У вівторок теж був туман. У середу мжичило. У четвер диктор повідомив по радіо, що “з південного заходу до Польщі наближається антициклон”, й Ічина мама сказала, що на суботу й неділю дорослі поїдуть до Казимежа иад Віслою.
А в п’ятницю і справді на годині стало. Можливо, дійшло б і до розмов на тему: чому це тільки дорослі мають право на відпочинок? — якби Горошок не нагадав Іці, що, коли батьків не буде, вони матимуть більше часу на балачки з Капітаном. Іка стала така слухняна, що її батько навіть трохи стурбувався.
— Чого це вона така лагідна? — спитав він замислено.
— Дописуй статтю, — відповіла Ічина мама, — бо знову зіпсуєш собі поїздку. І не тільки собі.
— Все-таки це треба обміркувати, — пробурмотів батько, дописуючи статтю. І не одразу зрозумів, що то дружину й дочку так розсмішило.
У суботу все було визначено: хто за ким має доглядати, що можна, а чого не можна, де обід і що на вечерю.
Горошків батько нагадав, що, зрештою, Горошок уже дорослий чоловік, а Ічина мама сказала, що саме за чоловіками завжди треба доглядати. Ічин батько залишив дочці “додатковий фонд” (тобто гроші на тістечка і ранкові кіносеанси), а Горошкова мама напекла пиріжків і трохи побідкалася над “бідолахами”.
Але Горошок її заспокоїв:
— Ви багато працюєте, і вам слід відпочити між іншим і від нас. Я це вже обміркував.
Тоді всі засміялися, а найголосніше Ічин батько.
У суботу, зразу ж по обіді, дорослі поїхали, а Іка з Горошком передовсім подалися до парку Лазенки.
У Лазенках була золота осінь. Плавали лебеді, а малята кричали в колясках, як галчата. Іка годувала риби, а Горошок лебеді.
Близько четвертої години рушили додому, зрозуміло, з одною-єдиною думкою: про Капітана.
Адже від самого понеділка складалося так, що вони не спромоглися навідатися до Капітана. Не мали навіть часу про все як слід поговорити. А було зрозуміло, що йти треба саме вкупі. Так уже вони домовилися, і умови своєї дотримали, хоч це було не легко.
Коли вони проходили повз пам’ятник Шопенові, Горошок знову взявся за своє:
— Це треба обміркувати.
— Що?
— Чому він саме нас вибрав?
— Капітан?
— Так.
Обережно перейшли Уяздовські алеї. Іка сказала:
— Є один спосіб про це довідатись.
— Який?
— Можна запитати Капітана.
— Ага! — сказав Горошок і додав невдоволено. — Ти, однак, любиш полегшувати собі життя.
— Ні, — засміялася Іка.
— А що?
— Я лише не люблю його ускладнювати.
— От-от.
— Ти говориш “от-от”, — сказала Іка, — бо знаєш, що я маю рацію. Ти завжди говориш “от-от”, коли знаєш, що я маю рацію. Мій тато теж завжди говорить “от-от”, коли мама має рацію.
— От-от.
— От бачиш, — сказала Іка. — Так маю я рацію?
Два квартали пройшли мовчки. Горошок удавав, ніби і щось насвистує. Іка розглядала вітрину з бальними платтями, далі — вітрину книгарні.
Нарешті Горошок сказав таким тоном, наче хтось уже десять хвилин кричав йому над вухом.
— Ну маєш, маєш… То й що?
— Нічого, — ґречно посміхнулася Іка. — Мене це дуже тішить.
— Мене також, — буркнув Горошок.
— Ну, то що? Запитаємо його?
Але Іка мусила ще двічі повторити те ж саме, поки Горошок відповів:
— Запитаємо.
А на подвір’ї біля Капітана стояв Мешканець Другого Поверху і розглядав автомобіль.
— Знову невдача, — пробурчала Іка.
Але Мешканець Другого Поверху, вгледівши їх, привітно всміхнувся.
— Моє шануваннячко, — сказав він. — Дуже радий, що вас побачив. У мене до вас одне прохання.
Горошок та Іка віддали на добридень.
Мешканець Другого Поверху потер своє неголене підборіддя, а потім показав на Капітана:
— Бачте, яка справа, я надумав його відремонтувати.
Він стояв спиною до автомобіля і тому не помітив того, що побачили Іка з Горошком: Капітан радо затремтів, і навперемін викинув обидві стрілки повороту.
— Мабуть, він ще мені трохи послужить, — сказав, як, завжди, симпатичний, і як завжди, неголений Мешканець Другого Поверху. — Я лишень боюся…
Горошок й Іка терпеливо чекали.
— Я лишень боюся, — повторив заклопотаний Мешканець Другого Поверху, — що перш ніж я віддам його до ремонту, дітлахи з сусіднього двору розтягнуть його по гайці. Сьогодні я заскочив чотирьох — колесо знімали.
— Ой лишенько! — гукнула Іка.
— Отакої! — грізно буркнув Горошок. — Хто їм дозволив?
— Не я, — відповів Мешканець Другого Поверху. — Тим-то, тим-то… — повторив він, тручи підборіддя, — я хотів би вас про щось попрохати.
— Слухаю, — сказав Горошок.
Іка кивнула.
— Чи не могли б ви доглянути за ним два-три дні? У мене одна термінова робота, і я не можу щохвилини вибігати на подвір’я. То чи не змогли б…
— Звичайно, змогли б! — вигукнула Іка.
— Безперечно! — крикнув Горошок.
— Ясно!
— Як білий день!
— Прошу? — спитав оглушений цим галасом Мешканець Другого Поверху.
— Доглянемо! — сказали одночасно Іка й Горошок.
— Ох, шановне товариство! — мовив Мешканець Другого Поверху. — Вдячності моїй нема кінця-краю.
— Пробачте, — суворо сказала Іка. — Ви часом з нас не кепкуєте?
— Та… таж ні, — перелякано скрикнув Мешканець і повторив, що справді надзвичайно їм буде вдячний за догляд і допомогу, дозволив їм сидіти в машині, скільки їм заманеться — подорожувати, куди захочуть, а потім потиснув тричі руку Горошкові, двічі Іці і, нарешті, вщедряючи дітей усмішками і компліментами, попрямував додому.
— Ух! — зітхнула полегшено Іка.
А коли Мешканець Другого Поверху зник за дверима, обняла капот Капітана і міцно притиснулась до нього.
— Я така рада, Капітане.
— Я теж, — додав Горошок.
— А я найбільше, — озвався голос Капітана. — Стривайте лишень!
— Чо… — почав Горошок.
Він хотів спитати “чому?”, але, озирнувшись, замовк.
Питання було зайве, бо ж у вхідній брамі з’явилося, наче на замовлення, четверо хлопців з сусіднього двору.
Троє — молодші і менші за Горошка, а один старший і вищий на зріст. — Ти, Іко, тільки не втручайся, — сказав Горошок.
— Побачимо, — відказала Іка.
Четверо хлопців поволі рушили подвір’ям, вдаючи, ніби нікого й не помічають. Верховодив ними худий білявий хлопець з невинним личком. Він зупинився за два кроки від Горошка і прикинувся, ніби дуже здивований.
— Добридень, — сказав Горошок. — Що вам треба?
Почувши “добридень”, білявий справді здивувався.
Він спантеличено промимрив щось собі під ніс.
— Що вам треба? — перепитав Горошок.
Білявого почала розбирати злість.
— Твоя машина?
— Ні.
— Ну, то й чухрай звідси вистрибом!
— Я не збираюся чухрати ані вистрибом, ані ступою, — холодно відповів Горошок.
— Ні?
— Ні!
— А це чому?
Горошок похитав головою. А потім посміхнувся.
— Бо мене просили стерегти машину від дітлахів і злодіїв.
Білявий роззявив рота, стулив і знову роззявив. Зашарівся, а потім зовсім спаленів.
— А хто дітлахи, хто злодії? — запитав він, стискаючи кулаки.
— Дітлахи, це ті, — відказав Горошок, — хто відкручує колесо задля втіхи. А злодії ті, хто робить те ж саме, щоб украсти колесо. Ясно?
— Тобі зараз темно буде! — загорлав білявий.
— Тільки спокійно, — сказав Горошок. — Четверо на одного, чи один на одного?
Білявий зареготав.
— Геть! — сказав він трьом меншим веснянкуватим хлопчакам. — Я і сам з ним упораюсь. “Добридень” каже. Пузан жовторотий!
— Хвилинку, — сказав Горошок. — Хто перший опиниться на землі, той просить пробачення і чухрає вистрибом. Згода?
— Згода! — гукнув білявий, почервонівши, як буряк.
— Горошку, — сказала Іка, — тільки не скривдь дитину.
— Не скривджу, — буркнув Горошок саме тієї миті, коли білявий, заверещавши щось незрозуміле, кинувся на нього з кулаками.
Але білявий одразу ж змовк. Бо замість уцілити кулаком у Горошків ніс, попав у повітря. Разом з тим хтось схопив його за другу руку і викрутив її, хтось піймав за поперек і перекинув у повітрі догори ногами. Білявий гупнув на землю, і хтось сів йому на спину, загинаючи далі руку. Всі оті “хтось” був усе той самий Горошок. Він притиснув переможеного до землі, не даючи йому змоги підвестися.
— Домовлялися один на одного! — вигукнула Іка, і троє хлопчаків одступили на крок.
— Кажи: вибач, — мовив Горошок.
— Що це було? — простогнав білявий.
— Дзю-до, — ґречно пояснив Горошок. — Кажи: вибач.
Мовчанка. Після четвертої невдалої спроби випручатися, білявий щось прошепотів.
— Не чую! — мовив Горошок.
— Вибач мені.
— Атож! Чи я тобі жовторотий? — запитав ще Горошок.
— Ні… ні.
— А може, я пузан?
— Н… н… ні!
— Дуже приємно чути, — сказав Горошок і відпустив білявого. — А зараз чухрай звідси вистрибом.
Білявий хлопець підвівся і, нікому не дивлячись в очі, попрямував до брами. За ним поволі, похнюпившись, попленталися й троє веснянкуватих хлопчаків.
— Гей! — крикнув Горошок. — До побачення!
Але ті навіть не озирнулися.
— Дуже добре, — сказала Іка.
— Браво! Браво! Браво! — вигукнув Капітан. — Поздоровляю!
— Це тому, що ми, — сказав Горошок, — не терпимо хуліганства, Капітане!
Потім Іка з Горошком зручно вмостилися на передньому сидінні, і всі троє якийсь час мовчали. Отак люблять ломовчати разом справжні друзі після довгої розлуки. Першою подала голос Іка:
— Ми хотіли б вас про щось запитати.
— Слухаю, — озвався Капітан.
— Ми власне… — почав Горошок.
Але Іка не дала йому говорити.
— По-перше, — почала вона, — нам було сумно без вас. Ми не любимо всіляких там солодких, медових слів. Правда, Горошку?
— Одне солодке тістечко краще за тисячі солодких слів, — сказав Горошок.
— Атож, — мовила Іка. — Ми нудилися цілий тиждень.
— Атож! — підтвердив Горошок.
— По-друге, — вела далі Іка, — ми хотіли вас запитати, чому і з якої причини ви здружилися саме з нами, саме нам допомогли розшукати Яцка і саме нам оповідали за себе.
— Атож, — повторив Горошок.
— І по-третє, — не вгамовувалась Іка, — що було далі? Яким шляхом ви їхали до Індії? Яка вона, Індія? Як ви потрапили у Варшаву? Де ви ще були і…
— …і спробуй все-таки спинитися, — перебив її Горошок.
Капітан голосно засміявся.
— Перепрошую! — сказав він. — Відколи я взнав, що мені рано ще на звалище, мені безперестанку хочеться реготати. Це зрозуміло, правда?
— Правда, — визнав Горошок.
Іка затято мовчала.
— Пробач, Іко, — сказав Горошок.
— Та нема за що. Ти мав рацію.
Капітан знову засміявся.
— Давайте змінимо тему. А точніше, повернімося до теми. Отже…
— Отже? — перепитали обоє.
— Отже, — заговорив Капітан, — по-перше, мушу вам признатися, що й у мене теж весь тиждень був зіпсований. Я навіть уже стурбувався, чи ви мене не забули.
— Але ж… — вигукнули Горошок і Іка.
— Знаю, знаю, — перебив їх Капітан, — тепер я вже знаю. Просто не випадало. Буває.
— Атож, — буркнув Горошок.
— По-друге, — сказав уже вельми серйозно Капітан, — я заприятелював з вами, бо переконався: варто з вами приятелювати. Ви не обізвали мене старим возом. А назвали мужнім ветераном. Ви не розгвинчували у мене коліс, навпаки, звернулися по допомогу у важливій справі. Коли дійшло до справжнього випробування, ви поводилися як слід. Виявили розум там, де треба було думати, і відвагу там, де треба було ризикувати. Це дуже важливо. Адже можуть трапитись набагато важчі проблеми.
— Тобто — справи, — обернувся до Іки Горошок.
Іка посміхнулася дуже солодко. Занадто солодко.
— А може, ти хотів сказати — завдання? — спитала вона.
— А по-третє, — перебив Капітан, щоб не допустити сварки, — вже пізно і. пора вечеряти. — Оце тобі через твої теревені, — буркнув Горошок, але Іка, на щастя, не дочула.
— А після вечері? — спитала вона.
У голосі Капітана пролунала якась незвична нотка.
— Після вечері… можливо й поговоримо, — сказав він. — Але тоді, як стемніє.
Іка розігріла вечерю, а Горошок настроїв радіо і накрив на стіл. Коли пили чай, саме закінчилася музична передача і дикторка оголосила:
— Говорить Варшава. Передаємо вечірній випуск останніх новин.
— У-хх, — зітхнула Іка, — зміни хвилю.
— Нічого не вийде, — сказав Горошок. — Людина мусить знати, що діється в світі.
Іка знизала плечима так, як це завжди робила Горошкова мама під час передач останніх вістей. А Горошок умостився у крісло поруч з приймачем з таким виразом, що в таких випадках був у Ічиного батька.
— З усього світу, — оголосила дикторка.
Ну, а в світі як у світі.
Дикторка говорила про те, що і в зв’язку з чим заявив один американський міністр, а також якої думки про цю заяву інші закордонні міністри.
Потім було кілька слів про нове відкриття двох чеських учених і одного шведського професора в…
— В чому, в чому? — спитала Іка.
— В галузі біохімії, — відповів Горошок.
— А що це таке?
— Ти-и-и-хо! — гримнув Горошок, ніби й не звертаючи уваги на Ічину посмішку, що не без підстави промовляла: ти стільки ж розумієшся на біохімії, скільки й я.
Але одразу ж по тому дикторка повідомила дальшу новину.
— Від учора над Центральною Африкою шаленіють урагани і піщані бурі.
— Піщані бурі? — перепитала Іка. — Такі як…
— Ти-и-и-хо, — вже справді розсердився Горошок.
— Загальне занепокоєння, — провадила дикторка, — викликає доля пасажирського літака французьких авіаліній, що стартував сьогодні з аеродрому в Браззавілі, і відтоді, як увійшов у смугу урагану, не подає ознак життя. У літаку разом з екіпажем — сімдесят вісім чоловік. Пошуки тривають.
По секундній паузі дикторка почала передавати дальше повідомлення, але Горошок перестав слухати. Підвівся.
— Сімдесят вісім чоловік, — сказав він.
— Як називається той аеродром?
— Браззавіль.
— А де це?
Горошок вийшов на хвилину до іншої кімнати і повернувся з атласом. Він знайшов велику мапу Африки і мовчки розклав її на столі. Обоє схилилися над жовто-брунатно-зеленим континентом, оточеним блакитними плямами морів та океанів.
— Тут, — сказав Горошок, — Браззавіль… Це Конго. В Екваторіальній Африці.
— Екваторіальній? — здивувалася Іка.
— Так… Екваторіальна — означає Центральна.
— Чому?
— От причепилася — чому й чому, — спалахнув Горошок гнівом. — Бо там екватор.
Іка, звичайно, образилась.
— Гаразд, гаразд… А що означає біохімія?
Горошок знизав плечима.
— Знаю, але не скажу.
Іка хотіла уїдливо розсміятися, але раптом спитала:
— Що таке?
— Ану лиш! — гукнув Горошок. — Гикавка на неї напала, чи що?
Справді, було чого дивуватися. Голос дикторки, що саме сповіщав про новини з Польщі, чомусь почав уриватися. Скаже кілька слів — раптом з радіоприймача лунає якийсь писк.
Це було навіть смішно.
— Як повідомляє наш Келецький кореспондент, — чути було з приймача, — фабрика… пі-пі-пі, паа-паа-паа, пі-пі-пі… понад план. Виконано… пі-пі-пі, паа-паа-паа, пі-пі-пі… і електричних нагрівальних приладів.
— Хі-хі-хі, — розсміялася Іка, — …пі-пі-пі понад план! Але Горошок раптом споважнів.
— Стривай-но! — крикнув він. — Це ж… — І затнувся.
Дикторка вже замовкла. За хвилину мав початися симфонічний концерт. А все ж той таємний сигнал не змовкав: пі-пі-пі… паа-паа-паа, пі-пі-пі. І знову три коротких писки, три довгих, три коротких.
— Три короткі, три довгі, три короткі… — прошепотіла Іка. — Що це таке?
— Це, — сказав Горошок, — SOS! Ти розумієш? SOS!
— SOS?
— Так.
Вони дивилися одне на одне широко розплющеними очима.
— Хтось кличе на допомогу! — сказав Горошок.
— Хтось просить порятунку! — тихо додала Іка.
Сигнал пролунав ще раз і замовк.
А з радіоприймача лунав спокійний і лагідний голос дикторки з Катовіц:
— Починаємо концерт Великого симфонічного оркестру Польського радіо під керівництвом Яна Крєнза, за участю скрипальки Ванди Вилкомирської. Зараз ви почуєте у виконанні оркестру увертюру до опери Вольфганга Амадея Моцарта “Весілля Фігаро”.
Після недовгої паузи заграла музика. Здавалося, ціла юрба скрипок, заливаючись дзвінким сміхом, притьмом збігала скляними сходами.
Та Горошок і Іка забули про музику.
Адже хтось кликав на допомогу. Хтось подавав сигнал SOS, сподіваючись на порятунок.
Десь над морями і суходолами шаленіла буря. Пливли океанами крижані гори, загрожуючи кораблям. Туман підстерігав літаки. Над Центральною Африкою не і вгавали урагани, і саме там зник великий пасажирський літак.
І Іка й Горошок мовчки ззирнулися, — це вже було серйозніше, ніж пригода з малим хлопчиком, що загубився на вокзальному пероні. Невже й справді хвилину тому вони иочули розпачливий сигнал як поклик про порятунок?
— Але хто кликав? Звідки? Чому? Невідомо.
У Іки заблищали очі. Але цього разу Горошок знав, що робити.
Він суворо нахмурився і згорнув атлас.
— Накинь плаща, — наказав він коротко. — Передовсім нам треба порадитися з Капітаном.
Іка кивнула головою й підбігла до вікна. Але голос її одразу ж упав.
— Горошку, — сказала вона, — Горошку, він не подає жодних сигналів. Нічого не вийде.
— Що значить “нічого не вийде”! — гукнув Горошок.
Іка лише прикусила губу і, перш ніж Горошок устиг г вимкнути приймач, погасити лампу й накинути плаща, вона була вже на сходах.
Горошок наздогнав її аж унизу.
— Так ви прийшли, — сказав Капітан.
— Прийшли, — повторили Іка з Горошком.
— Сідайте, — сказав Капітан, відкриваючи дверцята.
Голос у нього був дуже поважний.
— Почули сигнал? — спитав він.
— Так.
— Зрозуміли його?
— Так, — прошепотіла Іка.
— Ми-то зрозуміли, — сказав Горошок. — Я знаю азбуку Морзе, і ми обоє знаємо, що означає 808. Але ми не знаємо, звідки прийшов той сигнал? Хто його подавав? Нащо? І чи той сигнал адресований саме нам? Ми хочемо…
— Ми хочемо знати, — перебила його Іка.
— Ми хочемо знати… чи то до нас звертались? — закінчив Горошок.
— До вас, — сказав Капітан.
Власне, вони й чекали такої відповіді. Та коли вони її почули, коли вона пролунала голосно, обоє стерялися. У дітей забило дух, а всі думки розбіглися, ніби їх розвіяв нічний вітер.
— Але… чому? — нарешті пошепки запитав Горошок.
— Чому саме до нас? — повторила Іка.
— Бо тільки ви, — відповів Капітан, — можете зарадити людям, які потребують допомоги.
— Як це — ми?
— Чим ми допоможемо?
— Послухайте, — суворо сказав Капітан. — Ніхто вас не змушуватиме. Тут така справа, що й дорослі люди теж завагалися б. На жаль, дорослі нічим тут не допоможуть. Бо тільки ви можете щось зробити.
— Але як? — гарячково запитав Горошок. — І зрештою, хто це…
— Коли ви почули сигнал? — перебив його Капітан.
— Під час вечірньої передачі останніх новин.
— Одразу ж після повідомлення про бурі над Африкою!
— І про літак, що зник!
— Отже, — сказав Капітан, — це саме той літак.
Діти оніміли.
Тепер уже вони нічого не розуміли. Бо все уявлялося таким дивним і таємничим, що розмови були даремні. Горошок хотів спитати: “Аж в Африці?” — а Іка: “Так страшенно далеко?”, але їм просто забракло слів.
— На самому початку бурі удар грому вивів з ладу радіостанцію того літака, — говорив Капітан. — Потім сталася аварія одного двигуна. Під час польоту над пустелею літак однесло бурею далеко од курсу. Нарешті, він змушений був приземлитися, пошкодивши при цьому шасі. На щастя, ні пасажири, ані екіпаж не потерпіли. Але становище дуже складне. Буря не вщухає. На літаку немає ні запасів води, ані їжі. Завважте: літак збився з маршруту. Його шукають уже дванадцять годин, однак не там, де треба. Адже літак у Сахарі — це однаково, що піщинка на міському майдані. А екіпаж не має можливості повідомити когось про місце приземлення.
— Але ж ми чули сигнал, — одізвався Горошок.
— Лише ви, — сказав Капітан. — І тільки тому, що ми — ви і я — друзі. Більше ніхто з людей його не вловив і не почув.
— Чому?
Капітан злегка кашлянув, ніби хотів приховати хвилювання.
— Радіопередавач того літака, — сказав він, — був дуже важко… точніше, смертельно поранений. Незважаючи на це, він спробував ціною надзвичайних зусиль передати ще кілька останніх сигналів. Він був уже неспроможний повідомити людей і поклав принаймні нам, машинам, що служать людям і дружать з ними, сповістити, що і він, і увесь літак прагнули до кінця виконати свій нелегкий обов’язок. А оскільки, — вів далі Капітан, — оскільки в нашому машинному світі вже відомо, що ми з вами здружилися й порозумілися, цей сигнал і передано сюди.
— Хто передав?
— Антени. Щогли радіостанцій Кейптауна, Парижа, Осло і Києва. Вони прийняли сигнал і передали його у Варшаву, а тут я порадив вашому радіоприймачеві повідомити вас.
— Але як це сталося? — спитала здивована Іка.
— У нас є свої засоби, — відповів Капітан, — ми, мирні машини, підтримуємо широкі міжнародні зв’язки. Не те, що воєнні машини, які…
— Даруйте, — перебив Горошок. Голос його тремтів і зривався від хвилювання. — Ми почули сигнал і зрозуміли його. Ми одразу ж прибігли до вас, бо збагнули: трапилося, щось дуже важливе. І… ми ладні зробити все! — звів дух Горошок. — Правда, Іко?
— Так, — спокійно й рішуче промовила Іка.
— Але, — знову почав Горошок, — що саме повинні ми робити?
Капітан кашлянув знову.
— Так я й знав, — сказав він сам до себе. І далі вже вголос:
— Дякую. Ви не зрадили моїх сподівань.
Іка підвела голову.
— Це ми дякуємо за довіру і постараємося її виправдати.
Горошок поважливо глянув на неї. Але він і досі не вгамувався.
— Все це дуже добре, — буркнув він, — а час біжить, і ви ж нас до Африки не завезете.
Проте він зразу ж зніяковів, це було нетактовно щодо Капітана. Але Капітан не образився.
— Ваша правда, — погодився він, — треба поспішати.
— Отже?
— Отже, ви мусите усвідомити, що справа дуже і дуже серйозна. Ви ще молоді і…
— Вдвох, — суворо сказала Іка, — ми вже майже повнолітні. І ми уже вирішили.
— Ну, гаразд. Але ж ви і досі нічого не знаєте, — засміявся Капітан.
— Це не наша провина, — пирхнула, мов кицька, Іка.
Горошок кивнув головою.
Здається, Капітан зніяковів.
— Згода, — промовив він заклопотано. — Я й справді розбалакався, ніби старий грамофон. Словом, ви повинні приготуватися до подорожі літаком, бо ж в Африку я вас таки не завезу.
— Лі-та-ком? — перепитали Іка й Горошок.
— Так.
Горошок облизав пересохлі губи.
— Яким літаком?
— Мої голуб’ята, — сказав Капітан, — на одному аеродромі на нас уже чекає дуже швидка двомісна машина. Це — Як, щоправда, не першої молодості, але на нас, ветеранів, у такій справі можна покластися. Він вас доставить на місце і дорогою розкаже, що далі робити. Чи готові ви в дорогу?
— Хвилиночку, — буркнув Горошок. — Світло погашене, радіо, телевізор і газ — вимкнуті. Крани закриті. Згода. Ми готові.
Прилади в машині засвітилися, ніби котячі очі.
Капітан увімкнув фари, запустив мотор. Безшелесно він прокотив подвір’ям, обережно виїхав за браму, а на вулиці рвонув так, що Іка з Горошком аж відкинулись на сидінні.
Коли вони виїхали з міста і попереду простелилася біла у світлі фар стрічка асфальту, Горошок запитав:
— Але чому досі, Капітане, ви про все це не розповідали?
Капітан обережно обігнав три вантажних автомобілі, проскочив на повному газі два повороти і лише тоді відповів:
— По-перше, ми ще не знали всіх подробиць. Надійшло багато добровільних пропозицій від різних літаків, через це довелося спитати дві електронні машини, перш ніж ми вибрали Яка. А по-друге, місце приземлення нам пощастило злокалізувати липге в останню хвилину. Саме тоді, коли ви почули сигнал SOS.
— Ага, — мовила Іка, а потім штовхнула Горошка ліктем. — Що це таке, — зашепотіла вона, — зло-ка-лі-зу-ва-ти?
Горошок глибокодумно кашлянув, але то йому нічого не допомогло. Він навіть не встиг придумати шось схоже на пояснення, бо Капітан тієї миті зупинився перед шлагбаумом залізничного переїзду і сам почув запитання Іки. Він не засміявся, бо й справді, що смішного в тому, коли хтось — дуже молодий — не знає деяких слів. Кожному доводиться свого часу взнавати якісь нові слова і так до кінця життя. Тому Капітан був поважний і люб’язний.
— Це означає, — сказав він, — знайти, власне, те саме місце.
— Яке?
— Саме те, яке ми шукаємо.
— Ага, — сказала Іка, — вже розумію.
Цього разу Капітан показав, на що він здатний. Він мчав так, ніби хотів обігнати світло власних фар. Іка й Горошок сиділи мовчки, хапаючись тільки за спинку сидіння на крутих поворотах. Вони мовчали, бо про що ж було говорити? Ще кілька днів тому вони думали, що зазнали Великої Пригоди. Гаразд. Вона була не мала. ІА що буде зараз?
Десь у сірій і жовтій, як левина шкура, пустелі лежить пошкоджений літак. Над ним не вгаває буря. Пасажири чекають порятунку. Радіо в них зіпсоване. Тільки якийсь щасливий випадок може їх урятувати. Скільки у них іще надії залишилось? На гріш, на два?
І от вони — Іка і Горошок — мають стати саме цим “надзвичайно щасливим випадком”.
Розуміється, коли треба сказати, чи згодні, чи готові вони рушити в дорогу, Горошок забув навіть заявити, що все це слід обміркувати. Сімдесят вісім чоловік, загублених у Сахарі, чекали допомоги. Тож хіба час обмірковувати?
Але от зараз можна й обміркувати: що далі? Натомість — у головах не думки, а якась пустка. І великий неспокій: чи вдасться?
Будьмо щирі. У цьому неспокої є й трохи страху за себе. Бо навіть у найбільших героїв бувають такі дивні хвилини, коли вони стають простими, звичайними людьми. А що звичайна людина у скруті інколи почуває неспокій, немає нічого дивного.
Але річ не в тому. Не про себе турбувалися діти. У тисячу разів важливіше було питання: чи пощастить урятувати людей з розбитого літака? Вони ж чекають! І саме на них! На Іку й Горошка! А вони ще до пуття й не знають, що слід робити…
Пригадаємо собі ще раз, як усе діялось.
Так от, під час великої африканської бурі по світу полетів сигнал про допомогу. Його, зібравши останню силу, передав смертельно поранений радіопередавач. Сигнал уловили щогли чотирьох радіостанцій — чотирьох радіостанцій з різних країн в усіх сторонах світу. І незважаючи на те, вони порозумілись одразу. Передали сигнал у Варшаву. Польський електронний мозок ухвалив постанову.
А зараз німецький “Капітан” везе польських дітей на зустріч з радянським Яком для того, щоб разом, пліч-о-пліч і колесо до крила рятувати зовсім чужих, незнайомих людей, загублених серед величезної африканської пустелі.
Отже нема чого дивуватися, що серця Іки й Горошка стискав неспокій, що Капітан мчав крізь осінню темряву так, наче сам хотів злетіти угору.
Зникали, пропадали позаду вікна будинків, дерева, телеграфні стовпи. Відбігали вбік поля. Наблизився й насунувсь на них темний ліс. Переляканий заєць останнім одчайдушним стрибком утік з-під коліс. Потім ліс знову розступився. Нарешті Капітан круто звернув на якусь іншу дорогу.
Вдалині, серед широкого поля блимнув червоний вогник. Капітан уповільнив хід. Потім пригасив фари і з’їхав з асфальту, щоб рушити полем навпростець.
Поле, щоправда, було рівне, як скатертина. Темніла трава, видніли світлі бетоновані смуги.
— Аеродром, — прошепотів Горошок.
Іка нічого не відповіла.
Нарешті Капітан зупинився біля великого темного силуету.
— Це тут, — сказав він. — Приїхали.
Перша вискочила з автомобіля Іка. Ніби стрибнула у холодну воду: не роздумуючи, затамувавши подих. За нею, повільніше, вибрався Горошок.
Над ними, на тлі неба, вимальовувався в темряві силует літака. На крилі тьмяно блимав червоний вогник.
— Як ся маєте? — почули вони звідкись згори. — Я — Як. Сідайте! Треба поспішати. Що це ти так марудився, Капітане, га?
Капітан навіть обурився:
— Я не маю ні твоїх моторів, ні твоєї молодості, — буркнув він. — Спробуй випередити ракету, тоді почуєш себе у моїй шкурі.
— Добре, добре, — засміявся Як. — Ти чекатимеш на них тут?
— Так.
— Ну, і чудово, — озвався Як. — Полетіли. А ти, Капітане, відсунься трохи, щоб я тебе не зачепив.
— Коли повернетеся? — спитав Капітан.
— Тоді, коли повернемося.
— А ти дбай за них.
— Як за власні крила, — знову засміявся Як.
Капітан легко блимнув фарами, ніби розчулившись.
У всякому разі голос його лунав схвильовано.
— Ну, діти, — сказав він, — бажаю вам успіхів.
Навіть Іка забула образитись за тих “дітей”. Обоє припали до Капітана. Горошок кахикнув.
— Будьте спокійні, Капітане, — сказав він.
— Авжеж, — підтакнула Іка.
— Ну, досить зворушливих сцен, — продуднів Як. — Треба сідати і зачиняти двері.
— Вибачте, але як? — спитав Горошок.
— На крило… так… а тепер підтягни, хлопче, свою любу… тааак… а тепер у кабіну. Прекрасно, дуже добре, — командував Як.
У його голосі чувся посміх.
— І ніяка я йому не люба, — роздратовано пирхнула Іка, видряпуючись за Горошком до кабіни, але одразу ж замовкла.
Бо тієї самої миті, поруч з ними, ніби чийсь дуже гучний сміх, залунав рев потужного мотора. Літак рушив з місця. Та ще й їх просто приголомшили десятки невідомих і дивних приладів, годинників і пристроїв, освітлених тільки тьмяним відблиском лампочок.
Крізь рев мотора пробився голос Яка.
— Увага, товариші! Прошу міцно прив’язатися поясами до крісел. Не так, щільніше… добре. А навушники, що висять на кріслах, прошу надіти, так буде легше розмовляти. Гаразд!
Обоє слухняно і мовчки виконали накази.
Так — це вам не автомобіль, про який кожне маля з г старшої групи дитсадка розповість, де кермо, де гальма, а де газ. Це був літак. Щоправда, не реактивний, не найсучасніший і найшвидший, але й без того від усіх тих приладів, годинників і пристроїв можна було не тільки сміливість, але й мову втратити.
Голос Яка звучав у навушниках ясно і дуже приязно:
— Увага! Прошу нічого не чіпати, сидіти спокійно, триматися за бильця крісла. Згода?
Іка лише кивнула. А Горошок уже оговтався.
— Згода!
Хоча навушники й приглушували рев моторів, той рев став іще гучнішим. Горошок і Іка відчували, що літак мчить аеродромом швидше й швидше, легко підскакуючи на нерівностях стартової доріжки. А потім він, мабуть, виїхав на геть гладеньку доріжку. Принаймні так їм здалося.
Але саме тієї миті Як сказав:
— Честь і слава! Повідомляю вас, товариші, що ви в повітрі.
— У повітрі? — скрикнули обоє.
— Високий рівень колективного дійства! П’ятірка за хорову декламацію, — знову сміявся бадьорий і веселий голос.. — А по суті питання — так, ми справді в повітрі.
Обоє нахилилися до вікон кабіни і побачили під собою рій зірок. Рій зірок, що відбилися в озері.
Це були вогні містечка, яким ще чверть години тому віз їх Капітан.
Отже вони летіли.
Їм завжди ввижалося, що політ — це щось незвичайне, майже неймовірне. Що під час польоту зазнаєш якихось незнаних раніше відчуттів і вражень.
А тим часом, як тільки вони оговталися, як тільки звикли до притишеного навушниками шуму моторів, дітей вразило одне, що все відбувається так, ніби… нічого не відбувається.
Ніч була темна. Місяць ще не зійшов. Вгорі миготіли зірки, але негусто. Літак летів — це правда. Проте нашим пасажирам уявлялося, ніби вони сиділи у нерухомому човні на нерухомому ставку.
Отож, коли вони вже призвичаїлися до кабіни і до того, що летять, Горошок та Іка перезирнулися, відчуваючи, як до них повертається певність. І тут Іка, мабуть, пригадала щось дуже важливе. Незважаючи на темноту, було видно, що вона почервоніла.
Іка нахилилася до Горошка і щось прошепотіла. Горошок її не почув. Зате Як почув. У навушниках залунав його голос:
— Це нічого, що ви не назвали себе. Я і так знаю, що товаришка у спідниці — не Горошок, а товариш у штанях — не Іка, а саме навпаки. Зрештою, мені дуже приємно познайомитися.
Горошок штурхнув Іку.
— Нам теж! — закричав він.
Іка кивнула головою.
— Не трусить, га? — спитав Як.
Лише тепер у них розв’язалися язики.
— Анітрошки, — почала Іка. — Я й не знала, що ми летимо. Просто не віриться.
— А крім того, — провадив Горошок, — коли летиш уперше, та ще в пітьмі… і в таких умовах…
— Розумію, — втрутився Як.
— Так, — провадив Горошок, — усе якось незрозуміло. Ми летимо так тихо… ніби й зовсім не летимо.
— Тільки не поспішайте, шановні товариші, — перебив Як. — До ранку ще далеко. Польоти бувають усякі. Там, куди ми летимо, аж ніяк не тихо.
Нема чого критися, перші хвилини польоту принесли стільки нового і несподіваного, що вони мало не забули про мету своєї подорожі.
Але почувши ті слова Яка: “Там, куди ми летимо!”, вони одразу ж згадали про все.
Першою хотіла щось сказати Іка, але Горошок зупинив її рішучим рухом руки.
— До речі, — сказав він, — ми повинні дізнатися у вас, що нам робити далі?
— Яке у нас завдання? — то докинула Іка.
— І як нам діяти?
— От і чудово, — сказав Як цього разу підкреслено поважним тоном, а потім щось прошепотів сам до себе. І повторив ще раз: — От і чудово. Кажете — що робити?
— Так.
— Гаразд! Однак спершу я мушу вам, мої любі й шановні товариші, сказати, що ви мені до вподоби. Це не на тему, але це факт.
Іка й Горошок уклонилися до циферблатів.
— А справи такі, — вів далі Як. — Пощастило встановити, що той “Дуглас”… тобто, той пасажирський літак… приземлився приблизно на двадцятому градусі північної широти і майже на тринадцятому градусі східної довготи. Отже, по-перше, ми маємо його знайти.
— Як? — спитав Горошок.
— Адже такий літак у пустелі — це однаково, що піщинка на величезному майдані, — додала Іка дуже розумно, хоч Горошок скривився і буркнув щось таке: “Облиш мудрування”.
— Справді, — підтвердив Як. — Та коли нам відомі географічні координати — довгота і широта, то стає зрозуміліше, в якому місці того майдану слід шукати. Широта відома точно, звідки подано останній сигнал. Отже, зробимо просту річ…
— Ясно, — втрутилась Іка.
Горошок знову роздратовано скривився, а Як жартома спитав:
— Що “ясно”?
— Ну… — почала Іка й замовкла.
Як тихо засміявся.
— Розумію, — сказав він. — Отож ми, ясно, дістанемося двадцятого градуса північної широти і полетимо вздовж нього, по прямій. На місці будемо не раніш як на світанку. Тільки було б видно. О… це найбільший клопіт: чи буде видно.
— Там же буря… — почав Горошок.
— Ото ж то й воно, — невесело визнав Як. — Така буря — не жарти. Щоправда, метеорологічні станції передають, що буря йде на північ, однак, по-перше, ми все-таки маємо крізь неї прорватися, по-друге, боюся, що нам ще дістанеться. Але не треба наперед побиватися. Поживемо — побачимо. Правда, товаришко Іко?
Іка сиділа дуже рівно, зціпивши губи. Видно було, що вона сердита, як бісеня, а найгірше, що сама на себе. Тут вона вдячно всміхнулася.
— Правда, — відказала вона скромно. — Однак з усім цим ви й самі зможете впоратися.
— Звичайно, — підтакнув Горошок.
— Звичайно, — повторила Іка. — Усе ви. А що ж ми будемо робити?
— Гм, — замислився Як. — Бачте… все з’ясується тільки на місці.
Од тих слів обоє так і підскочили.
— Як це? — скрикнули вони разом. — Як це?
Як аж зайшовся сміхом.
— Ви що, тренувалися хором гукати? — спитав він.
Але їм зараз було не до жартів.
— Даруйте, — сказав Горошок. — Прошу, однак, ставитися до нас серйозно.
— Атож! — вельми рішуче підтримала його Іка.
— У нас є завдання, — сказав Горошок. — Завдання дуже і дуже важливе. Ми хочемо його виконати. Хай це буде не знаю що! Але нам треба що-небудь знати! Знати, до чого готуватися!
— І що обміркувати! — закінчила Іка.
Як з хвилину помовчав. Сміятися він облишив. І навіть трохи погойдав крилами з подиву. Нарешті сказав:
— Доречно. Дуже доречно. Я вас теж перепрошую за жарти…
— Але ж ми зовсім не сердимось, — закричали Іка й Горошок. — Ми тільки заради справи!
— Ото ж то й воно, — відказав Як. — А справа, власне, така, що все доведеться вирішувати на місці. Тут заздалегідь нічого не передбачити. Життя саме підкаже…
— Але… — протягнув Горошок.
— Та гаразд, гаразд, — перебив його Як. — Хочеш сказати, що все-таки дещо можна передбачити й наперед. Так?
Обоє кивнули. Кивнули дуже рішуче.
— Звичайно, — сказав Як, — є й така можливість. Скажімо, такий план: знайдемо літак, достеменно визначимо широту і довготу, а потім кинемо кілька листів з цією інформацією над найближчим виселком, звідки можуть послати рятувальну експедицію. Там є одне таке містечко… десь кілометрів за сто від імовірного місця приземлення. Називається воно Ят.
— Як? — перепитала Іка.
— Не Як, а Ят, — терпляче повторив Як.
— Та й уже? — здивувався Горошок.
— Поки що так, — сказав Як. — Поки що… А далі? Побачимо, діло покаже.
— Так, — замислився Горошок, — та-а-к… А… що зараз?
— Зараз? Найкраще, мабуть, поспати.
— Поспати? — обурилися вони. — Тут лягти поспати?
— А чому й ні? Летіти я вмію і сам. Тепер ми на висоті три тисячі метрів. Уже пролетіли п’ятсот кілометрів.
— Скільки?
— П’ятсот. Адже ми летимо вже сорок хвилин. Усе гаразд. Зараз ніч, умови, зрештою, пристойні… А вранці може виявитись, що треба добре нагріти чуба. Тому: спати. Така директива. Якщо не помиляюся, я тут командую.
Голос забринів трохи суворіше. Іка й Горошок перезирнулися.
— Що таке директива? — спитала Іка.
— Це такий собі ввічливий наказ, — буркнув Горошок.
— Вказівка, — кинув Як. — Директива — це вказівка. Отже, на добраніч.
Що можна відповісти на такі слова? Довелося відповісти “на добраніч” і потурбуватися лише про те, щоб не вийшло мистецтва хорової відповіді, з якої глузував Як.
Проте слова “на добраніч” криють у собі ту силу, що хоч би людина і не думала спати, все ж вона несамохіть умощується зручніше, і, знову-таки всупереч усім своїм кращим намірам, починає відчувати, що сон ходить десь поряд.
Іка й Горошок, порозумівшись без слів, вирішили не зважати на добру пораду і не спати. Бо й як можна спати, коли вперше в житті летиш літаком із швидкістю сімсот п’ятдесят кілометрів на годину, на висоті трьох тисяч метрів, спати, коли ти пролітаєш над чужими країнами, пасмами гір, над містами, що світять унизу, немов сузір’я невідомого неба!
Так і вирішили: ні!
Але мовчання, лагідний шум мотора, пітьма, зручні крісла — все це робило своє. За кілька хвилин Іка, — вона завжди засипала, торкнувшись головою подушки і не встигши навіть позіхнути, — вирішила заплющити очі. Лиш на секунду. І, як звикле, саме тієї секунди й заснула.
Горошкові було легше. Він як людина, якій завжди треба було щось обмірковувати, засинав не одразу. А міркувати було про що. Спершу він уважно розглядав прилади. За хвилину знайшов такий, де стрілка вперто трималася на цифрі 3000. То мав бути висотомір. А інший, як виходило з Горошкових міркувань, мав показувати швидкість. Гаразд, а навіщо решта?
Проте це було надто важко! Переконавшись, що більше нічого не збагнеш, і ухваливши швидку й серйозну, мужню постанову стати в майбутньому авіаконструктором, Горошок виглянув у віконце.
Виглянув і аж подих затамував від захоплення.
На небо виплив місяць і осяяв величезне, розпростерте внизу покривало хмар. Здавалося, літак плив над цим на диво спокійним, сріблясто-перловим морем.
Горошок зітхнув. Уперше в житті він збагнув усю велич і грандіозність світу. І з гордістю подумав, що хоч проти цього величезного світу він комашка, але він належить до роду людського, один з тих, хто може опуститися в найтаємничіші глибини морів, злетіти за тисячі миль понад срібні моря хмар, до самого місяця і… і ще далі!
Думки ті були не тільки горді, а: цв трохи плутані. Щоб краще їх обміркувати, Горошок приплющив очі.
А Як плив понад срібно-сірим морем хмар, гудучи якусь пісню. Широко і вільно лилася вона. А потім шум моторів почав затихати, мелодія теж стихла. Нарешті стихло все. Але Як не спав, пульсуючи ритмом приладів, напружуючи крила, він летів на південь.
Навколо простяглася пустеля. Нічна пустеля. Горошок зіщулився на передньому сидінні Капітана. А Капітан, хитаючись і підскакуючи, з’їжджав з якоїсь величезної гори.
Навкруг, скільки сягало око, точився бій. Чути було несамовитий, нестерпний для вух гуркіт гармат. Гук наростав, ставав дедалі страшніший. Горошок хотів поворухну тися, але не зміг. Хотів крикнути, але не зміг видавити з себе жодного звуку. Нарешті він почув розпачливий Ічин крик:
— Горошку!
І прокинувся. Однак нестерпний для вух гарматний гуркіт не вщухав.
У кабіні було ще поночі. Крізь вікна не було видно нічого, крім густого туману, освітлюваного спалахами блискавок. По шибках спливав дощ. А літак? Тепер його шарпало, кидало, било звідусіль. Мотори гули, стогнучи з напруги. Горошок побачив зовсім близько розширені зі страху Ічині очі. Він хотів її заспокоїти, сказати щось розумне, але йому мов заціпило. На щастя, тієї миті пролунав спокійний, хоч і напружений голос Яка:
— Увага! Не хвилюватися! Летимо над Середземним морем і саме увійшли в бурю. Знижуємося наскільки можливо, щоб обійти найнебезпечніший простір. Різко знижуємося. Якщо від зміни тиску у вас болять вуха, прошу кілька разів позіхнути. Підборіддя притисніть до грудей. Висота — тисяча метрів, дев’ятсот метрів… вісімсот… сімсот… шістсот… п’ятсот… Таак… уже краще, однак, опустимося нижче.
Біль у вухах був такий нестерпний, що Горошок забув навіть про страх. Тільки б заспокоїти той біль. Він широко роззявив рота і притиснув підборіддя до грудей. У кабіні посвітліло, Горошок побачив, що Іка робить те ж саме. Обоє разом стулили роти і знову притьмом роззявили. Вигляд вони мали такий кумедний, що самі зареготали.
Прокотився грім, шварконула блискавка. Як підскочив від удару вітру, рвучко нахиляючись на праве крило.
А вони сміялися. Сміялися як шалені.
— Що там сталося? — спитав здивований Як.
— Бо… — заливалася сміхом Іка.
— Бо… ой, не можу, — верещав Горошок, — це так смішно.
— Ага, — зрозумів нарешті Як. — Вуха вже болять?
Усе ще регочучи, обоє ствердно покивали головами.
І зараз уже ні блискавка, ні грім їх не лякали. Буря як буря, — важко, то й що. “Досить, — подумав Горошок, — на хвилину забути про страх, і забудеш про нього назавше”. І коли Як спитав, чи вони не бояться, Горошок відповів заперечливо, а Іка, витираючи сльози, цілком до нього пристала.
— От філософи, — буркнув Як.
Він знову злетів на хвилю вітру, що саме набігла, знову слизнув боком униз, і несподівано туман за вікнами кабіни зник.
— Увага! Море! — закричав Як. — Висота: сто метрів.
Сіріло. Просто над ними клубочилися темні, гнані вітром хмари, сіючи густий дощ. А під ними розкинувся майже чорний, позначений білими гребенями хвлль простір.
— Море! — сказав Горошок.
Іка мовчала.
Ураганний вітер шарпав крила літака, бив у шиби дощем, мов автоматними чергами. Незважаючи на рев моторів, що дедалі дужчав, було ясно чути їхній дзвінкий перестук. Внизу коливалося, здимаючись горами хвиль або западаючи в глиб самого себе, море. Прекрасне Середземне море. Іка й Горошок не раз чули про його блакить і прозорість. Зараз воно поставало перед їхніми очима у грізній чорній люті.
Страх не повертався. Проте Іка й Горошок споважніли. Як мовчав. Мабуть, боротьба з бурею забирала в нього надто багато сили, щоб він міг гайнувати час на розмови.
Тому всі троє мовчали. Мовчали зосереджено й напружено. Іка й Горошок вдивлялися в морську широчінь, на якій чимраз рідше відбивалися, полискуючи крицею, спалахи блискавок. Раптом Іка шарпнула Горошка за руку. Вона не прохопилася жодним словом, лише вказала за вікно. Із сірого світанку, з-за стіни морського шквалу, виринув білий корабель. Хвилі тяжко піднімали його на своїх гребенях, піною обмивали безлюдні палуби. Корабель поволі плив. Він здавався порожній, лише дим валив з труб і світилися вогні на капітанському містку. І все ж судно, таке крихітне серед безмежних водних просторів, спокійно, вперто йшло своїм курсом, не боячись ні блискавки, ані бурі.
Це видовище додало їм бадьорості, хоч і тривало воно менш ніж хвилину. А Як рвався на південь, і з рокотання моторів та тремтіння стрілок на циферблатах було ясно, що він набирає швидкість.
Вітер трохи вщух, хмари піднялися вище. Як теж поступово злітав угору. Ще один пароплав світлою цяточкою майнув унизу. Небо поволі прояснювалося, незабаром посвітлішало й море.
І раптом десь далеко-далеко вітер на мить прорвав багатоповерхове громаддя хмар, і, мов лезо лискучої криці, сяйнув косо золотий сонячний промінь.
У його світлі на обрії заясніла біла рисочка.
— Африка, — урочисто оголосив Як, а потім додав уже сердито: — Надто запізнюємося. За планом нам треба бути на двадцятій паралелі. Це не гаразд. На правду казати, я такої бурі ще не бачив. Ви знаєте, спершу нам довелося скрутно.
Діти мовчали. Як тихо розсміявся:
— Інколи і краще не знати.
— Коли ми дістанемось двадцятої паралелі? — спитав Горошок.
Як з хвилину роздумував. Потім відповів не дуже певно:
— За годину… може й за півтори.
— А чому це “може”, — обурилася Іка.
— То що? Посваримось? — роздратовано запитав Як. — Пам’ятайте, шановні пасажири, — додав він по якомусь часі, — перед нами ще одна смуга бурі.
Горошок з Ікою ніяково перезирнулися.
— Розумію, — сказала Іка. — Розумію і прошу пробачення.
— Ох, моя люба, — подобрішав Як. — Усе гаразд. Прошу тільки хвилинку помовчати, бо зараз треба послухати, що балакають про ті краї, куди ми летимо.
— Де балакають? — запитав Горошок.
— В ефірі… в ефірі, — засміявся Як і пояснив: — Я хочу послухати, що африканські метеорологічні станції говорять отаким мандрівникам, як ми.
Обоє слухняно замовкли. Горошок навіть зашарівся, зрозумівши, що його питання недоречне. Але Іка також уже чимось прошкодилась і тому не скористалася з хвилинної переваги. Тим більше, у навушниках саме щось зашаруділо, затріщало й заклацало, точнісінько, як у звичайному, трохи пошарпаному радіоприймачеві. Серед того тріскотіння й клацання почали виділятися якісь чужомовні слова — англійські, італійські, французькі. Люди застерігали один одного. Хтось уперто перепитував: “Дуглас” — one, two, five? “Дуглас” — one, two, five?[1] Потім замовк. Інші голоси то замовкали, то лунали знову.
Голос Яка помітно повеселішав:
— Друга хвиля бурі пересувається на схід. Йде з нашої дороги. Хіба що одним крильцем за неї зачепимось…
Горошок хотів щось сказати Іці, але не наважувався порушувати тишу, бо Як не припиняв слухати зведення. Він дістав блокнот, авторучку і записав на аркуші паперу те, що хотів сказати Іці.
Вона прочитала, кивнула головою.
На папері було написано тільки два слова: “Вони чекають”.
Море зникло з обрію. Вони вже летіли над африканським континентом у світлі похмурого ранку, під заслоною важких хмар.
— Тисяча шістсот метрів, — оголосив Як. — Висота — тисяча шістсот метрів.
Так от яка вона, Африка! Іці й Горошкові уявлялося: вона повинна бути зовсім не схожа на все, що вони досі у житті бачили. Так принаймні виходило з розповідей Капітана, з картин, які він їм показував.
Але внизу були зелені лагідні пагорби, ніби вони летіли над звичайними краєвидами Європи. Край здавався безлюдним, лише раз майнули здалеку білі мури якогось невеличкого міста на одноманітному тлі землі і багато рівніша за неї залізнична колія. Чітко вирізнялася звивиста широка стрічка дороги. І дерева — навіть якщо то були пальми — виглядали з цієї висоти цілком звичайними деревами, так само й чагарники.
І все-таки то була Африка. Незабаром зелень почала сіріти й рідшати. Широкі, ніби морські затоки, чимраз частіше вганялися в зелень залисини жовто-бурого кольору. Чорніли кам’яні острови, зелень зникала, і нарешті з півдня з’явилася широка смуга піщаного моря — Сахара.
Як знову почав знижуватися. Спершу на тисячу двісті, згодом — на вісімсот метрів. Тепер Іка й Горошок під час зміни тиску автоматично позіхали і навіть не всміхалися, корчачи кумедні міни. З кожною секундою вони наближалися до мети, до тих, що чекали там. До тих, про кого тільки відомо, що вони десь на південному заході від містечка Ят ніяк не можуть дочекатися голосу, який сповістить їх за порятунок.
Відомо: вимушені посадки бувають різні. У піщану бурю вимушена посадка може означати аварію, вибух бензобаків, коротше кажучи — катастрофу. Тож чи ті люди живі? Чи здорові? Чи їм загрожує лише пустеля, чи, може, вже сталося щось… непоправне?
Адже, крім сигналу про допомогу, радіопередавач “Дугласа” не встиг повідомити більш нічого. В якому ж стані знайдуть вони “тих, що чекають”?
І далі: що повинні робити вони самі — двоє дуже, дуже юних і далеко не певних себе рятівників.
Здавалося, що від них сподіваються небагато. Тільки скинути листа над тим місцем, що його обере Як? Звісно: з усіма своїми якостями навіть найрозумніший літак неспроможний сам писати листи. Вони й справді можуть стати в пригоді. Але яка ж це зрештою скромна і незначна роль. Коли шукали Яцка, їм треба було самим діяти, навіть наражатися на небезпеку, одним словом, самим щось мізкувати. А тут усе за них, власне, зроблено, вираховано й перевірено.
Ось чому Іка, так само як і Горошок, заглибилась у задуму. І навіть намагалися не дивитись одне одному в очі. З одного боку зростав сумнів, чи потребують допомоги ті, до кого вони летять. З іншого боку, дедалі сильніше гнітила думка про власну безпорадність.
Як перервав ці роздуми.
— Ого, — сказав він. — Нас запрошують до танцю.
— Хто? — не подумавши, спитала Іка.
— А гляньте-но поперед себе, — відповів Як.
Глянули.
Назустріч наближалася темна, від землі до самих хмар, стіна. Як щодуху заревів мотором і почав майже вертикально здійматися вгору. Чути було, як важко він дихає, як порипують з напруги крила.
Земля несподівано стала сторч, ковзнула вниз. Літак знову потрапив у хмари і вганявся в них глибше й глибше. Видно було, що Як хоче почати боротьбу з бурею, маючи максимальну висоту і швидкість.
І почалося. Як пізніше пояснив, що все тривало менше десяти хвилин. Але Іці й Горошку здалося, ніби ті десять хвилин розтяглися на всі сто років, на цілу вічність. Раптом запала ніч, налетіла кромішня пітьма.
Раптом вони відчули, що та темрява — тисячі дрібніших від пилу, але гострих піщинок. Стало важко дихати. Кожним своїм нервом вони відчували, яка безжальна точиться боротьба.
Почався такий диявольський танець, проти якого перша буря здалася тільки дитячою забавою. Мотор заревів, мов розлючений лев. На кожен удар бурі він відповідав ударами пропелера. На удари вітру — ударами крил. Але пісок був підступний. От мотор хрипко закашлявся, і протягом нескінченно довгих секунд ввижалося, що він уже не передихне.
Отоді Іка й Горошок і взяли одне одного за руки. Вони відчували, що падають, що літак падає, мов поранений, переможений бурею птах. Крила Яка жалібно стогнали. Але він не піддавався. Він затято рвався угору, знижався — і знову пробував набирати висоту.
Отак ті десять хвилин тяглися безкінечно. Цілу вічність.
Врешті, Яку пощастило ще раз вирівняти ритм своєму мотору. А ще за якусь мить темрява розступилася так несподівано, ніби хтось ударом гострого ножа розтяв чорну заслону.
— Ура! — вигукнув Як. — Ура!
І стало так, ніби вони випливли на спокійну лагідну воду. Навіть не хотілося вірити, що хвилину тому вони справді пережили все те, що пережили.
Щоправда, з того страхітного танцю вони вирвалися лише за кілька десятків метрів над землею. Тим-то, пролетівши ще кілька хвилин, Як сам визнав:
— От так. Іще трішки… ще трішечки… і од нас і знаку не лишилося б. Ух! — зітхнув він з полегкістю. — Навіть не гадав, що доведеться вшкварити такого божевільного гопака!
Ті слова він мовив надзвичайно кумедним тоном. Діти не втрималися від усмішки. І лише тоді Іка пустила руку. Горошка і здивовано поглянула на сліди, залишені її і пальцями на його долоні.
Вона хотіла якось перепросити, щось мовити, але він тільки махнув рукою і раптом незграбно поплескав її по плечу.
— Ну як — живі?
— Живі, — відповіла Іка з усмішкою.
Світлою-світлою. Бо й навколо було вже світло. І нарешті вони знову побачили сонце. Сонце над хвилястим нерухомим морем пустельних барханів.
— Хай живе сонце! — вигукнув Як. — Нумо хором: хай живе сонце!
Усі троє зі сміхом закричали: “Хай жи-ве сон-це!”
А ще за кільканадцять хвилин Як обережно й статечно перехилився на праве крило. Сонце, що досі світило з лівого боку на сході, поволі відходило назад і нарешті зовсім зникло з очей. Тоді Горошок скинувся, як гончак, що почув лиса. Вони летіли спиною до сонця — летіли на захід.
— Увага! Увага! — оголосив Як. — Зараз шість годин тридцять хвилин. Ми виходимо на двадцяту паралель. Висота: сто п’ятдесят метрів… Цікаво, де в мене ще немає проклятого піску. Гм… вони теж мусили його чимало наїстися.
— Вони? — перепитала Іка.
Як не відповів. Зараз він летів поволі, роблячи широкі півкола.
Іка, не дочекавшись відповіді, зиркнула на Горошка. Горошок, проте, не одривав очей від широких просторів, що відкривалися перед ним.
— Горошку, — запитала Іка, — чи… вони ще живі?
Горошок навіть не озирнувся. Лиш обізвався:
— Замість балакати, краще пильнуй як слід.
Іншим разом і за інших обставин він дістав би по заслузі. Але тепер справді не було часу для сварки. Від їхньої уважності, від їхньої спостережливості залежало дуже багато.
Як знову ввімкнув радіо. Мабуть, хотів послухати, що чути в ефірі про “Дугласа”. Але крім тріскотіння далеких електричних розрядів і приглушених шумів не озивався жоден голос, жоден сигнал.
— Та-а-а-к, — сказав Як. — Тиша в ефірі. Чекають повідомлення з “Дугласа”.
Відтак кинув:
— Чергове повідомлення: за чверть години ввійдемо у район, де начебто приземлився “Дуглас” номер сто двадцять п’ять Об’єднаних африканських авіаліній. Минаємо містечко Ят, розташоване за сто двадцять кілометрів північніше двадцятої паралелі, над якою ми летимо. Наша швидкість — двісті вісімдесят кілометрів. Висота — сто п’ятдесят метрів. Увага! Увага! Наказую якнайпильніше спостерігати за територією. Екіпажу додержувати тиші. Це вже не директива, а наказ. Все.
— Слухаю! — вигукнув Горошок.
— Слухаю! — повторила Іка.
У повітрі ще залишилися сліди недавньої бурі: прозора, червоняста імла піщаного пилу. Її роздмухував, притискав до землі південний вітер. Світло сонячного сходу ставало дедалі яскравіше й чистіше.
Проміння о цій порі падали ще дуже косо. І тим виразніше вимальовувалася перед очима пасажирів рельєфна мапа пустелі: сіро-жовті, забарвлені рожевим серпанком простори.
Двигун Яка могутньо ревів, порушуючи тишу пустелі, але Іка й Горошок інколи переставали його чути. Вони могли тільки бачити.
Від безконечного пасма дюн віяло незмірною, непорушною тишею. Тиша, безрух, безмовність. Ніби всемогутній владар зупинив біг тисяч морських хвиль і перетворив їх на лискучий пісок.
Єдиною ознакою життя в тому завмерлому світі була маленька тінь літака. Вона пливла по дюнах, і, стежачи за її рухом, можна було збагнути, що таке самотність серед безгоміння і непорушності піску.
Похилившись уперед, Іка й Горошок вдивлялися у простір так напружено, аж очі їм щораз застилали сльози. Докучав і пісок, що проникав у кожну щілину, забирався під одяг, сушив горло, ліз в очі. Піднімалася спека. Перші краплини поту покотилися по скронях.
Але Іка й Горошок про все це просто забули. Від того моменту, коли Як наказав екіпажеві пильнувати тиші, минуло п’ятнадцять хвилин. Отже, вони досягли вже того району, звідки двадцять годин тому полинув у світ сигнал. ой самий сигнал, який поклав їм на плечі величезний Тягар відповідальності за життя сімдесяти восьми чоловік.
Як летів зараз великими дугами, щоб не минути жодної складки пустелі на своєму шляху. Він летів дедалі повільніше, знижуючись над кожною темною плямою, уважно облітаючи всі більші бархани. Від напруженого погляду дітей не змогла б випасти жодна, навіть менша за Людину пляма на одноманітному бурому тлі.
Минав час. Кілометр пропливав за кілометром. Стрілка висотоміра впала нижче вісімдесяти метрів, швидкість зменшилася до ста шістдесяти кілометрів на годину. Як кружляв над барханами, перехиляючись з крила на крило, наче зголодніла чайка над спокійною поверхнею моря.
— Тринадцятий градус східної довготи, — повідомив Як.
Саме тут, десь у цьому районі, мало бути місце вимушеної посадки літака. Перед очима дітей з напруження в леє стрибали чорні цяточки.
Як знизився ще більше. Зараз Іка й Горошок майже фізично відчували розумність, послідовність і точність роботи машини. Очевидячки, Як розумів їхні думки, неспокій і сподівання. То була справді розумна, слухняна машина.
— Тринадцять градусів, п’ятдесят мінут, — повідомив Як.
Час минав щодалі повільніше. Зараз Як облітав кожний відрізок пустелі не раз, а двічі. Нічого не могло промайнути повз їхню увагу. Вони помітили б навіть загублену хустку.
Перед ними був той самий краєвид. Вони пролетіли уже понад сто кілометрів. А могло здатися, ніби вони і не рушали з місця. Вилискували кристалами піску ті самі сіро-жовті дюни, схожі одна на одну, як близнюки, одна за одною, одна за одною, ланцюг за ланцюгом, аж до самого обрію, що мерехтів на сонці.
Як усе повідомляв координати голосом стриманим і розміреним. Але відчувалося, що й він дедалі більше непокоїться. Крізь ритм двигунів почали прориватися якісь високі, нервові нотки.
Нарешті вони досягли дванадцятого градуса довготи.
— Прошу слова, — сказав Горошок.
— Слухаю, — неохоче озвався Як.
Горошок був дуже блідий, по обличчю стікав піт. Губи в нього пересохли й потріскались.
— Я вважаю, слід брати до уваги всі можливості, — сказав він захриплим голосом. — Є можливість, що буря засипала піском “Дугласа” разом з людьми?
Після тривалої паузи Як відповів:
— Є.
І докинув:
— Одинадцять градусів, п’ятдесят п’ять мінут.
— Прошу слова, — повторив Горошок.
— Слухаю, — обізвався Як.
— Я за пошуки аж до десятого градуса, — не повернувши голови, сказав Горошок.
— Я дістав наказ обмежити розшуки чотирнадцятим і одинадцятим градусами, — озвався Як. — Літак могло засипати піском лише в разі дуже важкої катастрофи. Коли б люди не могли його відкопати. Ймовірність такого випадку — один до десяти. Але я згоден…
Горошок нетерпляче труснув головою. Він хотів сказати: один до десяти — то забагато, але боявся, що його підведе голос. Та ще й перед очима замиготіла якась темна цятка. Протер очі, ще раз труснув головою і раптом… раптом, задихаючись, нахилився вперед і простяг руку.
— Там! — кричала Іка. — Там! Там!
То була не плямка. Не обман стомлених очей. На щастя, не обман!
— Там! — кричали обоє.
Як одразу ж заревів моторами і так рвонув, що плямка за якихось кілька секунд виросла у великий, чотиримоторний літак, що закопався правим крилом у бархан. На звук мотора Яка з дверцят літака почали вискакувати крихітні людські постаті, вони розмахували руками, вітально підносили вгору хусточки, стрибали на радощах.
Їх дрібні фігурки зростали на очах. Як на висоті п’ятдесяти метрів кружляв раз за разом, ніби даючи зрозуміти, що не збирається приземлятися.
Там було всякого люду — чоловіки, жінки, молоді, старі, білі, жовті і навіть четверо чорних. Якийсь чоловік, мабуть, командир екіпажу, бо був у пілотській формі, став на крилі і, вимахуючи руками, щось сигналізував. Горошок гарячково лічив людські постаті.
— П’ятдесят п’ять… шість… дев’ять… шістдесят… Наприкінці він вигукнув:
— Сімдесят шість! А де ж?
— Не заважати! — гостро урвав його Як. — Дайте прийняти повідомлення.
Горошок замовк.
Як зробив коло над “Дугласом”, що лежав серед пісків. Нарешті, коли чоловік у мундирі закінчив передавати сигнали, Як кілька равів погойдав крилами. Мабуть, сам відповів якимось сигналом.
Потім він круто завернув на північний захід. “Дуглас” знову змалів на чорненьку цяточку в просторах пустелі.
— Увага, — сказав Як, — занотувати дані: двадцять градусів вісім секунд північної широти… одинадцять градусів сорок вісім мінут двадцять шість секунд східної довготи.
Горошок, схилившись над блокнотом, записував. Згодом сказав:
— Повторюю: двадцять градусів вісім секунд північної широти… одинадцять градусів сорок вісім мінут двадцять шість секунд східної довготи.
— Добре, — похвалив Як. — А тепер, мої любі, я повинен вас поінформувати. Сів “Дуглас” майже щасливо. Усі здорові, як не брати до уваги дрібних поранень. Є ще трохи запасів їжі й води. Таким чином, можемо бути за них спокійні. Досить скинути записку з координатами в Ят. Так, за них ми можемо бути спокійні.
— А що означає “за них”? — гукнула Іка.
— Річ у тому, — відповів Як, — що вчора надвечір два члени екіпажу, пілоти, вирушили по допомогу. До Ят.
— І тому… — почав Горошок.
— Так, — підтвердив Як. — І тому ми не долічилися двох чоловік. Ті двоє… вирушили до Ят.
— Але ж уночі була буря! — гукнула Іка.
— Так.
Голос Яка знову посуворішав:
— Тим-то я наказую: екіпажеві додержувати тиші. Потрібна якнайпильніша увага. Зараз ми не маємо жодних даних. У пілотів були мапи й компаси, можна припустити, що вони йдуть у правдивому напрямку. Але ми маємо бути готові до будь-яких несподіванок. Була буря. Отже повторюю: екіпажеві додержувати тиші і стежити за трасою.
— Слухаємо, — відповіли обоє.
І знову внизу, під ними, попливла по мовчазних і мертвих дюнах — цього разу на північний захід — маленька чорна тінь літака. Вона петляла й кружляла. Завертала назад. Робила широкі кола, невтомно й терпляче шукаючи двох людей, які, не вагаючись, пішли в пустелю, щоб урятувати життя іншим.
Тінь кружляла, поверталася, описувала кола. Шукала сліду.
Поверхня барханів була така гладенька, ніби там ніколи не ступала людська нога. Але ж вони летіли трасою, якою ті двоє мали вже проходити.
Так. Тільки ж — уночі була буря.
Боб Феріс і Жан Габль, пілоти “Дугласа”, залишили свій літак і рушили до Ят опівдні напередодні.
Коли “Дуглас” приземлився серед пустелі і за кілька годин з’ясувалося, що справа кепська, Боб і Жан довго не роздумували: саме стільки, щоб викурити по сигареті.
Боб сказав:
— До Ят близько ста кілометрів.
— Я ніколи ще не бував у Ят, — засміявся Жан.
— Слід би побувати, — рїуркнув Боб.
Тоді Жан підвівся, кинув недопалок і сказав:
— Ну то ходімо.
Потім вони пішли до командира екіпажу і все це повторили йому. Жан тільки додав, що на божу волю нема чого покладатися і краще спробувати, чи не вдасться з усім цим упоратись власними силами.
— У нас мало води, — сказав командир.
Вони кивнули на знак згоди. Бо ж саме Боб перший помітив, як під час посадки лопнув бак і води залишилось там обмаль.
— Все-таки ви одержите триденну порцію, — додав командир.
— Прогулянка якраз на три дні, — засміявся Жан.
Командир проте не всміхнувся. Він був серйозний. І сказав їм цілком серйозно, що саме цього він од них і сподівався, але не хотів вимагати, бо ризик надто великий. У пустелі навіть найкращі компас і мапа не дуже допомагають пішому.
— Якщо вони збочать на кілька кілометрів, може статися… — він не докінчив.
— Я й гадки не маю збочувати! — обурився Жан.
Однак, коли вже мали рушати в путь, і Боб, і Жан попросили, щоб “у разі чого” повідомили сім’ї. Боб просив переслати свій парадний мундир десятирічному синові, а Жан заповідав усе оддати дружині, а негритянське намисто, куплене у Браззавілі, — восьмирічній доньці.
І вони подалися.
Сонце котилося вже до заходу, але небо ще дихало жаром і повітря над барханами тремтіло.
Усі на прощання бадьоро гукали й махали руками. Всі всміхалися, та коли силуети Боба і Жана зникли за найближчим барханом, одна жінка несподівано заплакала.
Попервах Жан намагався розмовляти з Бобом і навіть наспівувати. Але Боб гримнув на нього. Мовляв, це не прогулянка і нема чого кривлятися. Не треба марнувати сили. І Жан замовк.
Справді — це була не прогулянка. Три дні, щоб дістатися до Ят. Здається, немало. Та коли сонце пече, мов розтоплений метал, коли ноги вгрузають по кісточки у пісок, коли на сотні кілометрів довкола суцільна пустка — тоді три дні і запаси води на три дні — це дуже і дуже мало.
Отож ішли мовчки, розмірено, зосереджено, раз у раз мінялися місцями, як лижники, що бредуть по снігу. То один прокладав слід, то інший.
Але й це не дуже допомагало. Одежа прилипла до тіла, губи пересихали і репались, язик розпухав у роті.
Минула година, друга. Сонце вже скотилося до самого обрію. Вони піднялися на вершину високого бархана. Аж раптом обоє спинились ніби вкопані і скрикнули.
Зліва, на заході вони побачили велике біло-зелене місто.
Мінарети, пальми, білі округлі дахи будинків, що терасами спускалися з пагорбів. І все це дуже близько — за стіною розпеченого мерехтливого повітря. До них долинав віддалений людський гомін, гамір міста, віддих його життя.
Пілоти перезирнулися. Боб, скривившись, плюнув. Жан закусив губу.
— Це підлота, — сказав Жан. Боб знизав плечима.
— До кого, власне, ти маєш претензії?
— Ні до кого.
— Так от, фата моргана є фата моргана. І край.
— Бобе, але чи справді це міраж?
— Та звичайно. Тут ми можемо побачити сорок озер, двадцять міст, чотири оази… і все це буде тільки омана.
— То хіба ж це не підлота?
— Підлота. Але із законами природи сперечатися я не збираюся. Шкода здоров’я. Ходімо?
— Ходімо.
І вони подибали далі. Боб дивився поперед себе. А Жан усе зиркав на чудесне місто.
То забави сонця. Його проміння, переломлюючись в атмосфері, переносить зображення на сотні кілометрів. Ще одна підступність пустелі. Обман, який пробуджує сподівання, аби ще жахливіше їх розвіяти. Розвіяти назавше.
Так, то був обман. Не змигнулося й чверті години, як місто почало бліднути, підноситися вгору й танути — танути, ніби дим. Сіріли зелені пальми, половіли білі стіни.
В кінці зосталася лише сіро-жовта пустеля. Безжальне й мертве море барханів.
Коли місто зовсім зникло, Боб глянув на годинника.
— За годину сонце сяде, — сказав він. — Після його заходу півгодини відпочинемо, а тоді вже йтимемо до світанку.
Жан хотів засвистіти пісеньку “Я люблю Париж”, але губи його не слухались.
Він заступив Боба — почав прокладати шлях.
У Сахарі не буває сутінків, не буває повільного переходу від дня до ночі. Ніч западає нагло. Майже без попередження. Йде разом з подихом холодного вітру.
Швидко холоднішало. Йти стало легше. Жан ішов попереду, спиняючись кожної півгодини, аби звірити напрям за компасом і мапою.
Йшли мовчки. Лише коли зійшов місяць, Жан привітав його радісним окликом:
— Привіт, діду!
Місяць мовчав. Натомість Боб зовсім невесело запитав:
— Чому це він із серпанком?
Жан не відповів. Його усміхнене обличчя одразу споважніло.
— Чи доводилось тобі коли-небудь бачити такий місяць над Сахарою? — знову спитав Боб.
— Так, — одказав Жан.
— Коли?
Жан нічого не відповів. Та Боб знав відповідь не гірше за Жана. І справді він сам собі відповів:
— Я бачив. Перед бурею.
— Не скигли, — буркнув Жан. — Хвилюватимемось, коли вона нас прихопить.
Десь опівночі вітер почав дужчати. Ще не піднімав пісок. Але було ясно, чого чекати. Дедалі густіший туман оповивав місяць, затьмарюючи його холодний блиск.
— Що ж буде? — спитав нарешті Жан.
Боб зупинився.
— Слухай-но, голубе, — сказав він. — Може, десь тут знайдемо якийсь камінь і під ним сховаємось.
— Може. А коли ні?
Боб покивав головою і вперше всміхнувся.
— Тоді, — сказав він, — все залежатиме від того, скільки триватиме буря. Чотири години чи чотири дні. У першому випадку, мабуть, не дозволимо себе засипати.
— Мабуть.
— Отож. Найважливіше — не дозволити себе засипати.
— Добре, — відповів Жан.
Вони знову рушили в путь.
Аж за кілька хвилин Жан озвався:
— Гей, Бобе!
— Що?
— А коли вона триватиме чотири дні?
Боб тихо пирснув:
— З таким запитанням звернися до святого Миколая.
— Ідіотські жарти.
— Ідіотське запитання, — розлютився Боб. — Ти ж сам знаєш, що коли буря триватиме навіть одну добу, від нас зостануться лише фотографії.
Жан замовк. Але за хвилину він засміявся.
— Що таке? — спитав Боб.
— У такому разі, — пояснив Жан, — мені буде краще, ніж тобі.
— Чому?
— Бо я фотогенічніший за тебе.
— Ти просто з глузду з’їхав, — буркнув Боб.
О другій годині зупинилися відпочити. Обидва дуже втомилися: вісім годин майже без відпочинку брели вони серед пустельної тиші, грузнучи у піску. М’язи боліли, горло пересохло.
— Знаєш, Бобе, — сказав Жан, коли вони зупинилися. — Врешті, що буде, того не минути. Мені тільки їх жаль.
Боб знизав плечима.
— А мені жаль і їх, і тебе, і себе. І з цього один висновок…
— Який?
— Ми мусимо врятуватися самі, аби врятувати їх. Ясно?
— Здається, ясно. І було б набагато ясніше, коли б не той проклятий туман навколо місяця.
Вони глянули на небо. Місяць червонішав, ніби освітлений загравою далекої пожежі.
— Ну, голубе, — сказав Боб, — тримайся! Скоро почнеться.
І замість сісти рушив далі.
— Гей, — обурився Жан, — ми ж мали відпочити.
Боб навіть не озирнувся.
— Може, все-таки трапиться якесь каміння, скала, щось таке, за чим можна сховатися, — сказав він.
— Ти сподіваєшся? — гірко засміявся Жан, чвалаючи за другом. — А я не вірю. Мені вже здається, що у всьому світі нема нічого, крім піску.
Боб махнув рукою.
— Треба спробувати. Побачимо, що там, за тим барханом.
Але за “тим барханом” знову був тільки пісок. І темні контури нового пасма барханів. Пілоти йшли і йшли далі, на північний захід, до Ят.
Ззаду, готуючи вдар у спину, з півдня заходила буря.
Вона вибухла одразу. Майже без попередження.
Впала чорнішою за ніч стіною ураганного вітру. Вітру? Хіба можна назвати вітром той гарячий подмух розпеченого піску, рику і завивання, в якому не почуєш навіть власних думок?
Самум налетів так зненацька, що пілоти ледве встигли схопити одне одного за руки. Найважливіше: не дати засипати і не загубити одне одного.
Та хоч вони й приготувалися, вітер одразу жбурнув їх додолу і покотив поперед себе, мов грудку землі.
Боб щось гукнув, але одразу ж закашлявся. Якось їм пощастило зупинитись. Жан загубив свого плаща. Проте вони накрили голови плащем Боба і змогли нарешті дихати. Дихати? Ні, кашляти, випльовуючи з рота і горла колючий, мов голки, пісок.
Їм здавалося, ніби їх втягувало в отвір якоїбь жахливої печі, де замість полум’я горів розпечений, задушливий пісок.
Неймовірним зусиллям їм пощастило зв’язатися поясами і запнути хустками обличчя. Вони лежали ницьма у котловані між двома дюнами.
Підвестися? Про це не могло бути й мови.
Чи доводилось вам коли-небудь бачити, як на краю стрімкого урвища осувається струмочок піску і тягне з собою мурашку. Як мала комаха вигрібається з лавини і знову тоне у ній?
Те саме трапилося й тут: двоє безпорадних людей-мурашок вигрібалися з рухливого піщаного моря.
Розмовляти вони не могли. Навіть не намагалися. Надто великі зусилля потрібні були, аби просто дихати.
Скоро вони не могли вже й мислити.
Жанові майнуло в голові, що, мабуть, саме так, а не інакше, виглядатиме кінець світу. А потім він забув про все. Залишалася тільки темрява, жар і ревіння бурі.
Перший опам’ятався Боб. Довкола все ще була темрява, але вона стала мовчазна. Хотів повернутися — і не зміг. Майнула найстрашніша думка: виходить, їх присипало.
Та за мить зрозумів, що це не так. Адже присипані люди ніколи не повертаються до свідомості. А він живе„мислить, відчуває!
Просто він був слабкий, як немовля. Поволі, на превелику силу зірвав з голови хустку, зсунув плаща, розплющив очі.
Світило сонце. Обидва вони лежали присипані майже до пояса піском. Від бурі не зосталося й сліду. Хіба що в повітрі пливла червоняста мла.
Що з Жаном?
Він гукнув: “Жане!” Але крик його пролунав, як шепіт. Боб почав гарячково розв’язувати хустку на обличчі приятеля. Він ніяк не міг дати раду вузлам. Нарешті Боб побачив бліде, непритомне обличчя.
— Жане! — знову гукнув Боб.
І знову то був тільки шепіт.
Врешті йому вдалося витягти ноги з піщаної Кучугури і дотягтися до фляги з водою. Змочивши хустку, витер Жанові обличчя, потім почав уливати воду краплю по краплі крізь зціплені зуби.
Жан ковтнув води. Раз, другий. Розплющив очі. Хотів щось мовити, та тільки закашлявся.
Боб допоміг йому сісти. Нарешті Жан сказав:
— Бобе, я ні на що не здатний.
Боб труснув головою.
— Неправда. — Його самого здивував власний голос. Ніби писнуло галча. Проте він провадив: — Неправда. Буря минула. Ми живі. Треба рушати далі.
І спробував устати. Ох, як же то було важко! Ніби на нього впало усе розпечене сонцем небо. І все-таки підвівся.
А потім безконечно довгу чверть години допомагав підвестися Жанові.
Жан, власне, не дуже тямив, що діється. Мабуть, не дуже й чув, і, напевне, зовсім уже не розумів Бобових слів. І все-таки Боб говорив. Говорив без упину, так, ніби сам собі хотів розтлумачити, що сталося.
— Вставай, — казав він, — вставай, чоловіче. Буря минула. А ми мусимо йти далі. Мусимо йти до Ят. Ми подолали не більше тридцяти кілометрів. А цього замало. Страшенно мало. Отже вставай, чуєш? Вставай!
Нарешті йому пощастило підняти Жана. Він узяв його яа плече, охопив за пояс. І почав командувати: лівою, правою, лівою, правою, ніби вчив приятеля ходити.
Жан був важкий, дуже важкий. Але нарешті якось втрапив у ритм, і вони подибали: лівою, правою, лівою правою, лівою-ю, правою-ю.
Чвалали, ніби два старезні діди. Крок за кроком, заточуючись, мало не падаючи. Але йшли. І навіть не важило те, що таким темпом вони добредуть до Ят не швидше ніж за тиждень, якщо взагалі втраплять туди.
Годинники в обох стали — туди попав пісок. Сонце показувало ранню пору. Боб хотів перевірити напрям, але компас теж був повний дрібного піщаного пилу.
Та про все це Боб не думав. Найважливіше зараз було одне: іти, іти вперед.
— Ми мусимо йти, Жане, — прошепотів він хрипким голосом. — Лівою, правою. Хай там не знаю що. І йтимемо так навіть на край світу, якщо Ят на краю світу. Бо ми мусимо дістатися Ят. Розумієш, Жане? Лівою, правою… розумієш?
І тоді він з величезною радістю почув голос Жана, ще хрипкіший за його власний, і відчув, що Жан намагається ступати самостійно.
— Розумію, Бобе, — сказав Жан.
Вони йшли. Йшли півгодини, три чверті години, годину. Скільки вони пройшли? Шкода й сказати. А за годину ГЖан знову ослаб. Звалився.
Боб присів поруч. Дав йому води, сам випив два ковтки. А потім сів так, щоб заслонити Жана своєю тінню, накинув собі на голову плаща і поринув у неспокійну гарячкову дрімоту.
Несподівано Боб відчув, що хтось його смикає за руку. То був Жан. Спробував сісти, але це йому не вдалося. Та вже за секунду Боб зрозумів, чого Жан так гарячково його шарпає.
У небі почувся рокіт літака.
Боб підвівся так рвучко, аж світ потемнів у очах. Над обрієм з’явився і швидко збільшувався темний силует невеликої машини. Угледівши її, Боб од незмірного щастя почув кволість і йому довелося знову сісти.
А літак, описавши невеличке півколо, пішов на посадку і легко приземлився не далі як за п’ятдесят метрів од них.
Вони дивилися на нього, як на чудо. Незабаром верх кабіни піднявся і з’явилися дві фігурки. Боб і Жан лише мовчки спостерігали. Дивилися, як ті двоє біжать до них, щось вигукуючи і розмахуючи руками.
Боб опустив голову.
— Це знову міраж, Жане, — розпачливо сказав він. — Я бачу лише двох дітей.
— Я теж, — прошепотів Жан, замружуючись. — Жарти пустелі, міраж. Заплющмо очі. Хай він зникне.
Але вони чули. Чули чиюсь ходу. А потім хлопчачий голос промовив:
— Do you speak English?
Ті слова сказано старанно, з кумедним акцентом. Але Боб все ще боявся вірити.
— Жане, ти щось чув? — запитав він.
— Так.
— Що?
— Хтось запитав, чи говоримо ми по-англійськи, — сказав пошепки Жан. І кинув: — Cлухай-но, Бобе, кому з нас усе це сниться?
Але той самий хлоп’ячий голос запитав:
— Douglas, one two, five?
Тоді довелося їм розплющити очі. Адже саме тими словами викликали їхній літак.
Перед ними стояло двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Хлопець може трохи старший за Бобового сина, а дівчинка трошечки молодша за Жанову доньку. Вигляд мали такий, ніби вийшли на прогулянку. Вони ніяково всміхалися.
Хлопець говорив, поволі добираючи слова:
— Ми приїхали вас рятувати. Ходімо з нами. Летимо до Ят.
А дівчинка підійшла до них і подала Бобові термос. Відкритий термос, з якого чувся найчудовіший у світі дух — дух чорної кави.
— Жане, вона дала мені термос, — сказав Боб.
Усе ще не ймучи віри, що це правда, він налив у покришку термоса каву і приклав її до губ Жанові. Той жадібно випив. А потім сказав:
— Слухай. Це справді кава.
Не кажучи й слова, Боб приклав термос до рота. І аж закашлявся з несподіванки. Бо це й справді була кава.
— Бобе, — сказав Жан, — хто з нас збожеволів? А може? А може, ми обидва з глузду з’їхали?
Боб підвівся і подав термос дівчинці. Вона шанобливо присіла. Боб і собі вклонився. Потім зиркнув на Жана. Той сидів й очманіло глипав то на дітей, то на Боба.
— Одне напевне, — виголосив Боб. — Коли ми й з’їхали з глузду, то кращого божевілля годі придумати. Так, хлопче?
Горошок труснув головою.
— Я погано розумію, — сказав він. — Прошу йти з нами. Ми летимо до Ят.
І підійшов до Жана. Простягнув руку, немов бажаючи допомогти йому підвестися.
Але Жан устав сам і лише потиснув простягнуту руку. Потім розсміявся.
— Маєш рацію, Бобе! — вигукнув він. — Ми вельми щасливо збожеволіли. Усе це нам сниться, усе це міраж. Але це дуже гарний сон. І, може, він добре закінчиться.
Тут хлопець, мабуть, щось збагнув, бо засміявся і сказав кілька слів дівчинці незрозумілою мовою, і дівчинка теж зайшлася високим, дзвінким сміхом. Потім хлопчик знову вдався до них каліченою англійською мовою.
— Все гаразд, — повторив він. І знову докинув: — Летимо до Ят.
— Пішли, Жане, — сказав Боб. — Я хочу знати, чим скінчиться цей чудовий сон.
Може, до цього спричинилася кава або дивовижність усієї історії? Невідомо. Але вони попрямували до літака бадьорою ходою.
А там пілоти заніміли з подиву і лише спантеличено перезиралися. Бо ж, коли вони підійшли до літака, хлопець дістав блокнот і кожному подав списаний аркуш паперу.
На аркушах чітким, але ще не усталеним почерком було написано:
“Координати пасажирського літака Об’єднаних африканських авіаліній “Дуглас-125” — двадцять градусів вісім мінут північної широти, одинадцять градусів сорок вісім мінут двадцять шість секунд східної довготи”.
Тут було кілька орфографічних помилок і, звичайно, ніхто з справжніх пілотів так не записав би. Але разом з тим хіба це не була найточніша вказівка місцезнаходження літака? Отож нічого дивуватися, що пілоти лише перезирнулися.
А далі? Далі знову тривав отой найдивовижніший з усіх дивних снів. Діти зайшли в кабіну й допомогли залізти туди пілотам. Хлопець сів разом з Бобом на передньому сидінні, а дівчинка з Жаном — на задньому. Всі прив’язалися пасами до крісел, і хлопець сказав по-англійськи:
— Прошу нічого не чіпати. — І додав ще кілька слів невідомою мовою, і одразу ж Боб і Жан почали лупати очима, щипати себе за ніс і трясти головою.
Нічого не допомагало. Сон тривав. Літак сам запустив мотор, сам рушив з місця і після короткого старту сам злетів у повітря і помчав щодуху на північний захід. Пілоти, не ймучи віри своїм очам, дивилися, як важелі та педалі рухалися самі по собі.
Під ними розляглася пустеля, якою бігла прудка тінь літака. Спершу машина летіла низько, та раптом звилася вгору, і в Боба вирвався захоплений вигук: там, удалині, замиготіла пляма оази. Тоді хлопець, що сидів поруч, написав на аркуші блокнота дві літери “ЯТ”.
А літак приземлився неподалік містечка. Просто серед барханів.
Діти розстебнули паси. Хлопець сказав:
— Виходьмо. Вже Ят.
— Бобе, — шепнув Жан. — Зараз ми прокинемось і навкруг знову шаленітиме буря. Зараз прокинемось.
— Поки що підводься, — сказав Боб.
І вони вилізли з літака.
Діти, всміхаючись, утомлено, але привітно махали руками.
Хлопець ще вигукнув:
— Це вже Ят!
Потім вони засунули кришку кабіни. Знову заревів мотор, літак, набираючи швидкість, побіг рівною піщаною долиною і за кілька хвилин зник.
— Бобе, — сказав Жан, — за хвилину ми прокинемося, і це буде жахливо.
— Ні, — сказав Боб, — сон триває. Дивись-но.
Він вказав на бархан, що поріс сірою, вкритою пилом травою. А на вершині стояв, нашорошивши вуха, сірий маленький ослик.
Вони побігли до нього.
Ослик сполошився. Повернувся й зник за барханом. Та коли вони видерлись на гребінь, з їхніх грудей вихопився крик. “Сон” тривав.
За кільканадцять метрів перед себе вони побачили того самого ослика, двох верблюдів і здивованого негра.
— Що це? — вигукнув Боб.
— Це Ят, — відповів негр.
За двадцять хвилин Боб і Жан сиділи вже в кабінеті префекта, а радіостанція Ят передавала всьому світові дані про місцезнаходження “Дугласа-125”.
Однак префект позирав на своїх гостей з великою недовірою. Вже тричі він запитував, яким чином вони так швидко, та ще й під час бурі, подолали ті сто двадцять ікілометрів, що відділяли Ят від “Дугласа”, і не міг добитися відповіді. Обоє мовчали і тільки непевно переглядалися.
Нарешті той, що вищий, француз, пояснив:
— Здається, нас привезли сюди двоє дітей.
— Діти?! — вигукнув префект. — Чим?!
— Літаком, — прошепотів француз.
Префект одсахнувся. “Бідолахи, — подумав він, — щось з ними скоїлось”. Але лагідно всміхнувся і змінив тему розмови. Потім вийшов з кімнати і подзвонив до лікаря.
Боб і Жан сиділи в кріслах і безпорадно озирали один одного. Потім Боб труснув головою.
— Слухай, а може, то були марсіяни?
Жан розвів руками.
— Може, з Марса, може, з Венери, а може, взагалі нікого не було, — сказав він безсило. — Одне певно: краще про все це нікому не розказувати, бо втрапимо до лікарні.
— Ти так вважаєш? — замислився Боб.
А коли він хотів удруге висловити своє припущення, мовляв, це все-таки, мабуть, були марсіяни, і глянув на Жана, то не сказав більш нічого.
Бо Жан уже спав.
Коли ж за десять хвилин повернувся префект з лікарем, обоє міцно спали в кріслах. Лікар приклав пальця до губ.
— Хай сплять, — прошепотів він. — Вони відпочинуть і перестануть маячити.
Обидва згідно кивнули головами і вийшли з кабінету навшпиньки.
— Ну, діти, — закричав Як, — будьте здорові!
І дав свічку. “Дав свічку” — це значить злетів угору вертикально. Іці й Горошкові дух перехопило, світ став шкереберть, а всі троє за одну хвилину опинилися високо-високо над пустелею.
Отож Як підстрибнув на радощах.
Іка й Горошок теж були щасливі. Радість, відомо, кожен виявляє по-своєму. Один грає на фортепіано, а в іншого просто очі світяться.
Горошок щиро розсміявся, вигукнув “бувай здоровий!” і одразу ж сперся підборіддям на груди, бо під час тієї “свічки” відчув кольки у вухах.
Іці, тій на радощах передусім хотілося заплакати. Та оскільки під час подорожі дівчинка рюмсала вже двічі, що для неї було аж занадто, то втретє вона не могла собі таке дозволити.
Отож, замість уткнутися в носовичок, вона сказала дуже сердито.
— Знову “діти”? Чого ви присікались з отими “дітьми”? Діти у дитсадку.
Як аж затрусився од сміху.
— Ох! — закричав він. — Даруйте, товаришко. Я такий забудькуватий. Це — від старості. Старий я.
І тоді Іка бовкнула дурницю. Велику дурницю. Щоправда, усі троє нанервувалися, втомилися, але ж насмішка в голосі Яка була надто уїдлива. І все-таки вона не повинна б казати того, що сказала.
А сказала вона таке:
— Старі, то ви ще не старі. А от що застарілі, то це вже напевно.
І зразу їй стало дуже-дуже прикро. Вона чула, що червоніє, ніби варений рак. До того ж Горошок аж засичав спересердя і утнув таке, чого ніколи не бувало: ущипнув Іку за руку.
— Це нечувано! — сказав він. — Тобі й справді місце в дитсадку.
Та найгірше було те, що Як замовк. Летів дуже тихо. Перестав сміятися, підспівувати моторами, погойдуватись на льоту. Просто мовчав.
І тут нічого не можна було вдіяти — Іка, всупереч усім: своїм приписам, утретє заплакала.
— Я не хотіла, — схлипнула вона, — даруйте мені.
Але Горошок був невблаганний.
— Просиш пробачення? Запізно. Перше треба було все обміркувати.
Іка зайшлася ревним плачем. Точнісінько, як маля з дитсадка.
— Я не хотіла, — повторювала вона.
— Завжди треба обмірковувати… — почав гримати Горошок і гримав би й далі, коли б не Як.
— Зупинися, товаришу Горошку, — урвав він на подив веселим голосом. — Перший наказ: не муч ближнього свого!
Горошок замовк. А Як вів далі:
— А по-друге, товаришко Іко, я зовсім не образився.
— Ні? — схлипнула Іка.
— Ні.
— Справді?
— Справді.
Іка шморгнула носом і глянула на Горошка не дуже лагідно.
— І все-таки, — сказала вона трохи спокійніше, — я ще раз прошу пробачення.
— От і чудово, — засміявся Як. — Не скажу, щоб це приємно було… Ну, а зараз на честь примирення, може, р побавимося трохи акробатикою? Га?
— О, прошу! — закричав Горошок.
— Прив’язалися до крісел?
— Так.
— Ну… тоді увага.
Потім, значно пізніше, Горошок признався Іці, що коли б він наперед знав, що значить “побавитися акробатикою”, то ніколи б не сказав: “О, прошу”.
Як раптом очманів.
Він став поводитись, наче п’яна ластівка. Ластівка, котра все переплутала: де земля, де небо, де верх, де низ. І тривало це добрих кілька хвилин. Добрих? Гм-гм?
Перед кожною акробатичною фігурою Як оголошував її назву: свічка, бочка і так далі, і тому подібне. На правду казати, вони жодної з них не запам’ятали. Нема чого дивуватися. Адже вони ледь встигали помітити, де земля. А земля більшу частину тих “добрих” хвилин опинялася чи над головою, чи над лівим або правим крилом — і ні разу вона не була там, де велить природа, — під ногами!
Нарешті Як утихомирився, а земля повернулася на своє місце.
— Ух-х-х, — зітхнув Горошок.
— Добре, га? — запитав Як.
— Навіть занадто добре, — буркнув Горошок.
А що Горошок трохи збентежився, то Іка, навпаки, підбадьорилась і визнала за доречне розсміятися.
— Хі-хі, — сказала вона. — Це чудово.
— Може, повторити?
— Ні, ні! Дякую! — поспішно скрикнула вона.
Так поспішно, що Горошок тільки співчутливо похитав головою (хоч і сам трохи зблід), а Якові щось забулькотіло в моторі.
— Ну й на здоров’я, — сказав він. — До побачення, Африко!
Так, то був саме час прощатися з Африкою. Як звився високо-високо, і земля внизу поволі відсувалася назад. Все стало мале, дрібне й далеке. Легка імла, що здіймалася над морем, перемішала барви землі і неба. Море стало зелене, земля голуба, пустеля рожева. І те зелене-зелене море чимраз наближалося, ніби пливло назустріч їм величезною, на весь обрій, хвилею.
— До побачення, Африко! — сказали обоє.
Тоді Іка звернулась до Яка.
— Дякуємо вам, — сказала вона поважно. — Ви були такий відважний і допомогли нам. Власне, все зробили ви, і лише завдяки вам ми змогли врятувати тих людей. Я вже навіть не прошу вибачення. Я лише дуже, дуже, дуже дякую.
— І я також, — сказав Горошок.
А Як загойдався крилами на сонці, щось закурникав і, відповів:
— Усе гаразд, мої соколята, все гаразд. Ви без мене нічого б не вдіяли, але і я без вас теж нічого. Ми — квити. І, отже… честь і хвала всім нам… героям! Хоч… хоч декотрі з нас і застаріли, а інші зовсім ще… недостаріли. Га?
— Даруйте, — втратила терпець Іка, — але я вже вас перепросила, а ви і досі, досі…
— Треба було обдумати, — буркнув Горошок.
— Але ж ви… досі, і досі… — повторила Іка.
— Гаразд, гаразд. Я зовсім не ображаюся, це ж бо правда. Але ще двадцять років тому я б побив усі світові рекорди.
Горошок кивнув головою:
— Так, так. Однак двадцять років тому — це ж страшенно давно.
— Гм, звичайно, — мугикнув Як. — А ще десять років ггому я був для всіх добрий. Надто ви вже поспішаєте.
— Хто? — здивувався Горошок.
— Ну, ви… люди. П’ятдесят тисяч років звичайний віз на колесах усім подобався і не старів. Потім паровоз був у моді сто років. А потім уже все закрутилося з середи на п’ятницю. Добряга Капітан, коли порівняти його з найновішими моделями, вже сьогодні може шукати місце в музеї; я теж щохвилини можу постукати до дверей того музею. Гадаєте, я не знаю, що застарів? Хіба мало з мене на аеродромі реактивні сміються?
— Як їм не сором! — обурилася Іка.
— Нічого, — засміявся Як. — Недовго і їм задаватися. Вже літають ракети. Але я чув, тепер проводять такі досліди, що незабаром з ракет усі сміятимуться.
— 3 ракет? Це неможливо, — буркнув Горошок. — Які досліди?
— Неможливо? — вигукнув Як. — А досліди з подоланням гравітації, це що?
— Гра… чого? — спитав Горошок.
— Чого, пробачте? — спитала Іка.
— Гра-ві-та-ці-ї. Тобто… земного тяжіння.
— Ага! — сказали обоє, але досить непевно.
— Це треба б ще обміркувати, — докинув Горошок.
— Отож і обмірковують, — засміявся Як. — Ви знаєте, що таке земне тяжіння, га? Ну…
— Ну… — почала Іка.
— Це чому все падає на землю? — мовив Горошок.
— Скажімо, так. А тепер хочуть придумати таке, щоб земля перестала притягати. І тоді…
— Що тоді? — перепитала Іка.
— Тоді літати і над Землею, і на Місяць і ще далі зуміли б навіть діти.
— З дитсадка? — грізно запитала Іка.
— Так, так! — вигукнув Як. — З дитсадка.
— Але коли ж це буде? — правив своєї Горошок.
Як похитав крилами.
— Якби я знав. Важливо, що обмірковують. О, тоді навіть ракети підуть до музею!
— Та-а-ак, — зітхнув Горошок. — Це справді треба дуже серйозно обміркувати.
Він зітхнув, а потім позіхнув. Од нього позіхами заразилася й Іка. Здалося навіть, що і Як позіхнув. Може, тому, що вони саме летіли у нудних, сонних хмарах.
— Отже, — буркнув Як, — середземноморський центр низького тиску пересувається до Центральної Європи.
— Даруйте, — втомлено протягла Іка. — Що це, власне, означає?
— Означає, — пояснив Як, — що до самої Польщі доведеться летіти у цій брудній ваті.
— Ох і нудно, — позіхнула Іка.
— Звичайно, — погодився Як. І після довшої мовчанки докинув: — Однак є один спосіб проти нудоти.
Іка не озвалася, зате Горошок прокинувся з задуми.
— Який? — запитав він.
— Зробити те саме, що товаришка Іка, — відповів Як.
Горошок поглянув на Іку. Вона спала. Він полегшено зітхнув: принаймні уві сні вона жодної нової дурниці не бовкне. А разом з тим він трохи розчулився — вираз обличчя е неї був стомлений і беззахисний.
Ну так, нічого дивного, що вона змучилася. Він і сам почував себе так, ніби цілий день без перерви гуляв у футбол. Що ж, вони попрацювали. Можна було притомитися.
— Однаково я не спатиму, — тихо промовив він.
— Наказу такого немає, — лагідно озвався Як, пробиваючись крізь сіро-перлові, тяжкі від дощу, сонні хмари.
Він не спитав навіть, чому Горошок не збирається спати. Можливо, відчув, що таке запитання було б морочливе.
А Горошок саме вирішив, що не стане конструктором літаків. Він переконався: як там не кажи, а все ж цей фах уже старомодний. Варто б опанувати щось новітніше, як, наприклад, земне тяжіння, оту… гравітацію. Тобто таке, що дозволило б перетворювати тяжіння на відштовхування — і так далі.
Треба визнати, що ті роздуми були досить-таки стомливі. Щоб зосередитись, Горошок заплющив очі.
“То ж як, — думав він, — як собі зарадити… А може… А може… може, приміром…”
Однак саме тут Горошок і заснув.
А Як, пролітаючи у хмарах середземноморського центру низького тиску, який поволі пересувався над Центральною Європою, настроїв своє радіо на Москву.
Чийсь голос співав про бузок і черемху.
— Увага! Увага! — офіційним тоном попередив Як. — Прошу приготуватися до посадки.
Прокинувшись, Горошок спершу був переконаний, що тропіки задрімав. Просто, глибоко замислившись над питанням земного тяжіння, на хвилину замислився аж надто глибоко. І нічого більше.
Але вже наступної миті зрозумів, що знову проспав більшу частину польоту.
— Вже? — скрикнув він.
— Вже-е-е-е? — повторила, солодко позіхаючи, Іка.
— Схоже на те, — засміявся Як. — Ну що, пасажири, добре спалося?
— І знову ми нічого не бачили, — бідкався Горошок.
— Не було на що дивитися, — заспокоїв його Як, — ми летіли у хмарах.
— Здається, — сказала Іка, — я б трохи попоїла.
— А хай тобі… — застогнав Горошок.
Тільки зараз вони пригадали, що від учорашньої вечері нічого не їли, не пили, крім лимонаду з термоса та кількох ковтків кави.
Та ще й їм було соромно. Летіти над Балканським півостровом, над Угорською рівниною, над Чехословаччиною і половиною Польщі — і що? І нічого. Спали. Сонні герої. І єдине їх виправдання — оці хмари.
— Увага! Йдемо на посадку, — оголосив Як.
Хмари висіли низько. Вискочили з них у густому дощі, на висоті трьохсот метрів над землею. Як легко перехилився на крило, і тоді вони побачили густий темний ліс, а за лісом поле, на краю якого бовванів силует Капітана.
Як торкнувся землі і, гальмуючи, плавно підкотив до нього, зупинившись за два метри від автомобіля.
— Ну, мої лебедики, — сказав він, — ви своє зробили. Тепер час прощатися. Мабуть, ще зустрінемось на землі чи в небі. Правда?
— Соколе наш сизий, — цокотіла, вилазячи Іка. — Чи можу я вас обійняти?
— І я, — докинув Горошок.
— Прошу… без зайвих сентиментів, бо в мене двигун може заїсти. Обійнятися? Потисніть мені пропелер.
Вони скочили на мокру землю.
— Вітаю! — гукнув Капітан.
Рвучкий скісний вітер порощив дощем. Було холодно й темно, хоч і пора рання — п’ята година вечора.
— Впорався, голубе? — спитав Капітан.
— Авжеж! — засміявся Як, і в тому сміхові кожен уважний слухач уловив би розчулені нотки.
Тому що саме тієї хвилини Іка, а за нею і Горошок почоломкали його просто в пропелер.
— До побачення, Яче! — гукали вони разом. — До побачення!
— Ви дуже мужній і добрий друг, — сказала Іка.
— Ми ніколи тебе не забудемо! — мовив Горошок.
— Навіть, якщо я втраплю до музею?
— Ох, Яче! — скрикнула Іка.
— Щасти вам, — сказав він. — Я дуже вас полюбив. А зараз годі мокнути. Ну… розлука — справа нелегка. До побачення! До по-ба-чен-ня!
— До по-ба-чен-ня! — гукали Іка й Горошок.
Але Як уже зник за стіною густого дощу, який, ніби сотня барабанщиків, вибивав дріб по Капітановому даху.
Капітан, виїхавши на Варшавське шосе, на повному газі рушив прямо додому.
— Ох, Капітане! — зітхнула Іка. — Аби ти знав!
— Знаю, все знаю. Як передавав повідомлення з дороги. Я щасливий, що все так склалося. Ми так непокоїлися…
— Хто?
— Ми всі. Я, телефони з вокзалу, електронний мозок і ті чотири радіостанції… Взагалі — всі. А зараз…
— Що зараз? — спитав Горошок.
— Я хочу сказати, мої голуб’ята, — промовив урочисто Капітан, так урочисто, аж хід притишив, — я пишаюся вами.
Це була дуже приємна хвилина. Іка з Горошком усміхнулися, подякували і замовкли.
Капітан знову мчав з вітерцем, ніби він був не ветеран, а найновітніша модель перегонового автомобіля з реактивним двигуном.
Поволі сутеніло. Над Варшавою спалахували блискавки. Докотився далекий гуркіт грому.
Іка засміялася.
— Горошку, то називається буря? Горошок тямуще кивнув головою.
— Що ми будемо вечеряти? — спитав він. У Іки заблищали очі:
— Насамперед, — сказала вона замріяно, — ми приготуємо собі бутерброди з ковбасою, з сардинками і з шинкою.
— Так, — натхненно підтримав її Горошок, — з ковбасою, сардинками і з шинкою. А потім розігріємо курку і підсмажимо картоплю. Я приготую салат.
— Чудово. Ти приготуєш салат, а я відкрию банку компоту. Ще є тістечка.
— Ура! Ми забули про тістечка! — загорлав Горошок, аж у Капітана зі сміху мало не закипіла вода в радіаторі.
Отож на вечерю вони приготували все, про що вже згадували, і це була чи не найсмачніша вечеря в їхньому житті.
Відбулася вона урочисто. Одразу ж після приїзду додому їх почали вітати по телефону: дзвонив навіть автомат із кабіни № 3 на Головному вокзалі, телефонували представники міської станції і навіть сама міжміська. Звичайно, перший поздоровив їх Ічин телефон (бо вечеря відбулася в її помешканні), а потім з допомогою радіоприймача їх поздоровили по черзі чотири радіостанції.
А вже під час вечері приймач передав таку новину:
“Як повідомляє агенство АФП, пасажирський літак африканських авіаліній знайдено в Сахарі, на південний захід від містечка Ят. Оскільки не пощастило з’ясувати, хто перший відкрив місце вимушеної посадки “Дугласа-125”, врятовані пасажири, їхні родини, а також адміністрація авіаліній складають подяку всім причетним до врятування пасажирів і екіпажу”.
Це повідомлення радіоприймач повторив двічі, весело підморгуючи чарівним зеленим оком.
Далі було сказано:
— За участю радіостанцій Кейптауна, Осло, Парижа і Києва передаємо спеціальний концерт, присвячений героїчним рятівникам “Дугласа-125”.
Горошок саме уминав бутерброд із сардинками. Він напужився, наче пава.
— Ти чула? — сказав він. — Героїчним!
Іка проковтнула бутерброд з паштетом, а потім озвалась:
— Це ще треба обміркувати.
— Що там знову?
— Як зробити, щоб ми не задавалися.
Горошок сердито подивився на неї: що за жарти? Але потім замислився на хвилину. І подумавши, сказав:
— А знаєш що?
— Що?
— Твоя правда.
На розмови, однак, не було часу, бо золотава підрум’янена курка чекала своєї черги. А потім — компот. І тістечка.
Тільки, щоправда, на тістечка вже не стало місця, і чомусь вони були не такі смачні, як уявлялося спочатку. Важко домогтися повного щастя на цьому світі.
Коли рано-вранці, нарікаючи на дощ і дорогу, повернулися батьки, все було гаразд. Що належало з’їсти, було з’їдено. Навіть посуд, помитий і витертий, стояв на своєму місці.
Обох матерів здивувала лише одна річ: у черевиках ї в шкарпетках як Ічиних, так і Горошкових було повнісінько піску. Ічина мати в своїй квартирі, а Горошкова — у своїй здивовано підвели брови.
Одна спитала:
— А це що таке? У піску бавилися? А друга:
— Повні черевики піску? Бабки ліпив, чи що?
Ані Іка, ані Горошок не відповіли. Вони спали глибоким і щасливим сном.
Обидва батьки засміялися. Горошків знизав плечима.
— Ти сама вчора бавилася у піску.
А Ічин, який (за висловом мами) весь час фантазував, сказав просто:
— Вони, мабуть, побували в Сахарі.
Один, два, п’ять (англ.).