Інколи, гуляючи варшавськими вулицями (наприклад, вулицею Пєнкною) чи парками (наприклад, парком Уяздовським — “біля лебедя”), ви можете зустріти двох осіб.
Ідуть собі разом, як приятелі, і або розмовляють, або ні. Це залежить від того, чи хочеться їм розмовляти, чи навпаки, мовчати.
Одна з тих осіб зветься Іка. Насправді такого імені немає. Та коли зважити, що хтось не так давно мав клопоти з літерою “р” і замість “граматика” казав “гламатика”, а замість “Ірка” — “Іка”, то все стане зрозуміле. А що й сама Іка вважає дуже гарним своє ім’я, то й ми мусимо з тим погодитися.
Іка — особа поки що не дуже висока. Одначе встановлено, що росте вона з швидкістю одного сантиметра на і місяць, тобто дедалі вищає. Щоправда, в наші часи це не така вже й показна швидкість, але Іці, зрештою, цього вистачає.
Так от, хоч вона — особа й не дуже висока, проте весела. Очі в неї темніші від волосся, брови — темніші від очей, ніс трохи кирпатий, а підборіддя округле, і над ним, коли вона всміхається, видно з лівого боку веселу ямочку.
Друга особа зветься Горошок.
Горошок — це не ім’я і не прізвище, а лише прізвисько. Не таке прізвисько, за котре люди ображаються, а таке, до якого звикають. Спершу Горошкові було неприємно почути про себе:
— У нього ніс, як горошок!
Але що вдієш? Ім’я причепилося. Всі ніби змовилися: Горошок та Горошок. Ніс із горошини став квасолиною, з квасолини — картоплиною, з картоплини — звичайним собі носом, а прізвисько Горошок так і залишилося. Горошок з тим примирився і часом, забуваючись, говорив, наприклад, новому вчителеві, що його звуть Горошок. Через це траплялись непорозуміння, бо в класному журналі стояло зовсім інше ім’я і прізвище, але кінець кінцем учитель починав казати “Горошок”.
Горошок — старший і більший від Іки. Власне настільки, щоб брати її за руку, коли вони переходять гомінку вулицю. Слід, однак, визнати, що він теж невисокий (хоч і вищий за Іку), і очі в нього теж карі. Зате підборіддя не таке округле, волосся темніше, ніж у Іки, а замість ямочки в нього на щоці дві складки, зовсім як у дорослого чоловіка. І взагалі він серйозніший од Іки, бо запевняє: йому треба все обміркувати.
Можливо, так воно і є. Але не завжди. Принаймні, здибавшися з друзями на вулиці чи в парку, ви часто можете чути, як вони голосно сміються.
Горошок та Іка — приятелі. Мешкають вони в одному будинку і на одному поверсі. Кожний з них має свої справи, свої години навчання та розваг, уроків та гри. А проте вони бачаться щодня. Удвох гуляють: часто ходять разом до кіно або театру. Звичайно, на ранки.
На вечірні вистави вони відпускають батьків.
— Не слід утручатися в їхні справи, — каже Горошок.
— Звичайно, — погоджується Іка.
Тут панує згода як між Горошком і Ікою, так і між ними та їхніми батьками. Як кажуть, “кожен має свої права і свої обов’язки”.
Все це чудесно, але нема чого приховувати — не завжди так буває. Часом трапляються прикрощі. Прикрощі трапляються в кожного: невдача в школі, непорозуміння вдома, пляма на сумлінні, подерта сорочка чи розбите коліно. Але ж це життя, і нема чого особливо журитися. Тим більше, коли є приятель, готовий допомагати. Наприклад, Горошок допомагає Іці розв’язувати задачі, які не люблять збігатися з відповіддю, а Іка Горошкові — зашивати волейбольного м’яча, який легко лопає по швах.
Прикладів можна було б навести багато, але я не маю на це ні місця, ні часу. Адже нам треба розповісти про важливіші справи.
Звичайно, Горошок та Іка — живі люди, а в житті буває всяке. Далеко не завжди й не в усьому вони погоджуються, але це може навіть і непогано, бо що то за дружба, коли один тільки наказує, а другий тільки слухає?
От хоч би такий приклад. Коли вони почали дружити, Горошок сказав:
— Ти, Іко, повинна мене слухатись, бо я хлопець.
Але Іка не згодилась:
— А це чому?
Горошок обурився:
— Бо я хлопець, і до того ж я старший!
— А я, — сказала Іка, — дівчинка, і до того ж я молодша. То й що?
Горошка така сміливість збентежила.
— То що ж нам робити? — спитав він.
— Коли ти матимеш слушність, — сказала Іка, — я можу тебе слухатися. Але якщо ти схочеш командувати, то нічого не вийде. Ясно?
Горошок поміркував.
— Можна й так, — мовив. — Врешті, може бути й рівноправність.
— Врешті? — перепитала Іка. — Коли “врешті”, то краще зовсім не розмовляти.
Горошок похитав головою.
— От тепер мені зрозуміло, чому твоя мама сказала моїй: “У нашої Іки — характерець”.
— А як же вона могла сказати? Адже характери мають дорослі, а у нас лише характерці, — закінчила розмову Іка.
Вони саме сиділи перед будинком і грілися на сонці, і це була їхня перша розмова.
Було то напровесні, тільки проліски появились.
Потім настало літо.
На канікули вони роз’їхалися. Щомісяця надсилали одне одному по листівці. Іка писала про гори, Горошок — про море. Листівки були короткі, однак, коли діти зустрілися знову, знявся такий гармидер, наче хтось увімкнув на повну потужність чотири радіоприймачі.
Під час канікул було чимало всяких пригод: Іка заблудилася в горах, а Горошок плавав на ставку дірявим човном. Іка бачила Полярну зірку, а Горошок — циганський табір, Іка була на весіллі гуральському, а Горошок — кашубівському. І так далі, і так далі.
Після канікул, звісно, настає осінь.
Треба було знову звикати до школи, до нових подруг і товаришів, до нових учителів і нового розкладу. Вересень був погідний, і Горошок навіть рідше зустрічався з Ікою, бо грав у футбол і не будь-ким, а правим крайнім.
Але в середині вересня сталося таке, що Горошок навіть про футбол забув.
А сталось ось що. На їхнє подвір’я прикотив автомобіль. Власне, його прикотили. Горошок саме повертався із школи, коли побачив, як Мешканець Другого Поверху разом з двірником пхають на подвір’я пошарпану машину. Поряд стоїть Іка й дивиться.
— Ти таке бачив? — спитала дівчинка.
— Інвалід, — відказав Горошок.
— Інвалід? Такої марки немає.
— Звичайно, немає, — розсміявся Горошок. — Інвалід — означає каліка, словом, не автомобіль, а швацька машина на колесах. Вставляй педалі і рушай довкола світу.
Іка насторожилася:
— А хто їздив педальною машиною? Я чи ти?
— Ну, я. Таж це будо дуже давно.
— Гаразд. А якої марки цей ін… ін… цей каліка? Ти все одно не знаєш!
— А ти знаєш?
— Знаю.
— То скажи.
— “Опель-капітан”.
Горошок високо підвів брови.
— А може, “Опель-полковник”?
Іка лише знизала плечима.
— Можеш спитати. Навзаклад?
— Навзаклад?
— Ні, — сказала Іка. — Я чесна людина і не стану тебе дурити. Я знаю, якої марки був той… інвалід. Бо я вже розпитувала. Я навіть знаю, навіщо його тут поставили.
— Навіщо?
— Щоб розібрати на частини.
Горошок глянув на машину і похитав головою.
— Невесела то річ, коли тебе розбирають на частини.
Він говорив поважно. Іка теж замислилася. Потім сказала теж дуже поважно:
— Цього разу твоя правда.
А автомобіль незграбно, з тріском і рипом, котився далі. Короб у нього був пом’ятий, скло брудне, шини обдерті. Колись замолоду він, мабуть, жартома давав кілометрів сто на годину. А тепер? Під яскравим сонцем він мав жалюгідний вигляд.
— Це не інвалід, — несподівано сказав Горошок. — Це — заслужений ветеран.
Мабуть, то їм здалося. Можливо, то була тільки гра сонячних променів. Але раптом після цих слів щось на мить змінилося: лак короба блиснув, наче новий, шибки сяйнули на сонці, шини легко зашаруділи по бруківці, і машина кілька метрів проїхала сама, тихо мурмочучи, ніби в ній крутився мотор. Чоловіки, котрі штовхали автомобіль, з подиву опустили руки.
Мешканець Другого Поверху гукнув:
— Тримайте його!
Але автомобіль стояв уже в кутку двора, — знову старий і обдертий, порипуючи ресорами.
Горошок і Іка видивлялись на нього широко розкритими очима.
Потім Іка пошепки спитала:
— Тобі не здається?..
— Що?
— Тобі не здається, ніби він щось зрозумів?
— Хто?! — вигукнув Горошок. — Він?!
— Так.
Горошок хотів уже пирхнути, але зиркнув у кут подвір’я, звідки раптом блиснуло відбитим сонцем скло фар, і принишк. Покивав головою.
— Можливо, — відповів він теж пошепки, — можливо…
Додому вони йшли мовчки, ніби передчували, що тепер, уже незабаром, чекає на них Перша Велика Пригода.
Вже п’ятнадцятого вересня почалася справжня осінь. Зранку сіялася мжичка. Віяв холодний вітер. Дерева в парку пожовкли за ніч, вікна в будинках спітніли.
Після обіду дощ сипнув так, що виходити надвір не варто було.
А от Ічині батьки мали йти в місто, і вдома було б нудно і порожньо, аби не Горошок. Він подзвонив і спитав, чи може прийти у дуже пильній справі, й одразу ж прийшов.
— Осінь, правда? — сказав він з порога, розтираючи закляклі руки.
Вигляд у нього був серйозний.
— Так, — відповіла Іка. — Я дуже рада, що ти це помітив. Це і є твоя пильна справа?
Горошок глянув на неї скоса.
— Ні. Але твоя гостинність мене зворушує, — ущипливо буркнув він.
Іка трохи спантеличилась.
— То яка ж твоя справа? — спитала вона.
Горошок нічого не відповів, лише підійшов до вікна, звідки було видно подвір’я.
Подвір’я мокло під дощем. У протилежному його кутку вилискував мокрим коробом автомобіль — “інвалід”. Здалеку, в тіні високого муру, він здавався темний та лискучий, як замолоду.
Довго Горошок придивлявся до нього. Іка вже зрозуміла, що пильна справа зв’язана з цим таємничим автомобілем, але Горошкове мовчання знову її роздратувало. Вона відійшла од вікна і ввімкнула радіоприймач. На шкалі поволі заясніло магічне зелене око.
— Зараз буде передача для дошкільнят, — сказала Іка. — Хочеш послухати?
Але Горошок так безтямно глянув на неї, ніби й не чув тієї насмішки.
— Сьогодні він знов сам увімкнув мотор, — стиха мовив він.
— Хто?
— Він, — Горошок кивнув головою надвір.
Іка відчула, що блідне, проте знову знизала плечима.
— Не вірю.
Але Горошка цього разу зовсім не обходило, вірить вона чи ні. І саме це й переконало Іку, що він не вигадує.
— Коли я повертався додому, — розповідав Горошок, — то навмисне підійшов придивитись. Всі кажуть, це мотлох… і навіть гірше мотлоху. А коли я підійшов і зазирнув до середини, то він…
— То що? — в Іки перехопило дух.
— Він раптом увімкнув мотора і…
— І що?
Горошок нахилився, щоб ніхто, опріч Іки, не міг його чути.
— …і навіть, — зашепотів він, — показав стрілкою поворот, наче збирався виїхати з подвір’я.
Запала мовчанка.
За вікном порощив дощ у короб автомобіля, що тьмяно лискотів у кутку двора. Було дуже тихо. Горошок та Іка дивилися в вікно. Нарешті Іка глибоко зітхнула.
— Що ж це означає? — спитала вона.
Горошок знизав плечима. Тоді Іка почала терти носа вказівним пальцем, так завжди робив її батько, коли говорив, що в нього “є ідея”.
Потім вона мовила:
— А може, він скучає за мандрівками?
Горошок обернувся.
— Ти про що?
— Мешканець Другого Поверху, — задумливо проказала Іка, — говорив сьогодні батькові, що він чимало помандрував по світу. Розумієш?..
— Що я розумію? — здивувався Горошок.
— Розумієш, — вела далі Іка, — коли б ти побував в Індії, і в Китаї, і в Америці, і в Африці, а потім тебе б також запхали в закуток, хіба ти не скучав би?
Горошок кивнув.
— Звичайно, — сказав він, — звичайно, скучав би.
Вони знову притулилися до шибки. Дощ припустив, вітер дужчав, сутеніло, і все зникало у справжньому осінньому присмерку.
Аж от Горошок зітхнув:
— Уже нічого не видно.
— Нічого, — підтвердила Іка.
— Знаєш що? — сказав Горошок.
— Що?
— Давай подивимося в атласі, де він міг мандрувати.
— Гаразд.
Іка пішла по атлас до батькового кабінету — атлас, де були великі різнокольорові мапи всієї земної кулі і навіть неба з усіма зірками.
Горошок тим часом засвітив лампу й став поволі крутити ручку приймача, шукаючи якої-небудь гарної музики з далеких країн.
Біла стрілка на шкалі, мов крило літака, пливла над назвами незнайомих міст. Радіо гомоніло десятками різних голосів. То заходилося пронизливим свистом, то уривчасто вистукувало сигналами корабельного телеграфіста.
Горошок саме переїхав з Палермо в Грац і рухався до Загреба, як увійшла Іка з атласом.
— Яку спершу мапу дивитимемося? — спитала вона.
Горошок, знайшовши нарешті тиху приємну музику, облишив приймач і підсів до столу.
— Спершу, — сказав він, — мапу цілого світу.
— Гаразд.
Іка розгорнула атлас.
Вони розклали велику мапу, де було геть усе на світі: всі океани, суходоли, острови та півострови, гори, озера й ріки. З голубих морів випливали перед ними зелено-жовто-брунатні материки. За вікном шумів вітер, як океанські хвилі.
— Індія, — пригадав Горошок. — Індія, Китай і Африка. Якими шляхами він міг туди проїхати? Як ти гадаєш?
Обоє схилилися над мапою.
— От Варшава, — сказала Іка.
Нараз у кімнаті пролунав гучний чоловічий голос. Диктор кашлянув двічі, а потім сказав:
— Увага! Увага!
Горошок схопився на рівні ноги і заслонив собою Іку.
— Що це? — скрикнула Іка. А голос повторив:
— Увага! Увага! — і потім трохи тихше: — Говорить Варшава. Передаємо спеціальне повідомлення.
— Але ж я не настроював на Варшаву і… — почав був Горошок.
— Ти-и-и-хо! — шарпнула його Іка.
Голос знову залунав голосніше:
— Сьогодні, п’ятнадцятого вересня, вранці на Центральному вокзалі у Варшаві загубився трирічний хлопчик Яцек Кілар. У нього голубі очі і темне волосся. Одягнений у темно-сине пальтечко, сірий костюмчик, сірі черевички та панчішки. На голові — темно-синій беретик. Просимо всіх, хто дізнається щось про долю хлопчика, повідомити найближчий міліцейський пост або матір, Ганну Кілар. Варшава, вулиця Мейська, 1. Повторюю: Ганна Кілар, Варшава, вулиця Мейська, 1.
Голос замовк.
— Я справді не настроював на Варшаву, — вперто повторив Горошок. — Подивись-но, де стрілка.
Іка схилила голову набік.
— Бачу! Тільки чому це око так до нас підморгує?
Справді, чарівне зелене око приймача то світлішало, то темнішало, ніби підморгуючи до дітей, що вдивлялися в нього. Як і раніше, з радіоприймача линула далека тиха музика. Та коли Горошок торкнувся ручки, знову почувся той самий голос:
— Усіх, хто дізнається щось про долю Яцка Кілара, просимо допомогти, — повторив він поволі і з притиском.
— Але ж ми нічого не знаємо! — скрикнула Іка.
Чарівне око швидко заблимало. Тут Горошок зиркнув на Іку так, ніби йому сяйнуло в голові.
— То й що, як не знаємо? — гукнув він. — Адже сказано було так: “Всіх, хто довідається щось…” Це значить, не обов’язково зараз усе знати. Можна довідатись і згодом!
Це була одна з тих нечастих хвилин, коли Іка лагідніла і притихала, признаючи Горошкові рацію. Вона навіть сказала це вголос.
А Горошок повторив:
— Всіх, хто довідається щось про долю Яцка Кілара, просимо допомогти. Розумієш, Іко? А я ж зовсім не настроював на Варшаву. Розумієш, що це означає?
— Ні.
— Це означає„що сказано саме для нас.
— Для нас?
— Так.
— Але як ми можемо допомогти? — гарячково почала Іка. — Як? Як ми можемо щось довідатись? Та ще й батьки так пізно повернуться…
Горошок махнув рукою.
— Ти-и-и-хо! Вже скисла?
— І зовсім не скисла! — сердито огризнулася Іка.
Але Горошок зовсім не хотів починати суперечку.
— Це треба обміркувати, — сказав він, сідаючи біля вікна. — Сідай і думай.
Іка все ще сердилася, але сіла поруч. Та Горошок не звертав на неї уваги. Він насупився, зморщив лоба і склав руки навхрест на грудях. Потім з недовірою глянув на радіоприймач.
— Треба ще раз перевірити, — пробубонів він і запитав голосно:
— Передача була для нас?
Тиша. Тільки в приймачі щось невиразно забурмотіло.
— Я питаюся, передача для нас? — повторив хлопчик ще голосніше.
І тоді знову почувся знайомий гучний голос:
— Увага! Увага! Зви-чай-но!
Горошок зиркнув на Іку й похитав головою.
— От бачиш?
— Але як ми, власне, можемо йому допомогти? — сердито гукнула Іка.
— Увага! Увага! — повторив, віддаляючись, голос. — Треба спробувати.
І знову чути було тільки відгомін далекої музики. Горошок поліз до кишені, дістав носовичок і подав його Іці.
— Замість гніватися, краще витри собі носа.
Коли Іка це зробила, він заховав носовичка, а з іншої кишені дістав олівця, блокнота й почав занотовувати:
“Трирічний Яцек Кілар. Сині: пальтечко і берет; сірі: костюмчик, черевики та шкарпетки; голубі: очі”.
— Темне: волосся, — підказала Іка.
— Адреса матері?
— Ганна Кілар, Варшава, вулиця Мейська, 1. Номер телефону невідомий.
— …або найближчий міліцейський пост, — записував Горошок.
Іка знизала плечима.
— А який з них найближчий?
Горошок нарешті не витримав.
— Ет, дитино! Найближчий від того місця, де ми знайдемо Яцка.
— А де ж ми його знайдемо?
Горошок спересердя зламав олівця.
— А щоб тобі! Ти краще спитала б, як ми його знайдемо.
— Та я ж питаюся з самого початку, — холодно відповіла Іка, і це трохи спантеличило Горошка.
— Все треба обміркувати, — відповів він не дуже впевнено і знову згорнув руки на грудях.
Минула хвилина, потім друга, третя… Горошок зітхнув:
— Важка справа. Ду-у-же важка.
— Здається, що так, — озвалася Іка.
— Ми нічого не маємо, — зітхав Горошок. — Хоча б якийсь велосипед… або кілька злотих… або… Бо ж справді, — раптом спалахнув він, — як і де його шукати, того Яцка?
Але Іка не озивалася. Горошок знову схилився над блокнотом.
— Сині: пальтечко і берет, — бурмотів він. — Сірий…
— Горошок, глянь-но! — гукнула Іка.
Гукнула так, що Горошок одразу ж схопився з місця. Іка стояла біля вікна і показувала рукою в пітьму.
— Що там… — почав був Горошок і змовк.
Змовк, бо вгледів сам те, що показувала Іка: у глибині вже геть темного двору, там, де стояв “він”, то спалахували, то згасали два вогні. Спершу вони світились жовтим лагідним світлом, наче підфарники автомобіля, що їде по місту, потім спалахували яскравим білим світлом, буцімто ліхтарі перегонової машини, яка мчить автострадою, і вкінці… гасли. І знову: жовті вогні, білі вогні — і пітьма, жовті вогні, білі вогні — і пітьма.
— Подає сигнали, — придушеним голосом мовив Горошок.
Очі в Іки блимнули, наче в кішки.
— Стривай. Це ж він нам подає сигнали.
— Ти так гадаєш?
— Я цього певна.
— І гадаєш, що… що з його допомогою…
— …ми зможемо знайти того хлопчика, — закінчила Іка бадьоро і впевнено. — Ходімо?
— Куди ходімо? — несміливо перепитав Горошок.
Та Іка набралася великого духу. Вже так у них водилося: коли один починав вагатися, у другого ставало сміливості на двох, коли один стомлювався, другий робився невтомний. Так і цього разу, коли Горошок на хвилину завагався і перепитував себе, чи не слід ще раз усе обміркувати з самого початку, Іка повелася, мов той капітан військового корабля.
— Одягаймося. Бери светр, плащ, шарф. Чуєш?
— Але…
— Алекати будеш потім. Зараз немає часу. Ми повинні встигнути, перш ніж повернуться батьки. Ага… на всяк випадок візьми зброю.
Горошок одразу відчув себе певніше. Мовчки поклав до кишені здоровий пугач, обмотав шию шарфом, накинув плащ.
Ще раз розглянулися. Все було як слід. Лампа і радіо вимкнуті, стільці на своїх місцях, книжки акуратно розкладені на полиці.
— В дорогу, — сказав Горошок.
— В дорогу, — повторила Іка.
На порозі затримались на мить. Горошок дужче стиснув Ічину руку. Адже за вікнами знову блимнули спершу жовті, потім білі вогні. А коли запала темрява, в тому мороці їм моргнуло ще раз, ніби на прощання, зелене чарівне око радіоприймача.
Надворі було вже зовсім темно. Подекуди з вікон падали бліді прямокутники світла, навіть не сягаючи землі. А вітер? А дощ? Здавалося, що надворі не середина вересня, а пронизливий, холодний, мокрий листопад. Дощ сліпиь очі, вітер гудів і завивав в антенах і ринвах, шарпав за одяг, валив з ніг.
Але гірше, що в кутку, де стояв “він”, уже не блимало світло. Там було темно, хоч в око стрель. Та коли ти щось вирішив, то хіба може ніч, вітер чи дощ завернути тебе назад?
Звичайно, ні!
Попереду йшов Горошок. Він краще бачив у пітьмі. Іка навіть насвистувала з тих мелодій, які невідомо звідки знаєш і пригадуєш тільки в дорозі.
Аж от Горошок зупинився.
— Чуєш? — запитав він.
Іка перестала свистіти і тоді теж почула: попереду ніби муркотів здоровенний лагідний кіт. А простіше сказати — працював мотор автомобіля, готового рушати. Одночасно темряву перед ними прорізало м’яке спокійне світло. Діти зупинилися біля машини, в кабіні якої цієї миті заясніли циферблати приладів.
— Добрий вечір, — тихо сказала Іка, а Горошок чемно вклонився.
Ніхто їм не відповів, тільки дверцята машини без жодного звуку розчинилися.
— Треба зняти плаща, — сказав Горошок, — щоб не замочити сидіння. Ти бачиш… — затнувся він, — …ти бачиш, що це за машина?
Освітлена приладами кабіна сяяла бездоганним блиском лаку, нікелю і шкіри. Ніби автомобіль допіру зійшов з заводського конвейєра.
— Добрий вечір, — повторила Іка, знімаючи плаща, — ми сідаємо, товаришу… товаришу Капітане.
І перша прослизнула на м’яке сидіння. Слідом за нею сів Горошок і легко клацнув дверцятами. Одразу ж на щиткові з приладами засвітилася шкала радіоприймача, і поважний, але привітний голос сказав:
— Добрий вечір. Я, щоправда, не зовсім звичайний капітан, але можете мене так називати. Чекаю на вас уже годину.
Горошок хотів пояснити, в чому річ, але тільки кашлянув. Зате Іка відповіла невимушено, як давньому знайомому:
— Даруйте нам, бо про все ми дізналися лише кілька хвилин тому.
Голос якось недовірливо кахикнув, а Іка трохи зашарілася, тим більше, що Горошок несхвально глянув Гна неї.
— Вибачайте, Капітане, взагалі нас повідомили раніше, але… але ми мусіли все обміркувати, — сказав він із притиском.
— Ха-ха-ха, — зареготав Капітан, — розумію… Все це було… трохи дивно, га?
— Власне, — сказав Горошок.
— Власне, — прошепотіла Іка.
— Любі мої, — сказав Капітан, — дивуватися будемо потім. А зараз… поїхали! Ану, ану… — раптом його голос став дуже суворий, — тільки, будь ласка, нічого не чіпати. Я вестиму сам. Маєте право водія? Не маєте. Отож!
— Даруйте, — шепнув Горошок, відсмикуючи руки од керма.
— Нема за що, — вже лагідніше відповів Капітан. — Домовились?
— Авжеж.
— Тоді поїхали. На Центральний вокзал, так?
— Так.
І подорож почалася. Мотор зашумів дужче, легко ввімкнулася перша, потім друга передача, і от Капітан разом з Ікою і Горошком, засвітивши фари, виїхав поволі за браму на мокрий вуличний асфальт. Тихо зарипіла щіточка на вітровій шибці, і Капітан, одразу набравши швидкість сорок кілометрів за годину, покотив до Центрального вокзалу.
Машина йшла чудово. Мчала так швидко, як тільки дозволяли правила вуличного руху. Але як розумно, як плавно й — обережно! Розминалася з іншими автомобілями, блимаючи сигнальними вогнями, робила плавні повороти.
— Браво, Капітане! — вигукнула Іка.
Проте Капітан навіть розсердився.
— Даруйте, — од казав він сухо, — але, їдучи містом, я не розмовляю.
— Це мені даруйте, — пробубоніла збита з пантелику Іка.
Ще поворот, хвилинна зупинка перед світлофором на перехресті — і от уже величезні освітлені вікна Центрального вокзалу.
Горошок штурхнув Іку під бік і показав на здорові дзиґарі над входом.
— Поглянь-но, маємо чотири години до повернення батьків.
— Тож не марнуйте час, — втрутився Капітан, гальмуючи проти головного входу. — Я чекатиму тут.
Горошок та Іка мовчки натягнули плащі, вийшли з машини і рушили до почекальні.
Самі знаєте, як то воно на Центральному вокзалі. Там може загубитися не тільки трирічний малюк, там тридцятирічний чоловік може розгубитися. І що тут дивного? Зважте самі: до входу безперервно під’їздять автомобілі, до них підбігають носильники, забираючи валізки у пасажирів; від трамвайних, автобусних і тролейбусних зупинок безперервними потоками рухаються люди з речами; перед касами, кіосками, довідковими бюро, виходами на перон — юрби людей, весь час хтось когось кличе, люди прощаються, зустрічаються, лунає гучномовець:
“Увага! Увага! Швидкий поїзд “Варшава-Прага-Париж” рушає з першої колії першої платформи. Просимо пасажирів зайняти свої місця”.
“Починається посадка на пасажирський поїзд до Вроцлава, друга колія третьої платформи”.
“Черговий Міцяк, зайдіть до начальника вокзалу”. “Швидкий поїзд “Москва-Берлін” прибуває на третю колію п’ятої платформи”…
І от, коли у цю тісноту, гамір і колотнечу потрапили Іка й Горошок, не слід дивуватися, що в першу хвилину вони трохи спантеличилися. Бо ж досі все, власне, робилося наче само по собі, майже без їхньої участі. А що далі?
Горошок подивився на Іку, Іка на Горошка. Вони стояли якраз посеред зали. Довкола плив гомінливий натовп подорожніх. Хтось казав: “Запнися добре шарфом”, хтось обіцяв: “Одразу ж напишу, ще сьогодні напишу”.
— То й що? — поглядом запитала Іка.
— Де його шукати? — відповів так само Горошок.
А вголос обоє разом сказали:
— То що ж робити?
І обоє зраділи, бо це, здається, добра прикмета. Та прикмета прикметою, а як діяти далі — невідомо.
— Тут його немає, — мовив Горошок.
— Авжеж.
— Якби він тут був, дорослі самі б його знайшли.
— Правду кажеш.
— Але, — міркував далі вголос Горошок, — тут могли б залишитись якісь сліди.
— Його хтось міг побачити, — підхопила Іка.
— І запам’ятати, що з ним сталося.
Але цього речення Іка вже не чула, бо саме на них налетів якийсь запізнілий пасажир з двома великими валізами. Відіпхнув Іку в один бік, Горошка в другий — і кинувся знову в людський натовп.
— Гей, чоловіче, — гукнув розлючений Горошок, — Вісла горить, чи що?
Він хотів повторити Іці свій дотеп, як раптом помітив, що її поряд немає.
Довкола вирувала юрба чужих дорослих людей, заклопотаних своїми справами. Але Іки не було.
— Іко! — гукнув Горошок, кинувшись у юрбу.
Він ударив когось ліктем у ногу, когось головою в живіт, заплутався у чиємусь плащі. Хтось зойкнув, хтось вилаявся. Горошок повторив кілька “даруйте” і все даремно. Іка загубилася. Нарешті, Горошок зупинився, глибоко зітхнув і став лічити спершу від одного до десяти, а потім навпаки, тобто від десяти до одного: десять, дев’ять, вісім, сім і так далі. Так навчав його батько збиратися з думками.
І справді, він зібрався з думками. Що й говорити, добре почали вони пошуки — самі погубилися.
— Гаразд, — мовив собі Горошок, — головне — спокій. Тільки витримка може нас урятувати. Треба обміркувати, як її тепер знайти? По-перше, можна піти до чергового по вокзалу і попрохати, щоб Іку викликали по радіо. Але сором туди йти та й шкода часу. А по-друге? Що ж по-друге? Ага, вже знаю!
І от у натовпі подорожніх, посеред зали Варшавського Центрального вокзалу розітнулося голосне, аж виляски пішли, “кукуріку”. Проте це не був півень.
Кукурікав Горошок, примруживши очі і ставши навшпиньки.
Одразу ж навколо з’юрмилось чимало людей.
— Що йому?
— Бідолашна дитина.
— Хуліганство, от що! Яка там “бідолашна дитина”!
— А може, він хворий? — говорили люди навколо.
Горошок почервонів, але знову закричав: “кукуріку!”
— Лікаря! — покликав хтось.
— Міліція!
Тут хтось схопив Горошка за руку і суворо запитав:
— Що це за вихватка? — і то, власне, був міліціонер. На щастя, тієї миті поруч озвався спокійний Ічин голос:
— Даруйте, товаришу міліціонере, але це мій братик.
— Так чому ж він кукурікає? — всміхнувся до гарненької дівчинки міліціонер.
Усміхнувся, але руки з Горошкового плеча не зняв.
— Бо він ще надто малий і не надто розумний, — відповіла з чарівною усмішкою Іка і потягла Горошка за рукав. Потім шанобливо присіла і додала: — Даруйте, ми мусимо йти, бо мамуня чекає. До побачення, товаришу міліціонере.
Міліціонер козирнув їй дуже хвацько. Люди розступилися, хтось сказав: “Яка славка дівчинка”, ще хтось: “Яка розумна і турботлива”. Іка ж, витягши Горошка з натовпу, одразу ж перестала чарівно всміхатися і просичала:
— Ти що, збожеволів?
— Ні, — спокійно відказав Горошок.
— А що це мало означати?
Горошок схопив її за руку і відвів у куток, де була телефонна будка з написом “Автомат не працює”. Лише тоді він сказав:
— По-перше, будь ласка, більше не губися. Гаразд?
— Але… — почала Іка.
— Жодних “але”! Ми повинні шукати хлопця, а не одне одного. А по-друге, я знав, що робив.
— Що знав?
— От послухай! Де тебе завжди можна знайти? Насамперед там, де трапляється якесь збіговисько. А оскільки збіговиська не було, то мені довелося його влаштувати. Я й закукурікав.
— Закукурікав, як дурень, — буркнула Іка.
Але Горошок чув, що на його вийшло.
— Може, кукурікав я кепсько, — сказав він. — Але свого домігся. Знайшлась ти чи ні?
— Та… та знайшлась, — визнала нарешті Іка. — Але…
— Люба Іко, — перебив її Горошок, — повторюю: жодного “але”. Годі марнувати час! Так?
— Так.
— Отож слухай, — набундючився Горошок. — Мій план такий. Насамперед треба йти на оглядини місця.
— Як це?
— Дуже просто: коли десь трапиться лихо, міліція йде на те місце і оглядає.
— Що оглядає?
— А хай тобі! — не втримався Горошок. — Оглядає місце, де щось сталося. Це й називається оглядати місце.
— Ага, — замислилась Іка. — Гаразд. А якщо Яцек загубився на вокзалі, то оглядати треба вокзал. Або перон.
— Атож, — сказав Горошок, — рушаймо.
— Куди?
— Ну, туди, де він загубився.
— А де він загубився?
— Таж на вокзалі.
— Горошку, — грізно мовила Іка, — адже на вокзалі десять перонів, чотири зали чекання, три ресторани, двадцять кас, кімната матері й дитини, дві камери схову і взагалі… На які оглядини ти хочеш іти? Перонні, ресторанні чи почекальні? Га?
Вона співчутливо покивала головою. Горошок дивився на неї розгублено.
— Справді, — сказав він, — це треба обміркувати.
Але Іка збунтувалася.
— А по-моєму, нема чого міркувати. Треба просто дізнаватися.
— Що саме?
— Як це, що? Дізнатися, де малий загубився. У поїзді, на пероні чи в залі чекання. Так чи ні?
— Звичайно. Але де про це довідатися?
— Поспитати.
— Кого?
— Всіх: у буфетах, у білетних касах і, може, навіть міліціонера.
— Ага, — розсміявся Горошок, — так тобі й скажуть.
— А чому не скажуть?
Горошок похитав головою.
— Ех, ти-и… Адже коли б вони самі усе знали, то вже давно б його знайшли. Треба придумати щось інше.
Іка трохи знітилася. Те, що говорив Горошок, справді. звучало переконливо. Озирнулась довкола, ніби шукала і допомоги. Погляд її спинився на телефонній будці з написом “Автомат не працює”. Іка полегшено зітхнула.
— Зачекай мене тут, — кинула вона Горошкові.
— А ти куди знову?..
Але Іка вже не чула питання.
Вона сміливо зайшла до будки і зняла трубку. При цьому вона повернулася спиною до дверей і не глянула на Горошка, який недвозначно постукав себе пальцем по лобі.
— Алло, — сказала Іка. — Говорить Іка. Я шукаю малого Яцка Кілара. Алло!
У трубці щось затріщало.
— Алло, — повторила з притиском Іка. — Я шукаю трирічного Яцка Кілара, що сьогодні опівдні загубився на вокзалі. Алло, алло!
У трубці знову затріщало, потім заторохтіло, загуло, зарипіло, і, нарешті, долинув хрипкий, дуже простуджений голос:
— Ну, що там треба? Читати не вмієш? Не бачиш, що я зіпсований?
Одначе Іку це зовсім не бентежило.
— Даруйте, — вперто відповіла вона, — але в нас надзвичайний випадок. Сьогодні вранці тут загубився трирічний хлопчик, і дорослі досі його не знайшли. А тепер уже вечір, пізно й холодно, і дощить.
— Що дощить, я знаю краще за тебе, — перебив її телефон. — Терпіти не можу вологи, кабель у мене залило. Тим-то я й не працюю.
— Але той хлопчик… — утрутилась Іка.
— Я уже чув, — не дав їй скінчити телефон. — Що тобі треба?
— Чи не могли б ви дати нам довідку? — спитала Іка.
— Довідки дає нуль три, — знову перебив її телефон.
— То яка ж з вас користь?! — гукнула Іка, вішаючи трубку. — Сором вам!
Але перш ніж вона встигла повернутись і вийти з кабіни, автомат задзвонив так настирливо, ніби ніколи в житті й не псувався.
З сердитими іскорками в очах Іка взяла трубку.
— Алло, — сказала вона, — що вам треба?
Цього разу голос був куди ввічливіший.
— Моя люба, — сказав він, — не варто так нервуватися.
— Слухаю, — сухо відказала Іка.
— Я вважаю, — дедалі лагіднішав голос, — що хоч довідки дає нуль три, проте…
— Я й сама знаю, що таке нуль три, — гостро урвала Іка.
— Проте, — не припиняв голос, — спробую щось для вас узнати. Не вішай трубки й чекай. Добре?
— Добре.
Двері кабіни тихо рипнули. Увійшов Горошок. Він уже не стукав себе пальцем по лобі.
— Ти кому дзвониш? — спитав він люб’язно.
Іка зміряла його іронічним поглядом.
— Збираю довідки. Тихо!
Вона міцніше притисла трубку до вуха, бо трубка озвалася.
Спочатку говорив перший, уже знайомий голос:
— Алло, алло! Це телефон з вокзальної зали, кабіна третя. Хто з колег знає, як згубився сьогодні вранці трирічний хлопчик? Алло, алло! Це телефон третьої кабіни. Чи не бачив хто хлопчика на пероні, в залі чекання, в ресторані?
А потому почали втручатися інші, далекі голоси:
— Алло! Це ресторанний телефон. Тут такого не було.
— Алло, алло! Говорить автомат із зали чекання. Хлопця в нас уже шукали. Однак, наскільки нам відомо, тут його не було.
— Алло! Це комутатор служби руху. Ми сьогодні, як завжди, оглянули перони. Надто пильнували за третім пероном, де зупиняється краківський поїзд. Як відомо, саме цим поїздом і приїхав хлопчик, який загубився. Повідомляємо, що згаданий хлопчик не вийшов з перону.
— Як так? — крикнула Іка. — То де ж він тоді?
— Алло! Прошу не перебивати, — вів той же голос. — Наші відомості точні. Хлопчик, що загубився, не виходив з перону, тобто не зайшов до вокзалу. Можна припустити, що він або й досі на пероні, або ж виїхав з нього іншим поїздом.
— Ой лишенько! — прошепотіла Іка. — Яким поїздом?
— Що там? — хвилювався Горошок. — Що там, Іко?
Але Іка знаком наказала йому мовчати. Голос комутатора не змовкав:
— Увага! Увага! Тільки-но отримано повідомлення з приміської телефонної мережі. Телефон чергового по станції в Трушеві помітив схожого хлопчика в товаристві двох дорослих на Трушівському вокзалі. Стривайте.
Трубка на хвилину замовкла, а тим часом у двері кабіни постукали. Кілька людей, побачивши, що Іка розмовляє по телефону, стали в чергу, а перший — літній, дебелий чоловік з сердитим обличчям — стукав у шибку.
Але тут знову озвався голос комутатора:
— Увага! Як повідомляє Трушів, ці особи зараз у буфеті вокзалу. Хлопчик спить на лавці, чоловіки п’ють пиво і розмовляють. Увага! Увага! Увага! Як повідомляє телефон вокзальної міліції, зовнішність одного з них майже збігається з прикметами відомого шахрая Євстахія Кужевика, описаними в оголошенні. Правда, у нього є вуса, яких ще вчора Кужевик не мав. Розмову закінчено. Дякуємо.
— Це я дякую! — закричала Іка. — Красно дякуємо!
Вона вибігла з кабіни і потягла за собою Горошка крізь вокзальний натовп. Горошок розумів, що зараз не час розпитувати.
Вони вискочили на вулицю, на вітер і дощ. Капітан стояв на своєму місці, у довгому ряді автомобілів. Коли Іка й Горошок добігли до машини, дверцята, як і раніше, самі відчинилися, як і раніше, спалахнули фари і засвітилися прилади.
Поруч у великому розкішному автомобілі дрімав, прихилившись до шибки, водій. Побачивши, що капітан з двома дітьми на передньому сидінні рушав сам по собі з місця, водій спочатку витріщив очі, а потім став протирати їх кулаками.
Коли ж, нарешті, він очутився, автомобіль уже зник. Водій знизав плечима.
— Чого тільки не насниться людині, — пробурмотів він і знову задрімав.
А Капітан уже вихопився на вокзальний майдан. Іка скоромовкою переказувала все, що вона почула по телефонній мережі. Горошок і Капітан уважно слухали.
Наприкінці Іка несміливо сказала:
— А ще мені розповіли, ніби один з тих людей, що з: ними хлопчик, скидається на якийсь… о… опис прикмет з якогось оголошення. 3… оголошення про розшук… Горошку, що це означає? Прикмети з оголошення? Що це таке?
— Це… — почав Горошок. — Це означає… — повів він і знову затнувся. — Це такий… — сказав і замовк.
Тоді зареготав сам Капітан. Так зареготав, що аж загальмував. А потім, коли вони знову рушили повним ходом і коли за вікнами замигтіли перші дерева обабіч приміського шосе, пояснив уже цілком поважно:
— Прикмети — це зовнішність людини: які в неї очі, волосся, зріст тощо. Їх повідомляють тоді, коли немає фото. А оголошення про розшук — це така об’ява, а точніше, — звернення до людей з проханням допомогти знайти якогось злочинця. Тепер зрозуміло?
— Так.
— А яке ім’я того… з оголошення про розшук?
— Євстахій Ку… Ку… Кужевик, — пригадала Іка. — Тільки той не мав вусів, а цей має.
Запала мовчанка. Капітан мчав уже темним блискучим гостинцем до Трушева. Мигтіли дерева, дощ спливав по шибі.
Горошок неспокійно засовався на сидінні.
— Справа серйозніша, ніж я гадав, — сказав він.
— Атож! — підтвердив Капітан за хвилину і спитав: — Який у вас план?
— Це треба обміркувати, — сказав Горошок.
І всі почали обмірковувати. Капітан плавно минав повороти і зразу ж по тому брав найбільшу швидкість. Інколи він легко здригався під боковими подмухами вітру. Захоплений швидкістю, він усіма своїми циліндрами співав якусь басовиту автомобільну мелодію, пісеньку, де йшлося про швидку їзду, далекі дороги, шосе серед гір й приморські биті шляхи.
Аж от Іка підвела голову.
— Я маю один план, — проказала вона несміливо.
— Добрий план! — сказали разом Капітан і Горошок, коли Іка закінчила свою розповідь.
В залі для чекання, а точніше, в буфеті Трушівської станції, було порожньо, тихо й нудно. Тут зупинялися лише поїзди приміських ліній, сформовані з старих вагонів, що повільно котилися повз маленькі станції. Гамірно у Трушеві бувало лише тричі на день: уранці, коли відходив поїзд до Варшави, а потім, коли прибували варшавський післяобідній та варшавський вечірній поїзди. А решта часу? От саме тоді й було порожньо, тихо й нудно. Троє або четверо людей у буфеті ніколи не зчиняли галасу, і буфетниця могла спокійно плести на спицях теплі шкарпетки для своєї на диво численної родини.
Цього разу ніхто не заважав їй робити своє діло. Післяобідній варшавський поїзд прибув дві години тому, і майже всі пасажири давно вже пішли із станції. В буфеті зосталися лише двоє чоловіків з маленьким хлопчиком, які чекали вечірнього поїзда до Кусьмідрова. Хлопчик уже з годину спав на лавці, а дорослі замовили по доброму кухлеві пива і весь час про щось шепотілися.
Хлопчик, як на це одразу ж звернула увагу буфетниця, був дуже гарненький і гарно вдягнений. У нього були голубі очі, темне волосся, синє пальтечко і берет, а костюмчик і черевики — сірі. Спершу він завзято будував колодязі з сірників, раз у раз запитуючи:
— А коли мамуня прийде?
Потім йому набридло і будувати, й запитувати — і він заснув, витягнувшись на лавці. “Як лялечка”, — подумала буфетниця, в якої була штучна коса і чуле серце.
Чоловіки, навпаки, не були красені. Один, присадкуватий і товстий, що називав себе дядьком хлопчика, був одягнений цілком пристойно, навіть елегантно — до того ж мав приємне обличчя з кумедними чорними вусами. Правда, голос у нього був якийсь дивний. Надто вже липкий, люб’язний, солодкий.
А другий чоловік — худий, наче стара чапля, був зовсім неприємний. Та ще й він не дивився людям у вічі і взагалі з першої хвилини не сподобався буфетниці.
Можна, втім, сміливо сказати: коли б буфетниця прислухалася до розмови тих добродіїв, то збагнула б, що не сподобалися вони їй недарма.
А що буфетниця нічого не чула, то спокійно плела собі далі теплі шкарпетки. Чоловіки ж, теж зовні ніби й спокійно, шепотілися між собою. Насправді вони не були спокійні. І перш за все Худий, у якого від дратування виступили на щоках великі червоні плями.
— З мене досить твоїх справ, — хрипів він застуджено. — Я нездатний красти дітей.
Товстий гидко посміхався.
— Ти взагалі ні на що не здатний. Я тебе й не тримаю.
— То віддай мені мої гроші, — засичав Худий.
— Ніяких твоїх грошей у мене немає, — посміхнувся ще гидкіше вусатий.
Худому аж духу не стало з люті.
— Як це? Адже я тобі всі віддав.
— Не пам’ятаю.
— Не пам’ятаєш? — Худий так зарепетував, що аж буфетниця здивовано глянула на нього поверх окулярів. Тозстун одразу ж любо до неї всміхнувся.
— Вибачте, будь ласка, — мовив він, — ми не можемо пригадати, о котрій відходить поїзд до Кусьмідрова.
— О дев’ятнадцятій нуль дві, — непривітно сказала буфетниця. — Тобто за годину.
Запала мовчанка. Хлопчик, що лежав на лавці, підвів голову, закліпав очима і спитав:
— Мамуня ще не прийшла?
Вусатий посміхнувся так солодко, ніби сам був величезний цукерок.
— Ні, — заворкував він солодкавим голосом. — Але скоро прийде.
Хлопчик скривився, позіхнув і знову заплющив очі. Тоді вусатий зашепотів дуже сердито. Так сердито, що Худий аж скулився.
— Запам’ятай собі раз і назавжди, — шепотів Товстун, — я без тебе обійдуся, і якби не я, тебе б уже разів десять спіймали. Ти й сам чудово знаєш, який ти боягуз, розтелепа, п’яничка і волоцюга. Якщо не я, ніхто тебе не врятує. Ану скажи, хто сьогодні у Варшаві помітив, що вокзал оточений міліцією?
— Ти, — прошепотів Худий.
— А кому, — наполягав вусатий, — спало на думку негайно їхати далі іншим поїздом?
— Та… тобі… — признався Худий.
— А хто здогадався прихопити з собою цього хлопчака? Хто, я тебе питаю? Ти, кажеш, нездатний красти дітей? Ти ж нічого не розумієш, дурню! Ніхто поки не здогадався, що він не мій улюблений племінник… і, що найважливіше, ніхто не може додуматись, що двоє привітних добродіїв з таким чудовим хлопчиком простісінько ховаються від міліції. Хіба ж злочинець може мати з собою дитину?
Худий непевно похитав головою.
— Його, мабуть, теж шукають.
Товстун зневажливо посміхнувся.
— Проте у Варшаві, на вокзалі, а не тут. Бо кому спаде на думку, що таке щеня могло само виїхати з Варшави?
Однак Худому все це не дуже подобалося.
— Ти занадто розумний, — крикнув він.
— Для тебе, безперечно, — сміявся Товстун.
— А… а ти віддаси мені гроші? — запитав покірно Худий.
— Ні, — рішуче відповів Товстун, — бо ти одразу все проп’єш. Щонайбільше, я можу тобі купити ще одну пляшку пива. Але тільки одну.
Худий зітхнув. Він, мабуть, зрозумів, що йому нічого тут не зарадить.
— Іншим разом, — сказав він, — стару газету я тобі не довірю, не те що вкрадені гроші. Ну, давай два злотих на пиво.
— Крадене їсти не просить, — захихотів Товстун. — На!
Худий ще раз зітхнув і пішов до прилавка по пиво.
Його кроки розбудили хлопчика. Він знову підвів голову й спитав:
— Мамуня ще не прийшла?
— Ні, моє дитятко, — відказав Товстун.
Хлопчик зовсім прокинувся, сів і поправив беретик, що сповзав йому на вухо.
— Ну, то я піду до неї сам, — раптом надумався він.
Товстун вирячив очі:
— Не йди, дитино, боронь боже — не йди. Надворі ніч, там вовки шастають і можуть тебе з’їсти. Мамуня зараз прийде сюди, а якщо ти підеш її шукати, можеш і сам десь загубитися. А що тоді буде?
Хлопчик кивнув головою.
— Тоді буде зле. Краще я почекаю.
Товстун полегшено зітхнув і дістав з кишені сірники.
— На, — сказав він, — збудуй собі колодязь.
— А можна два? — спитав хлопчик.
— Можна.
Хлопчик заходився будувати колодязь на сусідньому вільному столі. Коли повернувся Худий із пивом і налив собі кухоль, хлопчик обернувся і ввічливо сказав:
— Смачного вам.
Худий буркнув собі під ніс “дякую”, а його приятель хитро примружив око.
— За щеня, — шепнув він, — теж дадуть нам добрі гроші. Це тебе цікавить, га?
Але Худий і далі не знав, на що зважитись, він зморщив чоло і свій пташиний ніс.
— Мене цікавить інше. Чи не злапають нас у твоєму Кусьмідрові? — промимрив він.
— Ти що, збожеволів? — гаркнув Товстий. — Я там знаю, де сховатись.
Худий знову зітхнув, мабуть, удванадцяте за цей день:
— Я хочу бути вже там.
Товстий знизав плечима і, показуючи, що не має охоти далі говорити з дурнем, закрився газетою. І знову запанувала тиша.
Над прилавком швидко сновигали спиці. За якимсь часом худий чоловік задрімав над пивом, а товстий над газетою. Тільки хлопчик у синьому пальтечку і беретику порався коло свого, правду кажучи, надто вже кривого сірникового колодязя і мугикав під ніс пісеньку з невідомою нам мелодією і такими словами:
А мамуня йде,
А мамуня йде,
А мамуня йде,
Уже йде до нас!
Отож немає нічого дивного, що, коли відчинилися двері, хлопчик аж підскочив на стільці і розвалив свого кривого колодязя. Але його усміхнене обличчя одразу ж похмурніло, знову стало сумне. У дверях з’явилася зовсім не та людина, про яку він співав та на яку чекав, а якийсь зовсім чужий, одягнутий у довгий плащ, хлопець.
Хлопець вклонився ще в дверях і сказав, звертаючись до всіх одразу:
— Добрий вечір!
Тоді малюк у темно-синьому беретику закричав з новою надією:
— Хлопчику, ти не бачив моєї мамуні?.
— Ні, — відповів хлопець.
— Шкода, — зітхнув Синій Беретик, і підборіддя в нього легко затремтіло.
Але над ним одразу ж схилився вусатий чоловік і лагідно почав його заспокоювати:
— Адже я тобі казав, що мамуня вже їде поїздом і зараз до тебе прийде. За півгодини поїдемо до Кусьмідрова.
— Даруйте, — сказав старший хлопець, підходячи до столика, за яким сидів Синій Беретик. — Можна тут посидіти? Я теж їду… Їду до Кусьмідрова.
Вусатий товстун пильно глянув хлопцеві просто у карі вічі, і той погляд несподівано став важкий і холодний, наче від невисловленої погрози.
— Там теж є місце… — почав він сердито, показуючи в протилежний куток, але хлопець його перебив:
— Я везу гроші для татка, — похвалився він з дурнуватою посмішкою, — і не хочу бути сам.
Почувши таке, Товстун одразу ж перемінився. Він глянув на хлопця лагідно, з майже батьківською турботою. Обличчя йому проясніло, плечі розправились.
— Як це? — здивувався він. — Отак сам і мандруєш? І багато в тебе тих грошей?
Хлопець опустив очі.
— Тато заборонив говорити, — пробурмотів він.
Але товстий чоловік уже схопив його за лікоть, притяг до себе, поплескав по спині і знову широко посміхнувся.
— Ну, сідай, хлопче! — гукнув він. — Сідай з нами, гуртом і мандрувати веселіше. То як? Радий?
— Дуже радий, — відповів хлопець.
— А я ні, — зітхнув Хидий, цідячи далі своє пиво.
Хлопець у плащі ще раз ввічливо вклонився і сів біля Синього Беретика.
— Хочеш, — сказав він, — я збудую тобі чудовий колодязь.
— Добре, — посміхнувся Беретик. — А як тебе звуть?
— Горошок, — відповів хлопець.
Ось так Горошок виконав першу частину плану, за яким він мусив відшукати на Трушівській станції хлопчика в синьому пальтечку і береті та його непроханих опікунів.
Треба сказати, що Горошок зробив навіть більше, ніж передбачалося. Бо ж він не тільки знайшов тих, кого шукав, але й зміг до них підсісти і навіть, завдяки вигадці з “грішми для татка”, зацікавив Товстуна. Виходило так, що тепер не йому доведеться пильнувати, щоб злочинці ре втекли, а, навпаки, вони пильнуватимуть, щоб не втік Горошок. Загалом, усе йшло гаразд.
Але, коли правду казати, хоч усе і йшло як слід, Горошок відчув себе дуже самотнім.
Капітан з Ікою поїхали виконувати другу частину плану. А поки що Горошок міг розраховувати лише на власні сили. Нема чого критися: проти двох дорослих супротивників Горошкові сили були досить мізерні.
Та все було б гаразд, коли б не… час. Так, саме час. Злочинці мали їхати поїздом до Кусьмідрова — тобто менш як за півгодини. А Горошок знав, що він не може цього допустити.
Вся надія була на Іку — чи встигне вона за ті півгодини виконати другу частину плану. А якщо ні? Що тоді?
Горошок і сам не знав, що він робитиме. Сидячи поруч з малим Яцком і будуючи для нього колодязь із сірників, присягався сам собі, що вже ніколи не випустить його з-під свого нагляду, не дозволить і нікуди завести.
— Я не вмію будувати таких колодязів, — сказав малюк. — Дуже гарний.
Горошок усміхнувся.
— А ти дуже милий пацан.
— А що це таке — пацан? — спитав весело хлопчик.
— Пацан? — замислився Горошок. — Пацан — це просто… малюк.
— Ага, — сказав Синій Беретик. — Але за рік я вже не буду малюком, правда?
— Правда.
Товстун уважно прислухався до цієї розмови, Худий і далі куняв над своїм пивом.
Він підвів голову лише тоді, коли Товстун, підсунувшися до Горошка, спитав:
— А ти не зміг би, хлопче, розміняти мені сто злотих?
“Ага, — подумав Горошок, — ти хочеш переконатися, чи є в мене гроші?” Він ґречно відповів:
— Вибачте, на жаль, не зможу. По-перше, тому, що тато не дозволив мені навіть виймати гроші, а по-друге, у меле банкноти лише по п’ятсот злотих.
— Що? — одночасно скрикнули злодії.
Горошок аж закашлявся, щоб приховати переможну посмішку. Він уже знав, що вони радше навіть відмовляться від поїздки до Кусьмідрова, аніж спустять його з очей. Худий аж витріщився.
— А куди ж ті грошенята, хлопчику? — питався він. — Га?
Горошок якусь мить помовчав, ніби вагаючись, чи може він чужим людям відкрити таку таємницю. А потім відповів:
— Бо… тато купує телевізор.
— Ага, — пробурмотів Товстий, киваючи головою. — Отже, у тебе має бути принаймні кілька тисяч. Правда?
Горошок вирішив розіграти підозрілість.
— Даруйте, не знаю, — відповів він ухильно.
Краєм ока Горошок бачив, як злодії підштовхнули один одного ліктями. Але тут же глянув на дзиґарі: за п’ятнадцять хвилин мав прибути поїзд.
— Коли ж, нарешті, приїде мамуня? — спитав Синій Беретик вперше капризним і нетерплячим голосом.
— Тільки тихіше, моя дитино, — озвався Товстун. — Тільки тихіше.
Але Синій Беретик, видно, вирішив збунтуватися. Він вдихнув на повні груди і завищав раптом, ніби паровоз:
— А я не хочу-у-у-у, не хочу-у-у-у. Де мамуня-я-я-я-я?
Ошуканці сторопіли. Буфетниця зірвалася з місця. На мить усі застигли нерухомо, а хлопець, без сльозинки в очах, верещав усе дужче:
— Не-е-е-е хочу-у-у-у!
Перший отямився Товстун. Він прожогом кинувся до буфету за шоколадкою. Худий, щоб заспокоїти малюка, почав кумедно кривлятися. Але Яцек, побачивши ті гримаси, зайшовся ще голосніше. Товстун прибіг з шоколадкою, але й вона не допомогла.
Горошок добре бачив, що злодії починають нервуватися. Худий озирався на всі боки і особливо дивився на двері. Товстун, навпаки, розлютився. Щоки йому почервоніли, і він прохрипів з погрозою:
— Яцку! Мовчи!
Яцек глянув на “дядька” і притих. Очі його стали великі й круглі.
Горошок вдавав, що його нічого не обходить. Але всередині в нього все напружилося, як струна.
До приходу поїзда залишилося тільки десять хвилин.
Десять хвилин інколи можуть тягтися, як жувальна гумка. Ну, скажімо, коли тебе можуть викликати до дошки саме з того предмета, про який ти вчора, готуючи уроки, забув. А зараз стрілки летіли, ніби годинник був з реактивним двигуном.
Раптом Товстун нахилився над хлопчиком.
— Вставай, — сказав він. — Пішли до мамуні. Тільки мовчи!
Це було сказано так, що Горошкові кулаки стиснулися. Що він збирається робити? В голові промайнули всі відомі йому страшні історії про викрадачів, які вбивають дітей, щоб замести сліди злочину.
До прибуття поїзда залишалося тільки шість хвилин. До буфету ніхто не заходив, не було й Іки. За хвилину ці двоє заберуть з собою хлопчика, сядуть у поїзд і тільки їх і бачили.
Годинникова стрілка знову перескочила на хвилину. Здалеку долинув пронизливий свист паровоза.
Товстун роблено всміхнувся.
— Чуєш, Яцку, — сказав він. — Мамуня їде. Пішли?
Горошок з розпачем подумав, що Яцек досі, мабуть, здибався лише з дуже хорошими людьми, — так він усім йме віру. От і зараз, хоч очі його ще блищали від сліз, він одразу засміявся, сплигнув зі стільця і заплескав у долоні.
— Пішли, пішли!
Нема чого критись — Горошок не знав, що робити. Кричати? Битися? Захищати Синього Беретика пугачем і кулаками? Не дуже б це допомогло, — не довше ніж на хвилину. Але все-таки Горошок підвівся.
І лише тепер виявилося, яка влучна була вигадка з грішми. Товстун, хоч, правда, взяв уже Яцка за руку, ще не рушав до виходу. Він звернувся до Горошка.
— А кавалер, — запитав він своїм солодким голосом, — не йде? Просимо, просимо…
Горошок скривився.
— Е-е-е-е… поїзд ще не прибув. А надворі дощ і вітер…
Худий торкнув приятеля за плече.
— Євстахію… облиш. Ходімо. Я благаю тебе, Євстахію.
Але Євстахій не звернув на нього жодної уваги. Він простяг руку Горошкові.
— Ну то й що? — наче по-дружньому спитав він. — Ти ж не розмокнеш на дощі. А в товаристві завжди приємніше. Ну… кавалере, давай руку, щоб нам не загубилися. Тільки швидше… вже чути поїзд.
І справді, стрілка дзиґарів не досягала однієї хвилини до фатальної поділки. Синій Беретик аж підскакував, радіючи приїздові мамуні, — за вікнами дедалі ближчав стукіт коліс і сапання прибулого поїзда.
Горошок раптом відчув, що з люті в нього настовбурчилося волосся на голові.
— Не піду! — гукнув він.
Він стрибнув до Яцка, притяг його до себе, прикрив плащем і вихопив з кишені свого бляшаного пістолета.
— Він теж нікуди не піде! — гримнув Горошок ще голосніше. — А ви… руки вгору!
— Боже! — прошепотів Худий.
— Пресвята діво! — зойкнула буфетниця.
— Ти що?.. — грізно почав Товстун, ступаючи до Горошка, якому раптом страшенно пересохло в роті.
— Стій! — гукнув він іще раз.
І тоді, саме тоді з грюком розчинилися двері і дівчачий голос радісно писнув:
— Дядечку! Це я! А потім…
Проте, перш ніж ми з’ясуємо, що означав той вигук і що взагалі сталося потім, слід ще кількома словами розповісти, що ж увесь цей час робили Капітан з Ікою. І передусім, чи виконали вони та як саме виконали свою частину плану.
Коли Горошок вийшов з автомобіля, що з обачно погашеними фарами зупинився біля Трушівськоі станції. Іка глибоко зітхнула.
Інколи людині хочеться бути самостійною, як каже Горошок, Зосею-Самосею, себто все робити самій.
Але потім? Ах, як же тоді їй хотілося бути удвох, разом, а не лише із своїми тривожними думками.
Правда, Іка була ще під опікою і в товаристві Капітана, але за кілька хвилин їй доведеться самій, зовсім самій виконувати найважливішу частину плану. І це було не так уже й просто. Бо ж не штука бути хоробрим, коли ти хоробрий. А от спробуй бути відважним, коли біля серця починає щось лоскотати, а по спині бігають холодні мурашки. Саме це відчувала Іка в ту мить, коли Горошок вник за дверима, а Капітан поволі й обережно рушав далі. Обоє мовчали. Капітан проминув одну, потім другу темну вуличку і зупинився.
— Дивись, Іко, — сказав він тихо своїм низьким голосом. — Бачиш той рундук?
На протилежному боці невеличкого майдану світилися вікна і двері пивнички. Всередині коло прилавка було видно кілька чоловік.
Серед них майнули плащ та міліцейський кашкет.
— Бачу, — прошепотіла Іка.
— Ідеш? — спитав Капітан.
Іка глибоко зітхнула.
— Звичайно, — відповіла вона. — А… а де ви на мене чекатимете?
— Ти не турбуйся, — обіцяв Капітан, — буду там, де треба. Ти лишень гляди, щоб мені не доводилося надто часто попадати дорослим на очі. Поки що я чекаю тут…
— Ну, я йду, — вирішила Іка.
Вона вийшла з автомобіля, загорнулася в плащ, вітер одразу ж почав рвати його за поли. Біля дверей на мить зупинилася — так, усередині справді стояв міліціонер. Зараз усе залежало, чи вислухає він її. Іка ще раз глибоко зітхнула і рвонула за дверну ручку.
Задзеленчав дзвоник на одвірку, і всі, хто був у пивниці, оглянулися на неї. Оглянувся і міліціонер, молодий, дуже високий і вельми суворий. Побачивши Іку, він підвів брови.
— А ти, мала, що тут робиш? — запитав він. — Сама в таку пору?
Іка з несподіванки позадкувала. Чоловіки, що юрбились біля прилавка, за яким стояла вродлива продавщиця, зареготали, а міліціонер ступив до неї.
— Ну, що ж ти тут робиш? — повторив він.
Іка почервоніла з сорому й люті. Вона терпіти не могла, коли з неї сміялися, а надто, коли з нею поводилися, мов з дошкільницею.
— Я, власне, вас шукаю, — відповіла вона гостро.
— О-го-го! — здивувалися всі.
Міліціонер спохмурнів:
— А це ж чому?
— А тому, — випалила Іка, — що на станції сидить відомий шахрай і викрадач дітей, а ви, замість його схотіти, п’єте тут пиво!
Тепер уже всі зайшлися сміхом. Тільки цього разу почервонів міліціонер, а не Іка.
— Що за шахрай! Який він? Тихіше, громадяни! — крикнув він.
Всі замовкли. А Іка похолола. Бо вона зовсім не знала, який на вигляд отой шахрай. Та ще й його прізвище вилетіло у неї з голови. Що робити? Як переконати цих людей, що вона каже правду?
— Є… є оголошення про розшук… — почала вона несміливо.
Міліціонер не слухав її. Він сердився. У Трушеві він служив недавно, але трушівські дітлахи встигли вже не раз йому допекти. От і зараз він подумав, що це дівчисько просто глузує з нього.
— Ого, товаришу сержанте, — посміхнулася вродлива продавщиця. — Громадянка хоче вам допомогти, а ви такі нечемні.
Міліціонер почервонів, як транспарант.
— Що за оголошення? Що за жарти? Що за шахрай?
— Справжній шахрай, — вигукнула з розпачем Іка. — І звуть його… звуть його… Євстахій!
І тут усі присутні, навіть продавщиця, знову зареготали, аж у боки бралися.
А міліціонер схопив Іку за плече.
— Євстахій? — перепитав він. — Саме Євстахій? — Він підвів Іку до дверей і виставив її за поріг.
— Хто тобі дозволив кепкувати з мого імені? — гукнув він услід.
— О-го-го-го! — заливалися в пивниці. — Євстахій, Євстахій…
Грюкнули двері, й Іка опинилася на вулиці під дощем і вітром.
Їй хотілося плакати з досади отакої. Треба ж, щоб міліціонера звали так само, як шахрая. Що ж тепер робити?
Либонь, Іці не пощастило б стримати сльози, та, на щастя, коли вона підбігала до Капітана, в глибині вулички у блідому мигтінні ліхтаря вгледіла іншого міліціонера.
— Євстахій, — схлипнула вона ще раз і… і раптом пригадала прізвище: Кужевик.
Так, Кужевик. І водночас у голові народилася нова ідел. Дівчинка припала до Капітанової шибки.
— Прошу вас, Капітане, — скоромовкою кинула вона, — прошу вас їхати на станцію. Згода? Я зараз там буду.
— Згода, — відповів Капітан і слухняно увімкнув мотор.
А Іка щодуху побігла за міліціонером, що зникав у глибині вулиці.
Зараз їй уже не хотілося плакати. Швидше навпаки.
Та, незважаючи на це, вона, підбігши до міліціонера, почала голосно схлипувати.
— Товаришу міліціонере! Громадянине міліціонере!
Повновидий, немолодий уже міліціонер одразу ж обернувся і підбіг до Іки.
— Що там… що там у вас скоїлось, товаришко? — спитав він, турботливо беручи Іку за плечі.
Він був такий симпатичний, що на мить Іка навіть завагалася. Чи не розповісти йому все прямо і без викрутасів.
Але ні! Бо що ж буде, коли й він не повірить? Час минав, і невідомо, як там Горошок дає собі раду. Ні! Зараз вона вже не може ризикувати. І Іка, жалібно схлипуючи, пробелькотіла:
— Я загубилася, громадянине міліціонере. Я мала… мала зустріти тут свого… свого дядечка на станції… і… і не знайшла ані станції, ані дядечка, ані… ані…
Міліціонер щиро засміявся.
— Але ж, товаришко, — заговорив він приємним, трохи застудженим голосом. — Де ж це бачено, щоб так плакати, товаришко?
Іка вдала, ніби поволі заспокоюється, але насилу стрималася, щоб не всміхнутися переможно.
— О дядечко, дядечко!.. Дядечко, — цокотіла вона. — Він такий хороший. Він мав чекати на станції…
— Ну, ходім, — сказав міліціонер, беручи Іку за руку і простуючи до станції.
Вдалині приязно мигнув червоний вогник Капітана. Іка весело розсміялася і затріщала, мов друкарська машинка.
— А ви, громадянине міліціонере, не знаєте мого дядечка? Він такий веселий і… і зветься Євстахій Кужевик. Не знаєте?
— Як зветься? — гостро спитав міліціонер, приставши.
— Таж я вам сказала, — ввічливо відповіла Іка, — Євстахій Кужевик. Товариш Євстахій Кужевик.
Міліціонер ще дужче стиснув її руку і рушив так швидко, що Іці доводилося майже бігти. Але вона не замовкала:
— А він такий веселий. Інколи для сміху чіпляє собі такі смішні вуса… вони йому пасують.
— Чіпляє собі вуса? — перепитав міліціонер.
— Так, так, — підтакнула Іка. — У нас у сім’ї навіть рвилюються. Кажуть, у кого вуса, той уночі хропе.
— Хропе?
— Так. Але, громадянине міліціонере, — дивувалася Іка — хіба хропти шкідливо? А дядечкові вуса дуже пасують.
— Пасують? — пробурмотів міліціонер.
У кінці вулички заблимали вже вогні станції, коли здалеку засвистів паровоз. Іка поблідла зі страху: а що буде, коли вони вирішать поїхати саме цим поїздом?
Очевидячки, міліціонер подумав те ж саме, бо він раптом побіг, тягнучи за собою Іку.
Поїзд наближався. Дедалі виразніше було чути стукіт коліс і пахкання паровоза. А до станції вже залишалося тільки двадцять… тільки десять… тільки два кроки!
Міліціонер рвонув двері. Вони з грюком розчахнулися.
Перший, кого вони побачили, був Горошок. Горошок, що затуляв собою маленького хлопчика в синьому беретику і пальтечку, в сірих черевичках і штанцях, Горошок, блідий і рішучий, Горошок, що намірив свого пугача на товстого чоловіка, який замахнувся для удару.
І тоді Іка заверещала:
— Дядечку! Це я!
А потім… Потім, коли Товстун здивовано озирнувся, Іка скочила на нього. Скочила, як дика кішка, як леопард, як рись. А вхопивши його за чорні вуса, зірвала їх і одразу ж відплигнула вбік.
Чоловік люто скрикнув. Вуса поволі впали додолу. Пугач Горошків вистрелив. Жінка за буфетом пронизливо зойкнула.
А голосніше за всіх гукнув “стій!” міліціонер, вихоплюючи з кобури уже справжнього пістолета. Обидва шахраї кинулися до дверей. Буфетниця зникла під прилавком. А в невеликій залі зчинився такий гамір, ніби настав кінець світу.
Міліціонер, що гнався за втікачами, спіткнувся, пістолет вистрелив сам по собі і куля, відбившись рикошетом, прогула над головами, мов ґедзь. Звук пострілу був для Худого, наче удар палицею. Він повалився на землю під ноги Товстуну і обидва покотилися до дверей. А там уже з’явилося кілька пасажирів.
— Руки вгору! — гукнув міліціонер. — Ані руште!
Обидва шахраї підводилися з землі, піднімаючи руки вгору.
Горошок шепнув Іці:
— Ми вже тут непотрібні. Де Капітан?
— Біля входу, — так само тихо прозвучала відповідь.
Горошок нахилився до Синього Беретика.
— Підемо до мамуні?
Малюк плеснув у долоні.
— А… а більше тут не стрілятимуть? — спитав він.
— Ні.
— Тоді ходімо, — сказав Синій Беретик. — Швидше, швидше!
І всі троє вийшли.
Коли міліціонер, надівши наручники на обох приятелів — Худого й Товстого, — оглянувся до дверей, він нікого не побачив. Міліціонер закліпав, наче не вірив своїм очам.
— Кужевику, — сказав він сердито, — де ваша племінниця?
Товстун вилупив очі.
— Яка там ще… племінниця? Що за чорт?
— Та вони ж були з племінником, — озвалася буфетниця. — З таким гарненьким маленьким хлопчиком!
Люди, які дивилися на Товстуна, мабуть, думали, що він от-от лусне з люті. Якийсь час він мовчки ворушив губами. Потім вільною рукою розстебнув комірець і лише тоді залементував:
— Це ошуканство! Немає у мене ніякої племінниці! Де ви взяли це чортеня, яке одірвало мені вуса?
Міліціонер сердито посміхнувся.
— Тихше, тихше, шановний громадянине. На суді все з’ясуємо. Ходім… У відділенні давно вже за вами тужать. А чортів на світі немає.
Коли вони виходили на вулицю, вдалині, на шосе, блимнув червоний стоп-сигнал якогось автомобіля.
Блимнув і зник за поворотом.
Синій Беретик, мабуть, не звик дивуватися з будь-чого і тому без вагання вискочив разом з Горошком та Ікою з станції і так само без вагання вмостився між Горошком і Ікою на передньому сидінні Капітана.
— Я дуже люблю кататися машиною, — весело сказав він, коли Капітан рвучко рушив з місця. — Дуже! Дуже!
— Це чудово, — засміявся Капітан. — Їдемо на Мейську?
— Так, так, так! — закричав хлопчик. — Я там живу. Але… — несподівано затурбувався він, — …але ж мамуня мала приїхати поїздом. Що ж тепер буде?
І лише тепер Горошок та Іка оговталися і змогли заговорити.
— Поїздом? — вигукнула Іка. — Авжеж, поїздом…
— Мамуня? — буркнув Горошок.
І почали навперебій:
— Зовсім не мамуня…
— Зовсім не поїздом…
— Адже то були злодії і шахраї!
— Вони тобі набрехали!
— Вони тебе викрали!
— І забрали з собою!
— Як ти міг от так просто піти з чужими людьми?
— Адже це могло дуже погано скінчитися!
Синій Беретик водив очима з Іки на Горошка і з Горошка на Іку, а коли вони замовкли, щоб перевести дух, промовив стиха:
— Пробачте, ви завжди разом говорите? Горошок та Іка аж затнулися з несподіванки. А потім Горошок лагідно сказав:
— Зажди-но, Іко. Це ж мале хлоп’я. З ним треба спокійно. Добре?
— Ух! — зітхнула Іка. — Зараз заспокоюсь. От… уже!
— Чудесно, — знову озвався Горошок. — Дозволь, я йому все поясню. — І він звернувся до Синього Беретика:
— Тебе звуть Яцек Кілар?
— Так, — упевнено кивнув хлопчик, — Яцек Кілар.
— Ти загубився сьогодні на вокзалі?
— Так. Але мене одразу ж знайшов той чужий дядя, — всміхнувся Яцек.
— Так от, запам’ятай, що то був зовсім не дядя, а шахрай і злодій, який хотів тебе забрати, вкрасти, а може, навіть і вбити. І ще запам’ятай надалі, треба бути уважним і ніколи більше не губитися.
— А тепер я вже знайшовся? — запитав Яцек.
— Атож, — буркнув Горошок. — Не ти знайшовся, а ми тебе знайшли. Все це могло погано скінчитися. Ти малий хлопчик і повинен бути обережний з чужими людьми. Розумієш?
— Розумію, — відповів Яцек. — А ви не чужі?
Здається, Капітан тихенько засміявся. Іка застережливо мовила:
— Горошку, з ним. треба спокійніше. Це ж мале хлоп’я.
— Гаразд, — трохи згодом сказав Горошок. — Ми не чужі. Мене звуть Горошок, а її Іка, і ми веземо тебе додому.
— Я дуже радий, — тихесенько відповів Яцек.
За шибками автомобіля уже мелькали міські вогні. Капітан поспішав. Він майже летів, не збавляючи газу на поворотах, легко обганяв не лише тихохідні трамваї, але й великі блискучі лімузини.
Іка розчулилася.
— Ми теж раді, що ти повертаєшся до своєї мамуні, — сказала вона тоненьким голосом, — але затям: не можна всім йняти віри.
— Чому? — запитав хлопчик. — Адже я так усіх люблю!
Горошок зітхнув.
— Усіх любити не можна.
— Чому?
— Бо не всі добрі, — пояснив Горошок.
Яцек кивнув головою. Капітан саме виїздив на Мейську. Він вимкнув газ і почав гальмувати, коли Яцек узяв Іку й Горошка за руки.
— А ви не могли б, — сказав він несміливо, — зробити так, щоб усі були добрі?
Запала мовчанка. Горошок та Іка спантеличено перезирнулися. На щастя, їх виручив Капітан. Він зупинився й оголосив:
— Мейська, 1. Прошу виходити, бо вже пізно!
Горощок та Іка вийшли разом з Яцком, поминули браму і піднялися на другий поверх.
— Це тут, — сказав хлопчик. — Ви коли-небудь до мене ще завітаєте?
— Так, так, завітаємо, — пообіцяли Горошок та Іка.
Потім поцілували його, швидко збігли вниз і на мить затрималися в під’їзді.
Вони почули, як Яцек двічі постукав у двері. Двері відчинилися, і залунали два радісні вигуки:
— Яцку! Синку!
— Мамуню!
Горошок з Ікою всміхнулися і, штовхнувши одне одного ліктями, вибігли на вулицю.
Коли Капітан рушив з місця, Іка сором’язливо промовила:
— Красно вам дякуємо, Капітане! Без вас ми не змогли б нічого зробити.
— Твоя правда, Іко, — підтакнув Горошок. — Ми вам дуже вдячні, Капітане!
Капітан весело засміявся.
— Любі ви мої, — сказав він. — Ми з вами приятелі. Разом ми можемо зробити багато. Сподіваюся, тепер ви частіше мене відвідуватимете.
— Таж… — почав Горошок.
— Ми ж завтра до вас прийдемо! — гукнула Іка.
— Звичайно! — підтримав її Горошок. — Коли тільки можна.
— Треба, — відповів Капітан. Він завернув, пригасивши вогні, у ворота і зупинився коло їхнього під’їзду. — Отже, до завтра.
— До завтра, до завтра…
— На добраніч, на добраніч…
На третій поверх збігли притьмом. Поскидали плащі ввімкнули світло, посідали перед радіоприймачем. За вікном шуміли дощ і вітер, але в кімнаті було затишно, тепло і трохи сонно. Чарівне зелене око приймача знову заблимало, мов у такт веселій мелодії, що розгорнулася в ефірі, як барвистий, буйний хвіст невідомого птаха.
Горошок та Іка мовчали. Все, що сталося, нагадувало чи то сон, чи то дивний фільм, де вони самі брали участь. Обоє були дуже щасливі й дуже втомлені. Їм не хотілося навіть розмовляти.
Аж от нагло задзвонив телефон. Іка зняла трубку.
— Алло, слухаю.
У трубці хтось кахикнув, пробурмотін сам до себе “ох сирість, сирість” — і лише потому долинув застуджений голос — цього разу дуже лагідно:
— Говорить телефон із третьої кабіни на Головному вокзалі. Мої товариші доручили мені поздоровити вас. Я особисто також бажаю вам усього найкращого.
— Щиро дякую, — відповіла Іка і шанобливо присіла.
Тієї ж самої миті обізвався радіоприймач:
— Я також поздоровляю.
— Щиро дякую, — вклонився Горошок.
Потім вони знову слухали музику, скидалися очима і посміхалися.
Так скінчився цей день — день першої Великої Пригоди.
Наприкінці, перед самим приходом Ічиних батьків, Горошок сказав:
— Все-таки це треба обміркувати.
— Що там іще? — сонним голосом запитала Іка.
— Як зробити так, щоб усі люди були добрі.
Дощ ущух і на ранок обернувся в туман. Удень туман став такий густий, що довелося запалити в помешканні світло. А на вулиці за десять кроків нічого не було видно.
Розуміється, батьки одразу ж почали нарікати: “От тобі й погода, і що це за погода, з такою погодою…” — і так далі, і тому подібне.
Горошок вислухав це спочатку у себе вдома, потім у Іки, бо Ічин батько саме розкладав пасьянс і наспівував собі під ніс:
— Ну й погода,
Ну й погода,
Просто диво, — не погода.
Співав він на мотив пісні “Випив Куба у Якуба”, а Іка розв’язувала задачі. Коли вона закінчила, Горошок штовхнув її в бік.
— Непогана погода, га?
Іка похитала головою.
— І це все, що тебе хвилює?
Але Горошок спокійно відказав:
— За такої погоди, як сьогодні, можна навіть удень піти до Капітана, і ні одна людська душа того не помітить. Га?
— Татуню! — сказала Іка. — Чи можна нам з Горошком вискочити на подвір’я?
У батька виходив пасьянс, і тому він знову замугикав на той самий мотив:
— Але тільки на подвір’я
Можна скочить.
Далі — ні!
І одразу ж додав переляканим голосом:
— Тільки благаю вас… з третього поверху не скачіть. Зійдіть краше сходами.
— Дотепи, — пробурмотіла Іка.
Вийшли мовчки. Бо в день, хай навіть і такий темний, і такий туманний, як сьогоднішній, вони не йняли віри, що справді була та пригода і що Капітан додержить своєї обіцянки, чи він чекає на них, чи пам’ятає, чи схоче пам’ятати.
Дверцята були відхилені. Але якось убого, прозаїчно: видно було, що завіси попсовані. Краплі води стікали по шибках, короб похилився на зламаній ресорі. Важко собі уявити сумнішу картину.
Це був, напевне, не він, учорашній Капітан, вірний товариш і друг.
Горошок з Ікою мовчки перезирнулися. А потім, щоб краще все згадати, відчинили рипучі дверцята й сіли коло погнутого, дротом обмотаного керма.
Їм не хотілося розмовляти. Навіть пошепки. Навіть думати не дуже хотілося. За шибками клубочився туман, було надзвичайно тихо. Та от серед цієї тиші десь дуже-дуже далеко спершу забринів чийсь голос. Потім усе голосніше, ближче. Знайомий голос. Він щось курникав. І лунав дедалі тепліше і веселіше.
Так міг співати лише швидкий автомобіль у далекій дорозі. Акомпанувало пісні шарудіння шин по асфальту, рев сирени, посвист вітру.
Так, то був Капітан! Він співав і, співаючи, повертався до них.
В пісні говорилося про шляхи понад морем і гірські перевали, про дороги в пустелях і пальми, які, ніби страуси, тікають з дороги, про запах бензину і сяйво фар, що розтинає ніч.
І, нарешті, вже зовсім близько пролунали останні слова пісні:
— Привіт, привіт, привіт!
А по тих словах, знову запала тиша. Врешті Іка спитала пошепки:
— Це ви, Капітане?
— Це я, — відповів Капітан.
Горошок і досі мовчав. Капітан був у чудовому гуморі.
— Я трохи помандрував, — сказав він. — Відвідав знайомі місця. Сніжний альпійський перевал, зелену затоку Бізерти і шлях у пустелі поблизу оази Каттара. Ох, як це мені любо. Як любо.
— Даруйте, — схаменувся нарешті Горошок, — ми ж увесь цей час були тут. Разом з вами. І…
— Ха-ха-ха! — засміявся Капітан.
— Мабуть, — ввічливо втрутилася Іка, — певне, душа товариша Капітана…
— Ха-ха-ха! — аж трусився і скреготав зо сміху Капітан. — Забобони! Марновірство і фиглі-миглі. Гадаєте, що я спіритизмом займаюся? Ха-ха-ха!
— А що ж? — спитав Горошок.
— А що ж? — підтримала його Іка, і Капітан одразу ж став серйозний.
— Голуб’ята ви мої, — зітхнув він. — У моєму віці… в моєму віці подорожувати можна лише у спогадах.
— А-а-а-а… — сказали Іка з Горошком.
А потім навперебій:
— Але де ви бували?
— І коли?
— В яких країнах?
— І в якій пустелі?
— А що це за Бізерта?
— А як називається та оаза?
І нарешті, як у них водилося, обоє, як по команді, гукнули:
— Розкажіть нам!
— Го-го-го! — знову зареготав Капітан. — Хто це вас так вишколив?
— Життя, — буркнула Іка.
Але Горошок не вгамовувався.
— Розкажіть нам!
— Про що?
— Про все.
— Діти, — заблагав Каштан, — змилуйтеся!
Іка зашарілася.
— Змилуйтеся? Гаразд. Тільки ми не діти. Діти у дитсадку. Називайте нас краще на ім’я.
— Вибачте, — сказав Капітан. — Вибачте. Більше не буду, мої голуб’ята. Але… але з чого ж почати?
— Я завжди починаю з початку, — заявив Горошок.
— Згода. Нехай буде з початку.
— Спочатку була стрічка, — почав Капітан. — Ріс я на ній не швидко, але й не дуже поволі. То була, самі розумієте, стрічка конвейєра, на якому мене монтували і монтували, аж доки не змонтували.
Довго я про це не буду розводитися, оскільки мені й самому відомо лише з чуток. Ми, автомобілі, починаємо щось розуміти лише тоді, коли добре ковтнемо бензину. А то вже буває згодом, як зійдеш з конвейєра. Діялося це саме в Німеччині напередодні останньої війни. Зрозуміло, то був не найкращий час для народження порядного автомобіля. Але ніхто собі ні місця, ані часу народження сам не обирає. Так, так… дуже давно то було. Ваші батьки, напевне, тоді ще й шкіл не позакінчували. А ви? Ви тоді нікому ще навіть і не снилися.
Ви, мабуть, чули, що саме тоді, коли я вперше пізнав смак бензину і світу, у Німеччині був щедрий урожай на негідників.
Однак мені пощастило. Перша людина, яку я зустрів, ну, яка мене вперше нагодувала й оживила, була саме порядною людиною. Його звали Емілем. На моєму рідному заводі він обкочував нові машини.
Як зараз пам’ятаю нашу першу зустріч. Тільки-но він, торкнувся мого керма, я одразу ж відчув, що він знає мене до останнього підшипника і бачить мене, як у нас кажуть, наскрізь від шин до капота. І я подумав тоді: “Цей хлопець зуміє зробити з мене машину!”
Правду кажучи, я дуже хвилювався. Боявся. Просто боявся дефектів і вад, які він міг у мене виявити. Адже я був такий недосвідчений і несміливий. І, сором признатися, саме першої миті і більше зі страху я похлинувся бензином, і мотор мій замовк.
Але Еміль спокійно сказав:
— Сміливіше, Капітанчику! Не нервуйся!
І так м’яко натиснув на стартер, ніби черевик його був з лебединого пуху. Я одразу ж підбадьорився. Мотор загурчав — і ми поїхали.
Ви й гадки не маєте, що то за втіха ставати самим собою, узнавати, на що ти здатний! Перші години життя, проведені разом з Емілем, були мені за найкращу школу. Я відчував у ньому приятеля. Але той приятель хотів, щоб ми з ним обоє узнали наші можливості, так би мовити, до останнього гвинтика. Гора не гора, струмок не струмок, ліс не ліс — він ніби хотів мені втокмачити, що я зможу все. Навіть літати.
І я міг багато. Звичайно, літати не міг. Під кінець ми обоє були дуже задоволені одне з одного. Ми поверталися по шосе серед луків та пронизаних сонячним промінням лісів. Я пізнав, що таке щастя. Еміль сказав мені багато слів, дуже ласкавих. Він навіть заспівав мені пісню.
Та коли ми знову повернули на фабричне подвір’я, нас несподівано оточило кілька чоловіків. Двоє були в мундирах з зображенням черепів. Руки в Еміля, сперті на кермо, здригнулися, я відчув, що він хоче повернути назад. Я був напоготові. Але браму за нами вже зачинили. А я, на жаль, не вмів літати.
Еміля повели. І вже ніколи більше я його не бачив. Але… але я запам’ятав ті обличчя і ті мундири. Я подумав собі, що хоч гора з горою і не сходиться, але, можливо, я ще здибаюся з тими молодчиками. І поквитаюся. Скажу одразу — мені пощастило. Мені вдалося емігрувати. Мене продали у Францію добросердому старому лікареві, з яким я мотався у Піренеях по невеличких містечках і селах. Лікар був самотній, і єдиною істотою, з якою він охоче розмовляв, був я.
Я полюбив старого лікаря, і він мене теж. Я намагався не підводити його і ні разу не підвів.
Але, любі мої, вже йшла війна. Така війна, від якої неможливо, було сховатися навіть край світу. І врешті я знову побачив людей у сіро-зелених мундирах з черепами на кашкетах. Цього разу вони не скривдили мого лікаря, бо він устиг сховатися. Але натомість вони забрали з собою мене. Розумієте? Мене.
Я одразу ж вирішив, що не буде по-їхньому. Не вдасться їм мене забрати. На першому ж кілометрі я перепалив собі свічки.
З того й почалося. Я повів свою власну війну, я показав їм, що можуть зробити речі, “бездушні предмети”.
Вони ганяли мене по дорогах і по містах. Але втіхи вони не мали. Я псувався на кожному кроці. То кабель, то циліндри, то коробка передач. Ви знаєте, що таке саботаж? Чули! Так от, я саме саботував.
Скажімо, хотіли вони куди-небудь крадькома за кимось уночі приїхати. Тоді я чхав і стріляв, як гармата, або вмикав сирену і починав вити не гірше від пожежної сирени.
Намагались когось наздогнати? На першому ж віражі спускало колесо — і пшик з усієї погоні. А коли хтось із них хотів поїхати у суботу розважитись за місто, я псувався так, що цілий день доводилося йому лежати під моїм шасі, а я кропив його мастилом.
Знаєте, як вони мене прозвали? “Клятий дідько”. Правда гарно? В чортів і ангелів я не вірю. Але цим прізвиськом пишаюся. Люблю згадувати, як і коли я його дістав. То було під Марселем. Марсель — чудове біле місто над голубим морем. Ох, як я любив постояти вночі на приморському бульварі, помилуватися на відбиті зірки в морі і оміркувати, скажімо, чи на інших планетах теж є автомобілі?
Але зараз мова про інше. Того дня, коли “вони” стали називати мене “клятим дідьком”, я мав наздоганяти одного керівника французьких партизанів, якого ті — з черепами — хотіли схопити.
Спершу я був слухняний. Радів, що за кермо сів найголовніший з моїх хазяїв. Я вирішив, що він запам’ятає цей день надовго.
Так от, спершу я був слухняний і мчав щодуху. Партизан їхав на старому “Рено”, на такому самому інваліді, як я тепер. Отож не дивина, що вже за кілька кілометрів я почав наступати йому на шини.
Я чекав слушного моменту. Я знав, до стрілянини не дійде, бо “вони” казали, що хочуть узяти втікача живцем. Ми мчали приморським шосе: сто метрів угору, віраж, двісті метрів униз, знову віраж, знову вгору, знову віраж і знову вниз…
Я був за кілька метрів від “Рено”, “вони” вже почали сміятися і кричати з лютої радості, і я, врешті, показав, на що я здатний. Отож несподівано, без попередження, на дуже крутому спуску на швидкості майже сто кілометрів на годину, у мене раптом… судома гальм.
Мене так занесло, що я ледь утримав рівновагу. Шини стерлися об асфальт мало не до камер. Але те, що я надумав, пощастило.
Пощастило. “Рено” безпечно втік. А мої пасажири обернулися в кашу. Водій розсадив собі лоба, його сусіда розбив носом шибку, а тих, що їхали ззаду, так жбурнуло, що один зламав собі руку об голову іншого!
“Рено” втік, я, коли не зважати на розбиту шибку, був цілий, а моїх пасажирів забрала санітарна автомашина. Оці і прозвали мене “клятим дідьком”.
Але по-справжньому час моєї помсти настав, коли наш підрозділ перекинули в Африку, там уперше я побачив справжній бій. Там я збагнув, що таке війна. І скажу вам — запам’ятайте собі: ні під сонцем, ні під зірками немає нічого страшнішого, ніж війна.
Ті, з черепами, зовсім до бою не рвались. І це мене турбувало, бо я поклав будь-що виконати свій задум. Я навіть причаївся на деякий час: почав нормально їздити, без несподіванок, тобто поводився, як справний автомобіль. Нарешті, зайшла ніч, коли земля затрусилася і запалала, і мої “хазяї” накивали п’ятами.
На шосе зчинилася небачена тіснява: вантажні автомобілі, санітарні, танки, штабні машини і всюдиходи — все перемішалося, як на складі металобрухту. Щохвилини — наліт, щохвилини — артилерійський обстріл. Людський галас, рев моторів. Одне слово — пекло.
Я знав, що першої-ліпшої миті можу злетіти в повітря разом із “ними”. Але це мене аж ніяк не влаштовувало. Розуміється, можна загинути заради доброї справи. Але набагато краще — жити для доброї справи.
Врешті, мені пощастило вихопитися з колотнечі на майже пустельний путівець. І тут я рвонув, як перегоновий автомобіль найвищого класу. Дорогу я знав. Я її пам’ятав краще за них. Коло височини була розтока. Ліворуч йшла дорога відступу, точніше, втечі, а вправо — тракт, що повертав саме до тих, від кого тікали мої “хазяї”. В гуркоті нічної битви важко розпізнати, де праворуч, де ліворуч. Але я відчував, де під шинами двигтить земля, і знав краще, ніж будь-хто у світі, звідки наближається розплата.
На вершину горба я вилетів птахом і, не даючи водієві навіть отямитися, сам, мало не на двох колесах, помчав направо. Фари я тієї миті погасив, щоб спершу могло здатися, ніби до розтоки ще не доїхали.
А коли вони, врешті, збагнули, що це не той шлях, було вже пізно. Я мчав нерівним розбитим гостинцем униз, назустріч армії, що гнала німців.
У ту мить я знову став “клятим дідьком”. Дорога спускалася вниз широкою дугою, і ніщо не могло мене затримати. Для чотирьох людей з черепами на кашкетах я був тієї миті в’язницею на колесах. Дверцята вони змогли б відчинити тільки гранатами. А гальма? Цього разу я поводився так, ніби ніколи в житті не мав гальм. Ні ножних, ні ручних, ані моральних-взагалі ніяких. Ну, і завіз їх у саму середину танкової колони, що сунула назустріч.
Тут я загальмував і сам люб’язно розчинив дверцята. Але зробив я це тоді, коли нас уже оточили солдати.
Ох, мої голуб’ята! Це була одна з найкращих хвилин у моєму житті. Я взяв у полон чотирьох бандитів і допоміг покласти край їхнім розбоям. І сам я зміг нарешті розпочати битися за справедливе діло.
Відтоді я робив усе, що тільки міг. До ремонтних майстерень заглядав дуже рідко — лише тоді, коли справді мені бракувало сили.
Капітан довгенько мовчав. На подвір’ї було тихо, лише здалеку долинав міський гамір, неначе відгомін військових колон, що мчать пустелею.
Горошок і Іка теж мовчали. Нарешті Капітан знову озвався:
— Так, де я тільки не бував! Усього не розкажеш.
Попервах я працював у польовому шпиталі і заприятелював зі своїм новим водієм майже так, як з Емілем.
То був молодесенький хлопчина, веселий і сміхотливий, щиро закоханий у свою наречену. Звали його Гамаль. Він був єгиптянин.
У нього була тільки одна вада: любив швидко їздити. Мчав навзаводи навіть тоді, коли в тому не було жодної потреби.
Я легко тут зарадив. Тільки-но я відчував, що Гамаль затіває забаву, я сам регулював швидкість. Він міг натискати на газ скільки завгодно — я їхав не швидше, аніж того вимагали правила чи просто здоровий глузд.
Чому? А тому, що жодному порядному автомобілю, який має хоч краплю мастила в коробці швидкостей, не подобається, коли в нього погнутий бік або розбиті фари тільки через те, що у водія смальцю в голові не вистачає.
Гамаль нарешті схаменувся і припинив свої недоречні розваги.
Та якось… Якось, коли Гамаль хотів їхати поволі, я почав гнати наввипередки з літаком.
Стояли ми тоді в оазі Каттара, розташованій за двісті кілометрів на південний захід від Олександрії. В Африці вже майже не було німців. Вони відбивалися ще тільки в Тунісі. Отже, було спокійно.
Але, але… чи знаєте ви, що таке оаза?
Отож оаза — це райський куточок, який трапляється в підступній і грізній пустелі. От гляньте-но.
Як тільки Капітан сказав: “От гляньте-но”, його передня шибка, за якою досі нерухомою темно-сірою стіною стояв туман, почала світліти. Вона спалахнула, немов той екран увімкнутого телевізора.
— Що це? — пошепки спитала Іка.
— Це моя пам’ять і ваша уява, — сказав Капітан. — Це оаза Каттара.
— Як гарно, — прошепотів Горошок.
Справді, видовище було дуже гарне. Під чистим, осяяним сонцем небом білі будиночки без вікон зі склепистими дахами і високі нерухомі пальми. Перед одним будиночком— араб у чорному бурнусі, поряд — два верблюди. Ось із будиночка вийшла дівчина з глеком на голові. Вона мала чудесні великі очі і йшла, мов танцюристка.
А перед третім, найбільшим, будиночком стояв сам Капітан. Він був чистий і лискучий, скромний, проте елегантний.
— Це я, — сказав Капітан. — А он Гамаль.
З будиночка вийшов молодик, несучи на плечах брезентовий мішок, всміхнувся комусь, сів у машину, і Капітан рушив.
Картини мінялися, як у фільмі. Проплив пальмовий гай, моріжок, порослий випаленою травою, де паслося троє віслюків. І раптом за високою дюною показалося сіро-жовте, як левова шкура, море піску.
— А це Сахара, — сказав Капітан.
То було величне видовище… Теж гарне, але й суворе.
Чорна дорога звивалася серед голих, осяяних сонцем дюн. Навіть небо здавалося не таке ясне серед безгоміння і пустки. Воно само ставало сіро-жовте, важке й пустельне.
— Сахара? — прошепотів Горошок.
— Так, — підтвердив Капітан.
Образ пустелі поступово збляк, потемнішав і відплив у морок.
— Так от, того дня, — вів далі Капітан, — ми з Гамалем мали відвезти пошту з оази до Олександрії, а в Олександрії забрати різні медикаменти для епідеміологічної станції, розташованої в оазі.
Дорога до міста була легка. Навіть спека не дуже дошкуляла. За чотири години ми дісталися Олександрії, і Гамаль устиг заскочити до своєї нареченої.
До Каттара ми вирушили по обіді. Але щойно виїхали знову на пустельний гостинець, як мене охопив якийсь неспокій. Небо було ще зовсім чисте, але на високих дюнах почав куритися пісок.
Гамаль нічого не зауважив. Він був щасливий і замріяний і то мугикав пісеньку, то знову розповідав мені про свою дівчину. Він кохав її. Але я не міг слухати.
Я відчував, як від хвилювання у мене м’якшають шини і пересихає в карбюраторі. Я збагнув, що заноситься на бурю. Сонце меркло. Дюни поступово прибрали кольору темної криці.
Гамаль віз ліки. Йому наказано їхати обережно і поволі. Він не поспішав. Що я мав діяти?
Вам треба знати, що піщана буря в Сахарі — це гірше від усіх європейських хуртовин, громовиць та граду. Гнаний вітром пісок забивається скрізь — у циліндри, у вальниці, у вісі.
Коли до оази лишилося кілометрів з п’ятдесят, я помітив під самим сонцем літака. За силуетом і звуком моторів я вгадав тип машини, якими користувались тоді для медичної служби. Такі собі швидкі допомоги з крилами…
Ми, власне, виїхали на найважчий відтинок дороги. Гамаль знов уповільнив хід, боячись за ліки. Нараз в голосі літакових моторів почув те, що ви називаєте гукати пробі.
Вітер уже ніс цілі потоки піску, що здіймались, як ріка під час повені. Сонце згасло за піщаною заслоною.
Що я мав робити? Я розумів, що незабаром літакові доведеться приземлитися. За п’ять, за десять хвилин. Розумів також, що аварії не минути. Отже, нам треба бути якнайближче до місця приземлення, щоб Гамаль допоміг людям і запобіг, якщо змога, пожежі в машині.
А Гамаль все ще не постеріг літака.
Я вагався лише якусь мить. І помчав навздогін за літаком, що було сили в моторі. Я сподівався, що пілот сідатиме поблизу дороги.
Шосе розбили танки. Я підскакував, трусився як навіжений. Скриньки з ліками небезпечно дзеленчали. Розлючений Гамаль натиснув на гальма, але марно. Незважаючи на біль в амортизаторах, на шалені струси, незважаючи на те, що пісок почав уже забиватися мені під капот, я гнався за літаком, який починав падати.
На щастя, Гамаль помітив, нарешті, літака. І зрозумів мене. Перестав гальмувати і натиснув до краю газ, мчав, однією рукою притримуючи дорогоцінні ліки, що лежали запаковані поруч з ним на сидінні.
Я раптом відчув гострий біль. Лопнула ресора. Камінь був винний чи вибоїна? Не знаю і ніколи не знатиму. Ми мчали далі. Літак уже падав на землю, похилившись на праве крило. Під ним була дюна.
На вершину дюни ми вскочили саме тоді, коли літак вдарився об землю край дороги і кілька разів перекинувся. Праве крило в нього тріснуло, ніби сірник. З мотора повалив дим.
Сто метрів, що залишалися до місця катастрофи, я пролетів за три секунди і всіма чотирма колесами заорав у піщану кучугуру.
Гамаль миттю вискочив з машини з вогнегасником у руках. Цієї хвилі з кабіни літака видерся якийсь чоловік.
Він тягнув за собою другого, — той, другий, мабуть, був непритомний.
Гамаль пустив струмінь піни всередину кабіни, і хмара диму на хвилину пропала. Тоді він допоміг перенести пораненого до мене, на заднє сидіння, і ми одразу рушили.
Ми від’їхали не більше двохсот метрів, як крізь завивання і свист вітру пролунав глухий вибух і сяйнуло полум’я. То вибухнув бензобак смертельно пораненого літака. Так, літак загинув. Але люди і я вціліли.
До оази залишалося кілометрів із двадцять. Крізь бурю, перемагаючи біль, пісок і темряву, я повз до Каттари довгу страшну годину. Інколи мені ввижалося, що замість мастила всередині у мене самий пісок, що замість бензину мене напоїли водою. Мені здавалося, що то останні двадцять кілометрів у моєму житті. Але попри все, я вперто ліз далі. Коли б я піддався, був би невартий навіть того, щоб мене називали брухтом.
На задньому сидінні стогнав тяжко поранений чоловік. Він і ще двоє чекали від мене порятунку. І що там багато говорити, сам я теж дуже хотів урятуватися.
Люди мені допомагали. Я їм — вони мені. Не раз і не двічі, коли мені не ставало сили і шини безпорадно грузли в піщаних заметах, вони підпирали мене своїми плечима. І так, пліч-о-пліч, пособляючи один одному, ми дістались, нарешті, Каттари.
Мушу вам признатися, що коли ми під’їхали до перших дерев оази, Гамаль мене поцілував у кермо. І даремно він це зробив, я розчулився так, що став як укопаний.
Але ми врятувалися: поранений пілот, лікар, Гамаль і я. Гамаль одержав орден, я — чудову нову ресору.
Признаюся вам по щирості: добра ресора мені дорожча за будь-який орден.
Тут Капітан засміявся.
— Так, — сказав він, — хай мене краще полагодять, аніж нагороджують. А ви як вважаєте?
Іка з Горошком перезирнулися.
— Ми? — несміливо сказала Іка. — Нас ще зроду ні лагодили, ані нагороджували.
Але Горошок покрутив головою.
— А зубний лікар?
— Що зубний лікар?
— Тобі зуби лагодили, — мовив Горошок, — чи як ото — лікували.
— Коли так, — рішуче сказала Іка, — я волію, щоб мене нагороджували, аніж лагодили.
— Твоя правда, — погодився Горошок.
Капітана це так розвеселило, що він аж зайшовся кашлем. А коли відкашлявся і висміявся досхочу, повів далі:
— Незабаром мені довелося попрощатися з Гамалем. Я ще побував на його весіллі, але потім я служив у Червоному Хресті.
То було рівно п’ятнадцять років тому. Я мав їхати, як уже казав, через Іран і Афганістан до Індії. Коли…
Нараз Капітан замовк.
За туманом, майже поруч, пролунав занепокоєний голос: “Горошку! Іко! Де ви?”
Капітан мовчав: на одірваних завісах сумно звисали дверцята. Було холодно.
— Ми тут, татусю! — вигукнула Іка, вискакуючи з автомобіля.
Горошок ледве встиг зачинити за собою дверцята, як перед ними виросла постать Ічиного батька.
— І що ви тут, власне, робили? — спитав він. — Може, подорожували?
— Трохи, — буркнула Іка.
Батько засміявся.
— І куди ж ви заїхали? До Африки?
З Ічиним батьком можна було розмовляти. Горошок теж засміявся.
— Та, звичайно ж, — відповів він.
А Іка додала:
— Ми були в оазі…
— В оазі Каттара, — сказав Горошок, — кілометрів за двісті на південний захід від Олександрії.
— Каттара? Це, мабуть, помилка. В таку погоду ви можете доскочити тільки катару.
— Ні! Каттара!
— Каттара? — замислився батько. — А хіба є така?
— Є! — відказав Горошок.
Уже в ліфті батько з удаваним співчуттям звернувся до Іки:
— Бідна дитина. Мати чомусь гадає, що йдеться саме про катар… Вона вже приготувала аспірин. І липовий цвіт.
І підморгнув Горошкові.
— Важко, — сказала Іка, — коли в тебе мати лікар…
— На добраніч, — вклонився Горошок.
Він був уже коло своїх дверей.
— На добраніч. Заходь завтра, — сказали разом батько й Іка.
— Зайду, — ще раз вклонився Горошок. — Ми мусимо де обміркувати.
— Що? — спитав батько. — Аспірин?
Але він уже не дістав відповіді, бо Ічина мама квапилась розповісти про осінню епідемію грипу. Та найсмішніше було те, що батька також змусили ковтнути таблетку.
Про всяк випадок.