«Середа денним»… Зрозуміти неважко: хтось приїде в середу денним поїздом. І записка призначена для «графині». Тайник у музеї служить для переписки між нею і чоловіком у зеленому костюмі.
Середа… І Кузьміна вбили в середу…
Але якщо є тайник у маленькому птахові, то чого б йому не бути й у великому, у тому, що стоїть у садибі. Треба перевірити. Тільки як?
Звичайно, тепер, коли діти потрапили в челядню, їх шанси добратися до бронзового птаха збільшились. Але… Але Сева катастрофічно швидко видужував.
Мишко примушував його тримати термометр по пів години. Але стовпчик ртуті ніяк не підіймався вище тридцяти шести і шести десятих. Потім приїхав лікар і заявив, що Сева здоровий і завтра може встати, вийти надвір. Отже, треба залишати челядню. Що ж робити?
Ех, коли б хтось захворів! Мишко ходив по табору, з надією зазирав кожному в обличчя і питав, як хто себе почуває. Але всі почували себе чудово… Ніхто ні на що не скаржився. Тоді Мишко сказав Бечці:
— Ми спохвачуємось, коли хтось захворіє. А за правилами медицини треба запобігати захворюваності.
Бечка образився:
— Я весь час товчу про профілактику, а мене ніхто не слухає! І ти перший.
— Добре, добре, — не хотів з ним сперечатися Мишко, — але, доки нас не викурили з госпіталю, треба ним скористатись. Оглянь усіх, і якщо хтось здасться підозрілим, то одразу клади в госпіталь. А завтра ми викличемо лікаря. Оглядай як слід. Якщо помилишся і покладеш у ліжко здорового, теж не біда. Краще помилитись в цей бік, ніж в інший.
Бечка старанно взявся за діло. Усім зміряли температуру. Ця процедура тривала довго, бо в таборі був лише один градусник. Доки один його тримав, Бечка іншому оглядав горло. Він вважав себе великим спеціалістом по горлу. Його мати служила прибиральницею саме в тій лікарні, де лікували вухо, горло і ніс.
— Розкрий-но дужче пащу, — говорив Бечка, заглядаючи кожному в рот, а через те, що він був низький на зріст, то ставав при цьому навшпиньки.
Потім він глибокодумно об'являв:
— Та-ак… Почервоніння… Погані справи…
Він ладен був учепитися в кожного і тягти в госпіталь.
Але кому хотілося лягати в госпіталь у таку спеку! І справжній хворий не признався б у своїй хворобі. Кінець кінцем усім це набридло. Набрид Бечка, який своїми бровами залазив у рот, набрид безглуздий термометр… І Мишко бачив, що його витівка нічого не дасть. Хіба здорову людину переконаєш, що вона хвора? Мишко махнув на все рукою. Нічого не вдієш, доведеться завтра звільнити челядню. Доведеться розстатися з такою чудовою можливістю проникнути в будинок і оглянути бронзового птаха.
І все ж рятівник з'явився… З'явився він в образі змученого і стражденного Кита, який щохвилини стогнав і хапався за живіт. Кит об'ївся!
Мишковим радощам не було меж. Кит, звичайно, видужає, не вперше він об'їдається. Полежить день-другий і встане, наче нічого й не було. Ясно, він об'ївся, коли їздив з Славиком у Москву по продукти. Але Мишко не допитувався, чим об'ївся Кит. Важливо, що він справді-таки об'ївся, а це найголовніше і найприємніше. Завтра приїде лікар, дасть йому касторки або англійської солі, а зараз його треба покласти на місце Севи, якого вже тримали буквально силоміць.
Кита негайно ж поселили в челядню. Сева щодуху кинувся бігти від неї якнайдалі.
Коли «графиня» дізналася, що замість одного хворого в будинку з'явився інший, вона нічого не сказала. Повернулась і вийшла. Але незабаром приїхав лікар. А Мишко ж його не викликав.
— Що знову трапилося? — спитав лікар. Він зліз із дрожки і прив'язав коня до дерева, хоч при першому ж погляді на важкого, ледачого коня було зрозуміло, що він і сам не зрушить з місця.
— Ще один хлопець у нас серйозно захворів, — повідомив Мишко.
— Поглянемо, — похмуро промовив лікар, прямуючи до будинку.
Огляд Кита підтвердив, що він справді хворий. Лікар навіть припускав, що в нього дизентерія. Але Мишко пояснив, що такі розладнання шлунка у Кита бувають систематично, приблизно раз на два тижні.
Лікар виписав ліки і попередив, що хворому не можна майже нічого їсти, чим дуже засмутив Кита.
Потім, ще більше насупившись, лікар вийшов до «графині», яка чекала його біля веранди.
Про що вони там розмовляли, Мишко не чув. Через деякий час лікар повернувся зовсім похмурий і, від'їжджаючи, сказав:
— Хлопчик нехай лежить, доки я не дозволю йому встати. Тримайте його на суворій дієті. Він повинен вилежати. А на всякі побічні обставини не звертайте уваги.
З цього Мишко зробив висновок, що «графиня» сама викликала лікаря і вимагала, щоб він виселив дітей з будинку. Але нічого з цього не вийшло.
Наступного ранку «графиня» виїхала в місто. Звичайно, щоб наскаржитися на дітей і добитись їхнього виселення з садиби…
Ну що ж, нехай їде! Вона гадає, що Сєров сильніший за всіх, але помиляється. Під час її відсутності можна буде пробратися далі в будинок і оглянути бронзового птаха. Нічого поганого в цьому немає. Адже будинок не її власність, а державна. Вона всього-на-всього хранителька. Отже, це не житло, а народне добро. От і все.
Чергувати біля Кита призначили Славика і Бечку. Бечка сидітиме в челядні, а Славик — надворі. Обом було наказано в разі найменшої небезпеки подати сигнал двома короткими і одним довгим свистком.
Низькі масивні двері, на яких облупилась темно-коричньова фарба, ледве трималися на іржавих цвяхах і завісах. Хлопці відчинили їх і побачили невеличкий коридорчик, захаращений всяким мотлохом…
Китові теж хотілося побачити, що за дверима, але йому дали рисового відвару, і він одчепився.
Отже, коридорчик був завалений всяким мотлохом: тут були поламані крісла, перекошена етажерка, умивальник з тріснутою мармуровою дошкою і порожнім чорним овалом замість дзеркала, скрині, корзини, бочки. Але Мишко помітив, що середина коридорчика була звільнена від мотлоху і являла собою вузеньку доріжку, її, звичайно, зробила «графиня», щоб безшумно підходити до дверей і підслухувати, що робиться в челядні. Другий кінець доріжки упирався в залізні гвинтові сходи.
На всякий випадок хлопці накреслили схематичний план будинку. Ніша з бронзовим птахом виходила на фасад, ближче до його лівого кутка, а челядня була позаду будинку, ближче до правого. Таким чином, їм доведеться: по-перше, піднятись у мезонін, по-друге, із задньої половини будинку перейти в передню, по-третє, перейти будинок з правого кутка в лівий. Завдання не з легких, якщо треба потай, нечутно пробиратися в незнайомому будинку.
Доки двері в челядню були відчинені, можна ще було розрізнити накидані тут речі, але як тільки Мишко зачинив двері, коридорчик поринув у темряву. Світло тільки ледве-ледве пробивалося зверху крізь узорні прорізи в чавунних сходинах гвинтових сходів. І тому що тут, внизу, було темно, а вгорі світло, здавалося, що там є люди, і підійматись туди було боязко.
— Може, зробимо простіше? — прошепотів Генка. — Повернемось назад у двір, заліземо на веранду, потім карнизом доберемося до ніші. А то ж заблудимося у будинку.
— З двору не можна — побачать, — теж пошепки відповів Мишко. — А якщо боїшся, то залишайся.
— Нічого я не боюсь! — буркнув у відповідь Генка.
Мертва тиша панувала навколо. Не чути було навіть голосного плямкання Кита — мабуть, доїв рисовий відвар.
Намагаючись не зачепити нічого в темряві, хлопці підійшли до сходів. Першим почав підійматися Мишко, за ним Генка. Як тільки вони ступили на чавунні східці, сходи захиталися і забряжчали під їх ногами. Якщо в будинку хтось є, то обов'язково їх почує. Генці здавалося, що сходи зараз розваляться: незрозуміло ж, на чому вони тримаються. Сходи були дуже вузькі, круті, сходини являли собою маленькі металеві трикутнички. Генка оступився і подряпав коліно. В думці він кляв поміщицький лад, який прирікав дворових людей підійматися ось такими спіралями. Доводилось крутитися дзигою, одно плече впиралось у стіну, друге — в залізний стовп, а голова стукалась незрозуміло об що.
Нарешті вони піднялись на другий поверх. Тут вони знову побачили коридор, трохи більший за нижній. Широке, на всю надвірну стіну, вікно робило його схожим на галерею. На вікні, були густі переплетіння з різноколірного скла, здебільшого побитого. Хлопчики побачили подвір'я і сараї. Значить, вони все ще на задній половині будинку.
У коридорі було двоє дверей, високі і колись білі, одні — посередині, другі — в кінці.
Хлопці тихенько відчинили перші. Перед ними постав майже порожній зал, безладно обставлений старовинними меблями.
Під стелею висіла величезна люстра, на якій було безліч скелець. Високі стрілчасті вікна подекуди були забиті дошками, а подекуди завішені якоюсь подобою гардин. Крізь них видно було парк, садок, річку, а ось і прапорець на щоглі табору. Вигляд цього маленького гострокутного червоного прапорця, що час від часу коливався на слабкому вітерці, одразу заспокоїв і розвеселив хлопців. Вони вже не думали ні про яку небезпеку, їм здавалося, що вони грають у веселу, захоплюючу гру. Їм було весело при думці, що вони все бачать, навіть табір, але їх ніхто не бачить… До того ж вони добралися тепер до фасаду, а це вже щось значить.
У залі було троє дверей: одні — через які хлопці ввійшли сюди, і двоє по боках. Але бокові двері були замкнені. Хлопцям довелося повернутись у коридор і відчинити інші двері.
Вони вели в третій коридор, такий самий за розміром, як і другий, але тільки з одним круглим віконечком і невеликими одностулчастими дверима праворуч.
Хлопці відчинили їх і побачили дві невеликі суміжні кімнати. Перша була порожня, а друга замкнена. Хлопці зазирнули в замкову щілину і побачили ліжко з неприбраною постіллю, нічний столик, шафу, бюро з півкруглою кришкою і два великих м'яких крісла. Там, мабуть, була спальня «графині».
У тій кімнаті, де зараз стояли хлопці, вгору піднімалася сходова кліть. Забита з усіх боків дошками, вона нагадувала величезну дерев'яну коробку. Безсумнівно, вона вела в мезонін. Але починалася кліть у спальні «графині», а спальня була замкнена. Отже, «графиня» навмисне влаштувала тут свою спальню, щоб ніхто не міг піднятись по сходах у мезонін.
Хлопці спробували відімкнути двері в спальню, але вони не піддавались. У щілину видно було, що двері замкнені на два замки. Не ламати ж їх!
Тоді хлопці спробували, чи міцна дерев'яна обшивка на сходовій кліті. Дошки ледве трималися. Трохи натиснути ломиком — і вони відійдуть разом з цвяхами… Але у хлопців не було з собою ніякого інструмента. Мишко наказав Генці спуститися по гвинтових сходах униз, у нижній коридор, і пошукати там ломик.
— Навіть не ломик, а якусь залізяку, — сказав Мишко, — щоб її можна було просунути під дошки. Тільки обережно, тихо…
Генка незабаром повернувся з каміновими щипцями в одній руці і великим, хоч і поламаним утюгом — у другій. Хлопчики заклали щипці під дошки і, тихенько стукаючи по них утюгом, відірвали дві дошки.
Через утворену діру хлопці пролізли на сходи. Вони були дерев'яні, прямі, досить широкі і вели в мезонін — низьке квадратне приміщення, захаращене всяким мотлохом. Як і внизу, серед цього мотлоху була прокладена вузенька доріжка до вікон. Їх було троє: двоє крайніх — засклених, а середнє — закрите віконницями. Віконниці замикались простою іржавою защіпкою. Хлопці відкинули її, розчинили віконниці. В ніші стояв бронзовий птах.
Птах стояв спиною до хлопчиків. Висота його була близько метра, розмах. крил — метрів півтора.
Звідси було чудово видно всю навколишню місцевість. Усі підходи до будинку.
Табір був як на долоні. Маячили постаті дітей, і було цілком очевидно, що вони просто байдикують: одні бездумно сновигають туди й сюди, інші займаються чимось зовсім незрозумілим: метушаться, кудись біжать, їхня поведінка здавалась безглуздою і смішною.
Але не слід відвертати увагу. Треба якнайшвидше відкрити бронзового птаха.
Як і того разу, в музеї, Мишко двома пальцями правої руки спочатку обережно, а потім сильніше натиснув йому на очі.
Так і є! Голова птаха відкинулась назад. Отже, і тут тайник. Усе передбачено правильно, все точно!
Мишко засунув руку в тайник, намацав там папір і витяг його.
Це була згорнена трубкою звичайна калька з кресленням. Хлопці розв'язали стьожку і розгорнули креслення. На ньому були якісь лінії і цифри…
Але розбиратись зараз у кресленні не було часу. Треба забрати його з собою, перерисувати і до повернення «графині» покласти назад.
Хлопці закрили птаха, накинули защіпку на віконниці, спустилися на другий поверх, вставили на те ж саме місце дошки від сходової кліті і по гвинтових сходах добралися до челядні.
Тут вони щільно причинили двері і забили їх, намагаючись загнати цвяхи в свої попередні гнізда. Інакше «графиня» догадається, що двері відчиняли.
Кит давно з'їв свій рисовий відвар і лежав тепер, солодко примруживши очі і ліниво потягуючись. У челядні було темно і пильно. Крізь низенькі віконечка на підлогу падали тоненькі короткі сонячні промені, і в них роїлись тисячі порошинок.
— Ходімо, Славко, — сказав Мишко і непомітно кивнув йому на знак того, що все гаразд, — а ти, Бечко, лишайся тут. Зараз ми пришлемо тобі заміну.
— Пришліть чогось попоїсти, — простогнав Кит.
— Хочеш ти видужати чи ні? — розсердився Бечка. — Невже ти не можеш один день, лише один день побути на дієті?
— Не можу, — зітхнувши, признався Кит.
Залишивши їх сперечатися з цього приводу, Мишко, Генка та Славик вийшли з челядні.
Забувши про свою обіцянку прислати Бечці заміну, вони обігнули табір, вийшли в поле, забрались у невеличкий гайок, посідали там і почали розглядати креслення.
Це була калька розміром в звичайний писальний канцелярський аркуш паперу. На його краях були позначені сторони світу: П. П. З. С, тобто північ, південь, захід, схід.
Над другою літерою «П» був намальований фасад поміщицького будинку. Від нього вгору, точно на північ, піднімалась пряма лінія, що повертала спочатку на північний захід, потім на захід і далі знову піднімалась на північ. Там, де лінія кінчалась, були намальовані чотири дерева.
Над кожним відрізком шляху стояла цифра «1», а під кожним поворотом був позначений його кут: 135 градусів, ще раз 135 градусів і, нарешті, 90 градусів. Більш нічого на кресленні не було, якщо не брати до уваги малюнка бронзового птаха в правому верхньому кутку. Але птах означав усього-на-всього графський герб.
Хлопці мовчки розглядали креслення, потім перезирнулись. Вони не знали, вірити чи ні. Невже таємниця в їхніх руках? Адже з допомогою креслення вони безумовно все знайдуть!
Першим порушив мовчанку Генка. Зовсім спокійно, як само собою зрозуміле, він сказав:
— Усе гаразд. Можемо хоч зараз вирушати за скарбом.
— Гаразд то гаразд, зауважив Славик, — тільки незрозуміло, якими одиницями тут позначена довжина відрізків. «Один», а що означає «один»?
Генка поблажливо посміхнувся:
— Верстами. Колись усе міряли верстами.
— І аршинами, і сажнями… — заперечив Славик.
— Дивак, — засміявся Генка, — коли б аршинами або сажнями, то це було б поряд з будинком. А тут намальовано ліс, а ліс звідси саме за чотири версти. А втім, — Генка знизав плечима, — можна спочатку перевірити і за чотири аршини і за чотири сажні. Але я певен, що це версти. Вже якщо ховати, то ховати якомога далі.
Мишко запропонував не сперечатись, а міркувати логічно.
— Давайте міркувати логічно, — сказав він. — Значить, так: лічити треба починати від будинку, мабуть, прямо від того місця, де стоїть бронзовий птах. Згодні?
Хлопчики були згодні.
— Отже, — продовжував Мишко, — від будинку треба пройти точно на північ одну версту.
— Або аршин, сажень, а можливо, метр чи кілометр, — не здавався Славик.
— Можливо, — згодився Мишко, — хоч підтримую Генку: позначено, звичайно, у верстах. І давайте міркувати у верстах, умовно звичайно.
— Якщо умовно, тоді інша справа, — згодився Славик.
— І не перебивай, — коротко зауважив Генка. — Давай, Мишко, кажи далі.
Мишко продовжував:
— Будемо міркувати далі. Значить, проходимо точно на північ одну версту і повертаємо на північний захід під кутом сто тридцять п'ять градусів.
— Повернули… — підказав Генка.
— Повернули, — продовжував Мишко, — і пройшли ще одну версту…
— Тут знову повернули, — підказав Генка.
— Так, тут повернули прямо на захід під кутом знову сто тридцять п'ять градусів і пройшли ще одну версту. І вже тут…
— … повернули востаннє, — голосно і нетерпляче промовив Генка.
— Так, повернули востаннє під кутом дев'яносто градусів, пройшли прямо на північ ще одну версту і…
— … підійшли до чотирьох дерев, — вигукнув Генка, схоплюючись з місця, — встромили лопаточки в землю, підрили і знайшли все, що нам потрібно. І, може, навіть знаменитий алмаз Пансі.
— Не Пансі, а Сансі, — поправив його Славик. Хлопців охопив веселий і навіть буйний настрій.
— Подумати тільки, — реготав Генка, — ці дурники там шукають, шукають, риють, риють… Спітніли, бідолахи, схудли, все риють, а де треба рити, не знають. А ми знаємо.
Мишко не стрибав і не шаленів, як Генка. Він лежав горілиць і, самовдоволено посміхаючись, говорив:
— Так, тепер справа в наших руках. Звичайно, невідомо, що там. Навряд чи алмаз Сансі-Пансі. Але якщо так здорово закопали і так наполегливо шукають, то безперечно щось дуже цінне.
А Генка реготав.
— Ні! Але графиня, графиня! Береже це креслення, стереже його, леліє, все жде не діждеться, коли повалять радянську владу і повернеться її графин. А креслення вже у нас…
При згадці про «графиню» Мишка охопило збентеження. Якщо з допомогою креслення так легко знайти скарб, то чому «графиня» не зробила цього? Парубки ж копають у лісі з її відома, адже вона послала їм якісь мішки.
Про те ж саме подумав і Славик.
— Дивно, чому цього скарбу досі не знайшли, — сказав він. — Креслення лежить щонайменше шість років після революції, графиня про нього знає. Значить, знають і човняр, і парубки. А саме ж вони й копають у лісі.
— Вона всім їм морочить голову! — вигукнув Генка. — Невже не зрозуміло? Ми ж самі бачили, як човняр слідкував за графинею. Значить, він їй не довіряє. А чому? Та тому, що вона йому весь час вказує не ті місця і навіть не говорить, що в неї є креслення.
— А чому сама не викопає?
— Хіба ж така стара баба впорається? Хіба вона зможе викопати? А коли б і могла, то не хоче. Навіщо їй? Куди вона подінеться з коштовностями? Графиня зобов'язана зберегти їх до приїзду графина.
Славик згодився, що Генка, мабуть, правий. Мишко теж згодився. В думках у нього лишались деякі сумніви, але так хотілося вірити, що скарб тепер у них в руках, що їх пошуки щасливо закінчились, йому хотілось якнайшвидше переконатися в цьому. Він підвівся. — Не будемо гаяти часу і підемо зараз же за цим маршрутом.
Хлопці охоче погодились. Їм теж кортіло побачити місце, де заритий скарб.
— У мене крок — рівно аршин, — сказав Мишко, — так і мірятимемо. Тільки не збивайте мене.
— А лопати? — вигукнув Генка. — Треба лопати з собою взяти, інакше чим же ми копатимемо?
Але Мишко вирішив не брати лопат. Якщо їх з лопатами помітить човняр, то все загинуло. Копатимуть вони вночі. А зараз як слід запам'ятають місце і дорогу.
— Ну й даремно! — пробурчав Генка.
Йому дуже хотілося негайно ж почати копати.
Біля дверей у челядню вони побачили Бечку і тільки тепер згадали, що обіцяли прислати йому заміну.
— Неподобство! — кричав розлючений Бечка. — Півтори години чекаю! Це підлота по відношенню до товариша! Інший на моєму місці вже б давно втік. А ви користуєтесь моєю добросовісністю. Порядні люди так не роблять! Знущання над людиною!
Мишко сяк-так заспокоїв Бечку, відпустив його в табір і наказав прислати Ігоря. Все ще обурюючись, Бечка пішов.
З челядні долинав стогін голодного Кита. Але хлопці не звернули на нього ніякої уваги.
Мишко поклав компас на долоню і став перед фасадом обличчям на північ. Стрілка компаса стояла перпендикулярно до будинку.
— Умова, — сказав Мишко, — доки не дійдемо до повороту, жодного слова не говорити. А тепер гайда!
Хлопчики рушили. Мишко йшов попереду. Він відлічував кроки, намагаючись щоразу робити саме такий крок, який у нього дорівнює одному аршину. Це був звичайний рівний крок, який не викликав ні найменшого напруження. Разом з тим Мишко відчував, що коли він прискорить ходу, то це напруження з'явиться.
Прямо перед собою він тримав компас. А втім, сама алея вела хлопців прямо на північ.
Незабаром алея перейшла в польову дорогу. Але й вона, як вказував компас, вела точно на північ.
За точність відлічених кроків Мишко теж міг не турбуватись. Генка і Славик крокували за ним і зосереджено бубоніли цифри. Це одноманітне бубоніння заважало Мишкові, але він мовчав, боячись збитися з ліку. Кінець кінцем, коли Мишко заявив, що відлічив півтори тисячі, то в Генки виявилось дванадцять кроків зайвих, а у Славка восьми не вистачало.
Але дорога сама повертала на північний схід. Хлопці виміряли кут — сто тридцять п'ять градусів, півтора прямих кути. Так, не великим майстром на вигадки був старий граф. Далося взнаки аристократичне виродження.
Хлопці попрямували далі. Знову за Мишковою спиною почулось одноманітне бубоніння. Дорога йшла точно на північний схід. Здавалося, вона спеціально прокладена до того місця, де закопано скарб. Це була саме та дорога, якою вони з Жердяєм ішли на Голигінську гатку.
Пройшли ще версту. Дорога повернула на захід і знову під кутом сто тридцять п'ять градусів.
Генка витер з лоба піт:
— Усе йде як по маслу. Граф усе точно розписав.
— Маршрут досить примітивний, — зауважив Славик, — прямо дорогою.
— І правильно. Не захотів бити свої графські ніжки по ямах і вибоїнах.
Хлопчики пройшли ще версту на захід. Дорога круто, під прямим кутом, повернула на північ.
Нарешті вони пройшли останню версту. Дорога кінчалася біля самісінького узлісся. Далі стіною стояв ліс. Той самий, яким вони йшли на Голигінську гатку.
— Ясно, — сказав Генка, показуючи на дерева, — скарб закопано під цими чотирма березами.
Мишко і Славик теж поглянули на берези. Так, мабуть, тут. У всякому разі на цій галявині. Вона була нерівною, горбкуватою. У Мишка на мить майнула підозра, що тут уже копали, але свіжих слідів землі ніде не було, всі бугри заросли травою. Можливо, тут колись корчували пні. В усякому разі на кресленні вказано саме це місце. Отже, під одним з горбочків. Нічого, всім загоном вони тут усе перекопають. А граф, виявляється, не такий уже й простак! Всі шукають у лісі, а він закопав на самому узліссі, на зовсім видному місці, де ніхто й не догадається шукати.
Хлопці сіли на трапі. В лісі шуміли верховіття дерев, свистіли і верещали пташки. Десь далеко гавкав собака.
Генка гмукнув і прошепотів:
— А ті дурники на болоті шукають. Гей, шукачі скарбів!
— І все ж дивно, що вони копають саме в цьому лісі, — сказав Славик.
— І нічого дивного, — заперечив Генка. — Вони чули дзвін, та не знають, де він. У лісі! А де в лісі?
— А коли ми починатимемо? — спитав Славик.
— Я вважаю, відкладати не слід, — вставив Генка. — В середу ж має приїхати той тип у зеленому костюмі. А сьогодні вже п'ятниця.
— Відкладати не слід, — згодився Мишко, — але робити треба з розумом. Насамперед треба перемалювати креслення і покласти його на місце. Інакше графиня помітить і вживе застережних заходів.
— Згоден, — сказав Генка. — Але коли ж почнемо копати?
— Копати треба при свідках і представниках влади. Мало що там може бути, — заявив Мишко.
Генка був сам не свій. Як! Розповісти голові сільради? Він же зараз розповість Єрофєєву, а Єрофєєв — човняру.
— Про таку справу не скаже, — заспокоїв його Мишко. — Крім того, ми викличемо представників з повіту або з губернії. Адже скарб — це державне майно. Все має бути зроблено згідно з законом.
Генка засмутився:
— Завжди так! Ми провадимо всю роботу, піддаємо власне життя небезпеці, а в результаті приходить чужий дядя й пожинає лаври. Неправильно це!
Хлопці повернулися додому хоча й стомлені, але дуже веселі. Не кожному щастить розкривати ось такі таємниці, як вони розкривають уже вдруге: тоді — з кортиком, тепер — з бронзовим птахом.
Вони дійшли до поміщицького будинку. Мишко звелів Генці і Славикові йти в табір, а сам зайшов у челядню, щоб дізнатись, як почуває себе Кит, і взагалі перевірити, що там робиться.
У Кита сидів лікар. Побачивши Мишка, він сказав:
— Добре, що ти прийшов, йому, — він кивнув на Кита, — можна встати. Але він повинен дотримуватись якнайсуворішої дієти.
От так штука! Випускати звідси Кита зовсім не входило в Мишкові плани. Це означало б позбутись челядні, а, отже, можливості ще раз пробратися в будинок. А їм же треба покласти назад креслення. Мишко одразу ж зметикував, що відповісти:
— Він встане і зараз же обжереться. Ми його добре знаємо. Якщо треба дотримуватись дієти, то нехай лежить.
— Такий ненажера?
— Страшенний.
— Невже ти не можеш стриматись? — спитав лікар у Кита.
— Не можу, — зітхнувши, признався Кит.
— І все ж треба випустити його надвір, на свіже повітря, — сказав лікар, — а дієти нехай дотримується в порядку дисципліни.
Мишко в розпачі промовив:
— Якщо він встане, то все загине.
— Що загине?
— Взагалі… — спохватився Мишко. — Знову захворіє, а покласти його буде нікуди. Сюди, в челядню, нас більш не пустять. Доведеться тримати його в палатці. А ви самі кажете, що хворому в палатці не можна.
— Завжди знайдемо, куди хворого покласти, — відповів лікар, — а йому досить лежати.
— Можна встати? — спитав Кит, відкидаючи ковдру.
— Звичайно.
Не кажучи й слова, Кит встав з ліжка і, навіть не глянувши на Мишка, вийшов з челядні. За хвилину його дзвінкий голос уже було чути біля вогнища, де варився обід.
Мишко і лікар теж пішли в табір; лікар залишив там свого коня.
Ступивши кілька кроків по алеї, лікар обернувся. Мишко перехопив його погляд: він дивився на бронзового птаха.
— Що означає цей бронзовий птах? — спитав Мишко. — Стовбичить і стовбичить тут.
Лікар зняв пенсне, протер його, знову надів, закинувши за вухо кручену чорну нитку.
— Знаменитий птах, — засміявся лікар. — Через нього багато людей збожеволіло.
— Та невже? — спитав Мишко, затремтівши від радості: лікар щось знає.
— Давня і довга історія, — сказав лікар, — і, якщо правду сказати, нецікава.
— Розкажіть, будь ласка, — попросив Мишко. — У загоні всі дуже цікавляться давниною. Запитують, що за птах, а я нічого не можу відповісти.
— Довга, довга історія, — повторив лікар. — Іншим разом.
— Я вас дуже прошу, розкажіть, — благально промовив Мишко. — Ну хоч поки дійдемо до вашого коня.
— Гаразд, — згодився лікар, трохи сповільнивши ходу. — Історія загалом досить безглузда. Суміш панського самодурства з провінціальним романтизмом. Треба тобі сказати, що графи Карагаєви — древній, але зубожілий рід. Початок свій ведуть нібито від татарського мурзи, що виїхав у Росію із Золотої Орди. Але збідніли, оскуділи, особливо після того, як Єлизавета стратила якогось графа з сином і звеліла кинути їх у болото.
— Виходить, про Голигінську гатку це правда? — здивувався Мишко.
— Так, — підтвердив лікар, — історичний факт. Страчені і затоптані в гатку… Маєтки їхні були відібрані в казну, взагалі рід підтятий під корінь. Але завдяки вдалому одруженню одного з графів на дочці Демидова, рід Карагаєвих знову піднявся, графи заволоділи маєтками і копальнями на Уралі.
— Про це я щось чув, — сказав Мишко.
— Так от, — продовжував лікар, — в роду у них була пристрасть до коштовних каменів, просто манія. Особливо в останнього графа. Великий був любитель. І камені добре знав. Але фантазер і містифікатор. Він на широку ногу вів уральські розробки, але знаходив дріб'язок. А дріб'язку і ціна невелика. Вартість алмаза збільшується залежно від збільшення його розміру майже в геометричній прогресії. Знаходив він дріб'язок, а чутки поширював, ніби знайшов щось визначне. Під час перевірки все це виявлялось блефом. Так забрехався, що йому не тільки перестали вірити, а мало навіть не притягли до суду за якусь підробку. Взагалі вся його діяльність загрожувала розоренням. Саме тоді й почався цей процес. Син спробував оголосити старого божевільним. Навіть мене хотіли використати для цього, але їм не пощастило. Я їм мало всю справу не зіпсував. Так і бояться мене з того часу. А втім, знайшлися люди, які допомогли синові відсудити спадщину раніш, ніж батько помер. Старий граф поїхав за кордон. Але він не залишився в боргу і добре посміявся з свого невдячного спадкоємця.
Лікар і Мишко дійшли до дрожки. Лікар сів на неї, закурив і продовжував:
— Спадкоємець його, скажу тобі, був хоча й бельбас, але страшенний негідник. Досить непривабливу роль у справі відіграла й ця особа, — лікар кивнув на будинок.
— Графиня?
— Яка вона графиня? А втім, у свій час — красуня. — Лікар на мить замовк, якась тінь промайнула по його обличчю. — Красуня, — повторив він, — тільки від краси вже нічого не лишилося… Так от, молодий граф… його тут селяни називали Руп Двадцять… Він трошки шкутильгав від народження, хоча чоловік показний. І ось як батько йому помстився…
Лікар знову замовк, ніби пригадуючи всю цю історію, потім продовжував:
— Найдивовижніше те, що старий граф розповідав не тільки вигадки. Напередодні процесу він оголосив, що знайшов два алмази розміром майже п'ятдесят каратів кожен. І навіть показував ці алмази. Ніхто йому, звичайно, не вірив. Але алмази виявилися справжніми. Це підтвердили голландські ювеліри. І ось граф надіслав синові листа приблизно такого змісту:
«Один алмаз я взяв з собою, другий сховав. Якщо в тебе вистачило розуму вигнати мене з дому, то побачимо, чи вистачить у тебе розуму на те, щоб знайти цей брильянт. На місце, де він захований, вказує наш родовий герб». Ось приблизно що написав старий граф. Це була жорстока помста. Розшуки алмаза стали лихом і нещастям цієї сім'ї. Шукали його аж до революції, все тут перекопали, всі пересварилися, деякі збожеволіли, потруїлися і перестрілялися.
— І не знайшли його? — хвилюючись запитав Мишко. Він ледве стримався, щоб не вигукнути: «Я знаю, де цей тайник! Я знаю, де сховано алмаз!»
Лікар заперечливо хитнув головою.
— Тут таке було… Але ні, нічого не знайшли…
Намагаючись не показати свого хвилювання, Мишко спитав:
— Але ж граф написав, що це пов'язано з родовим гербом. Що ж він мав на увазі?
Він спитав про це, не підводячи очей: боявся, що викаже себе.
Лікар перекинув ногу через дрожку, сів на неї верхи, вийняв з шкіряної кишеньки батіг, який стримів там.
— Що він мав на увазі? Герб. Ось цього самого орла, — лікар показав батогом на фасад панського будинку, де в променях надвечірнього сонця золотився бронзовий птах. — Цей орел і мав дати відповідь.
Удавано сміючись, Мишко спитав:
— Як же орел може вказати? Він же безсловесний птах.
— Так, звичайно, але всередині цього бронзового птаха є тайник…
— Що ви сказали? — ледь чутно пробелькотів Мишко. Лікар поглянув на нього:
— Що з тобою?
— Ні, я просто так, — намагаючись оволодіти собою, неприродно посміхнувся Мишко. — Я ніяк не міг уявити, що всередині птаха може бути тайник.
— Авжеж, тайник, — підтвердив лікар, — і дуже простий. Треба натиснути птахові на очі, і голова його відкидається. Звичайна пружина…
Мишко приголомшено дивився на лікаря, а той спокійно, не помічаючи його стану, продовжував:
— У цьому тайнику лежить план, креслення. За планом виходило, що алмаз закопано в лісі, тут недалеко, приблизно за чотири версти… От і перекопали весь ліс, і досі ще є диваки, копають… Зараз, правда, трохи заспокоїлись, але є ще, копають…
— І всі знають про цей план? — пробелькотів бідолашний Мишко.
— Так, звичайно. Спочатку тримали його в секреті, але всі бачили, що вони копають у лісі. Потім це перестало бути таємницею. Копії креслення були майже в кожній селянській хаті…
— Але, може, може… це несправжній план, — промовив приголомшений Мишко.
— План один. Його всі тут напам'ять знали. Версту на північ, ще версту на північний захід, потім версту, здається, прямо на захід, не пам'ятаю вже, давно було. Цей план тут усі напам'ять знали, навіть частушки про нього виспівували:
Щось на зразок цього… — Лікар смикнув віжки. — От і вся історія… Ну добре… Значить, ви свого хворого стримуйте, не давайте йому багато їсти. Нехай дієти дотримується.
— Дієти… так… звичайно… — нічого не тямлячи, повторив Мишко, ошелешено дивлячись на широку спину лікаря в чорному сюртуці, що здригалася на вибоїнах дороги, на величезного коня, який важко ступав і ліниво одмахувався хвостом від мух і ґедзів…
Нічого не тямлячи і не розуміючи, Мишко повернувся в табір. Там панувала звичайна вечірня метушня. Діти готувалися до вечері, умивалися перед сном, мили ноги, складали гербарії і альбоми, готували постелі в палатках. Дівчатка виправляли помилки в зошитах своїх лікнепівців. Була та вечірня година, коли всі хоч і були стомлені за день, але не бажали, щоб день скінчився, коли особливо жваво, бо весь загін зібрався, день догоряє, і треба встигнути скористатися його останнім світлом.
Свої обов'язки Мишко виконував механічно. Думка про ганебну невдачу не виходила з голови. Так осоромитися! Отже, вени все робили даремно. І ці томливі ночі в музеї, і нічний похід на Голигінську гатку, і розшуки бронзового птаха в поміщицькому будинку, і відкриття тайника, і викрадення креслення — все це було ні до чого, марнування часу. А він же уявляв, що виявився розумнішим за інших… Тільки б ніхто не дізнався! Генка і Славик, звичайно, не базікатимуть — самі теж опростоволосились. Але як сказати їм правду? Адже авторитет кого буде підірваний назавжди.
А Генка і Славик, ні про що не догадуючись, були в чудовому настрої. Вони ходили обнявшись, таємниче перешіптувались і з добродушною поблажливістю поглядали на інших дітей: наївні дітлахи, граються собі і не знають, яка величезна, дивовижна, приголомшуюча таємниця незабаром буде їм відкрита!
Потім вони підійшли до Мишка. Генка таємниче прошепотів, що в одній книзі вони знайшли аркуш цигаркового паперу, яким в хороших книгах закладають малюнки, і якщо цей аркуш накласти на креслення, то все дуже точно перерисується. Мишко мовчки кивнув головою на знак того, що він дозволяє вирвати аркуш із книги і перенести на нього креслення.
Генка додав, що в цій книзі не один, а три таких аркуші і добре було б зробити три копії. Тоді кожний з них матиме креслення. На випадок, якщо якийсь загубиться. І взагалі корисно. В такій небезпечній справі можуть трапитися всякі несподіванки. До всього треба бути готовими.
Мишко згодився й на це.
Потім Генка заявив, що зараз уже темно. Креслення вони перемалюють завтра вранці, коли всі підуть у село. Мишко згодився. Славик зауважив, що його і Генку треба завтра обов'язково звільнити від роботи в клубі. Мишко не заперечував і проти цього. Він ні проти чого не заперечував. Однаково все марно. Але сказати хлопцям правду в нього не вистачало духу. Нехай уже займаються чимось, аби тільки ні про що не питали.
Прокинувся Мишко наступного ранку з головним болем, в тому розслабленому стані, який буває після безсонної і неспокійної ночі… Але, як завжди, він після сніданку вишикував загін і рушив з ним у село. Генка і Славик залишились черговими. Спеціально для того, щоб на дозвіллі перемалювати креслення.
Похмурі думки не залишали Мишка і в клубі. Ні в чому не беручи участі, він сидів і сумно поглядав на майбутніх піонерів. Вони були вже розбиті на ланки, знали закони і звичаї, завчили текст урочистої обіцянки, але ніяк не могли навчитись ходити в строю. Кожен знав, де правий і де лівий бік, але по команді «Направо!» — обов'язково повертався ліворуч, а по команді «Наліво!» — праворуч. По команді «Кругом» — усі натикались одне на одного і виходила «мала купа». Ходити в ногу і то не вміли. Що здавалося б простіше: «Лівою, правою, лівою, правою». Так ні, обов'язково зіб'ються. У одного крок великий, у другого маленький, один біжить вистрибом, другий ледве ноги переставляє, немов інвалід, третій тільки тим і займається, що наступає передньому на п'яти.
А як вони стоять в строю?! Один випнув живіт, другий виставив носки на піваршина. Накажеш не виставляти живіт — зігнеться в три погибелі. Хто прийшов босий, а хто в повстяках, і це в таку спеку! Даси команду «Рівняйсь направо!» — замість ліній виходить півколо: кожен вилазить наперед так, щоб як слід побачити правофлангового, хоча й пояснюєш, що треба бачити тільки п'ятого від себе.
А команда «По двоє розподілись». Ще не було випадку, щоб розподілилися без помилки. Той знову повторить «перший», той повторить «другий», а цей зовсім мовчить. «Ну кажи ж!» А він мовчить і, соромливо посміхаючись, дивиться на тебе. Особливо дівчатка. Соромляться вони, чи що?..
Але скільки не дивився Мишко на кумедні і незграбні повороти дітей, вони не могли відвернути його уваги від думки про креслення.
Добре, нехай креслення виявилось дурницею. Але ж щось є. Не тільки ж він, та й інші шукали і навіть досі шукають. «Графиня», припустімо, божевільна, з'їхала з глузду через алмази, але чоловік у зеленому костюмі — це факт, — його таємне листування з «графинею» теж факт. Убивство Кузьміна теж факт… Нехай немає ніякого скарбу, але ж ніякі алмази піонерам та комсомольцям і не потрібні. Їм тільки треба реабілітувати Миколу, довести, що він ні в чому не винен. Хіба ж вони відмовляться від цього тільки тому, що впіймалися на той же гачок із скарбом, на який уже попадалися десятки людей?..
Так роздумуючи, Мишко дивився на лужок, де марширували діти. Чому їм так важко дається стрій? Ось, наприклад, Муха. Він завжди нормально ходить, прудко бігає, а в строю чомусь шкутильгає, волочить ногу, припечатує один крок. Справжній «Руп Двадцять», як сказав лікар про молодого графа.
Одну хвилину!
Мишко навіть підвівся.
Але ж чоловік у зеленому костюмі теж шкутильгає і волочить ногу. Той самий чоловік у зеленому костюмі, якого вони бачили в музеї… Який таємно листується з «графинею»… Невже це і є молодий граф Карагаєв? Але ж усі графи втекли в Париж… А може, не всі? Можливо, він усе ще сподівається знайти алмаз, який так здорово заховав його батька… Цілком можливо! Тому він і не з'являється сюди — боїться, що його впізнають. А в середу приїде…
Тимчасом Генка і Славик почали знімати копії.
Насамперед треба було знайти рівну дошку, щоб накласти на неї креслення.
— Подумаєш! — сказав Генка. — Навіщо така точність? Ми ж уже навіть місце знаємо. Перемалюємо для формальності, і все.
Але Славик був педант. І до того ж добре креслив. Генці довелось поступитися. Рівної дошки вони не знайшли, зате відшукали картонну папку з написом «Справа», поклали її на пень і закріпили на ріжках камінцями. На папку вони поклали креслення, а на креслення — аркуш цигаркового паперу.
Славик почав перекреслювати. Стоячи за його спиною, Генка стежив за кожним рухом олівця, давав поради і всіляко підганяв Славика… І навіщо така скрупульозність?! Раз-раз — і готово! Але Славик не звертав на нього уваги і креслив дуже акуратно. Коли він почав перемальовувати зображення бронзового птаха, Генка сказав:
— Навіщо ти птаха перемальовуєш? Він нічогісінько не означає.
— Його нанесено — значить, я повинен його перемалювати, — відповів Славик, продовжуючи працювати.
А саме з птахом і було найбільше мороки. Все інше було простим: лінії, кути, повороти. А птах на кресленні був зображений хоча й дрібно, але дуже старанно. Точнісінько такий, як і на поміщицькому будинку.
— Знаєш, скільки ти з цим птахом проморочишся, — наполягав Генка, — і зовсім даремно. Він же намальований умовно, просто як герб.
— А може, й не умовно.
— Кажу тобі, що умовно. І нема чого з ним морочитись. Ми ж уже й так усе знаємо.
Але сумлінний Славик акуратно перемальовував птаха.
— Роби як знаєш, — пробурчав Генка, — але на кресленні, яке ти робитимеш для мене, будь ласка, не малюй. Не треба мені цього орла.
І він з великим невдоволенням стежив за Славиковою роботою. Морочиться з орлом цілісіньку годину! І це тільки на першому кресленні! Скільки ж він з усіма трьома копіями морочитиметься?
Нарешті Славик перемалював орла і почав заштриховувати його.
— Для чого ти його заштриховуєш? — розізлився Генка.
— Для того, що на кресленні заштриховано.
— Але ж він не весь заштрихований, — закричав Генка, — а ти його всього заштриховуєш!
— Правда, — розгублено промовив Славик, роздивляючись креслення.
Справді, в орла був заштрихований тільки тулуб. Голова ж його була замазана суцільною чорною фарбою, а лапи, навпаки, не зафарбовані і не заштриховані.
— Це я із-за цигаркового паперу прогавив: погано видно крізь нього, — засмучено промовив Славик. — Доведеться перемальовувати.
Генка спробував стримати його. Навіщо перемальовувати?! Все одно ж орел зображений умовно і зовсім не потрібний. Яка різниця, заштрихований він чи ні? А якщо Славик хоче перемальовувати, то нехай віддасть цю зіпсовану копію йому, Генці, а решту може перемальовувати як завгодно.
— Будь ласка, — сказав Славик, відшпилюючи зіпсовану копію, — можеш взяти, решту я зроблю правильно. Точно так, як на кресленні.
— Ну й роби на здоров'я!
Генка недбало згорнув одержану від Славика копію і поклав у кишеню.
— Обережніше, — зауважив Славик. — Якщо загубиш, то можуть бути великі неприємності.
— Не турбуйся, будь ласка, я ще ніколи нічого не губив.
Славик закінчив перекреслювати саме перед тим, як діти повернулися з села.
Після обіду Генка і Славик повернули Мишкові креслення і показали йому копії.
Мишко мовчки подивився на не потрібні тепер нікому аркуші. Бідолашний Славик, працював над ними півдня. І як акуратно все перемалював!
— А де ж третя копія? — спитав Мишко тільки для того, щоб виграти час.
— Вона в мене, — відповів Генка, — я взяв собі зіпсовану.
— Чим же вона зіпсована? — спитав Мишко, все ще не наважуючись сказати хлопцям правду.
Генка поклав свою копію поряд з іншими, показав, чим вона зіпсована.
— А втім, — сказав він, — зіпсована вона лише на думку Славика. Цей орел не має абсолютно ніякого значення. Просто емблема графського роду, як і бронзовий птах.
— Так, — підтвердив Славик, — може, штриховка не має значення, але, оскільки вона є, я вирішив точно перемалювати.
Мишко тимчасом пильно розглядав креслення.
Справді, птах тут нічогісінько не означає: ні місця скарбу, ні дороги до нього. Дорога зображена лініями і поворотами. Вони вчора перевірили цю дорогу, і все виявилося правильним. Крім того, як розповідав лікар, уже сотні людей з допомогою креслення намагалися знайти скарб, значить вивчили креслення вздовж і впоперек. Усе це так… Але чому птах по-різному розмальований? Хоч яким малим є його зображення, хоч як стерлося креслення, а все ж виразно видно, що розкраска різна: голова чорна, тулуб заштрихований, лапи білі. Що це означає?
— Чого ти так розглядаєш? — спитав Генка, з цікавістю і навіть деяким занепокоєнням стежачи за виразом Мишкового обличчя.
— Міркую: що означає птах? Для чого він тут і чому по-різному розмальований?
— Але ж, Мишко, — Генка навіть скривився від невдоволення, — яке це може мати значення? Цим гербам та сама ціна, що й орлам на царських п'ятаках: емблема! Хоч копійка, хоч дві, хоч п'ятак, а всюди двоголовий орел… Ні про що не говорить і нічого не означає… І що тут гадати? Адже ми вже знаємо, де закопано скарб… Треба не гадати, а піти і викопати його. От і все!
— Ти в цьому переконаний?
— У чому?
— В тому, що ми знаємо, де закопано скарб.
Генка розвів руками.
— Але ж ми там були вчора…
Мишко помовчав, потім, зітхнувши, сказав:
— Ніякого скарбу там немає.
Генка і Славик втупилися в нього очима.
— Так, так, — повторив Мишко, — немає, не було і не буде!
Генка і Славик продовжували дивитися на Мишка — Генка ошелешено, Славик запитливо.
— Чого ви витріщилися на мене? — спитав Мишко. — Немає там ніякого скарбу, от і все…
— Так… але… як же креслення, і графиня, і взагалі все? — пробелькотів Генка.
— Ніяка вона не графиня, — зневажливо відповів Мишко.
— Але звідки ти знаєш, що там нічого немає? — спитав Славик.
— А от звідки…
І Мишко переказав друзям розповідь лікаря.
Такий жорстокий удар! Хлопці здавалися самі собі жалюгідними, нікчемними дурнями, безглуздими фантазерами… Як вони тепер дивитимуться всім в очі? Щоправда, ніхто нічого не знає, але всі бачили, скільки багатозначної таємничості вони на себе напускали… І невже треба розлучитися з мрією розгадати таємницю, розкрити секрет, який ніхто до них не міг розкрити? Це було жахливо!
І як тільки Мишко все розповів, у нього стало легше на душі. Виговорився нарешті…
— Що ж, дуже прикро, — сказав, помовчавши, Славик. — А втім, цього треба було сподіватись: якщо всі шукають і давно шукають, то чому саме ми повинні знайти?
Мишко знизав плечима:
— Так завжди буває. Всі не можуть знайти, а потім хтось знаходить. Так могло трапитись і з нами. Але не трапилось.
Генці ніяк не хотілось розстатися з думкою про скарб. Він мало не плакав.
— Але ж скарб є, адже алмаз справді захований! Значить, треба його шукати.
— Де ж його шукати?
— Де?.. Хоч би в лісі, — непевно відповів Генка.
— Ліс уже весь перекопаний. Живого місця немає. Якщо алмаз існує, то він захований, тільки не в лісі. Можливо, звичайно, що графиня і цей чоловік у зеленому костюмі знають місце… До речі, знаєте, хто цей чоловік у зеленому?
Мишко висловив свої підозріння щодо чоловіка в зеленому костюмі.
— Ну звичайно, — гарячився Генка, — це графський син! Ясно, як шоколад. Приїхав по алмаз. І діє заодно з графинею.
Славик, вислухавши уважно товаришів, сказав:
— Коли б графиня знала, де заховано алмаз, то давним-давно викопала б його. Алмаз вміщується в шлунку — значить, вміститься і в кишені. Ні! І графиня не знає, і графський син, якщо він справді графський син, теж нічого не знає. Вони шукають, як і човняр і всі інші. Але ніхто не може знайти. І ми навряд чи знайдемо. Креслення було нашим єдиним шансом. І цей шанс відпав.
«Так, це правда, — думав Мишко, — ніхто не знає, де закопано алмаз. Ніхто не зміг відгадати загадки, заданої старим графом. Але ж загадка відгадується? Всі керувалися кресленням, лініями, а лінії нічого не означають, вони не що інше, як фальшивий слід. І справа, може, не в них, а в орлі. Адже вказати тайник повинен саме птах. А ніхто на нього не звертав уваги. Ось і не знаходили. Але ж у таких планах не може бути нічого зайвого, нічого випадкового. Все повинно мати свій смисл».
— Чого ти розглядаєш креслення? — спитав Генка. — Адже тепер зрозуміло, що він липа.
— Липа, — згодився Мишко, — але все ж дивно: чому орел по-різному розфарбований? Дуже дивно.
Хлопці знову втупилися очима в орла. Але він їм ні про що не говорив. Орел як орел.
Мишко пригадав слова Бориса Сергійовича про цього птаха, сумнів Коровіна з того ж приводу.
— Між іншим, не всі переконані, що це орел. Наприклад, Коровін має сумнів, а він народився і виріс на Волзі, де водяться орли. І Борис Сергійович твердить, що це не орел, а гриф. Вірніше, він сказав, що у птаха голова грифа.
— Голова, може, й так. А в усьому іншому — орел. Не турбуйся, вже хто-хто, а я знаю.
Генці справді можна було вірити. Якщо не брати до уваги фізкультури, то біологія була єдиним предметом, з якого він добре вчився. Він був навіть старостою біогуртка і працював у шкільному живому куточку.
— Звичайнісінький орел, — продовжував Генка, — щоправда, трохи більший за степового. Значить, беркут. Беркут-халзан.
— Гаразд, — сказав Мишко, — що б там не було, іншого виходу в нас немає. Маршрут виявився неправильним. Отже, греби розгадати штриховку. Креслення є у кожного. Давайте думати.
Генка жалібно примовив:
— У мене штриховка неправильна. Як же я думатиму?
Хлопці почали думати. А втім, думав увесь загін. Не про штриховку, а про бронзового птаха: кого саме він зображує? Це питання поставив Мишко. Адже в загоні є дуже знаючі товариші, можуть придумати щось істотне. Та й важко все тримати в секреті. Нехай уже хоч птахом займуться.
Незабаром весь загін поділився на дві групи.
Одна, очолювана Генкою, твердила, що це орел. Щоправда, у нього не зовсім звичайна голова, але це не більше як вільність художника.
Друга група, на чолі з Бечкою, вважала, що птах із родини грифів. Правда, у нього трохи короткувате занадто коренасте для грифа тіло, але це результат необізнаності того ж таки художника.
— Погляньте на форму голови, — говорив Бечка. — Хіба в орла буває така довга шия і така велика, плоска, плішива голова? Це може бути і кондор, і стерв'ятник, просто чорний гриф або сип білоголовий. Звичайно, коли б птах був у натурі чи хоч чучело, можна було б визначити по пір'ю і по кольору. Але голова безперечно вказує на те, що птах з родини грифів, а не з родини орлів.
— Ех ти, Бечка, Бечка! — заперечував Генка. — Де ти бачив таких маленьких кондорів? У кондора розмах крил досягає трьох метрів, а в цього немає і двох. Згоден, голова трохи дивна. Але в усьому іншому — орел. Так званий «орел справжній». До цієї родини належать: беркут, він же халзан, орел-могильник, він же карагуш, трохи менший за беркута, потім степовий орел, він же орел-курганник. Є ще підорлики, канюки, саричі, але вони маленькі. Так що безсумнівно це орел справжній.
Обидві групи сперечалися з ранку до вечора. Для доказів згадували зовнішній вигляд птахів, їх спосіб життя, спосіб гніздування, виховання пташенят, харчування. Добралися навіть до романів, у яких розповідалось, як птахи заносять у пазурах не тільки дітей і ягнят, а навіть коней і мисливців у повному мисливському спорядженні.
Сперечалися запекло, тим більше, що групи очолювали найзапальніші сперечальники: Генка і Бечка. Вони мало не побилися. Генка обізвав Бечку сипом білоголовим, Бечка Генку — халзаном.
— Ей, сип білоголовий, — кричав Генка, — іди сюди, посперечаємось!
— Катай далі, халзан нещасний! — відповідав йому Бечка.
— Як вам не соромно! — стримував їх Мишко. — Невже не можна дискутувати спокійно? Ми займаємось серйозним дослідженням, а ви переходите на особи. Уявіть собі, що було б, коли б справжні вчені теж так лаялись. На що перетворилася б Академія наук!
— Чого він мене сипом обізвав? — виправдувався Бечка.
— А хто почав? — заперечував Генка. — Ти ж мене перший обізвав халзаном. Цілісінький день тичеш: халзан, халзан… Який я тобі халзан!
Халзан… Халзан… Знайоме слово… Мишко поглянув спочатку на Генку, потім на Бечку… Халзан… Халзан…
— Ти кажеш — халзан? — перепитав Мишко.
— Так, халзан, — відповів Генка.
— Це беркут?
— Ну звичайно. Беркут, або халзан.
Халзан! Але ж так називається річечка. Та сама, на якій вбили Кузьміна… Халзан! Звідси і Халзін луг… Той самий, куди їздили Кузьмін з Миколою…
Мишко так сторопів від несподіванки, що Генка занепокоєно спитав:
— Ти що? Захворів?
— Халзан, — пробурмотів Мишко. — Халзан…
— Ну звичайно, халзан, — не розуміючи повторив Генка, пильно дивлячись на Мишка.
А той продовжував бурмотіти:
— Халзан… Халзан… Річка…
Генка розвів руками:
— Що ти бурмочеш? Халзан, ну й хал… І раптом Генка сторопіло подивився на Мишка. Потім він прошепотів.
— Халзан…
Його голос поступово підвищувався:
— Халзан… Халзан…
Він підскочив і ляснув себе по колінах:
— Халзан! Хай йому дідько! Халзан!
Але Мишко вже отямився:
— Спокійно! Без паніки! Значить, халзан?
— Ну звичайно, халзан, — таємниче зашепотів Генка. — Я відразу подумав: орел — халзан і річка — Халзан.
— Відразу ти, мабуть, нічого не подумав. А зараз, дивлячись на мене, догадався. І не хвастай.
Генка навіть образився:
— Але ж я перший сказав про халзана. А цей сип білоголовий, — він зневажливо глянув на Бечку, — товче про своїх грифів, тільки й товче…
Отже, знайдена перша ланка, можливо, найважливіша. Секрет бронзового птаха в ньому самому, а не в фальшивому маршруті, який спантеличив стількох людей.
І є перший орієнтир — річка Халзан. У районі річки закопано скарб. Тепер зрозуміло, чому на Халзіному лузі вбито Кузьміна. Вбивство пов'язане з скарбом. І це доводить безневинність Миколи Рибаліна — Микола ж ніякого алмаза не шукав. Правда, це знімає підозру і з човняра — він же шукає в лісі і, мабуть, нічого не знає про Халзан. Ну що ж… Кінець кінцем головне — виправдати Миколу. А знайти справжнього винуватця — це вже інша справа. Може, він виявиться, коли вони розшукають скарб. Але де ж шукати на річці? Вона хоч і неглибока, але досить довга. На нових картах, мабуть, не поначена, а на старих тягнеться далеко, через кілька повітів.
Отже, бронзовий птах має дати ще якісь вказівки, безумовно пов'язані з назвами орлів, так само як і річка Халзан.
Генка, знанням якого Мишко тепер дуже довіряв, знову перерахував усіх відомих йому орлів. Деякі дуже підходили. Особливо орел степовий, він же курганник. І якщо ця назва означає те ж саме, що й халзан, то виходить такий ланцюг: річка Халзан — степ — курган. Слово честі, здорово! Оце так Генка, розуміється на птахах! Не те що Бечка. Значить, біля річки, в степу, є курган, у ньому сховано скарб. Чудово, просто здорово!
— Абсолютно правильно, — авторитетним тоном підтвердив Генка, — абсолютно правильно і логічно. Халзан — степ — курган. А всякі грифи тут ні до чого. Хоч трохи грамотний орнітолог[1] ніколи не сплутає цих двох видів. Орел є орел, гриф є гриф. Халзан — східна назва беркута, але ми знаємо, що рід Карагаєвих походить із Золотої Орди. Монголи жили в степу і, напевне, насипали кургани. Значить, і з погляду зоології, і з погляду етнографії все абсолютно правильно. Треба йти на Халзан.
Але Славик, який завжди сумнівався, заперечив:
— Припустімо, що все це так. Річку ми знаємо — Халзан. Але степ? Ніякого степу тут немає. Припустімо, що рівнина і є степ. Добре. А курган? Який курган? Їх тут безліч, але ми їх бачили тільки на правому березі Утчі. І всі вони давним-давно розкопані. Навіть експедиції перестали їздити.
— Завдання, звичайно, не з легких, — згодився Мишко, — але в такому ділі і не буває легких завдань. Завтра рано-вранці вирушимо на Халзан.
— Зваж на те, що завтра вівторок, а в середу приїжджає цей тип Карагаєв.
— От і постараємось усе відшукати до його приїзду.
Ледве дочекавшись ранку, хлопці вирушили на Халзан. Звичайно, вони нічого не боялись. Але йти місцем, де недавно вбито людину, було страшнувато.
День випав похмурий. Поривчастий вітер гнав по небу кошлаті, розріджені хмари, нагинав верховіття дерев, хилив траву до землі. Часом він дув так сильно, що важко було йти… Але хлопці йшли грузьким лугом уздовж берега Халзану.
Це була обміліла, майже висохла річка. Повесні вона розливалась широко, тим більше, що текла низиною. Але зараз перетворилася на маленький струмочок, який дуже заріс і став зовсім непомітним між кущами і високими травами. Тільки в деяких, дуже затемнених місцях видно було, як по його дну біжить світленька течійка води.
Вигляд такого незначного струмочка зовсім не в'язався ні з його гучною назвою, ні з таємничою і фатальною роллю, яку він відігравав протягом усієї історії. Але хлопчиків це не бентежило. Особливо Генку. Він упевнено крокував лугом і поглядав на всі боки пильним і глибокодумним поглядом людини, від знань якої залежить успіх справи. Власне кажучи, коли б не він, то нічого б і не вийшло. А ще кажуть, що він неоднаково вчиться. Що ж з того, що неоднаково? По-справжньому обдарована людина не може однаково вчитись: її талант скерований в одну сторону на шкоду іншим сторонам. От Мишко і Славик добре вчаться майже з усіх предметів, а все ж, коли треба було розібратися в орлах, то розібрався не хто інший, як він, Генка.
Так роздумував Генка, бундючачись і пишаючись у думці від усвідомлення своєї незвичайності. Ця переконаність була такою сильною, що він навіть не висловлював її вголос, вважаючи, що такій людині, як він, особливо в дану хвилину, личить солідне мовчання. Мишко, що не був переконаний в успіху експедиції так, як Генка, все ж не втрачав надії. Душа його жадала успіху, але, щоб не розчаруватися, він готувався до гіршого. Завжди треба готуватися до гіршого. Вони можуть сьогодні нічого не знайти. Але не все ще загинуло. Вони шукатимуть. Важливо шукати і не втрачати надії.
Славик був настроєний скептично. Він вважав себе реалістично мислячою людиною. Різні таємниці, загадки, таємничі історії здавалися йому прийшлими з потойбічного світу. А тому що в існування потойбічного світу він не вірив, то багато чого приписував буйній фантазії своїх друзів. Але він не відставав від друзів, бо був хорошим товаришем.
Хлопці пройшли вже версти зо три. Місцевість поступово підвищувалася, земля ставала сухішою, кам'янистішою, струмок визначився чіткіше. Зустрічалися великі валуни і камені. Але наскільки сягало око, не видно було жодного кургана.
Коли вони пройшли ще версти дві, дорогу їм заступила велика скеля.
Це був самотній стрімчак, величезний валун, що несподівано встав на цій досить рівній місцевості. Біля його підніжжя лежали великі, порослі мохом камені.
Але зразу ж за скелею струмочок зник, ніби крізь землю провалився.
Хлопці видерлися на скелю. В темнуватому серпанку похмурого дня перед ними відкрилась одноманітна, нудна панорама безмежної рівнини. Поля, поля, поля… Якщо навіть вважати ці поля степом, то все одно: на ньому не було жодного кургана.
— І все ж тут десь є курган, — категорично заявив Генка.
— Ні, немає ніде, — заперечив Славик.
— Значить, треба йти вперед.
Славик нахилився до підніжжя скелі.
— Поглянь, струмок кінчився. Можливо, Халзан витіпає з-під скелі, може, тут його початок. Куди ж ми підемо?
Деякий час хлопці мовчки стояли па вершині скелі. Вітер то вщухав, то знову налітав, підвиваючи і висвистуючи.
Нарешті Мишко сказав:
— Ти, Славко, неправий. Я бачив карту. Початок Халзану значно далі. Мабуть, тут він дуже обмілів або тече під землею, а за скелею знову вибивається на поверхню…
Генка ухопився за цю думку:
— Правильно. Може, скарб закопано в землі десь поблизу.
— А як же курган? — спитав Славик.
— Це так… Я й забув про курган.
— Так от, — продовжував Мишко, — якщо ми пройдемо далі, то напевне знову натрапимо на Халзан. Але… але біда в тому, що тут, біля скелі, мабуть, кінчаються колишні графські володіння. Пам'ятаєте карту в музеї? Графська земля лежить між Утчею і Халзаном. Не тягнеться ж вона без кінця-краю. І зрозуміло, що граф закопав алмаз на своїй землі. А на його землі немає жодного кургана. Ось у чому біда. — І Мишко сумно додав: — Славик правий: далі йти немає рації.
Почуваючи себе винним перед друзями в тому, що він виявився правим, Славик висловив таке припущення:
— Може, граф мав на увазі не орла-курганника, а орла-могильника. Тоді треба тільки знайти могилу на Халзані.
Але з вершини скелі не було видно ні могили, ні кладовища.
Невдача дуже засмутила хлопчиків. Невже вони помилились і з орлом? А вже кінчається вівторок. Завтра з'явиться чоловік у зеленому костюмі, а вони нічого не знайшли.
У таборі на них чекала новина: приїхав Борис Сергійович з розпорядженням із Москви про передачу садиби комуні. Разом з ним приїхали Коровін і ще два вихованці дитячого будинку, майбутні комунари.
Приголомшуюча новина! Все-таки відвоювали садибу! Мишко побіг розшукувати Бориса Сергійовича. Але він знайшов тільки Коровіна. Борис Сергійович пішов у сільраду.
Коровін і обидва вихованці дитбудинку обмірювали рулеткою сараї.
— Ну як, — привітав їх Мишко, — відвоювали-таки садибу?
Коровін засопів, потім відповів:
— А то ж як… Забрали, і все. Наркомос розпорядження дав.
— А будинок?
— І будинок. Тільки старуха попросила Бориса Сергійовича почекати до четверга.
— Чому?
— Хто ж її знає… Попросила, і все. Борис Сергійович згодився. Він їй і роботу в комуні запропонував. Нехай, каже, працює.
— А вона що ж?
— А нічого.
— Залишиться?
— Куди ж їй, старій, подітись…
— Чому ж вона все-таки попросила відкласти до четверга? — допитувався Мишко.
— А хто ж її знає, — знизав плечима Коровін. — Ну, хлопці, давай, тягни шнур… Нам сараї сьогодні закінчити треба, завтра землю обмірюватимемо.
І хлопці знову взялися за роботу.
Мишко добре розумів, чому старуха зволікає передачу будинку. Завтра має приїхати Карагаєв, от вона й хоче порадитись: а може, треба щось винести з будинку.
Але про свої догадки Мишко не сказав ні Коровіну, ні Борисові Сергійовичу. Коли Борис Сергійович прийшов із сільради, Мишко лише спитав у нього:
— Як же вам пощастило побороти Сєрова?
— Ну вже й Сєров! — Борис Сергійович похитав головою. — Шило!
— Яке шило?
— Те, що про вас замітки писало.
— Значить, він?
— Він самий… Звичайний хабарник. Куркулі не хотіли комуни. Розуміли, що доведеться землю віддати, яку вони незаконно захопили, от і підкупили Сєрова. За хабар він видав охоронну грамоту на садибу, хоч ніякої історичної цінності вона не має. Словом, Сєрова вже прогнали з губвно.
— Он воно що… — протягом сказав Мишко. — Виходить, це справа рук Єрофєєва. А я думав, що графині…
Борис Сергійович знизав плечима:
— Графиня… Вона теж була зацікавлена. Очевидно, хотіла зберегти садибу для старих господарів. Саме вона і звела Єрофєєва з Сєровим. Справа в тому, що дружина Сєрова — її рідна сестра.
Тільки зараз Мишко зрозумів, кого нагадувала йому дружина Сєрова. Ну звичайно ж, «графиню». Точно! Тільки ця стара, а та молодша…
Мишко подумав про те, як добре зробив він, що не піддався на вмовляння і погрози Сєрова. Адже коли б він його послухав і вивів звідси загін, то об'єктивно допоміг би куркулям і колишнім поміщикам. А він же одразу розгадав Сєрова, одразу відчув його нещирість і ворожість. Значить, у нього, Мишка, є політичне чуття. Адже і Єрофєєва він теж розгадав, одразу ж зрозумів, куди гнуть куркулі… Але, звичайно, все набагато складніше, ніж йому уявлялось. Тут ланцюг: Сєров, Єрофєєв, «графиня», човняр, Карагаєв… Можливо, що у кожного з них своя мета, але їх об'єднують спільні інтереси. І, звичайно, все це має відношення і до вбивства Кузьміна і до обвинувачення Миколи Рибаліна.
Розповісти Борисові Сергійовичу про Карагаєва чи не треба?
Звичайно, для Бориса Сергійовича важливо знати, що тут заявився колишній хазяїн садиби. А що як цей чоловік у зеленому зовсім не графський син, зовсім не Карагаєв? Хлопці вже стільки разів помилялись. Мишко боявся помилитися ще раз, боявся набазікати чогось зайвого. Краще завтра переконатись, що це справді граф, і тоді вже розповісти.
— Майте на увазі, — сказав він, — Єрофєєв і інші куркулі все одно шкодитимуть комуні.
Борис Сергійович розсміявся:
— А ми й не розраховуємо на їхні симпатії. І не потребуємо їх. Ми не боїмося куркулів. Це вони нас бояться. Вони чудово розуміють, що їм доведеться віддати те, що вони захопили при допомозі різних незаконних махінацій. І командувати тут, в селі, ми їм не дамо. Вони це добре розуміють і тому чинять опір і чинитимуть. Якщо хочеш, зможеш у цьому сьогодні переконатись.
— А що сьогодні буде?
— Сьогодні ввечері сходка. Приходь із своїми товаришами. Одержите наочний урок класової боротьби.
Загін прибув на сходку в повному складі. Всім було цікаво. До того ж сходка відбувалась у клубі, господарями якого діти до деякої міри почували себе: адже вони його побудували.
Звичайно на сходку збиралися лише чоловіки, а тепер з'явилось усе село: і чоловіки, і жінки, і діти. Було задушливо, але багато хто сидів у кожухах і валянках. Хмаринки сизого тютюнового диму пливли під дерев'яні крокви. Стелі не було. По суті, це був великий сарай.
На сцені стояв маленький стіл, накритий червоною матерією. За ним сиділи голова сільради Іван Васильович і Борис Сергійович. Голова підвівся, попросив, щоб було тихо і сказав:
— Громадяне! — Він завжди на сходках чомусь говорив не «громадяни», а «громадяне», мабуть, для урочистості. — Громадяне! Починаємо збори. Є постанова центральної влади. Значить, у колишній панській садибі організувати трудову комуну для дітей із числа колишніх безпритульних товаришів. Значить, слово для інформації має директор Борис Сергійович. І просьба, громадяне, не курити.
Але всі продовжували курити.
Борис Сергійович підійшов до рампи. Всі замовкли і втупилися в нього очима.
— Товариші, — сказав Борис Сергійович, — комуна організовується з числа колишніх вихованців дитячого будинку. Всі вони в минулому безпритульні, а деякі навіть і малолітні злочинці. Кажу вам проще відверто, щоб усі були в курсі справи…
Він замовк. У залі наростав глухий гомін. Спочатку це був тихий, стриманий говір багатьох людей у різних місцях клубу. Потім усі заговорили разом, загомоніли, захвилювались. І нарешті пролунав несамовитий жіночий крик:
— Вони й нас тут усіх пограбують і переріжуть…
Це вигукнула жінка з дитиною на руках, уся нібито обгорнута великою квітчастою хусткою.
— Так, товариші, деякі з них були малолітніми злочинцями, — продовжував Борис Сергійович, але це було колись. За декілька років, проведених у дитячому будинку, діти стали зовсім іншими. Вони оволоділи різними професіями, знають і люблять свою справу, навчилися поважати колектив. Коротше кажучи: я ручаюсь за кожного. І ось побачите: у вас з комунарами встановляться якнайкращі стосунки. Вони вас не скривдять, і я сподіваюся, що й комунарам не доведеться ображатись на вас.
Але в міру того як говорив Борис Сергійович, гомін знову наростав. Мишко уважно спостерігав за зборами і бачив, що куркулі хоча й не кричать, але будоражать усіх. Вони сиділи навколо Єрофєєва і крамаря маленькою, але згуртованою і злою купкою, усвідомлюючи, що симпатії більшості учасників сходки на їхньому боці, бо всі не хочуть тут комуни, бояться її, бояться комунарів, про яких їм наговорили всіляких жахів.
І Мишкові було шкода Бориса Сергійовича, що самотньо стояв на сцені віч-на-віч з ворожим натовпом, який не хотів його слухати і переривав на кожному слові злобними і глузливими вигуками. Він усією душею співчував Борисові Сергійовичу, але нічим не міг допомогти йому…
А збори галасували, кипіли, вирували. Особливо хвилювалися жінки.
— Не треба нам вашої комуни! — кричали вони. — Все одно виженемо бандитів! Ідіть, звідки прийшли!
Голова Іван Васильович підвівся і крикнув:
— Спокійно, громадяне, спокійно! Вислухаємо товариша, а потім обговорюватимемо. Жінки! Тихо! А то виведу!
Йому відповів задирливий жіночий голос:
— Спробуй виведи!.. Ми тебе самого виведем!..
У залі вибухнув сміх. Але галас не стихав, навпаки — ще більше посилився…
Борис Сергійович стояв на сцені, навіть не роблячи спроби щось сказати, тільки обводив збори суворим поглядом з-під окулярів…
І тоді Мишко, Генка, Славик і решта дітей зробили те, що вони звичайно робили на шкільних зборах, коли зчинявся такий самий неймовірний гармидер: вони хором почали скандувати:
— Ти-ша!.. Ти-ша!.. Ти-ша!
Спочатку їхні голоси губилися в загальному гомоні, але, коли до них приєднались інші діти, не тільки з табору, але й багато сільських, вони перекричали всіх.
Це було таким новим і несподіваним для зборів, що всі замовкли і, нічого не розуміючи, втупилися в дітей. Вони скандували: «Ти-ша!.. Ти-ша!..» — а всі зачудовано дивилися на них.
Потім Мишко подав знак, і діти перестали кричати так само несподівано, як і почали…
Борис Сергійович скористався з тиші, що наступила внаслідок загального збентеження, і сказав:
— Адже й у вас є діти. От вони сидять поряд з вами. — Він обвів уважним і докірливим поглядом жінок, що сиділи з дітьми попереду, і продовжував: — Ваші діти сидять біля вас. Ви їх любите і піклуєтесь про них. Після зборів вони прийдуть додому, де в них є і їжа, і постіль, затишок, ласкава, дбайлива материнська рука. Чому ж ви так жорстоко ставитесь до тих, кого війна, розруха і голод позбавили всього — і дому, і сім'ї, і батька, і матері? Я питаю: чому ви такі жорстокі і несправедливі до них? Чим вони завинили перед вами?
І він замовк, чекаючи відповіді на своє запитання. Та відповіддю йому була загальна мовчанка. Всі уникали погляду Бориса Сергійовича. А в деяких жінок навіть сльози навернулися на очі. Але вони ховали ці сльози і робили вигляд, що, сякаються.
Хлопці торжествували. Здорово він сказав! Сильно вийшло!
Суворим і переконливим голосом Борис Сергійович продовжував:
— Країна наша бідна. Але Радянська влада зробила все для того, щоб повернути дітей до життя, виховати з них чесних трудівників. І в цій великій і благородній справі ніхто не зможе нам перешкодити. Ні ті, що чекають повернення поміщиків і бережуть для них садиби, ні ті, що незаконно заволоділи землею і експлуатують інших селян. — І він суворо поглянув у той бік, де сидів Єрофєєв.
І всі, хто був у залі, теж повернулися туди.
— Коротше кажучи, — підсумував Борис Сергійович, — організація комуни — вирішена справа. І нікому не вдасться це рішення змінити. Воно остаточне. Я прийшов сюди не для того, щоб просити вашої згоди, а для того, щоб усім нам подумати про те, як ми разом житимемо і працюватимемо. Хочете ви обговорювати це питання — будь ласка. Не хочете — я можу піти. Але комуна буде.
Слово попросив Єрофєєв. Він вийшов на сцену, зняв картуз, оголивши лису голову, і сказав:
— Дуже правильно сказав товариш представник про діток. І ми теж хочемо, щоб усе було по-божому, по справедливості. Щоб, значить, і ми нікого не скривдили, і нам щоб ні від кого кривди не було. А от про землю товариш представник нічого не сказав. А з землею ж як буде — от питання.
— Ні на чию землю комуна не претендує, — відповів Борис Сергійович, — комуні відійде та земля, що належить державі і якою незаконно користуються громадянин Єрофєєв та деякі інші громадяни. Хіба вам, громадянине Єрофєєв, належить володіти майже сотнею десятин землі?.
— Не я, а вся громада користується, — відповів Єрофєєв і широким жестом обвів зал, показуючи, що всі ті, що сидять тут, користуються цією землею.
Але та сама жінка в хустці, що кричала про комунарів, раптом вигукнула:
— Ти чого на нас показуєш? Ми цієї землі і не нюхали! Все собі заграбастав!
Не звертаючи на неї уваги, Єрофєєв продовжував:
— Володіємо на законній основі. На те й папір з губернії маємо.
Борис Сергійович суворо подивився на Єрофєєва і сказав:
— Тепер, громадянине Єрофєєв, відомо, скільки вам коштував цей папір.
Єрофєєв кинув на нього насторожений погляд, потім розвів руками.
— Про це нам нічого не відомо.
— Так буде відомо, — коротко відповів Борис Сергійович і, звертаючись до залу, спитав: — Громадяни, хто ще користується цією землею, просьба встати.
Ніхто не встав. Усі мовчали. Тільки один дідусь стиха промовив:
— Хто ж нею користується… Відомо хто…
Єрофєєв раптом простягнув руки вперед, повернув їх долонями вверх і сказав:
— Цими руками земля оброблена. Хіба я не трудящий?
Жінка в хустці схопилася з свого місця і закричала:
— Який ти трудящий? Ти цими руками тільки гроші рахуєш! Закабалив тут усіх, а тепер трудящим прикидаєшся!
Знову заговорили всі разом. Але тепер загальне обурення було спрямоване проти Єрофєєва, крамаря та інших куркулів. Висловлювали давні образи, пригадували несправедливості й приниження, яких зазнали всі від місцевих багатіїв. Мишко дивився на матір Жердяя: от кому б виступити й розповісти, як Єрофєєв підбивав зрадити власного сина. Але Марія Іванівна мовчки сиділа в кутку, лише повертала зажурене обличчя до тих, хто виступав, а сама нічого не говорила.
Голова Іван Васильович постукав долонею по столу:
— Громадяне! Досить сперечатися! Питання ясне: бути тут трудовій комуні з числа колишніх безпритульних товаришів. А те, що деякі свою власну шкуру захищають, так це їхня особиста справа. Все трудове селянство — і котрі бідняки, і котрі середняки — палко бажають помагати спільній справі. А тому просимо Бориса Сергійовича доповісти, як передбачається організувати роботу комуни. В якому, значить, напрямку і яка від нас потрібна допомога.
Борис Сергійович розповів, чим займатимуться комунари, що сіятимуть, які посадять сади, які в них будуть майстерні і допоміжні підприємства, яку вигоду від цього матиме навколишнє населення.
Усі мовчки й уважно слухали його. Можливо, він і не всіх прихилив на свій бік, але більшість відчувала, що справжня правда — на його боці, а не на боці тих, хто експлуатував їх.
А діти тріумфували. Промова Бориса Сергійовича здавалась їм чудовою. Він намалював таку привабливу картину розвитку комуни, що, слухаючи його, їм хотілося теж стати комунарами, залишитись тут і створювати на новому місці нове господарство, «нового, — як висловився Борис Сергійович, — комуністичного типу…»
Збори закінчились. Уже настала ніч. Дощ перестав. Небо проясніло, на ньому світилися міріади зірок. І тільки тоді, коли діти зачіпали в темряві дерева та кущі, на них дощем падали застряглі на листі і гілках краплини.
Борис Сергійович і Мишко йшли позаду всіх. Попереду, з темряви, долинали крики і перегукування дітей, дзвінкий сміх Зіни Круглової, скривджене бурмотіння Кита, обурений голос Бечки.
— Скажіть, Борисе Сергійовичу, — спитав Мишко, — якби раптом з'явився колишній власник садиби, міг би він перешкодити комуні?
Борис Сергійович засміявся:
— Як же він перешкодить? Садиба конфіскована і належить державі.
— А ви не знаєте, де вони, колишні графи?
— Старий граф ще до революції виїхав за кордон, а молодий невідомо де. А втім, яке це має значення?
Мишкові дуже хотілося розповісти, яке це має значення, але він стримався. От, якщо завтра він переконається, що чоловік у зеленому і є граф Карагаєв, тоді він і розповість.
— А ви не цікавились їхнім гербом? — спитав Мишко. — Вірніше, я хотів спитати: який саме птах зображений на гербі?
— На гербі зображений орел. І якщо визначати по голові, то це орел-ягнятник, він же орел-бородач. Щось середнє між орлом і грифом, так би мовити перехідний вид. Правда, спеціалісти, до яких я звертався, твердять, що тулуб — звичайного орла, але голова напевно орла-ягнятника. Ось, — він витяг записну книжку, — в мене записані ознаки: «Голова велика, спереду плоска, ззаду опукла. Покрита щетинистим і пуховидним пір'ям. Дзьоб великий, довгий, загнутий гострим гаком. Основа дзьоба оточена жмутком щетинок, які прикривають нижню половину дзьоба. Тому орел називається і ягнятником, і бородачем».
Мишко уважно слухав Бориса Сергійовича. Але це знову ж таки нічого не давало. Ягнятник, бородач… Напіворел, напівгриф… Ні, це нічого не дає… От халзан, курганник, могильник — це вже про щось говорить. А бородач ні про що не говорить.
Невже вони помилились і з орлом? Невже орел зображений просто так і їхнім здогадам та ж ціна, ще і вказаному на кресленні маршруту?..
Все ж повідомленням Бориса Сергійовича Мишко вирішив поділитися з Генкою і Славиком. Коли табір угомонився, він тихенько викликав їх з палатки, одвів убік і сказав:
— Так от, хлопці, Борис Сергійович говорить, що в цього птаха голова орла-бородача або ягнятника.
— Ну й що? — нетерпляче заперечив Генка. — Я ж теж казав, що голова у птаха особлива, не така, як у справжнього орла. Можливо, що й ягнятника, не заперечую. Але яке це має значення? В цілому ж це орел звичайний.
— А креслення? — наполягав Мишко. — На кресленні ж голова орла зовсім чорна, на відміну від тулуба і ніг. Значить, голова має якесь особливе значення. А голова — ягнятника.
Генка знову нетерпляче пересмикнув плечима:
— Не знаю, не знаю… До чого тут ягнятник? У нас в Росії він майже не водиться. Інколи тільки зустрічається на Кавказі і біля Гімалайських гір. Якщо ти хочеш знати, то ягнятник живе вище від усіх гірських птахів, у зоні льодовиків і вічних снігів. Звідки тут, у середній смузі Росії, може взятися ягнятник? І гніздяться вони тільки на скелях. А які тут скелі? Жодної скелі…
— Як же жодної? А скеля, на яку ми сьогодні лазили?
Генка розсміявся:
— Хіба ж це скеля? Ти зрозумій: вони гніздяться на неприступних скелях.
— Це не має значення, — рішуче заявив Мишко, — зате як здорово виходить… Орел зображує річку Халзан, його голова — скелю на Халзані, а лапи могильника — могилу на скелі. Розумієш? Халзан — скеля — могила.
Славик голосно позіхнув, йому дуже хотілося спати. І, якщо правду говорити, він втомився від догадок і не вірив у них. Один орел, другий — і так без кінця… Якби справа була в орлах, то алмаз давним-давно вже знайшли б. Шукали теж, мабуть, не дурні.
— Та ми ж були сьогодні на скелі і ніякої могили там не бачили, — сказав Славик і знову позіхнув.
— Так, не бачили, — гаряче відповів Мишко, — але ж ми її і не шукали. Треба піти і як слід обшарити всю скелю.
— Коли піти? — злякано спитали Генка і Славик.
— Зараз. Не гаючи часу.
Але хлопчики рішуче відмовились іти зараз на скелю. Що вони там уночі побачать? Нічогісінько. Марна трата часу. Тільки не виспляться. А завтра ж приїде чоловік у зеленому, і треба бути бадьорими і готовими до всього,
— Отже, не підете? — грізно спитав Мишко.
— Ні! — рішуче відповіли Генка і Славик.
— А якщо я накажу?
— Не маєш права, — відповів Славик. — Коли б це стосувалося загону, то ти мав би право наказувати. А це кінець кінцем приватна справа.
Деякий час вони палко сперечалися про те, має право Мишко наказувати чи не має. Кожен залишився при своїй думці, але йти на скелю Генка і Славик відмовлялися рішуче.
Мишко звертався до їх розуму, докоряв за боягузтво, обіцяв неминучий успіх, загрожував, що піде сам, доводив, що завтра, можливо, вже буде пізно, бо граф випередить їх. Усе було марно. Генка і Славик нізащо не хотіли йти на Халзан. Славик взагалі вже ні в що не вірив, Генка не хотів визнавати ніякого орла-ягнятника, він просто тремтів від люті, коли чув про грифів. І їм обом хотілося спати.
Згнітивши серце, Мишко поступився. Але він зажадав від друзів обіцянки, що завтра вони обов'язково підуть на скелю. Генка і Славик урочисто обіцяли піти.
— Але, — додав Генка, — май на увазі, що всякі Беччині грифи тут ні до чого.
Середа!
Борис Сергійович, Коровін і колоністи пішли обмірювати землю. Піонери на чолі з Зіною вирушили в клуб. Мишко, Генка і Славик пильно стежили за садибою.
«Графиня» в місто не поїхала. Отже, її зустріч з чоловіком у зеленому костюмі має відбутися тут. Він приїде денним поїздом, тобто о другій годині. Мишко наказав Гонці бути в цей час на станції.
Приблизно о пів на другу «графиня» вийшла з дому. Мишко і Славик обережно вирушили за нею. Поминувши парк, «графиня» краєм невеликого ліска вийшла на берег річки значно вище від села і садиби.
Майже водночас до річки підійшов чоловік у зеленому костюмі. Але Генки не було. Значить, чоловік у зеленому зійшов з поїзда не на їхньому полустанку, а на наступному.
Він нагадував дачника, який прогулюється. На ньому був легкий літній костюм зеленуватого кольору, жовті черевики «джімі» і велике світле кепі. В руках він тримав букетик польових квітів.
Чоловік у зеленому костюмі привітався з «графинею». Розмовляючи, вони берегом річки пішли в протилежний від садиби бік. Єдине, що лишалося Мишкові і Славикові, — це тихо посуватися берегом так, щоб не спустити їх з ока. Але чути, про що вони розмовляють, хлопці не могли.
Тією самою стежкою «графиня» і чоловік у зеленому костюмі повернулися назад і зупинилися недалеко від хлопчиків.
— Коли ви повернетесь? — запитав чоловік у зеленому костюмі.
— Хвилин через сорок.
— Я чекатиму тут.
«Графиня» пішла до човнової станції. Чоловік у зеленому костюмі зник у прибережних кущах. Там він роздягнувся і кинувся в воду. Чути було, як він хлюпався, пирхав і бив долонями по воді. Хлопці причаїлись у кущах.
Потім незнайомий вийшов на берег. За кущами почулося шелестіння газети, потім усе стихло.
Хлопці лежали не ворушачись. Час тягнувся нестерпно довго. Сонце вже почало схилятися на захід. У траві сюрчав коник. Високо в небі купався жайворонок.
Незнайомий підвівся. Мабуть, одягається…
Нарешті з'явилася «графиня». Незнайомий, уже одягнутий, з лискучим, мокрим, ретельно пригладженим волоссям пішов їй назустріч. Вони зупинилися зовсім близько від хлопчиків. Незнайомий стояв спиною до них. Обличчя «графині» було добре видно.
— Він згоден, — сказала «графиня».
— Скільки людей?
— Він і ще двоє в лісі.
— Коли зможуть бути на місці?
— Через дві години.
Незнайомий поглянув на сонце, потім на годинник.
— Нехай будуть через три.
— Добре, передам.
— З ломами і лопатами.
— Добре… Я їм вже одіслала два мішки інструментів. Тільки… Олексію… Я хотіла попередити: човняр підозрює вас.
— У чому?
— Ну… в цьому… з Кузьміним.
— Звідки він знає, що я — це я?
— Він цього не знає. Він сказав: «Кузьміна вбив чоловік, з яким ви зустрічаєтесь у музеї».
— Він стежив за вами?
— Так. Він був переконаний, що я приховую від нього справжнє місце. Але він хитрий і небезпечний.
— Я сам небезпечний.
— Олексію! З цим селянином!.. Кузьміним… Як вийшло?
Хлопці напружено прислухалися, боячись пропустити бодай одно слово. Зараз він скаже найголовніше! Карагаєв пересмикнув плечима:
— Ми зіткнулися з ним віч-на-віч. Він мене, пізнав. Міг видати. Що залишалося робити? На одного мужика на світі менше.
— Але Рибаліна звільняють.
— Проти нього немає доказів. Але їх немає і проти мене. Звичайно, треба все скоріше кінчати. Сьогодні ж.
— Ви переконані, що це справжнє місце?
— Безперечно. І подумати: стільки років він нас обдурював! Тварюка!
«Графиня» лицемірно промовила:
— Не кажіть так, Олексію! Він мертвий, і він ваш батько. Господи, коли я подумаю…
— Ах, облиште своє голосіння! — з досадою промовив Карагаєв. — Кращі роки змарнував, шукаючи цей камінь. Лишився в Росії. Хай йому чорт! — Він ляснув себе по лобі. — І як я не догадався відкрити склеп на скелі? Ідіот!
Мишко кинув швидкий, але дуже докірливий погляд на Славика. Виявляється, правильно: скеля — склеп… Ось тобі й орел-ягнятник…
Славикові нічого не залишилось, як тільки винувато заморгати очима.
— Все-таки краще без човняра та його людей, — сказала «графиня».
— Склеп завалений. Мені одному не впоратись. Я вже пробував.
— Може, покликати інших?
— Наприклад?
— Єрофєєва, ще кого-небудь.
— Ні! Віддаю перевагу бандитам. Легше домовитись, дешевше і напевне не продадуть.
— Але вони можуть убити вас.
— Я озброєний.
Вони помовчали. Потім Карагаєв сказав:
— Тепер ідіть. Попередьте його: через три години.
Отже, треба діяти! Діяти негайно і рішуче!
Мишко нічим не дорікав друзям. Про що тепер говорити? Тільки коли зникли з очей і Карагаєв і «графиня», він повернувся до Славика.
— Ну як, — «приватна справа»?
— Ні, не приватна, — відповів присоромлений Славик.
Те ж саме визнав і Генка. Він чекав товаришів у таборі. Чоловіка в зеленому Генка на станції не бачив, але з поїзда зійшов слідчий. Проте куди він подівся, Генка не помітив. Слідчий зійшов з поїзда і зник.
— Так, — сказав Мишко. — Шкода, що він не зайшов у табір. Вбивця ж тут. Жартувати не можна. Біжи, Генко, в село і дізнайся, чи немає там слідчого.
Генка побіг у село. Але слідчого там не було. Хлопці дуже схвилювалися. Що їм робити? Йти на скелю немає рації. Тепер вони вже не випередять графа. Залишалося тільки одно: розповісти про все Борисові Сергійовичу.
Борис Сергійович уважно вислухав хлопців. Їх розповідь була незвичайною. Але Борис Сергійович нічим не виявив, що сумнівається в її правдивості. Він підвівся і сказав:
— Треба йти!
На Халзін луг вирушили всім загоном. Навіть Кит категорично відмовився чергувати на кухні. По дорозі Борис Сергійович запросив з собою голову сільради і двох селян-понятих. Але звістка про те, що зараз на Халзіні мають знайти скарб, миттю облетіла все село. Загін ще не дійшов до скелі, як їх догнав великий натовп селян. Серед них крокував навіть лікар. Отже, новина вже долетіла і до сусіднього села.
Незабаром скелю оточив щільний натовп. Зовсім несподівано Мишко побачив серед людей човняра і обох парубків з лісу. Але чоловіка в зеленому костюмі не було.
Сонце ховалося за горизонт. Останні його промені освітлювали самотню скелю і схвильований натовп людей навколо неї.
Один бік скелі був стрімкий. Другий, пологий, був усипаний каменями різного розміру. Майже біля самої вершини лежали три величезних валуни. Для того щоб піднятися на шпиль, треба було їх обійти.
Оглянувши валуни, Борис Сергійович і Мишко побачили під ними свіжі сліди лопати чи кирки: хтось пробував зрушити камені з місця.
Борис Сергійович покликав голову сільради і кількох селян. Швидко запрацювали ломи й лопати. Валуни були підкопані. Борис Сергійович попросив людей розступитися. Один за одним усі три валуни скотились із скелі.
Показалась кам'яна могильна плита. Вона заросла мохом і травою, навіть важко було відразу розібрати, що це плита. Але коли навколо неї розчистили землю, її обриси виступили зовсім чітко.
— Могилку псують, — зітхнув Єрофєєв. Не по-божому.
Хтось із селян засміявся:
— Могилка ж не на місці. Їй слід на кладовищі бути, а вона он куди забралась.
Плиту підкопали, потім підважили її ломами і підняли. З'явилася невелика заглибина.
Натовп присунувся до ями. Всім хотілося побачити, що там є.
— Одійдіть, громадяне, — сказав голова, — всім покажемо.
І в цю мить до скелі підійшли «графиня» і Карагаєв. Ніхто з натовпу не звернув на них уваги: всі були захоплені склепом. Лише Мишко і човняр невідступно стежили за ними. І Єрофєєв, очевидно, відразу пізнав молодого графа і не зводив з нього очей.
У заглибині під плитою лежала чорна металева шкатулка. Борис Сергійович підняв її. Вона була замкнута. Ударом каменя Борис Сергійович збив замок і відкрив шкатулку. Там лежала брошка, усипана блискучими каменями. Посередині її блищав великий брильянт… Борис Сергійович високо підняв брошку і показав її натовпу.
І раптом, розштовхуючи натовп, до Бориса Сергійовича підійшов Карагаєв. Слідом за ним ішла «графиня».
— Ця шкатулка належить мені, — сказала «графиня».
— Можливо, — чемно відповів Борис Сергійович, не віддаючи шкатулки.
— Дайте її, — сказала «графиня», простягаючи руку. Але Борис Сергійович не віддав їй шкатулки.
— Я не можу вам її віддати. Вона буде здана органам влади, а вже потім ви можете пред'явити на неї своє право.
І тут трапилось найнесподіваніше. Карагаєв вихопив шкатулку з рук Бориса Сергійовича.
Це було так зухвало і несподівано, що всі розгублено застигли на своїх місцях.
Борис Сергійович зблід і зробив крок до Карагаєва:
— Що це значить? Поверніть негайно!
Карагаєв вихопив з кишені пістолет… Натовп шарахнувся вбік. Карагаєв, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій шкатулку, повільно відступав до підніжжя скелі… І тут його застиг різкий окрик, що пролунав, як команда:
— Здати зброю!
Карагаєв озирнувся. Позаду стояли слідчий і два червоноармійці. А біля червоноармійців стояв Микола Рибалін. Він глянув на Мишка і посміхнувся йому своєю звичною привітною посмішкою.
Щодня прибували нові групи трудколоністів. Від станції на підводах доставляли інвентар. Комунари ремонтували будинок, будували сараї, навіси, обладнували майстерні.
А нашому маленькому загонові вже час було від'їжджати. Серпень золотив листя на деревах, ночі ставали довші, спати в палатках було вже холодно.
Та й усі справи були, по суті, закінчені. Миколу Рибаліна виправдано. Таємниця бронзового птаха розкрита. Садиба належала трудкомуні. Навчено грамоти дванадцять чоловік. Піонерський загін у селі організовано.
Останнім часом загін діяльно допомагав комунарам. Кит — той просто не вилазив з кухні. Та всі розуміли, що пора їхати. Комунари заново планували сад. Із делікатності вони не казали, що палатки загону їм заважають, але піонери це чудово розуміли. Звичайно, можна переставити палатки на інше місце, але якщо вже зніматися з обжитого місця, то зовсім.
А жаль розлучатися з садибою, з селом, з комунарами…
— Ви обов'язково приїжджайте до нас у наступному році, — посміхаючись, говорив Микола Рибалін. — Знову тесляруватимемо. Новий клуб збудуємо, теплий, щоб і взимку користатись ним.
Єрофєєв лицемірно зітхав:
— Та вже попрацювали дітки, спасибі їм, допомогли громаді. І безневинну людину захистили.
Але очиці його дивилися підозріливо і насторожено, і ніхто йому не вірив.
Художник-анархіст заявив, що він теж їде в Москву.
— Більше там простору для талановитої людини, — говорив він, — є де розвернутися. Театри, вивіски, фасади. Вам, діти, коли щось треба буде для школи оформити, то, будь ласка, з великим задоволенням.
Мишко поспішив його запевнити, що в їхній школі вже давно все оформлено.
Діти від'їжджали в Москву вечірнім поїздом. Вони вже згорнули палатки, скотили ковдри, уклали речі. Перед від'їздом запалили великий прощальний костер.
На костер прийшли комунари на чолі з Борисом Сергійовичем і сільські діти.
Мишко відкрив збір такими словами:
— Це наш останній костер. Треба підсумувати все, що ми тут зробили. Але ми говоритимемо не про те, що ми зробили, а, навпаки, про те, чого ми не встигли зробити. Це буде корисно для тих, хто тут залишається. Хто хоче висловитись?
Першим слово взяв Славик.
— Ми організували тут загін. Але в нього вступило тільки тридцять два чоловіки. Мало! Треба, щоб усі діти в селі стали піонерами.
— Погано ми працювали по ліквідації неписьменності, — сказала Зіна Круглова. — Навчили лише дванадцять чоловік. А треба, щоб усе село стало грамотним.
— У селі немає лікарні, — сказав Бечка, — доводиться ходити в сусіднє село. Це несправедливо. Медицина — могутня зброя в боротьбі з релігійними забобонами.
— Якісь слабкі у нас інтернаціональні зв'язки, — заявили Ігор і Сева. — Тільки два листи надіслали німецьким піонерам. А фашизм підводить голову. Треба звернути на це як найсерйознішу увагу.
Після того як усі виступили, Мишко сказав:
— Усе правильно. І ми сподіваємося, що комунари дороблять. Краще, ніж ми.
Борис Сергійович від імені трудкомуни запевнив, що все, чого не довели до кінця піонери, дороблять комунари.
— Тепер усе, — заявив Мишко. — Можемо рушати.
Але Генка раптом закричав:
— Ні не все! Є ще одна недороблена справа.
— Яка?
— Пам'ятаєте, Мишко читав нам свій вірш. Вірш, загалом, непоганий. Але там не вистачало двох останніх рядків. Я їх склав.
— Давай кажи, — сказав Мишко, — тільки швидше., йому стало дуже соромно, коли Генка почав про вірш. Мишко сподівався, що всі про нього забули.
— Так от, — Генка відставив назад йогу. — Так от, остання строфа Мишкового вірша починалася так:
І на цьому обривалось. Я пропоную закінчити так:
І він викинув руку вперед, закликаючи всіх іти за собою.
Але такий кінець дітям не сподобався.
— Чому саме за тобою? — сказали одні. — Хіба ти заслужив, щоб усі йшли саме за тобою?
— Скидається на плагіат, — говорили інші. — Перший рядок зідраний з пісні «Ми ковалі…». Там «дух наш молод» і тут «дух наш молод», і рима одна: молот — молод…
— Ще гірше, ніж у мене, — сказав Мишко. — А втім, над цими рядками попрацюємо в Москві. Звичайно, хто матиме бажання. А зараз поспішімо, інакше запізнимось на поїзд.
Борис Сергійович запропонував підводу, яка б довезла речі до станції. Але діти відкинули цю пропозицію. Вони не матусині синки і вміють ходити в повному похідному спорядженні.
Піонери навантажились своїм нехитрим майном. Загін вишикувався і покрокував на станцію.
Москва
1955–1956
Орнітолог — спеціаліст по птахах.