: — Румен, — потім знову на свого супутника. — Куба, Емерика…
Хлопчики мовчали, приголомшені таким несподіваним поворотом справи. Ті, що здалися їм буржуями, виявилися комуністами. Вони, певно, делегати Комінтерну. Адже нещодавно відбувся конгрес. Як же вони так опростоволосились, так безсоромно об'їли їх! І як вони могли їм здатися капіталістами? Які капіталісти мандруватимуть по берегах Утчі? Капіталісти відпочивають у всяких там Баден-Баденах… Таж коли придивитися, то відразу видно, що це комуністи і революціонери. Одягнені хоч і по-іноземному, але просто, як робітники… У чоловіка добре, розумне обличчя, привітна посмішка, сильне підборіддя. У жінки теж вольове обличчя, і сиве волосся, є і зморшки. І вони віддали хлопчикам усю свою їжу. Хіба капіталісти поділилися б з ними? Ох, як негарно вийшло!
— Значить, ви з Куби? — перепитав Мишко тільки для того, щоб порушити незручну мовчанку.
— Куба, Куба, — засміявся кубинець.
— Капаблапка! — сказав Генка.
— О так, так, Капаблянка, чемпьоне…
— Хорошо на Кубі?
— Карашо, дюже карашо. — Кубинець вказав на землю: — Ходити земля карашо, — потім він обвів рукою навколо шиї, ніби зображуючи зашморг, показав на дерево: — Висіти на дереві пльохо, дюже пльохо. — Він засміявся: — Мені треба висіти, а я утікав…
Хлопчики з захопленням дивилися на кубинця. Цей товстий, веселий, на вигляд такий звичайний чоловік, був засуджений до смертної кари і зумів утекти від катів, зумів добратися до Росії! Яким мужнім, яким відважним треба бути! А він сидить на березі Утчі, відкриває банки з консервами і сміється, ніби нічого й не трапилось! Оце так люди! Добре було б поговорити з ними, розпитати, дізнатись, як ідуть справи з світовою революцією. Але треба шукати Ігоря і Севу. Та й після такого непорозуміння хлопці почували себе незручно. Вони встали і почали прощатися.
— До побачення, — говорили вони, тиснучи руку кубинцю.
А Генка додав:
— Якщо йтимете берегом і берегом, то обов'язково до нас у табір потрапите.
Кубинець не зрозумів Генку І тільки весело посміхнувся у відповідь.
Румунці хлопчики потиснули руку особливо шанобливо: на цих руках були кайдани!
Потім вони спустилися до човна.
Власне, ніхто не говорив, що їм треба зробити, але кожен розумів це. Вони поскладали всі свої продукти в один мішок, тільки хліб хлопчики залишили собі: адже іноземці його майже не їдять.
Кубинець і румунка стояли на березі, поглядаючи на приготування і не розуміючи їх значення. Мишко поспішав: можливо, кубинець посміхався тому, що у хлопчиків стільки продуктів, а їх вони залишили без усього.
Нарешті; мішок був укладений. Мишко виніс його з човна і поклав біля ніг кубинця і румунки. Вони спочатку не зрозуміли, але потім, зміркувавши, замахали руками:
— Не треба, не треба, візьміть, не треба…
Але Мишко вже відштовхнув човен і стрибнув у нього.
Кубинець підняв мішок і, простягнувши його хлопцям, пішов берегом услід за човном. Але Генка і Славик налягли на весла. Човен почав швидко віддалятись.
На березі стояв кубинець з мішком у руках. Він розгублено посміхався і хитав головою. А маленька руда румунка стояла нерухомо, уважно і серйозно поглядаючи вслід хлопцям. Скісна тінь від білої берези лягала на її худенькі плечі.
І тоді Мишко підняв руку і крикнув:
— Рот фронт!
Жінка мовчки підняла стиснутий кулак.
Кубинець засміявся, опустив мішок і теж підняв стиснутий кулак:
— Рот фронт! До побачення! Рот фронт!
… Зникли з очей і кубинець, і румунка, і їх маленький курінь з гілок. Знову потяглися ліси, поля, луки, переліски, яруги, вітряки.
— Некрасиво вийшло, — сказав Славик, веслуючи, — поставилися до них як до буржуїв, накинулись на їжу.
— Все, Генка! — не повертаючись, відповів Мишко. — «Непмани», «буржуї»! Завжди лізе з своїми дурними ідеями!..
— Мене штани гольф збили з пантелику, — виправдувався Генка. — Дивлюсь, гольф, ну й подумав, що буржуй.
Мишко знизав плечима:
— Хіба можна по штанях судити про людину? І мене збив з пантелику. А я одразу подумав, що це іноземні комуністи.
— А якщо подумав, то й далі думав би! — огризнувся Генка. — У кожного своя думка.
— А хто на бутерброди накинувся? — зауважив Славик.
— Ніби з голодної губернії приїхав! — посміхнувся Мишко. — Соромно було дивитись!
Генка збирався знову огризнутись, але Мишко підвівся і крикнув:
— Пліт!
На великій піщаній обмілині лежав пліт — благенька споруда з коротких тонких колод, скріплених корою, порваною мотузкою та іржавим дротом. Кріплення розірвалось, і колоди плоту роз'їхались у різні боки. В такому стані він не був придатний для використання.
— Сеньчин пліт, — сказав Жердяй.
— Точно?
— Точно. Ось цей дріт мій. А кілок Якимко притяг, з огорожі вийняв. Сеньчин пліт.
Хлопці зійшли на берег. Праворуч тягнувся ліс, ліворуч маячило село. За полями, на відстані кілометра, здіймався залізничний насип. По ньому повільно йшов товарний поїзд. За поїздом тягнувся довгий хвіст диму.
Хлопці обміркували становище.
Тут Ігор і Сева залишили пліт. Куди ж вони пішли?
— Вони пішли на станцію, — сказав Генка.
— А може, в село? — гадав Славик.
— Чого?
— За вірьовками. Хочуть полагодити пліт і плисти далі.
— На такій руїні!..
— От що, — сказав Мишко. — Генка з Славком нехай рушають на станцію, а ми з Жердяєм попливемо в село. Як воно називається, Жердяй?
— Грачині Висілки.
— У Грачині Висілки й підемо. Можливо, хлопці туди заходили. Якщо не за вірьовками, то, може, за продуктами. А ви із станції повертайтесь у село. Ми вас чекатимемо, тільки особливо не затримуйтесь. — Мишко поглянув на годинник: — Ого, вже пів на п'яту! От і день промайнув.
Генка і Славик попрямували на станцію. Мишко з Жердяєм повернулися в човен і попливли до села Грачині Висілки. Підійматись до села їм не довелося. Біля берега купалися сільські дітлахи. І вони сказали, що справді вчора ввечері тут були два піонери. Приплили вони на човні, розпитали, яке село буде далі, і поплили вниз.
— На човні? — здивувався Мишко. — А які вони з себе, ці піонери?
З розповіді дітей було зрозуміло, що це саме Ігор і Сева. Один худорлявий, чорний, горбоносий, другий біленький, товстенький.
Звідки ж у них човен? От ще новина!
— А який же в них човен? — спитав Мишко.
Діти пояснили, що човен був звичайнісінький. Але такого човна в селі не було, це був чужий човен, і Сева з Ігорем поплили на ньому далі.
— Далі ніж до Фролчиного броду не попливуть, — сказав Жердяй. — Там кладки всю річку перегороджують. А за кладками — млин з греблею.
— А далеко до Фролчиного броду? — спитав Мишко.
— Верст десять буде, — непевно відповів Жердяй. — До ночі дістанемося.
— Так треба ж іще Генку і Славка дочекатися, — похмуро промовив Мишко. — Поки повернуться Генка і Славик, день вже закінчиться.
Денна спека змінилася вечірньою прохолодою. Комарині рої закружляли над річкою. Її далечінь оповивав туман. Довгі тіні лежали на воді. І тільки за далекими горами спалахували останні бронзові відблиски сонця.
Нарешті прийшли зі станції Генка і Славик, стомлені, сердиті, запорошені. Як виявилось, станція була зовсім не близько. До того ж у селі на них накинулись собаки, дідько б їх узяв! І зовсім це не станція, а всього-на-всього нещасний полустанок. Тут зупиняється тільки один поїзд о десятій годині ранку. І ніяких хлопців ніхто не бачив.
У кількох словах Мишко роз'яснив становище. Хлопці сіли в човен і рушили далі.
Зразу ж за селом їм заступили дорогу корови. Вони стояли у воді на всю широчінь річки. Хлопці веслували обережно. Славик, який стояв на носі, завзято розмахував руками, але корови тільки насторожено скоса на нього позирали і не рухалися з місця.
— Н-но, руш, чого стала! — кричав Славик.
— Кому ти кажеш «но»? Це ж не коні, — сказав Генка. — Треба кричати «алльо».
— Алльо! — закричав довірливий Славик.
Але й цей окрик не вплинув на корів.
Генка аж боки рвав од сміху.
І тільки розмахуючи веслами і піднявши страшенний лемент, хлопці примусили корів посторонитися і проклали собі шлях.
Деякий час вони пливли без особливих пригод.
Погасли останні промені сонця. Річка одразу стала мовчазною. Мовчали й хлопці. Дуже вже безлюдно і тоскно було навкруги.
— А де ж Фролчин брід? — спитав Мишко.
— Скоро має бути, — відповів Жердяй.
Швидко спускалася ніч. Береги втрачали свої обриси. Нічого не вдієш, доведеться зупинитися на ночівлю, інакше в темряві вони можуть не побачити Ігоря і Севу.
Вони влаштувалися па ніч у великому стозі сіна; перенесли туди свої речі, а човен витягли з води і приторочили цепом до дерева. На вечерю їм дісталися лише шматочки хліба, змочені в річковій воді.
Останні промені сонця освітлювали верхів'я дерев, але на лісових стежках уже лежали густі тіні. Затих пташиний гомін. Одразу кудись зникли джмелі і мухи.
І от уже в кущах і на траві замиготіли світлячки. Нові звуки оживили ліс: верескливо реготав пугач, огидно закричала сова: вона то жалібно плакала, як маленька дитина, то стогнала, як тяжкохворий, свистіла, пищала, а то просто ухала: «Уху! Уху!..» І цей крик. одразу, нагадав хлопцям човняра.
Їм стало страшно. В сіні щось зашаруділо. Генка висловив думку, що це гадюки. Але Жердяй запевнив його, що гадюк тут не буває. Знову прокричала сова.
— От розкричалася! — зіщулився Генка. — Не набридло їй.
— А ще буває лісовик так кричить, — сказав Жердяй.
Генка заворушився в сіні й засміявся:
— От-от, ти ще сьогодні про лісовиків не розповідав.
— У лісі лісовики водяться, — переконано сказав Жердяй, — а в болоті — болотні, моховики, боровики. У воді — водяні та ще русалки. А в хаті — домові.
— А сам ти їх бачив? — голосно позіхнув Генка.
— Хіба ж їх побачиш! — тихо засміявся Жердяй. — Їх тільки чаклун або відьма можуть побачити. А щоб людина побачила — цього не буває. А підеш в ліс — лісовик і почне тебе крутити… Крутить, крутить… П'ять верст пройдеш і знову на старе місце повернеш… Чому так буває? А тому, що лісовик крутить.
— Не тому, — сказав Мишко.
— А чому?
— От чому. Коли людина йде, то лівою ногою вона робить трохи більший крок, ніж правою, і поступово забирає вправо. А в результаті виходить коло. Зрозумів?
— Як же так? — Генка підвівся па лікоть. — Виходить, якщо я йду вулицею лівою стороною, то поступово перейду на праву?
— Ні, — заперечив Мишко, — на вулиці є орієнтир — сама вулиця. Людина йде і непомітно для себе самої весь час виправляє крок. А в лісі прямого орієнтира немає, і людина своєї ходи не виправляє. Правильно, Славко, так я пояснив?
Але у відповідь він почув лише тихе сопіння. Славик спав.
— Давайте й ми спати, — сказав Мишко, — а то завтра рано вставати.
З першими сонячними променями Мишко прокинувся і почав будити хлопців.
Жердяй встав одразу. Славці дуже не хотілося вставати, але він пересилив себе і, позіхаючи, поплентався до річки вмиватись. А Генка зарився к сіно і так скарлючився, що за нього не можна було вчепитися. Спав він навіть і тоді, коли хлопці потягли його до річки. І тільки після того, як його розгойдали, щоб кинути у воду, Генка прокинувся, вирвався і заявив:
— Даремно будили, я б і сам прокинувся снідати.
Але сніданку не було з чого готувати. Підтягнувши тугіше пояси, хлопці сіли в човен і рушили в дорогу.
Вони пропливли верст зо три. Раптом Генка потягнув носом раз, вдруге і сказав:
— Хлопці, каша!
Хлопчики теж принюхалися. Справді, пахло кашею, пшоняною, трохи підгорілою. Пахло так міцно, смачно, апетитно, що у хлопців аж сльози навернулися на очі.
— Пахне з правого берега, — діловито сказав Мишко. — Жердяй, прав туди, а ви, хлопці, наляжте.
Натхненні запахом каші, що з кожною хвилиною підсилювався, хлопці налягли на весла. Мишко стояв на носі човна, повертаючи власний ніс то в один, то в другий бік…
Незабаром вони побачили на пагорку білі намети червоноармійського табору. Біля конов'язі били копитами коні, блискотів на сопці довгий ряд умивальників, підвішених на перекладині між двома деревами, майоріли на вітрі червоні полотнища з лозунгами, виднілися щити на стрільбищі, рови і насипи. Але табір був безлюдний, червоноармійці, мабуть, були на навчанні. Тільки біля самого берега диміла похідна залізна кухня. Саме з неї і пахло кашею. Червоноармієць з червоним від жару обличчям орудував біля казана величезною шумівкою. Другий червоноармієць, стоячи навпочіпки, колов дрова і підкидав їх у топку.
Хлопці підійшли до кухні, кухар подивився на них скоса і, нічого не сказавши, одвернувся.
Хлопці стояли, хоч і розуміли, що стояти нерозумно. Але страшенно хотілося їсти, і вони не знали, як приступити до справи. Нарешті, Мишко запитав:
— Скажіть, будь ласка, товариші, тут вчора не було двох піонерів, двох хлопців у човні? Ми їх розшукуємо.
Кухар навіть не поглинув. А його помічник сказав:
— Не бачили. Може, й були. Не бачили.
Знову запанувала мовчанка.
Генка підлесливо подивився на спину кашовара:
— Вам не треба в чому-небудь допомогти?
Кухар подивився на нього скоса своїми сердитими очима, одвернувся і сказав:
— Ігнатюк, миски!
Другий червоноармієць встав, дістав з-під намету чотири глибоких алюмінійових тарілки. Кухар великим черпаком наклав у них каші, потім іншим, трохи меншим черпаком полив кашу маслом. Генка збігав до човна за ложками. Обпікаючись, хлопчики заходилися коло їжі. Деякий час чулося лише гучне плямкання і хлюпання каші. Коли тарілки спорожнилися, кухар знову повернув до них своє червоне, сердите обличчя, глянув кожному в очі і вдарив черпаком по казану:
— Ігнатюк, добавки!
Ігнатюк зібрав тарілки. Кухар наповнив їх новою порцією каші, трохи меншою за першу, але саме такою, як треба було, щоб наїстися досхочу. Кухар, хоч і не любив розмовляти, але добре знав свою справу.
— Ігнатюк, — сказав він, не повертаючись, — сухим пайком по порції хліба!
Ігнатюк виніс з-під намету по великому шматку хліба і віддав хлопцям.
— Кру-гом руш! — не обертаючись, скомандував кухар.
— Спасибі! — весело прокричали хлопці і побігли до човна.
У човні Мишко одібрав у всіх хліб, сховав у мішок і, піднявши догори палець, глибокодумно промовив:
— Світ не без добрих людей!..
Ситі і веселі хлопці енергійно веслували. Тепер уже зовсім близько Фролчин брід. А далі, якщо вірити Жердяєві, Ігор і Сева поплисти не могли…
— А от і Фролчин брід, — сказав Жердяй.
Річку перетинали дві колоди, що спиралися на вбиті в береги сваї. Це й був Фролчин брід. Здалеку чувся глухий шум.
— Біля млина вода шумить, — сказав Жердяй. — Тут вона, гребля, близько.
На березі лежав перекинутий догори дном човен. Напружившись, хлопці перевернули його.
— Ти знаєш цей човен? — з несподіваною тривогою спитав Мишко Жердяя.
Запинаючись від хвилювання, Жердяй сказав:
— Кузьміна човен, вбитого.
— Не може бути! — закричав Генка.
Але Жердяй добре знав усі човни на селі. Це був човен Кузьміна.
Приголомшлива звістка! Хлопці злякано перезирнулися. Знову Кузьмін, знову загадкове вбивство. І в цю пригоду замішані Ігор і Сева. Як опинився у них човен Кузьміна? Де вони його взяли? Адже коли Кузьмін і Микола попливли на Халзін луг, Ігор і Сева були вже в іноземців, тобто набагато нижче від Халзіного лугу. А з плоту вони зійшли ще нижче, біля Піщаної обмілини.
— Вони цей човен взяли випадково, — непевно промовив нарешті Мишко, — не знали, що він належав Кузьміну. Жердяй, ти певен, що це човен Кузьміна?
— Питаєш!..
— Припустімо, — продовжував Мишко, — але хлопці цього не знали і не могли знати. Просто знайшли покинутий човен. А витягли його на берег, щоб господар побачив і забрав.
— Неподобство! — сказав Генка. — З табору втекли, чужий човен захопили…
— Зачекай, не лайся, — зупинив його Мишко. — В усякому разі ясно: Микола ніколи не крав і не ховав човна. А це дуже важливо. Розшукаємо хлопців і про все дізнаємось. Ви бачите, човен ще мокрий, його нещодавно витягли з води. Можливо, навіть сьогодні вранці. Тут яке село близько?
Стуколово, — відповів Жердяй. — Версти три буде.
Хлопці залишили Жердин стерпти обидва човни, а самі вирушили н село.
Дорога йшла спочатку берегом, потім узліссям, далі круто повертала в поле.
Узліссям за табуном корів ішов пастух, хлопець з перекинутим через плече пужалном. Два собаки одчайдушно загавкали на хлопців, але, підбігши до них, улесливо закрутили хвостами.
— Пройдемо ми цією дорогою в село? — спитав Мишко у пастуха.
— Пройдете, — відповів пастух. І довго потім дивився вслід хлопцям.
Село, здавалося, ще спало. На вулиці ні душі, всі ворота зачинені, собаки й ті не гавкали. Хлопці минули крамницю і побачили велику хату з написом: «Стуколовська сільрада».
Двері в сільраду були відчинені навстіж. Але всередині нікого не було. Самотньо стояв обшарпаний стіл з висунутими шухлядами. На стіні висів дерев'яний ящик телефону. Грюкала відчинена віконна рама. Рипіли під йогами мостини, фарба на них залишилася тільки біля стін, а посередині була витерта.
Хлопці вийшли з сільради і побачили дідуся, сторожа в кожусі, з калаталом у руках. Він підозріливо подивився на них і спитав:
— Ви чого?
Хлопці пояснили, що вони з табору, розшукують двох хлопців, які припливли сюди вчора на човні.
Сторож слухав їх мовчки, чи то пережовуючи щось, чи просто ворушачи губами. Потім суворо сказав:
— Ходімо!
— Куди?
— Там розберуть! Ходімо!
Нічого не розуміючи, хлопці пішли за ним. Кумедно шкутильгаючи у величезних драних повстяках, сторож якось дивно і в той же час з комічною підозріливістю позивав на хлопців.
Так вони дійшли до високої п'ятистінної хати.
— Заходьте! — суворо наказав сторож і ввійшов услід за ними.
У темних сінях Мишко намацав ручку дверей і смикнув її. Двері відчинилися. Хлопці увійшли в хату і побачили таку картину: за великим квадратним столом без скатерті сиділи Ігор, Сева і міліціонер. Звичайний міліціонер у формі. Його картуз і ремінь з пристебнутим пістолетом лежали на ослоні.
Біля печі поралася хазяйка. Задня половина кімнати була відгороджена ситцьовою занавіскою, і звідти чулися верещання і вовтузіння дітвори.
Ігор, Сева і міліціонер мирно їли картоплю з огірками. Але Мишко одразу зрозумів, що хлопці заарештовані. І йому стали зрозумілими і здивування пастуха і метушлива суворість сторожа.
— Ось, товаришу, — сказав сторож міліціонерові, — ще трьох привів. Цих двох розшукували.
З-за занавіски висунулася білява голова, за нею друга. За хвилину шестеро дітлахів, білявих, нестрижених, у довгих сорочках, вишикувалися перед занавіскою і мовчки втупилися в хлопців, що тільки-но ввійшли.
Побачивши своїх товаришів, Сева й Ігор перестали жувати і підвелися. Але попереджувальний жест міліціонера затримав їх на місці.
— Хто такі? — з поважним виглядом спитав міліціонер.
Мишко пояснив, хто вони такі і чого сюди прибули.
— Так, — сказав міліціонер, перекидаючи картоплю з долоні на долоню і дмухаючи на неї. — Документи у вас є?
У хлопців були комсомольські квитки, у Генки, крім того, членські квитки МОПР'у і Авіахіму. Все це вони поклали перед міліціонером. Той подивився скоса на документи і знову взявся за картоплю. Їв він її довго, і всі мовчки дивились, як це він робить. Навіть старий сторож, якому давно треба було йти на свій пост, не рухався з місця. Ігор, чорнявий, гостроносий, нервовий хлопчина з їжачком чорного волосся на голові, неспокійно позирав то на хлопців, то на міліціонера. Сева, товстий, повновидий, флегматичний, сидів, похнюпивши голову, потім, не підводячи голови, простяг руку, взяв огірок і захрумтів на всю хату.
Нарешті міліціонер витер губи й руки і почав розглядати документи. Робив він це так довго, що Мишко взяв під сумнів його грамотність. Але міліціонер назвав його прізвище, потім Генчине, Славикове і навіть помітив, що в Генки не сплачені членські внески в МОПР і Авіахім.
Все ж документи справили на нього деяке враження, і він, вийнявши з сумки аркуш паперу та олівець, почав складати протокол.
У відповідь на запитання, чи знає він «пред'явлених» йому хлопців, Мишко сказав, що знає, назвав прізвища Севи й Ігоря і їх московську адресу. Міліціонер звірився з показаннями Ігоря й Севи і переконався, що дані збігаються. На запитання, коли і чого Ігор і Сева поїхали з табору, Мишко відповів, що поїхали вони позавчора зранку з дурного розуму, про що свідчить залишена ними записка. З байдужим виглядом міліціонер підколов записку до протоколу.
На закінчення Мишко підписав протокол. У ньому все було записано правильно, хоча й з граматичними помилками.
— Чому ви їх затримали? — спитав Мишко.
— По підозрінню, — відповів міліціонер, затягуючи на собі пояс і поправляючи кобуру.
— Якому підозрінню?
— У співучасті.
— Якій співучасті?
— Співучасті у вбивстві громадянина Кузьміна.
— Що ви кажете! — закричав Мишко. — Цього не може бути!
— Є докази, — сказав міліціонер, надіваючи картуз. Він повернувся до сторожа: — Якиме Семеновичу, я в повіт подзвоню. А ти приглянь, — він промовисто кивнув головою на хлопців.
Сторож зачинив за міліціонером двері, присунув табуретку і сів з виглядом, який говорив про його тверду рішучість нікого звідси не випускати.
Тепер у хлопців була можливість поговорити.
— Добігалися? — спитав Генка.
Ігор і Сева похнюпили голови.
— Розкажіть, що сталося? — сказав Мишко.
— Ні в чому ми не винні! — відповів Ігор тремтячим голосом.
Сева засопів, але нічого до цього не додав.
— Чому вас затримали?
— От слово честі, — захникав Ігор, — ми ні в чому не винні! У нас розвалився пліт. Бачимо на річці човен, бездоглядний. Ми його взяли тільки доплисти сюди. А нам не вірять…
— Човен ви знайшли на Піщаній косі? — спитав Мишко.
— Так. А звідки ти знаєш?
— Знаю, — відповів Мишко з таким виглядом, з якого Ігор і Сева могли зробити висновок, що йому відомо не тільки це, а й багато чого іншого.
— Знатимете тепер, як з табору втікати! — додав Генка.
— Коли ви прибули до іноземців і коли поїхали від них? — спитав Мишко.
Вражені такою поінформованістю, Ігор і Сева розповіли, що до іноземців вони припливли в той же самий день, тобто у вівторок, а відплили від них наступного ранку, тобто в середу. І як тільки відплили, то майже одразу знайшли човен, пересіли в нього і попливли далі. І ось тут їх затримали.
— А червоноармійці вас годували?
— Годували.
— От бачите, а ви казали, що зразу припливли сюди. Треба точно розповідати, а ви плутаєте. От вам і не вірять.
Ігор і Сева знову похнюпили голови.
— Ми вас, звичайно, виручимо, — продовжував Мишко, — хоч ви цього й не заслужили…
— Щоб знали вдруге, як з табору тікати, — додав Генка.
Ігор і Сева ще нижче опустили голови.
— Вас, звичайно, не варт виручати, — продовжував Мишко, — викручуйтесь, як знаєте… Але ми вас виручимо тільки заради честі і репутації загону. Хоч, як видно, вам наплювати і на те, й на друге.
Ігор крутнув головою на знак протесту. Сева подумав і знову потягнувся за огірком.
— Так, так, — продовжував Мишко, — вам наплювати… Якби ви дорожили авторитетом загону, то не втекли б. Тепер уся Москва говорить, що в нашому загоні немає ні дисципліни, ні порядку. Вам це байдуже, звичайно… Що для вас загін, що для вас колектив? Але ми вболіваємо за репутацію загону і виручимо вас. Визволимо вас, повернемо в табір, і нехай усі обговорюють ваш вчинок. Подивимось, як ви виправдовуватиметесь, подивимось…
Мишко ще, мабуть, довго вичитував би Ігорю і Севі, але повернувся міліціонер і повідомив, що Ігоря й Севу наказано доставити в місто, до слідчого.
— Ми теж поїдемо, — заявив Мишко, — самих хлопців ми не відпустимо.
— Проїзд для всіх вільний, — відповів міліціонер.
Мишко взяв з собою Генку, а Славикові наказав разом з Жердяєм повернутись у табір. І ще він наказав Славикові нічого в таборі не розповідати про пригоди з хлопцями. І якщо приїдуть їх батьки, то сказати, що хлопці знайшлись і незабаром повернуться в табір.
Славик пішов до човна. Міліціонер з Ігорем і Севою вирушили на станцію. Слідом за ними попрямували Мишко з Генкою.
Слідчий виявився зовсім не таким, як уявляв собі Мишко. Мишкові завжди здавалося, що слідчий має бути високою, похмурою, зосередженою людиною, з настороженим і проникливим поглядом, зібраний, мовчазний, недовірливий.
А перед ними сидів невисокий чоловік, із звичайнісіньким обличчям, сіренькими очима, неуважний і, як здавалося Мишкові, розгублений. Завалений папками хиткий стіл був покритий подраним клаптем зеленого картону, обляпаного чорнилом і поцяткованого нерозбірливими написами та нічого не значущими малюнками.
Слідчий кілька разів виходив з кімнати, залишаючи на столі папери, і Мишка дивувало це: адже папери безперечні секретні. І взагалі все тут відкрито, співробітники голосно розмовляють, люди заходять і виходять. Це дуже похитнуло Мишкову повагу до установи, де, як він уявляв, провадилась таємна, небезпечна і самовіддана боротьба із злочинцями.
Ігоря і Севу слідчий, здавалося, зовсім не слухав. Він писав і писав щось стороннє: папір він передав іншому працівникові і при цьому сказав: «Це до справи Кочетова», і відразу ж брався писати інший. Коли Мишко розповідав про те, що на них напав човняр Дмитро Петрович, і про парубків у лісі, то слідчий був настільки неуважний, що Мишко ображено замовк.
Продовжуючи писати, слідчий нарешті спитав:
— Ви зможете показати місце, де знайшли човен?
— Звичайно, — відповів Ігор. — Біля Піщаної коси.
— Скільки до неї від Халзіного лугу?
На це питання відповів Мишко.
— Верст сім або вісім.
Слідчий підвів голову і, постукуючи по столу олівцем, сказав:
— Сім верст… Як же там опинився човен? Не могло ж його віднести течією: відстань велика, річка вузька і звивиста, човен обов'язково прибило б до берега. Отже, човен відігнали. Хто? Рибалін? Але навіщо йому відганяти човен на таку відстань, а потім повертатися назад? Припустімо, що вбивця не Рибалін, а хтось інший. І цей інший відігнав човен. Навіщо? Адже цим він тільки наводить на свій слід, виявляє свою присутність, тоді як його завдання — приховати свою присутність і звернути все на Рибаліна. Третє припущення: човен вкрала стороння людина. Але вбивство сталося учора вранці, і човен ви знайшли теж вчора вранці. Отже, він був відігнаний зразу ж після вбивства. І ця випадкова людина не могла не бачити того, що відбулося на березі, хоч би тіла вбитого Кузьміна.
Він замислився на мить, потім продовжував:
— Рибалін категорично заперечує свою причетність до вбивства. Докази проти нього тяжкі, але обставини ще неясні. Однією з обставин, до речі, найзагадковішою, і є те, що човен хтось відігнав. Коли б човен був на Піщаній косі, нам би легше було знайти людину, яка пригнала його туди. Але ви забрали човен і цим заплутали сліди. Тепер усе складніше.
Ігор і Сева сиділи, не підводячи очей, пригнічені усвідомленням своєї провини.
— Все, що ви розповіли, — правда? — спитав слідчий і вперше поглянув на хлопців так, як, па думку Мишка, мав дивитися слідчий: допитливо і суворо.
— Слово честі! — в один голос сказали Ігор і Сева.
Мишко заявив, що ручається за хлопців.
— Вірю, — сказав слідчий, — але хлопці можуть ще бути потрібними. Доведеться днів на два затриматися в місті. У кого б вони могли зупинитися? Є у вас в місті знайомі?
Знайомих у хлопців не було.
— Куди ж вас подіти? — задумався слідчий. — От що… Я вам дам записку в губвно. Хлопців днів на два помістять в дитбудинок, а потім ми їх переправимо в табір.
Він написав записку і передав її Мишкові.
— А до кого там звернутися? — спитав Мишко.
— Хто там… Найкраще зверніться до товариша Сєрова. Дитячими установами він керує.
Сєров, Сєров… Хто ж це такий? Знайоме прізвище… Ага, це ж він підписав охоронну грамоту на садибу…
— Ви їх ненадовго затримаєте? — спитав на прощання Мишко.
— Днів на два, не більше, — відповів слідчий.
Сєров був одягнений у звичайний костюм губернського радпрацівника: галіфе, чоботи і захисний френч з великими накладними кишенями. Завідував він у губвно господарськими справами і сидів в окремому кабінеті за великим письмовим столом з круглими різьбленими ніжками.
Глянувши на Сєрова, Мишко відразу згадав урок геометрії, на якому вони малювали куб і кулю. Тільки там куб і куля стояли поряд, а тут кулю було поставлено на куб: до короткого квадратного тіла була пригвинчена велика, кругла, зовсім лиса голова. Шиї майже не було, її заміняли кілька товстих зморщок між головою і тулубом.
Масні губи, маленькі жваві карі очиці і сита усмішка надавали обличчю Сєрова такого виразу, ніби він щойно встав із-за багатого столу, але не від того, щоб знову повернутися до нього. Його квадратне тіло, потовщене на жирних грудях вигнутими накладними кишенями, лишалося в кріслі нерухомим, а голова вертілася на всі боки, як у тих ляльок, голови яких можна повернути задом наперед і навіть обернути кілька разів навколо осі.
— Написано двоє, а вас четверо, — сказав Сєров, переводячи жвавий погляд з одного хлопчика на другого.
Мишко вказав на Ігоря і Севу:
— Це про них.
— Навіщо вони потрібні слідчому?
Мишко розповів про вбивство Кузьміна.
— Що за Карагаєво? — спитав Сєров.
— Карагаєво? Там, де колишня графська садиба.
— Знаю, знаю. — Сєров захитав головою і багатозначно підняв короткий, товстий палець. — Історична цінність.
Потім він докладно розпитав про обставини вбивства, про табір, про село, про те, як Ігор і Сева потрапили на річку і забрали човен. Слухаючи розповідь Мишка, він схвально кивав головою. Що саме він схвалював, хлопці так і не зрозуміли. А коли Мишко розповів про човняра, то Сєров навіть сплеснув руками і на обличчі його промайнув смуток: «От, мовляв, які справи творяться на білому світі…»
Але ще більше засмутився Сєров, коли дізнався, що Мишко не розповів слідчому про зустріч з іноземцями. Як же так? Треба ж було розповісти. Для слідства все важливо.
— Іноземні комуністи… — здивувався Мишко. — При чому тут вони?
Сєров жваво відповів:
— Я не кажу, що вони причетні, але іноземці! Адже ви не бачили їхніх документів. Може, вони й не комуністи. Треба бути насторожі.
Зашарівшись від хвилювання. Мишко сказав:
— І Рибалін нікого не вбивав, і іноземні комуністи тут ні при чому.
— Добре, добре, — одразу згодився Сєров, — це справа слідства, нехай вони займаються…
Він раптом зайшовся тонким, як у дівчинки, сміхом, а потім почав докладно розповідати про садибу, про її історичну цінність. Це гордість губернії, говорив Сєров, її інвентар зберігається в місцевому краєзнавчому музеї, у відділі «Побут поміщика XVIII століття». Хлопці, будучи свідомими комсомольцями, повинні берегти садибу, нічого в ній не займати і не псувати. Садиба, — сказав Сєров, — всенародне добро. Справжні революціонери повинні берегти і охороняти народне добро.
Говорив він швидко, весь час перебігаючи своїми жвавими карими очицями з одного хлопчика на іншого. Але хлопцям страшенно хотілося спати. Щоб не заснути, Генка крутився на стільці, Ігор кліпав очима, а Сева стріпував головою, яка щохвилини падала йому на груди. Мишко хотів перебити Сєрова, але йому не вдалося вставити жодного слова.
На закінчення Сєров сказав:
— Тепер щодо хлопців. Влаштувати їх в дитячий будинок я не можу. Немає вільних місць і немає вільних пайків.
Мишко з подивом глянув на Сєрова. Чого ж він їх тримав цілу годину? Наближається вечір, як і де тепер влаштувати хлопців?
— Немає вільних місць, немає вільних пайків, — повторив Сєров і нетерпляче засовався в своєму кріслі.
— Здрастє! — сказав Генка. — Що ж їм на вулиці ночувати?
Сєров замислився, потім спитав:
— У вас є знайомі в місті?
— Немає.
— Нікого?
— Нікого!
— Добре, — раптом сказав Сєров. — Я цих хлопців притулю днів на два у себе вдома. Не на вулиці ж їм справді ночувати. — Він з жалем похитав лисою головою. — Хороші там, в карному розшуку: викликають і залишають дітей на вулиці… От вам і безпритульність… Ми боремося з безпритульністю, а вони її створюють.
Сєров підвівся. І виявилось, що він хоч і широкоплечий та гладкий, але зовсім низький на зріст. Майже такий, як і хлопці.
— Ось так, — сказав Сєров, — притулю їх на два дні в себе. Будуть ситі.
Вийшовши з губвно, хлопці зустрілися з директором московського дитячого будинку Борисом Сергійовичем, тим самим, що з Коровіним приїжджав кілька днів тому в садибу і розмовляв з «графинею».
Почувши, що хлопці були в Сєрова, він спитав:
— Наказав вам вибиратися з садиби?
— Ні, чому? — здивувався Мишко. — Ми у нього були зовсім в іншій справі… Я б вам розповів, та от, — він вказав на Ігоря й Севу. — Треба хлопців одвести…
— Я вас проведу, — сказав Борис Сергійович.
Дорогою Мишко розповів Борисові Сергійовичу про події останніх днів. Генка мальовниче прокоментував його розповідь. Борис Сергійович знизав плечима:
— Тут два дитячих будинки. Обидва наполовину вільні. Чому ж Сєров не влаштував хлопців туди! Незрозуміло.
— Він вирішив, що Ігореві й Севі в нього буде краще, — сказав Генка, — все-таки домашня обстановка.
— Сєров міг би так і сказати, — відповів Борис Сергійович, — але він послався на те, що дитбудинки переповнені, а це не так…
— Ми не могли відмовитися, — сказав Мишко, треба ж хлопців якось влаштувати.
— Ну звичайно, — згодився Борис Сергійович.
— А як же інакше? — підхопив Генка. — У Сєрова їх і нагодують, і напоять, і в ліжечко покладуть… «Годувала, напувала і постіль дала йому…» Щастить цим дурникам, слово честі! З табору втекли, всіх розтривожили, в безглузду історійку влипли і вийшли сухими з води. Їм би не в Сєрова на пуховиках відлежуватися, а посидіти б ці два дні в міліції…
— Звідки ти знаєш, що в Сєрова пуховики? — заперечив Ігор.
— Знаю. По рилу видно, що на пуховиках спить.
— Який проникливий! — засміявся Борис Сергійович.
Сєров жив на околиці, і їм довелося пройти через усе місто.
— Ну й місто! — патякав Генка. — Навіть трамвая немає. І зверніть увагу, як цікаво — всі вулиці називаються: Стрілецька, Сторожова, Гарматна, Солдатська, Ямська… Старовинне місто. Мабуть, тут колись фортеця була.
— Місто старовинне, — підтвердив Борис Сергійович. — Воно існувало ще до виникнення Москви.
— А ви в справі трудкомуни приїхали? — спитав Мишко.
— Так, — насупився Боис Сергійович.
Але як стоїть справа з трудкомуною, не розповів. Зате він докладно розпитав про вбивство Кузьміна. У відповідь на запевненя Мишка, що Рибалін до цього не причетний, Борис Сергійович сказав:
— Мені важко робити висновок. Я не знаю обставин. Але винний той, хто зацікавлений у вбивстві Кузьміна.
Нарешті вони дійшли до квартири Сєрова.
Це був одноповерховий будиночок з невеличким ґаночком і трьома віконцями з білими занавісками. За довгим парканом, пофарбованим, як і будинок, в яскраво-червоний колір і утиканим зверху довгими гострими гвіздками, виднілися верховіття яблунь і груш. Біля дверей на дротині висіла ручка дзвінка.
— Влаштовуйте свої справи, я зачекаю вас, — сказав Борис Сергійович і повільно пішов вулицею.
Хлопці піднялися на ґанок. Мишко смикнув ручку дзвінка. За дверима почувся металевий гуркіт, потім кроки.
— Хто там? — спитав жіночий голос.
— Ми від товариша Сєрова, — відповів Мишко.
Забряжчали засуви. Двері відчинилися. На порозі стояла висока вродлива жінка в яскравому халаті, на якому були намальовані зелені і жовті квіти.
— Нас прислав товариш Сєров… — почав Мишко.
— Я знаю, — промовила жінка, і її тонкі губи гидливо скривилися. — Хто залишається?
Мишко вказав на Ігоря і Севу:
— От вони…
Вона відступила на крок назад і ширше розчинила двері.
— Проходьте!
Ігор і Сева нерішуче ввійшли в будинок. Жінка одразу захлопнула за ними двері.
Трохи спантеличені таким прийомом, Мишко й Генка стояли на ґанку.
— Я думав, що й нас обідом пригостять, — похмуро промовив Генка.
— Пригостять! Аякже! — відповів Мишко. — Діждешся! — І він з обуренням подивився на двері: навіть попрощатись не дали з хлопцями.
Але на кого схожа ця жінка? Безумовно знайоме обличчя. Можливо, на кого-небудь з жильців їхнього будинку на Арбаті?..
— Слово честі, — сказав Генка, — ще трохи — і я помру з голоду…
Генка не помер з голоду. За годину хлопці разом з Борисом Сергійовичем вийшли з їдальні Нархарчу з животами, туго напханими щами і рисовою кашею.
За обідом Борис Сергійович розповів, що з трудкомуною поки що нічого не виходить. Заперечує Сєров, його підтримує дехто з місцевих керівників. Посилаються на історичну цінність садиби. Отже, сказав Борис Сергійович, завдання полягає в тому, щоб спростувати цю версію. А її можна спростувати. Він уже зібрав у Москві деякі дані. З цією ж метою він зараз піде в місцевий краєзнавчий музей. Там зберігається обстановка садиби. Можливо, в музеї знайдеться щось корисне.
— Нам Сєров теж розповідав про музей, — сказав Мишко. — Можна, і ми з вами туди підемо?
— Будь ласка.
— Ну от, — скривився Генка, — охота тобі плентатись у цей музей! Що там цікавого? Знову бивні мамонта. В який музей не зайдеш, скрізь бивні мамонта. Всі намагаються довести, що в їхній губернії колись водилися мамонти. А якщо й водились, яке це має значення?
— А що коли, крім бивнів мамонта, там є ще щось, і щось цікаве? — зауважив Борис Сергійович.
— Е-е ні, — заперечив Генка, — нічого, крім бивнів, там немає. Та ще, мабуть, рака з мощами якогось святого. Та й у тій раці одна либонь трухлятина і опіум для народу.
— Не хочеш, не йди, — сказав Мишко. — Іди на вокзал і чекай мене.
— Ні вже, як тинятися на вокзалі, то я краще піду в цей нещасний музей, — заявив Генка.
Виявилося, що Генка був правий. Перше, що вони побачили при вході в музей, були саме бивні мамонта. Покривлені, жовтуваті, вони прикрашали маленький вестибюль музею, свідчили, що й ця губернія не відстала од інших щодо мамонтів.
Від вестибюля по всій окружності музею тяглася довга анфілада кімнат. Кожна була «відділом». Відділ тваринного світу, корисних копалин, рослинного світу, кустарних промислів, землеробства, історії краю… А втім, історія краю займала декілька кімнат. На одній з них висіла табличка: «Побут поміщика XVIII століття». В цьому відділі і розмістили обстановку садиби.
Це була експозиція вітальні. За канатом стояли меблі з червоного дерева: стіл, диван, крісла і стільці, оббиті темно-червоним атласом, каміновий екран, на якому були намальовані китайські птахи, велика арфа з порваними струнами, два високих дзеркала з канделябрами по боках.
Були тут ще три шафи. В першій під назвою «Одяг поміщика» стояли манекени в старовинному парадному вбранні з медалями, орденами, зірками і блакитними стрічками через плече. В другій («Дозвілля поміщика») лежали довгі люльки, чубуки, гральні карти, більярдні кулі і шахи з слонової кістки. В третій («Відпочинок поміщика») стояв чомусь обідній сервіз, обкладений величезними пістолетами та іншою старовинною зброєю.
Генка прокоментував побут поміщика дуже несхвально:
— Навіщо такі довгі люльки? Як з них курити? Потягай за собою таку люлечку! Або кафтан. Як в ньому ходити? А халати… Якесь дрантя! І кому це цікаво? Відпочинок поміщика, дозвілля поміщика, кому це потрібно? Немає в нас ніяких графів, ніяких поміщиків, так навіщо ж виставляти їх напоказ?..
Але Мишко не слухав Генку. Його увагу одразу привернув бронзовий птах. Такий самий, як і в садибі, тільки значно менший. Він стояв на мармуровій підставці і круглими злими очима дивився на хлопців.
— Погляньте, Борисе Сергійовичу, — сказав Мишко, — такий самий орел, як і в садибі.
Борис Сергійович одірвався від таблиць на стіні, які він уважно розглядав.
— Цей птах намальований на гербі графів, — сказав він, — а от для чого зроблені ці бронзові статуї, не знаю. Можливо, графська примха. — І він знову повернувся до таблиць.
Мишкові раптом захотілося спати. От так завжди! Як тільки прийдеш в якийсь музей, так обов'язково тебе на сон клонить. Навіть у Третьяковській галереї. Чому в музеях так хочеться спати? Хочеться швидше пробігти по залах і вийти на вулицю.
Але Мишкові незручно було перед Борисом Сергійовичем. Він зібрав усю свою волю і продовжував оглядати картини і таблиці, що показували багатства графів і їх побут. На одній картині сікли кріпака. Він лежав на лавці прив'язаний за руки й ноги. По боках стояли два молодці в червоних сорочках, з прутами і з картинно піднятими руками, а на деякій відстані — сам поміщик у халаті з довгою, до самої підлоги, люлькою в зубах.
Потім висіла велика карта повіту, па якій різними фарбами було показано, що графи Карагаєви володіли такою самою кількістю землі, яку мали дві тисячі селянських дворів. Селянська земля була позначена червоним кольором, а графська — чорним. І вона являла собою великий масив з обох берегів Утчі, аж до річечки Халзан, тієї самої, де вбито Кузьміна…
Перед картою Борис Сергійович стояв особливо довго і навіть змалював її. І він поясний Мишкові, що після революції майже вся графська земля була розподілена між селянами. Тільки деяка її частина залишилась при садибі. Але і її позабирали місцеві куркулі. І якщо буде організована трудкомуна, то куркулі повинні будуть землю повернути.
— Аякже, — посміхнувся Генка, — так вони вам її і повернуть! Спробуйте візьміть у Єрофєєва…
Була тут ще одна карта. Вона зображала, якими багатствами володів граф у Росії. Крім Карагаєва, у нього було ще три маєтки і до того ж копальні на Уралі.
— Неподобство! — обурився Мишко. — Одна людина всім володіла, а інші не мали нічого! Це ж несправедливо! А правда, що на Уралі в нього були алмазні розсипища?
— Були, — підтвердив Борис Сергійович. — Старий граф наполегливо шукав на Уралі алмази. Та, здається, нічого істотного не знайшов. Адже алмази цінуються лише великі. А великих він не знаходив. Але через всю історію цього роду проходять якісь загадкові пригоди з дорогоцінними каменями. Хтось когось убивав, хтось божеволів. Перед самісінькою революцією старого графа навіть позбавили всіх прав, а багатствами заволодів його рідний син. Одним словом, грязні історії.
— Ну і дідько з ними! — сказав Генка. — Ходімо звідси. Навіть гидко стояти тут!
Коли вони виходили, Мишко озирнувся. І йому, як і того разу в садибі, здалося, що бронзовий птах зловісно дивиться їм услід…