А найбільша пригода сталася останньої — знову теплої та сонячної — вересневої неділі.
Напередодні ввечері батьки грали в карти, й Ічин батько сказав:
— Діти теж люди!
— Правильно! — погодився Горошків батько. — Але про що йдеться?
Батьки сиділи вчотирьох за столом і нарікали, що такої чудової днини доводиться сидіти у місті, оскільки всіх запрошено на іменини, на які неодмінно треба йти… “бо іменинник образиться”.
А коли вони врешті облишили нарікання і дійшли до висновку, що на тих самих іменинах зможуть потанцювати, — Ічин батько й сказав, що “діти теж люди”. Потім батько Горошків запитав: “Але про що йдеться?”, — і в кімнаті, де Горошок з Ікою про щось сперечалися, запала раптова тиша.
Горошкова мама, яка саме вигравала, не любила розмов за картами.
— Ми граємо, — спитала вона, — чи ми розмовляємо?
На якийсь час усі замовкли. Горошкова мама, якій спершу таланило, програла партію. Тут вона і спитала:
— То що ти хотів запропонувати?
Ічин батько посміхнувся.
— Поїздку за місто.
— Що? — вигукнули враз обидві мами. — Пустити ді тей самих? За місто? Куди? Як?
— Хіба я сказав “самих”? — здивувався Ічин батько.
У сусідній кімнаті хтось ніби тихесенько захихотів.
Батьки перезирнулися, Ічина мама посварилася пальцем на чоловіка, а Горошків батько не витримав і голосно розреготався.
— Тітка Педагогіка їде завтра до Казимежа на Віслі, — повідомив Ічин батько солоденьким голосом. — Вона телефонувала й питала, чи не відпустимо ми з нею дітей. Як гадаєте, можна?
І тоді з кімнати, де було досі тихо, долинув гучний крик:
— Можна! Мож-на! Мож-на! Мож-на!
І Іка з Горошком — нога в ногу, рука в руці, пліч-о-пліч, карбуючи крок, — увійшли до кімнати, гукаючи в такт: “Мож-на! Мож-на!” — вони обійшли довкола столу і зі скромною міною стали коло Горошкового батька, який сказав:
— Пропозицію прийнято. Можна.
— А тітка Педагогіка їх не заморочить? — проговорила Ічина мама, хоч таке й не годилося казати про тітку.
— Ні, — відповів Ічин батько. — Вона їде разом з нареченим.
— Аа-а-а? — сказали всі.
А потім Ічин батько вельми серйозно спитав дочку й Горошка:
— А ви не замучите тітку Педагогіку?
— Ні в якому разі, — заявила Іка.
— А що скаже Горошок?
Горошок задумливо похитав головою.
— Я от що міркую, — сказав він, — чи існує взагалі на світі сила, спроможна замучити тітку Педагогіку.
Отак і ухвалено, що діти теж люди і тим-то вони поїдуть з тіткою Педагогікою й її нареченим за місто до Казимежа.
Тітка Педагогіка була, по-перше, ніяка тітка, а просто — приятелька Ічиної мами. По-друге, її ім’я було зовсім не Педагогіка, а Данна. А по-третє, Педагогікою її прозвали за її ж розповіді, що ніби головне — виховання і виховання згідно з новітніми даними науки, тобто педагогіки.
Справді, тітка була дуже мила, поки не згадувала про педагогіку. На щастя, це траплялося не частіше як раз на день.
А недавно тітка закохалася в одного знайомого Горошкового батька і дуже притихла. Бо ж її наречений теж був людина балакуча і не любив, щоб його перебивали.
З Варшави до Казимежа їхати близько чотирьох годин поїздом і годину автобусом. Перші півтори години говорив лише тітчин наречений, а тітка розчулено слухала.
Слід зрештою визнати, що цей великий, рудий і веснянкуватий наречений був неабиякий оповідач, хоч інколи його й важко було зрозуміти, бо говорив він про дуже складні речі.
Він говорив про археологію. Сам був науковець, спеціаліст по розкопках, а нещодавно відкрив якісь надзвичайно цікаві сліди слов’янського поселення півторатисячолітньої давності.
— Стлашенно цікаво, — говорив він, вимовляючи “л” замість “р”, — плосто-таки стлашенно.
— Ах! — зітхала Педагогіка.
— Це буде сенсація, — кивав головою Рудий.
Іка штовхнула Горошка ліктем.
— Чуєш? — прошепотіла вона. — Що таке сенсація?
— Сенсація? — перепитав її Горошок. — Це щось надзвичайне. Страшенне і надзвичайне.
— Так, — замислився вголос Рудий, — це буде стлашенна сенсація.
І замовк.
Усі мовчали. В купе вони були тільки вчотирьох. Поїзд йшов серед лісу, — прекрасного осіннього лісу, золотого, червоного, жовтого, липі подекуди вирізнялася важка зелень сосон.
Замріяні спокійні дні, очей принада.
Люблю я осені прощальний смуток.
То тітка Педагогіка почала декламувати вірша. Коли вона замовкла, Рудий попросив:
— Повтоли ще лаз, селденько.
Вона повторила.
Всіх захопила музика цього вірша про осінь, кожного на свій манір. Іка дивилася на осінній ліс, і її темні очі ще більше потемнішали. Рудий примружився і поклав свою руку на тітчину долоню.
А Горошок дивився на тітку Педагогіку: його вразила не тільки краса вірша. Його вразило тітчине обличчя: він постеріг, що негарна тітка Педагогіка раптом покращала. Зникли суворі зморшки на чолі, очі роз’яснив лагідний усміх, голова злегка схилилася на плече. Як це сталося? Яким дивом різкий голос тітки Педагогіки став такий теплий і лагідний?
— Ага, — подумав Горошок, — тітка Педагогіка закохалася. Це варто обміркувати, бо видно ж одразу, що найкраща Педагогіка — то Педагогіка закохана!
У Пулавах треба було пересісти з поїзда в старий, труський, обшарпаний автобус… Іці він дуже не сподобався.
— Оцим автобусом, — буркнула вона, — Мешко Пер; ший їздив на хрестини і вже тоді розтопив свічки.
— Іка, — грізно озвалася тітка Педагогіка, — а може, ти хочеш пішки? Для тебе це б мало виховне значення.
Але Рудий усе залагодив. Він поскладав рюкзаки на дах автобуса, тітку назвав “кицею”, і вона одразу ж затихла й замружила очі, як та кицька на сонці. А коли, автобус рушив, Рудий високо підвів світлі брови і спитав:
— Шановна товалишка пелесувається, мабуть, лише з допомогою леактивних літаків?
Іка почервоніла.
— Шановна товаришка, — відрубала вона, — ще пересуватиметься з допомогою реактивних літаків.
— А може, лакет?
— Може й ракет!
Тітка Педагогіка хотіла вже в цю розмову втрутитись, але Рудий знову поклав свою долоню на її руку.
— Шановну товалишку смішить плаістоличний Мешко так само, як і цілком істоличний автобус? — звернувся він знову до Іки.
— Смішить!
Горошок хитав головою.
— Гумор не заборонено, — кинув він до верби, повз яку саме проїздив автобус.
— Так, — погодився Рудий, — і не буде заболонено. І саме тому челез тисячу локів якась нова Іка падатиме зо сміху, що хтось там, колись там, скажімо в двадцятому віці, пелесувався на якихось там допотопних літаках і лакетах. Так чи ні?
Відповіді не дочекався. Лише Горошок знову похитав головою.
— Це слід обміркувати.
Рудий розсміявся.
— І слушно.
Автобус підскакував на вибоїнах, ніби човен на штормовій хвилі. З кошика бабусі, що сиділа ззаду, раптом висунув голову розгніваний гусак і заґелґотав, як на пожежу. Рудий підморгнув і собі так заґелґотів, що справжньому гусакові аж заціпило. А тітка Педагогіка замість сердитися захихотіла разом з усіма.
— Ах ти, рудий гусаче, — прошепотіла вона.
Коли в автобусі нарешті заспокоїлися, Іка приязно зиркнула на “рудого гусака”. А той обняв тітку Педагогіку за плечі і знову загомонів.
— Навесні, — почав він, — я бачив цікаву доменну піч.
Горошок тихо зітхнув. “От знову лекція по радіо”, — подумав він. Але Іка слухала уважно. Вона навіть перестала помічати те “л”, що вимовлялося замість “р”. А Рудий оповідав і оповідав. Наприкінці ж він сказав:
— Домна була і справді надзвичайно цікава. Тепер вона уже не працює. Але свого часу, очевидячки, була останнім криком технічного поступу. Коли я її оглядав, мені запала одна думка. Знаєте яка? Як би нам довелося без будівників тієї домни? Без того, що придумали і винайшли вони? Можливо, ми б не зуміли збудувати навіть такого допотопного автобуса. Ото ж бо й воно. І забувати про них не можна.
— Про кого? — спитав Горошок.
Автобус завернув, і під осіннім сонцем блиснула Вісла. “Рудий гусак” посміхнувся.
— Я ж уже сказав: про винахідників і будівників тієї домни.
— Та звичайно, — ввічливо, але досить-таки байдуже погодилася Іка. — Домна — це доменна піч.
Але Горошка пантеличила загадкова посмішка Рудого.
— Вибачте, будь ласка, — несподівано запитав він, — а коли ту домну збудували?
— Півтоли тисячі локів тому, — люб’язно відповів Рудий.
У Іки, ба навіть у тітки Педагогіки, очі тієї ж миті стали не менше, скажімо, десертної тарілочки.
— Ну й ну, — хитнув головою Горошок і кумедно скривився. — Знову ти вклепалась. Точнісінько, наче тоді з Яком, — шепнув він Іці.
Але цього разу Іка не розсердилася. Вона дуже уважно споглянула на Рудого.
— Твоя правда, — так само пошепки визнала вона.
А коли автобус укінці зупинився біля прегарного казимежського майдану, коли огорнула їх осіння тиша, обоє — Іка й Горошок — ясно почули, як тітка Педагогіка шепнула Рудому:
— Серденько, таж ти прекрасний педагог.
Горошок штовхнув Іку.
— Чула?
— Авжеж, — озвалася Іка. — Тепер уже не секрет.
— Що?
— Звісно що. Вони одружаться!
Горошок зиркнув на звернені одне до одного лиця дорослих. Кивнув головою.
— Таке життя, — буркнув він під ніс, звертаючись цього разу тільки до самого себе.
То був чарівний день осінньої краси. Ліси довкола містечка мов у полум’ї — червоні, бронзові й золоті. Сонце гріло так лагідно, але в повітрі, на хвилях вітерця, вже пливло павутиння. Справжня осінь: багато краси і трохи смутку.
Шкода було марнувати час. Пообідали дуже рано, і тепер були вільні аж до вечора.
— Восьмигодинний післяобідній відпочинок, — оголосив Рудий. — То що ловитимемо в цей плекласний день?
Іка з Горошком перезирнулися.
— Може… — сказав Горошок, — може б, ми вдвох з Ікою пішли на Замкову гору.
— Ви! — обурилася тітка Педагогіка. — Самі?
— Вдвох не означає самі, — чемно пояснив Горошок.
А Іка додала ще лагіднішим тоном:
— Ми не хотіли б вам заважати.
Тітка Педагогіка не знала, що відповісти. В її душі точилася запекла боротьба. Це була боротьба між тіткою Педагогікою, несхибною вихователькою, опікункою всього людства (і передовсім дітей) і тіткою закоханою, що мріяла побути пречудовим осіннім надвечір’ям із милим, рудим і, так само, як і вона, закоханим археологом.
Хто переміг? Перемогла тітка закохана. Вона сказала:
— Врешті… ви вже не діти.
— Авжеж, — підтакнула Іка.
— Але, — тут заговорила суворо й строго тітка-вихователька, — вечеря рівно о восьмій! Ніяких запізнень!
Горошок виструнчився, клацнув закаблуками.
— Так точно, ніяких запізнень.
— Хвилиночку, — втрутився Рудий. — Щоб не було запізнень, треба знати котра година.
Він зняв з руки свого чудового годинника з хронометром, двома секундомірами і віддав його здивованому Горошкові.
— Плошу, — сказав Рудий. — От тепел не буде вже ніяких запізнень.
— Але ж, любий… — почала тітка.
— Але ж, люба, — урвав її з веселою поважністю Рудий, — педагогіка спирається насамперед на довір’я. Вітаю молодь світу!
Горошок та Іка вклонилися і рушили до Замкової Гори.
Горошок щомиті поглядав на годинника і, що там ховатися, підкотив навіть рукав сорочки, аби кожен міг бачити, що він носить на лівій руці.
— А цей Рудий просто велика людина! — гукнув він.
— Очевидячки, — сухо відказала Іка.
Вона була певна, що могла б зберегти годинника не гірше за Горошка. Але обоє забули навіть про годинник, як тільки опинилися на крутій лісовій стежці, що вела навпростець до руїн старого замку, збудованого ще за часів Казимира Великого.
Тут було тихо, таємничо, дивовижно.
Вони мовчали. Йшли без шелесту, зачаровані. Власне, це вже була пригода: у знайомому, добре знайомому місці раптом знайти щось зовсім нове — нову, незнану досі красу. Замріяні дерева, ласкаве сонце, білі нитки павутиння і, нарешті, хвилі далекої Вісли, що, мов риб’яча луска, виблискували з-за дерев.
Аж от стежка вивела їх на голе узбіччя, що нависало над шосе. Обоє неначе прокинулися з короткого прекрасного сну.
Горошок одразу ж поглянув на годинника.
— Тринадцять годин сім хвилин, — сказав він.
— А скільки секунд? — уїдливо запитала Іка.
— Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять, двадцять одна… — почав старанно вилічувати Горошок і, мабуть, лічив би й далі, коли б не те, що саме о тринадцятій годині сім хвилин і двадцять дві секунди пролунав майже поруч з ними якийсь надзвичайно знайомий звук.
То був звук автомобільного гудка.
За секунду він залунав знову. Три довгих, три коротких і знову три довгих сигнали. Ніби кликав: SOS!
— Це Капітан! — вигукнула Іка.
— Це Капітан… — прошепотів Горошок.
І обоє, не роздумуючи, кинулися стрімким узбіччям униз, не звертаючи уваги на гострі колючки ожини і глоду.
Горошок зачепився паском об ліщинову хворостину, на якусь мить зупинився, і першою внизу опинилася Іка. Рівчак він перескочив слідом за нею.
Так, то справді був Капітан. В пилюці, брудний, захеканий. Мотор ще дихав теплом, а весь короб тремтів, ніби після важкого напруження.
— Капітане! Що сталося, Капітане? — питала Іка.
Капітан не привітався, не пожартував. Він рвучко відчинив дверцята і вимовив лише одне слово:
— Сідайте!
Іка й Горошок негайно послухалися. Ледь-но сіли, Капітан рвонув уперед і вже за сто метрів розвинув максимальну швидкість.
З усіх зустрічей ця зустріч була найдивніша. Як він їх озшукав? Як появився тут серед білого дня? І чому?
Проте вони ні про що не розпитували. Знали, що рано чи пізно все з’ясується, а на такій швидкості Капітан не захоче сказати і слова.
Капітан просто-таки жартома випередив автобус і два легкових автомобілі. Шофер другої машини мало не налетів на дерево, побачивши на передньому сидінні лише двох дітей, з яких жодне не торкалося руками керма.
Аж от Капітан рвучко загальмував і звернув на вибоїстий путівець. Не схоже було на те, щоб ним коли-небудь проходили автомобільні шини. Незважаючи на це, Капітан не дуже притишив хід.
І почалася їзда, така пекельна, що її сміливо можна було порівняти з польотом крізь африканську піщану бурю. Камінь не камінь, коріння не коріння, вибоїна не вибоїна — Капітан ні на що не зважав. Навіть потік із кам’янистим дном його не спинив. Він сунув уперед, як танк. Віти дерев і кущів стьобали і по даху, по склу, мотор захлинався і кашляв. А Капітан уже мчав під гору шляхом, яким насилу міг би проїхати віз.
Іка й Горошок учепилися в сидіння. Вони все мовчали. І тільки серця їхні калатали дедалі тривожніше. Обоє розуміли, що на них чекає неймовірна пригода. Про це свідчили одчайдушна їзда Капітана і його затята мовчанка.
Нарешті Капітан виїхав на вершину горба. Дорога тут була вже рівна, а скоро крізь стіну дерев вони побачили тиху, сонячну лісну галяву. Капітан, ніби зібравши останню силу, доїхав до її краю і зупинився.
Він мовчав ще трохи, як захекана людина, яка має іддихатись, перш ніж скаже слово. Мовчанка тривала рівно п’ять секунд, але для Іки й Горошка вони тягнулися нестерпно, неймовірно довго.
Нарешті Капітан озвався дуже стомленим тихим голосом:
— Іко! — промовив він. — Горошку! Вас чекає найважче випробування, яке будь-коли і будь-хто зазнав.
— Ми слухаємо, — прошепотів Горошок.
— Пояснити я вам зможу небагато. Я сам майже нічого не знаю. Я лише виконую накази. Мені сказали привезти вас сюди.
— Хто?
— Усі, хто приятелює з людьми й допомагає їм. Радіостанції і електронні машини, радари й астрономічні прилади. Мені сказали привезти вас сюди і запитати, чи схочете ви допомогти.
Зблідлі Ічині щоки одразу зашарілися.
— Як ви можете таке питати? — вигукнула вона.
— Зачекай, дитино, — стиха озвався Капітан, — цього разу діло дуже непросте.
— Що ми маємо зробити? — спитав Горошок.
Капітан якусь мить вагався.
Потім промовив пошепки.
— Вам доведеться… залишити… Землю!
Іка й Горошок перезирйулися. Іка притулила долоню до рота. Горошок схопив її за руку.
— Як же так? — перепитав він. — Як?
— Не знаю, — прошепотів Капітан. — Я мав лише привезти вас сюди.
— Але ж для чого? Навіщо?
— Мені не сказано… Це з’ясується згодом.
Він замовк. У лісі запала надзвичайна тиша: не чути було ні комах, ані птахів. Навіть вітрець перестав віяти, і дерева стояли нерухомо.
Нарешті Іка перша порушила мовчанку:
— Чи ми повинні залишити… Землю… назавжди?
— Ні! — відповів Капітан. — Ні! Що не назавжди, мені відомо. На дуже короткий час. А ще мені відомо, що це дуже важливо.
— Що важливо?
— Не знаю “що”. Знаю тільки, що дуже важливо.
Іка розгнівалася. Горошок і досі мовчав, зціпивши зуби, — ніби зазирав у гірське провалля. А по щоках Іки розлився рум’янець. Вона навіть ляснула себе по коліну.
— Це нісенітниця! Хіба ж у нас крила, чи що! Ми готові на все. Але ж треба знати: що, навіщо й для чого?
— Іко, — тихо сказав Капітан. — Діло це незвичайне і таємниче. Я повторив вам лише те, про що мене повідомили. Ухвалили постанову мудріші за мене. Мені сказано: відвези їх туди і туди. Попроси допомогти. А якщо погодяться, хай вийдуть на середину цієї галяви. Я привіз вас. Передав прохання. Решта — ваше діло.
— Що ми повинні робити?
— Мені сказано: решта — їхнє діло.
— Якась нісенітниця! — крикнула Іка.
Тоді Горошок узяв її за руку.
— Стривай! Хіба це нісенітниця? Тільки я з одним не згоден.
— Не згоден? — запитав Капітан таким голосом, наче його несподівано охопив страх.
— Не згоден, щоб Іка йшла разом зі мною. Я піду сам.
— Горошку! — крикнула Іка.
— Іду сам!
— Без мене не підеш!
Горошок уперто похитав головою. Здавалося, Іка от-от розгнівається вкрай, але дівчинка опанувала себе.
— Капітане, — спитала вона, — зверталися до нас обох?
— До вас обох.
— Тоді до побачення, Капітане! — сказала вона, відчиняючи дверцята.
— Іко! — розгублено закричав Горошок, вискакуючи за нею з автомобіля і хапаючи її за руку.
Він хотів щось докинути, але не міг мовити й слова. Іка теж зупинилася в півкроку.
Ще секунду тому тиха сонячна галява була порожня. У прозорому нерухомому повітрі вирізнявся мало не кожний листочок, кожна освітлена сонцем гілочка.
І саме тоді, як Іка й Горошок вискочили з автомобіля, повітря ніби почало густішати, прибирати колір. Стіна дерев на тому боці раптом узялася серпанком. Усе затуманилося. І на зеленому тлі показалися невиразні мерехтливі обриси величезної напівпрозорої кулі, що грала всіма барвами веселки.
— До побачення! — сказав Капітан. — До побачення! І будьте такі, як завжди!
А потім тихо, заднім ходом рушив лісовою дорогою поміж мовчазних дерев, усе далі й далі.
Нарешті він зник. Замовкло гудіння його мотора.
А вони, здавалось, того й не помітили. Стояли нерухомо, тримаючись за руки, занімілі, майже не дихаючи.
Бо ж перед їхніми очима, повставши з нічого, просто з повітря, дедалі виразніше малювалися контури великої, наче будинок, і гладкої, ніби дзеркало, сріблястої кулі. І що найдивніше — незважаючи на свої розміри і величезну, здавалося б, вагу, куля та не лежала на землі. Здавалося, вона спирається лише на самі верхівки травинок.
— Що це таке? — прошепотіла Іка.
— Не знаю, — відповів Горошок.
Вони перезирнулися. Погляди їхні говорили більше за слова. Вони говорили: ми боїмося, не знаємо, що нас чекає, у нас нема ні мужності, ані відваги. Але треба йти вперед… нас просили… ми обіцяли… Отже, йдемо вперед.
Горошок міцніше стиснув Ічину долоню.
— Ходімо, — сказав він.
Йшли крок за кроком. Поволі, але дедалі певніше. Куля, величезна й нерухома, ближчала. Нарешті, вони зупинилися за крок від її блискучої, мов дзеркало, поверхні, яка, проте, нічого не відбивала.
— Так, — сказав Горошок, хмурячи лоба: — А що далі?
— Не торкай! — скрикнув він раптом.
Але Іка вже торкнулася кінчиками пальців дивної поверхні.
— Вона дуже… — почала дівчинка.
Іка хотіла сказати: вона дуже тверда. Але тієї ж миті частина кулястої поверхні, саме перед ними, зникла. Просто зникла. І вони побачили якийсь коридор з блідо-голубими, злегка осяяними власним світлом стінами, плавно вигнутий, як слимача мушля.
І в глибу його замигтіло лагідне зелене світло.
— Зелене світло, — прошепотіла Іка.
— Так, — теж пошепки відповів Горошок.
І тоді Іка… засміялася. Так, засміялася.
— Зелене світло? Отже: вхід вільний, — оголосила вона весело.
І пішла вперед.
Горошок почув на лиці краску сорому. Він кинувся за нею, двома стрибками випередив Іку і, не зупиняючись, перескочив поріг.
Але, мабуть, він трохи перестарався: з розгону залетів в голубий коридор і мало не заорав носом. Зірвався на рівні ноги під Ічин регіт. Вона аж присіла зі сміху, побачивши напіврозлючене, напіврозгублене Горошкове обличчя.
— Га-га-га! Як гуска! — сердито передражнив її Горошок.
А Іка, витираючи зо сміху сльози, спокійно перейшла поріг і з гідністю ступила на підлогу, що, ніби губка, м’яко угиналась під ногою.
Але тільки-но вона поставила другу ногу на той чудернацький паркет, сміх завмер їй на вустах.
Безгучно, без найменшого поштовху куля… зачинилася. Все зникло: трава, галявина, узлісся, осяяне сонцем. Вони стояли серед голубих світлих стін.
— Цього слід було сподіватися, — сказав Горошок. — Ходімо!
— К-куди? — спитала Іка.
— На зелене світло.
Перед ними були дві дороги. Два переходи. Але в одному голубий колір стін темнішав, переходив у синяву, в темно-шафірову синь. А в другому, — то спалахував, то завмирав зелений вогник. Блимав, ніби кликав дітей лагідним помахом.
Одразу принишкла Іка взяла Горошка за лікоть і пішла за півкроку позаду нього.
Зелене світло вело їх крок за кроком. А коли вони озирнулися, то побачили, що шафіровий колір посувається за ними.
— Стривай, — сказала Іка, — чому тут немає тіней?
— Тебе це найбільше цікавить? — скривився Горошок. — Диви, коли ти почнеш допитуватися, тобі стане питань до кінця віку… а тут відповідати нема кому.
— Тіней немає, — впевнено відповіла Іка, — бо світло йде звідусюди. Навіть з підлоги.
— Помовч, — розсердився Горошок. — Є й важливіші питання. Що далі діяти?
Справді, коридор закінчувався сліпим кутом. Зелене світло — воно стало серпанком — підморгнуло дітям і зникло.
— Що ж робити? — безпорадно повторила Іка.
— Це треба обміркувати, — буркнув Горошок. — Зачекай.
— Чого чекати?
— Коли світло нас вело, то… — замислено казав Горошок, — то… треба іти за ним.
— Ти збожеволів? Крізь стіну?
Горошок посміхнувся.
— А може, не я збожеволів… а стіна? — відповів він і торкнувся стіни.
— Горошку! — верескнула Іка.
Вона мала причину до крику. Рука Горошкова увійшла в стіну, ніби в воду. Просто занурилася в неї. Здавалося, що руку відтято. Однак Горошкове обличчя свідчило про те, що не сталося нічого, зовсім нічого поганого.
— Чого кричиш?.. — почав він, але раптом скривився і висмикнув руку, наче її припекло залізом.
— Що тобі? — прошепотіла Іка, приглядаючись до його руки.
— Та, хай йому! — простогнав Горошок.
— Та кажи, що скоїлося.
Але він тільки притулив руку до вуха.
— Годинник Рудого… — розпачливо мовив Горошок, але одразу ж обличчя його прояснилося. — Іде.
— Ох, ти! — тупнула ногою Іка. — Я мало не збожеволіла зі страху, а ти…
Але Горошок її не слухав. Натомість він зробив найдивнішу річ, яку ніколи і ніхто не міг зробити. Він вчинив чудо. Справжнє чудо. Ступив два кроки вперед, увійшов у стіну і зник. Просто пройшов крізь стіну.
Іка глибоко зітхнула. І раптом їй стало лячно. У коридорі потемнішало, пітьма дедалі густішала, а Горошок зник, пропав, розвіявся.
Ще ніколи в житті вона не була така страшенно самотня… така покинута всіма на світі.
— Ой мамо, — зойкнула вона слабким голосом.
Але замість матері до неї визирнув із стіни усміхнений Горошок.
— Іди сюди, сестричко, — сказав він. — Чудес не буває. Ця стіна прохідна.
На доказ він виставив із “прохідної” стіни ще й указівний палець і поманив Іку. У неї одразу минув весь страх.
— Відсунься, — озвалась вона суворо. — Дай пройти.
Горошок зник. Іка ступила крок, другий, третій, побачила, як її власна нога пропадає в стіні.
А далі? Далі наче легкий холодок пробіг по її шкірі, і вона опинилася поруч Горошка в великій шестистінній залі.
Роззирнувшись довкола, Іка сказала:
— Горошку! Ми, мабуть, обоє збожеволіли.
— Заспокойся, — пробурчав він.
Мовчки роздивлялися. Усе було просто й звичайно. Але просто й звичайно лише на перший погляд, а насправді все було загадкове і не схоже на те, до чого люди звикли.
На всіх шести стінах — на чотирьох бічних, на стелі й у підлозі — були круглі вікна. Вікна? Здавалося б, так. Тільки крізь них зовсім не проходило світло.
Але це ще нічого. Коло кожного вікна стояло по два не то крісла, не то канапи. Коло кожного. Це означає, і на стінах, і на стелі. А між тими кріслами стояли звичайні столики. А на столиках якийсь прозорий посуд, а в ньому кольорові напої і барвисті незнані овочі.
Гаразд. Те, що меблі стояли на підлозі, — цілком природно і зрозуміло. Але ж вони стояли і на стінах, і на стелі. Ті боком, а ті? А ті — просто догори ногами!
— І ти казатимеш мені, що ми не в божевільні? — ущипливо спитала Іка.
Але Горошок не відповів. У нього було обличчя людини, що поринула у власні думки. Він, певно, щось обмірковував. А потім поволі, вагаючись, підійшов до стіни і, трохи відхилившись назад, пішов по ній.
Іка аж присіла на підлозі. А Горошок йшов і йшов. Досяг стелі, зійшов на стелю. Там він засунув руки в кишені і, засвистівши щось, побіг підтюпцем. Зупинився на мить біля крісел, що стояли догори ногами, сів на одне з них…
Лише тут Горошок зиркнув угору (тобто, з погляду Іки, вниз) і голосно зареготав.
Потім схопився з крісла і притьмом побіг стелею, бічною стіною, аж нарешті знову опинився поруч Іки.
— Ти розумієш? — вигукнув він.
— Ні, — прошепотіла вона, — не розумію.
— Тут немає гравітації.
— Чого?
— Ну… тяжіння. Розумієш? Немає.
Але Іка заперечливо похитала головою.
— Якби не було, ти б висів у повітрі.
Горошок спантеличено подивився на неї. А за хвилю ляснув себе по лобі.
— Твоя правда! Тут інше.
— Атож.
І раптом Горошок збагнув.
— Отже, ті, хто це зробив, можуть будь-яку стіну обернути на підлогу. Ти пам’ятаєш, що говорив Як? Вони керують гравітацією.
Але Іка знову розсердилася.
— Та перестань ти кричати! Скажи краще, хто “вони”?
Горошок замовк, безпорадно озирнувся навколо. Знизав плечима.
І саме тієї миті вікно в підлозі, біля якої вони стояли, засвітилося. Вони підскочили й нахилились, як над колодязем. І побачили…
Побачили Землю. Як Земля тікає від них, мов гарматний снаряд. Спершу перед їхніми очима розляглася величезна панорама полів і гір. Блиснула ниточка Вісли. Потім клапті хмар. І от Земля почала округлятися… округлятися… зачорніли плями морів…
— Дивись! — прошепотів Горошок. — Європа.
Далі прошепотів:
— Азія.
А потім зовсім тихо сказав:
— Земля.
І справді, крізь вікно на тлі потемнілого раптом неба вони побачили, як віддаляється сріблясто-бліда, як Місяць, кулька — рідна Земля.
— Горошку, — сказала дуже спокійним голосом Іка. — Куди ми летимо?
Горошок повернув до неї зблідле обличчя і лише розвів руками.
Тоді Іка востаннє зазирнула в вікно, потому зручно вмостилася в кріслі і ще раз спитала:
— То скажи, кому з нас усе це сниться? Тобі чи мені? Але й на це запитання не було відповіді.
— Її вже не видно, — сказав Горошок.
— Кого?
— Землі.
Іка махнула рукою. Взяла з столу посуд, подібний на круглу пляшку. В ньому гойдалась якась рожева рідина.
— Ти диви, — здивувалась вона.
Тієї миті, коли вона взяла посуд у руки, в шийці пляшки з’явився начебто носик від чайника. Дуже принадний носик. Тільки прикласти до губ — і пити.
Так вона й зробила.
— Ох! — тільки й мовила Іка.
Вона пила щось напрочуд… напрочуд приємне. Що ж це за напій? У ньому перемішався смак напіввідомих і зовсім незнаних речей. Рідина була холодна, трохи шипуча — і чудово освіжала.
Але Горошок нічого не помічав. Він усе ще з тривожним виглядом схилявся над вікном.
— Сонце! — промовив він, дивлячись на маленьку розжарену кульку, що так само, як і Земля, зменшувалася з кожною секундою і незабаром стала просто одною з мільйонів розсипаних по чорному небу зірок.
Хіба що трошки яскравіша за інші.
Лише тоді Горошок озирнувся на Іку, що, примруживши очі, ласувала чудовим напоєм.
— Що ти робиш? — скрикнув він. — Облиш це!
— І не подумаю.
Горошок хотів вирвати в Іки посудину, але вона сховала її за спину.
— Спершу сядь, — сказала вона.
Промовила так спокійно, що Горошок послухав. А Іка ще раз сьорбнула з рожевого носика.
— Бачиш? — усміхнулася вона. — Нема чого боятися.
— Я не боюся, — огризнувся Горошок. — Просто я обережний.
— Чудесне питво.
— Потім з’ясується — чудесне чи ні.
— Горошуню, — лагідно озвалася Іка, — замість сердитися попробуй з тієї другої пляшки.
Горошок знизав плечима. Але, правду казати, від хвилювання у нього пересохло в горлі не менше, як тоді в Сахарі. А друга пузата пляшка з такою самою рідиною стояла на столі — тільки руку простягнути. Що ж, довелося простягти руку і взяти ту пляшку.
А коли вже коло його губ з’явився на диво апетитний носик, Горошок без усяких роздумів приклав його до уст.
— Ну, досить! — сказала Іка.
Він ледве одірвався.
— Що це таке? — спитав він. — Полунично-яблунево-грушевий ананас чи, може, лимонно-малинова груша?
Іка весело розсміялася.
— А звідки я можу знати, що це таке? Я знаю одне — це чудесно.
— Ти додумалася, — буркнув він, беручись знову до питва.
Очі в Іки блиснули.
— Так знай, я й справді до чогось додумалась.
— Гм… До чого?
— По-перше, скільки не п’єш, а його не меншає.
— Що-о? — Горошок одірвався од своєї пляшки й глянув на неї з кумедним переляком.
— Справді, — прошепотів він. — А по-друге?
— Тобі мало? По-друге…
— Стривай! — урвав її Горошок.
Очевидячки, йому спала в голову така важлива думка, що він забув навіть про пляшку. Він хотів поставити її на стіл. Але так замислився, що поставив пляшку повз стіл. Та ще й навіть не помітив, що посуд не тільки одразу сховав свого носика, а, замість падати додолу, сам плавно став на лискучу поверхню столика.
Іка, правда, постерегла, що пляшка сама залізла на стіл, але зараз її таке вже й не здивувало. Вона перевела погляд на Горошка.
— То й що?
А Горошок підвівся з крісла, підійшов до Іки і повчально підніс догори вказівного пальця.
— Я відкрив, що “по-друге”.
— Ого!
— Так от, щоб ти знала…
— Я саме того й хочу.
— Так от… — повторив Горошок, з гідністю вмощуючись у крісло, — я дійшов висновку, що діло не таке вже й кепське.
Іка зневажливо пересмикнула плечима.
— Я це одразу збагнула.
— Одразу? — здивувався Горошок. — А хто кричав: “Ой мамо”?
— Таке! — буркнула Іка. — І оце все, до чого ти додумався?
— Ні. Додумався до чогось зовсім іншого.
— Та кажи ж нарешті!
— Я гадаю так, — сказав Горошок, попиваючи ананасово-полунично-малиновий напій. Тут є дві можливості. Перша — що ми попали в пастку.
— Гм, у пастку… До кого?
— До кого? Точно не знаю.
— Я теж, — зітхнула Іка.
— А друга можливість така, — спокійно провадив Горошок, — що ми просто, так би мовити, дістали запрошення.
— Запрошення? Від кого?
— Точно не знаю. Але…
І тут Горошок замовк, загадково посміхаючись.
— “Точно не знаю”, — спалахнула Іка. — “Точно”. Ти базікало та й годі. А що ти знаєш не точно?
— Ото й воно! — озвався Горошок. — Одне я знаю точно: краще знати що-небудь не точно, аніж зовсім нічого не знати!
Іка одсунула свою пляшку, встала й підійшла до Горошка з такою міною, що він навіть одсунувся.
— Іко, — обережно промовив Горошок, — головне — спокій. Тільки спокій може нас урятувати!
— Тебе ніщо не врятує, — процідила вона крізь зуби, — коли зараз же не скажеш усього, що ти там понавигадував.
— Та гаразд, гаразд. Тільки сядь.
— Не сяду. Кажи!
— Так от. Куди ми летимо… не знаю. Хто збудував цю… цю кулю, винайшов такі світлі й прохідні стіни, такі пляшки… всякі штучки з цією гравітацією… я також не знаю. Але…
— Але?
— Але гадаю, — вів дедалі певніше Горошок, — усе це збудував і придумав хтось такий, хто в сто або й тисячу разів знає більше за людину. Хто, наприклад, має право так сміятися з наших ракет і реактивних літаків, як ти сміялася б з корови, запряженої у селянського воза… або з того автобуса у Пулавах.
— Гм, — озвалася Іка, сідаючи поруч нього. — Ти гадаєш?
— Гадаю. І гадаю ось що. Це мають бути надзвичайно розумні істоти. Вони живуть, мабуть, десь серед зірок і вміють уже стільки, скільки люди вмітимуть за тисячу років. Або й більше.
— Теж мені сказав. Ну, то й що?
— Якщо вони дуже розумні, то не можуть бути дуже злі. По-моєму, вони просто мають бути дуже добрі.
— А ти звідки знаєш?
— Недарма вони клопочуться за нас, як за своїх гостей.
— Чекай, чекай… — підозріло скривилася Іка. — Може, ти думаєш, це якісь добрі духи?
— Духи? — пирснув Горошок. — Ти — дитина. Духів немає. Я ж сказав: істоти. А як я мав сказати? Люди?
— Ай справді, — погодилася Іка. — Хай буде — істоти.
— Так от, — вів своєї Горошок, — ті істоти вважають нас за гостей. За бажаних гостей.
— Ти певен?
— Певен, — наполягав Горошок. — Це я знаю майже точно.
— Звідки?
— Звідти, що у нас чудове повітря, найкращий у світі напій, найзручніші крісла. А хоч би й те, що скрізь у нас підлога. Розумієш, що це означає?
— Що? — закліпала Іка.
— А те, — урочисто виголосив Горошок, — що коли скрізь підлога, то ми нікуди не можемо впасти і на нас нічого впасти не може. Сто процентів вигоди й безпеки. Скажеш, ні?
Іка надовго замислилась. Потім поглянула на Горошка, і в її погляді таївся захват. Власне, навіть не таївся. Навпаки!
— Дай руку, — сказала Іка. — Слово честі, ти, здається, маєш рацію.
Горошок скромно опустив очі, але усмішка на його губах аж ніяк не свідчила про надмірну скромність. Щоб приховати її, Горошок потягся рукою до овальної посудини, в якій лежали якісь дивні райдужні овочі. Його вже не дивувало, що стінка посудини сама відкрилася назустріч його руці.
Взяв у руку плід і надкусив шматочок.
Він не промовив жодного слова, тільки зітхнув. Побачивши його очі, пущені під лоба, Іка відчула такий апетит, що навіть не помітила, коли схопила не то персик, не то помаранчу, і ароматний сік побіг у неї по підборіддю, як у маляти з дитячого садка.
— Дивись! Поплямуєш крісло! — промимрив Горошок з повним ротом.
Та було пізно. Іка, боячись замазати свій світлий светр, нахилилася вперед, і цівка соку бризнула просто у вигнуту спинку крісла.
— І не сором тобі, — пробурмотів Горошок. — Бачиш?
Іка нахилилася над кріслом. А потім… легковажно знизала плечима.
— Що “бачиш”? Нічого я не бачу.
— Як? Там, певне, пляма…
— А ти попробуй знайти мені оту пляму.
Горошок з сердитим виглядом устав, підійшов до Ічиного крісла — і справді нічого не побачив.
— Що ж воно таке? — спитав він.
Іка спокійно скінчила їсти. А потім, замість витерти руки хусточкою, стала витирати їх просто об крісло.
— Ні, це вже занадто, — сердито почав був Горошок, але затнувся й замовк.
Бо й справді було занадто. Ічині руки не тільки стали сухі й чисті, але й навіть сталося щось непередбачене. “Вічна” чорнильна пляма на третьому пальці правої руки, пляма, що, власне, не зникала ніколи, зараз зникла.
— Це вже занадто, — повторив Горошок.
А потім, захоплений несподіваною думкою, оглянув підошву своїх черевиків і, обернувшись, позирнув на ліву холошу своїх шортів, де ще з літа красувалася велика пляма від чорних ягід.
— Ану, по… подивись, — скрикнув він од захвату.
Підошви черевиків були чисті, як віконні шиби після весняного миття, а шорти? Ніби щойно з магазину.
— Ого! — засміялася Іка. — Це вже насправді занадто: Горошок у чистих шортах.
Врешті Горошок теж розсміявся.
— Ти бачила таке? Це ж просто якийсь гібрид пилососа з хімчисткою…
— …з овочевою крамницею, кос… космічним кораблем і…
— …і астрономічною обсерваторією! — закінчив Горошок, уминаючи новий плід ясно-салатового кольору, що танув у роті, ніби шоколадне морозиво, а смаком нагадував нагріту на сонці чудову достиглу суницю.
Одним словом, на кораблі запанував веселий і приємний настрій.
Іка й Горошок зручно вмостилися в кріслах одне проти Одного і то хихотіли на радощах, то теревенили, як ті дві сороки.
Аж от Горошок знову споважнів. Він підвівся і почав обходити всі вікна. Як тільки він зупинявся коло якогось із них, матові шибки ставали прозорі, мов той кришталь, а за ними відкривалася безмежна панорама чорного космічного простору, де, наче іскри, летіли міріади світлових смуг.
Нарешті Горошок підійшов до вікна біля Ічиного крісла.
Іка вминала, здається, вже п’ятий плід. На заклопотаного Горошка вона позирнула з іронією. Але коли й вона глянула в вікно, її добрий гумор де й пропав. Іка скочила.
— Що це, — прошепотіла вона, — кінець світу? Чому немає зірок, а лише іскри і смуги?
Горошок труснув головою.
— Не будь дитиною, — сказав він. — Так і має бути. Адже ми так мчимо, що зірки нам в очах мерехтять.
— Ага, — полегшено зітхнула Іка. — Як ото дерева обабіч шосе, коли автомобіль дає сто кілометрів на годину?
— Атож.
Іка відчула себе певніше.
— Тож над чим ти так вболіваєш?
— Над чим? — перепитав Горошок, ніби звертаючись до самого себе. — Над тим, що нам треба робити. Що нас чекає?
Іка поважно глянула на нього. А потому додала:
— Не бійся. Настане час — довідаєшся.
Горошок знизав плечима.
— Все-таки ти дитина. — І раптом розсердився. — Як ти не розумієш, що ми тут, ніби та пара ослів. Дві доісторичні істоти… Невігласи… І взагалі — ніщо… І що ми взагалі зможемо зробити? Нічого! Навіть менше!
Проте Іка не збиралась піддаватись зневірі. І навіть не образилася на Горошка, хоч попервах очі у неї блиснули. Сталося так, як завжди у них бувало: коли одне втрачало мужність, друге ставало вдвічі сміливіше; коли одне починало вагатися, друге ставало удвічі впевненіше.
— Горошку! — сказала Іка. — Пам’ятаєш, що Рудий казав про тих стародавніх сталеварів? Хоч вони й були пра… як це сказати? Ага… плаістоличні, проте він їх шанує. Ну… Горошку… Адже ті твої істоти, мабуть, не дурніші за Рудого. І не до свого зоопарку нас везуть!
Горошок вдячно подивився на Іку. Він сів поруч неї і замислився.
— Ти зрозумій мене, — озвався він нарешті. — Зоопарк чи не зоопарк… не це важливо. А от що ми зможемо зробити для тих, які все це вигадали?
— А пам’ятаєш, що сказав Капітан?
— Пам’ятаю.
— Отож, — переможно посміхнулася Іка, — досить, якщо ми будемо такими, як завжди.
— То скажи: якими?
Питання нелегке. Справді, які вони? Ні надто розумні, ані надто гарні, ані надто хоробрі. Найзвичайнісінькі. Звичайна Іка, звичайний Горошок!
Чи цього досить? Невідомо.
І Іка, вперше з тієї хвилини, як вона стояла сама перед прохідною стіною в тому коридорі, — справді занепокоїлась.
— Якими? — повторила вона. — Хіба ж я знаю?
— От бачиш, — промовив Горошок.
Обоє замовкли.
Вони забули про овочі, про напої, про крісла, що могли самі чистити, і про грізну картину зоряного світу. Вони згадували. Думали.
Було дуже тихо. Так тихо, що діти чули власне дихання і неспокійне стукотіння своїх сердець.
Мовчки, заплющивши очі, згадували свої перші пригоди. І важкі, і радісні їхні хвилини.
Хоч що там казати, тоді вони чесно виконали свій обов’язок. Отож? Отож, вони зможуть виконати свій людський обов’язок і нині!
Вони хотіли розібратися в найголовнішому: в самих собі. Та, звичайно ж, у самих собі. Щоб іще раз перед цією Найбільшою і Найдивовижнішою Пригодою набратись відваги й розсудливості. Щоб переконати принаймні самих себе, що і тут вони зроблять усе, що зможуть.
А Срібляста Куля несла їх далі й далі, летячи до місця свого призначення.
Вона мчала крізь чорні космічні простори, осяяні смугами сонць, туманностей і зірок. Мчала майже в цілковитій тиші.
Порушували тишу тільки, стукіт сердець пасажирів і ледве чутний, ніжний кришталевий дзвін приладів, що керували польотом кулі.
У той самий час, коли з однієї сонячної галяви на Землі піднеслася вгору Срібляста Куля, на найбільшій планеті системи Веги, названій Дела, другий день засідав Надзвичайний З’їзд представників усіх вегів.
Такі з’їзди скликалися дуже рідко.
Останній з них відбувся ще замолоду стасорокарічного Голови з’їзду і скликаний був з приводу першої трансгалактичної експедиції, в якій повинні були брати участь самі веги, а не тільки, як бувало досі, наукова апаратура.
Нинішній з’їзд представників усіх вегів скликано через надзвичайні обставини.
А саме, в зв’язку з відкриттям космічною науковою експедицією цивілізованого життя на малій планеті невеликої сонячної системи.
Наукова експедиція повідомила, що та цивілізація дуже молода, примітивна і що за першими інформаціями життя на тій планеті (що її мешканці звуть Землею) розвивається вже давно, однак тільки останнім часом почала набирати темпів розвою, притаманних технічній цивілізації.
У відкритті тому, здавалося б, не було нічого незвичайного. Раз у раз веги відкривали у зоряному всесвіті не тільки сліди життя, але й планети, заселені розумними істотами. З багатьма з них веги співробітничали, приятелювали, допомагали їм у розвиткові.
Проте в повідомленнях експедиції, що досліджувала Землю, було щось не зовсім звичайне. Це спонукало скликати Надзвичайний З’їзд представників усіх вегів.
Пропозицію про скликання з’їзду поширило серед усіх вегів Керівництво Зоряних Досліджень.
Ось що воно казало:
Автоматична наукова експедиція відкрила на відстані двохсот сорока світлових років планету з молодою технічною цивілізацією. На планеті, яку її мешканці звуть Землею, лише тепер провадяться спроби перших космічних польотів. Попри все те, вважаємо за потрібне особливо уважно її спостерігати, бо на її поверхні помічено ряд атомних вибухів воєнного призначення. Нагадуємо, що давнє слово “воєнне” означає “руїнницьке”.
Нагадуємо також, що шістсот років тому веги натрапили в районі Альдебарана на цивілізацію, що орудувала руїнницькою ядерною силою. Згадана цивілізація безпідставно атакувала і знищила нашу дружню експедицію. Незважаючи на багаторазові спроби порозумітися, вчинено напад на заселені вегами планети, і той напад було відбито ціною величезних жертв. Нині вона увійшла в число наших друзів, але пам’ять про мільйони вегів, полеглих тоді, кличе до пильності.
Поки земляни ще не можуть нам загрожувати. Проте вони надзвичайно швидко розвивають свою техніку. Можливо, вже за три-чотири покоління ми зустрінемося з ними на наших планетних просторах.
Саме тому помічені на Землі воєнні ядерні вибухи дуже занепокоїли Керівництво Зоряних Дослідів, яке звертається до всіх вегів з пропозицією скликати Надзвичайний З’їзд представників.
Цю пропозицію було негайно передано вісімдесятьом мільярдам вегів на всій планетній системі.
За тридцять веганських хвилин усі дорослі веги дали відповідь. Головні лічильні машини, діставши вісімдесят мільярдів телевідповідей, передали підсумок Постійному Керівництву Представників: сімдесят дев’ять мільярдів чотириста мільйонів “за”. Лише шістсот мільйонів вегів висловили думку, що вирішувати це повинно саме Постійне Керівництво.
Отож за шість веганських годин на найбільшій планеті системи, на Делі, почався Надзвичайний З’їзд представників усіх вегів.
На початку усіх вісім тисяч представників (кожний представник виступав від імені десяти мільйонів вегів) сповістили про зібрані за останній час відомості про планету Земля, про умови земного життя.
У величезному залі з’їзду пожвавішало, коли передали, що ті умови надзвичайно близькі до веганських і що земляни майже в усьому (крім кольору шкіри) нагадують самих вегів.
Після наукової частини, повідомлень з царини фізики, хімії, біології тощо, на денному засіданні демонструвалися картини земного життя.
То було дивне і тривожне видовисько. Все було так, ніби веги раптом зазирнули у своє власне, дуже далеке минуле. Вони раптом стали свідками жахливих і гнітючих подій. Побачили картини голоду, лиха, злиднів. Побачили земну телевізійну передачу про те, як двоє молодих землян, щоб захопити разок блискучих крем’яшків, убивають стару землянку.
Потому автоматичний перекладач оголосив кілька промов земних “Представників” (званих на Землі міністрами), дехто з них погрожував решті землян винищенням.
В кінці було показано картини знищення двох земних міст атомними вибухами.
У залі З’їзду панувала мертва тиша. Стасорокарічний дуже жвавий і веселої вдачі Голова (він частенько говорив, що справжня молодість починається після ста п’ятдесяти років) став надзвичайно серйозний.
Вже зайшло опалово-блакитне сонце. Над прозорим дахом залу зароїлися зірки.
Голова вказав рукою на мерехтливе небо.
— Веги! — сказав він. — Там живуть земляни. Талановиті… і жорстокі. Винахідливі… і небезпечні. Вони розвиваються так швидко, що вже наші правнуки можуть з ними зіткнутися. З їхньою руїнницькою силою, з їхніми войовничими звичаями. Ми знаємо, що на світанку своєї історії веги теж були жорстокі й воювали. Але веги спершу відкинули думку про війну, а вже потім опанували атомну енергію. Жоден з вегів не заплямував себе застосуванням тієї чудодійної сили проти життя. Адже навіть тоді, коли ми боронилися від альдебаранців, ми використовували тільки промені сну й наркотичні хвилі, хоч це й коштувало нам величезних жертв.
— Але, о веги, — вів далі Голова після хвилинної мовчанки. — Земляни хоч і не дуже численні, але, здається, кмітливіші і жорстокіші за альдебаранців. Від імені Постійного Керівництва Представників запитую вас: що нам з ними робити?
Голова замовк і сів.
На екрані над столом Керівників стали з’являтися номери представників, що хотіли виступити.
Перший попросив слова представник 438.
То був молодий — шістдесятирічний — пілот-космонавт з планети Геза. Він задав лише одне питання:
— Чи всі земляни такі жорстокі?
Присутні дивилися тепер на Голову. Він посміхнувся через силу.
— Ми не знаємо, — відповів він, — точного співвідношення сил. Проте ми знаємо, що не всі. Про це свідчать деякі з прослуханих тут земних промов.
Потім пролунав голос професора Лалоса.
— Чи ми передбачаємо можливість знищення Землі?
Знову запанувала тривожна тиша. Всі очі звернулися до зірок, серед яких, напевно, мерехтіло і земне Сонце. Голова відповів:
— Це залежить від нашої ухвали. Ми мусимо передбачити все. Йдеться про майбутнє ста мільярдів вегів і всіх інших миролюбних цивілізацій.
Представниця 1801 — красуня поетка Меда спитала:
— Чи не зачекати нам ще кілька десятків років?
Того разу замість Голови їй відповів Керівник Зоряних Дослідів:
— Ні. Ми вважаємо, що земляни дуже близькі до відкриттів у галузі антигравітації. Ті винаходи можуть невдовзі привести до повної незалежності землян від нас. Наша воєнна наука на дуже низькому рівні, оскільки ми не провадимо воєн. Ми мусимо вирішувати уже зараз.
На екрані знову засвітився номер професора Лалоса. Цього разу він був блакитний. То означало, що професор хоче щось запропонувати.
Голова надав йому слово.
Як належало за давньою традицією при внесенні пропозицій, професор перелетів у своєму кріслі через весь величезний кулястий зал до екрана промовців і там, збільшений на екрані так, що навіть з останніх рядів було видно його розумне старе обличчя, сказав:
— Веги! Від імені вчених я вношу пропозицію. Ми стоїмо перед небезпекою. Нам відомо, що серед землян є багато справжніх людей — людей доброї волі. Отже, ми відкидаємо думку про знищення. Перед нами дві інші можливості. По-перше, в разі небезпеки ми можемо знищити їхню науку і техніку. Можемо розкласти руйнівними хвилями усі тверді мінерали і вироби на тій планеті, розтопити їх і відкинути землян до напівтваринного життя. Без твердих металів і синтетиків, без машин та інструменту вони знову перейдуть до ручної праці… забудуть про польоти, про відкриття, про космос.
По залу прокотився гомін. Деякі делегати схвально всміхалися. А Меда, наприклад, з неприхованим обуренням засвітила на екрані номер свого мандата.
Професор Лалос посміхнувся.
— Я ще не закінчив, — сказав він. — Друга можливість — це лишити землян на самих себе. Вона спирається на припущення, що миролюбні земляни самі стримають тих, які думають про війни, — ті, що хочуть творити, будуть численніші й сильніші від тих, які хочуть винищувати.
— Так! — вигукнула Меда.
Голова засвітив білий сигнал тиші, бо вся зала раптом загомоніла. Чулися вигуки: “так”, “ні”, “тихше”, “згода”…
Професор Лалос підніс на екрані руку.
— Перш ніж ми що-небудь ухвалимо, вношу пропозицію: ми мусимо безпосередньо простежити за двома землянами. Найкраще за дуже молодими. За тими, кому належить творити майбутнє Землі. Познайомимося з ними зблизька. Переконаємося, які вони. Тоді й ухвалимо. Ми сконструювали позапросторовий космічний корабель, спеціально підготовлений з цією метою. Якщо тільки ви погодитеся з нашою пропозицією… то вже завтра зможете побачити молодих землян. Ми вважаємо, що лише тоді З’їзд представників зможе ухвалити правильну постанову.
Професор Лалос проплив повітрям на своє місце. І перш ніж Голова встиг устати, щоб оголосити голосування, на світовому табло голосів спалахнуло число 8001.
Голова Конгресу зблакитнів з подиву.
— Хто голосував двічі? — вигукнув він.
Над кріслом прекрасної Меди засяяла золотава, як її ючі, сигнальна зірочка.
— Це я! — вигукнула вона. — Я хотіла проголосувати сто разів “за”, але не встигла.
Зал зайшовся реготом, а Голова лукаво підморгнув.
— Представники вегів, — запитав він, — чи маємо ми право рахувати двічі голос нашої прекрасної поетки?
На табло голосів майже миттю спалахнула цифра 7999. Цього разу поетка Меда утрималася від голосування.
Голова підвівся.
— Представники вегів! — урочисто промовив він. — Оголошую, що пропозицію ухвалено. Засідання З’їзду відкладаю до завтра, до моменту, коли ми зможемо віч-на-віч познайомитися з двома молодими мешканцями Землі і дати їм оцінку.
На завтра — як подбало бюро погоди — опалово-блакитне Сонце Веги зійшло на кришталево чистому небі. І лише перед самим полуднем випав півгодинний рясний садовий дощ.
Після дощу, як і звикле, цілими клумбами знялися в небо літальні квіти, щоб опівдні отінити майдани і сквери. І невдовзі учасників З’їзду сповістили, що засідання почнеться за десять хвилин.
Як їх сповістили? Дуже просто. Кожен представник носив значок. І всі ті значки спершу тричі замигтіли білим світлом, а потім залунав голос Голови:
— Засідання почнеться за десять хвилин.
За вісім хвилин зала засідань знову була заповнена вщерть.
— Присутні всі, — повідомив електронний контролер.
Тоді підвівся Голова:
— Веги! — проголосив він урочисто. — Зараз на борту нашого понадпросторового корабля двоє молодих землян. За дві години за середньоделійським часом вони прибудуть до нас. Ми спробуємо зблизитися з ними. Веги! Дивіться і зважуйте. Представники! Наша постанова важлива і для нас, і для них. Пам’ятайте про це!
У величезній залі запала цілковита тиша.
Вогні потьмянішали. А проектори телекіно кинули в центр зали об’ємне, точне до найдрібніших деталей зображення Сріблястої Кулі і Землі, від якої відлітав корабель з понадпросторового швидкістю.
Потім з’явився коридор з голубими променистими стінами, зала, а в ній двоє молодесеньких землян.
Разом з тим автоматичний перекладач зоряних мов почав перекладати на веганську перші слова землян, зберігаючи тембр їхніх голосів.
У залі ніхто навіть не поворухнувся. Так, коли б не колір шкіри й волосся, коли б не вужчі трохи очі, коли б не відмінність у одязі і сповільненість рухів — представникам вегів могло б здатися, що перед ними їхні власні діти.
Щоправда, доповідач першої автоматичної експедиції попередив їх про це. Але в маленьких землян схожість з вегами надто впадала в очі.
Отож коли маленька мешканка землі, лишившись на самоті, злякано скрикнула “ой мамо!” — поетка Меда гукнула на повний голос:
— Не мучте їх!
Обидві пригоди, одначе, завершилися веселим сміхом — і малих землян, і зали засідань. А найголосніше — з полегкістю і трохи ніяково — сміялася сама Меда.
Треба сказати, настрій у залі ставав дедалі кращий.
Хоч було видно, що малі земляни не розуміють і не знають навіть найпростіших приладів, що з ними легко дала б раду кожна веганська дитина, проте, незважаючи на це, поводились вони (і кожний це бачив) розсудливо і розумно.
Деякі представники навіть насупилися. Вони бачили, що земляни справді обдаровані. Не хотілося б мати їх своїми неприятелями.
Аж от, коли пара молодесеньких землян, оглянувши корабель, сіла й замовкла, Голова вимкнув екран телекіно.
Натомість він увімкнув телестанцію Тлумача Думок, до якого зверталися лише у виняткових випадках. Користування ним було заборонено всім, за винятком лікарів та екзаменаційних комісій.
І от тлумач почав демонструвати перед очима присутніх у залі все те, що діялося в головах малих землян.
На екрані попливли одна за одною їхні думки і спогади — з’являлися сцени, картини, навіть цілі історії з їхнього життя.
Учасники Надзвичайного З’їзду представників — науковці і поети, композитори і пілоти, лікарі й організатори — продивилися усю пригоду з Капітаном і Яцком. Потім вони стали свідками експедиції в піщану пустелю.
Тієї миті, коли малі земляни відшукали серед безлюдних пісків двох ослаблих дорослих землян, у залі почувся шепіт, схвальні вигуки.
Але тут Голова знову ввімкнув свій екран.
— Я розумію, — сказав він, — що молоді земляни заслужили ваше схвалення. Щойно я отримав навіть пропозицію групи пілотів — визнати дослід переконливим, відіслати дітей назад, а всю цивілізацію Землі вважати за цивілізацію надії та ладу.
— Як ми бачили, — провадив він, — молоді земляни поводилися добре й благородно щодо інших землян. Проте ми маємо переконатися, чи поводяться вони так лише з подібними до себе. З’ясувати, як вони ставляться до чужих їм істот. До вегів. До кого-небудь із нас.
Тут Голова обвів поглядом мовчазну залу.
— Згода? — спитав він.
На табло спалахнуло число: 8000. Вісім тисяч “за”. А тим часом…
А тим часом — саме тоді, коли в залі З’їзду вегів засяяло число “8000” — у Сріблястій Кулі пролунав Горошків голос:
— Що це за Сонце?
У вікні, між їхніми кріслами, заблискало раптом блакитне й опалове світло. То було світло величезної ясної зірки.
— Горошку, — прошепотіла Іка. — Невже ми летимо на це Сонце? Адже ми… згоримо… Горошку!
— Ти-и-и-хо!
Горошок і сам зблід. Та вже за хвилину він глянув на Іку куди веселіше: корабель, ясно, обминає те Сонце. І от поряд з’явилось щось… щось ніби… щось ніби схоже на Землю.
— Земля! — гукнула Іка.
— Земля… — повторив Горошок уже тихіше. — Ні, це не Земля, — сказав він.
Обоє замовкли. У кришталевому вікні показалась якась планета. Вона росла на очах щосекунди. Уже відсвічували рожевим відблиском хмари, показались якісь величезні, схожі на дивні моря світло-фіолетові простори, якісь червоні гори і голубі долини…
Так усе це чимось нагадувало Землю, але зовсім інші були обриси материків і океанів. Зовсім інші барви, інші тіні.
Затамувавши подих, Іка й Горошок похилилися над вікном і дивилися на планету, що наближалася до них… Срібляста Куля, знижуючись, входила, видно, у її тінь — туди, де панувала ніч.
Картина у вікні тьмяніла, оповивалася темрявою.
— Будемо приземлятися, — прошепотів Горошок. — Хоч це зовсім не Земля.
Він узяв Іку за руку. Рука її тремтіла. Зрештою, він і сам відчував, як по спині бігають холодні колючі мурашки.
Чи Куля опуститься там, де слід? Чи не розіб’ється, не впаде в морську безодню? Цього він не знав. Врешті, і не міг знати.
— Ну, — промовив він злегка захриплим голосом, — зараз усе дізнаємось…
Іка всміхнулася. Горошок був дуже вдячний їй за ту усмішку. Адже вона давала зрозуміти, що на неї можна покластися. Що все буде гаразд. Адже, правду казати, саме у цій найбільшій, найдивнішій з усіх пригод, яких вони зазнали, вона поводилася мужньо, як ніколи.
Горошок хотів їй це сказати. Батько любив повторювати: “Кажи людині все гарне про неї. Ви обоє станете кращі”. Але не встиг він розімкнути рота, як вона сама озвалася.
— Глянь-но, — сказала Іка. — Знову зелене світло. Ходімо?
На одній стіні заблимав прямокутник зеленого світла. Отже, настала вирішальна хвилина.
Зелене світло. Це значить: треба йти. Але що там? Що їх чекає? Місто чи морське дно? Гірська вершина чи пустеля? Зоопарк чи… чи просто — Хтозна-що?
Горошок проковтнув слину й міцніше стиснув Ічину руку.
— Треба йти, — сказав він.
Вони рушили до виходу. Раптом Іка відпустила його Руку:
— Зажди-но!
— Що там? — почав Горошок. — Що це ти справді…
Іка не слухала. Вона бігцем вернулася до столика, взяла в кожну руку по посудині з рідиною, а кивком голови показала на закриту вазу з овочами.
— Візьми це. Невідомо, як там буде…
Горошок кивнув.
— Молодець, що не забула, — визнав він. — Ходімо!
І вони рушили, намагаючись, щоб підбадьорити себе, гупати черевиками. Шкода лишень, що на променистій, і губчастій підлозі гупати не вдавалося.
Перша вийшла в голубий коридор Іка. Горошок ані на крок не відставав.
Зелене світло вело їх зараз у протилежний бік коридора. Воно блимало, як і тоді, ніби весело підморгувало. Ніби запрошувало: “Ходімо, ходімо”. Але вони, навіть не помічаючи того, сповільнювали ходу. Адже за хвилину, за секунду, за три чи чотири кроки вони мали зустрітися… з чим? Ото ж то й воно, що НЕВІДОМО З ЧИМ! З ВЕЛИКИМ НЕВІДОМИМ!
— Ох! — скрикнула Іка.
Над ними мерехтіло зірками темно-фіолетове небо. Зірки мінилися всіма барвами — від білої до рубінової. З двох боків випливали два блідих Місяці.
А Срібляста Куля? Зникла, ніби її розвіяв вітер.
Горошок з Ікою непорушно застигли у фіолетовій темряві. Під ногами тихенько порипувала дрібна жорства. Якийсь невеликий птах безгучно пролетів над головами. Повітря було гаряче, насичене незнаними пахощами. Проте дихалось напрочуд легко.
Незважаючи на жару, кожен вдих освіжав, ніби ковток води.
— Що це так шумить? — прошепотіла Іка.
Горошок не озвався. Лише присунувся до неї ближче.
Справді, щось шуміло. Десь недалеко чулося дивне шемрання, шелест. Ніби шемрання густого сухого очерету, лози, колисаної легким вітром, шелест осіннього лісу під час листопаду.
А здалеку долинав інший згук, згук, який ні з чим не сплутаєш: монотонний гуркіт прибою.
— Це, мабуть, море, — відповів нарешті Горошок.
— Я так і думала.
Їхні очі поступово призвичаювалися до темряви. Навіть у світлі двох невеликих блідих місяців з глибокої тіні щодалі чіткіше виступали силуети високих, пір’ястих, схожих на пальми дерев, що сухо шелестіли.
— Диви, — прошепотів Горошок.
У тій стороні, звідки долинало шумотіння моря, світліло. Там розливалося ніжне зеленкувате сяйво. Це нагадувало світло місячного сходу, а ще більше заграву далекого міста. Міста, освітленого зеленими вогнями.
— Де ж це ми опинилися? — спитала Іка вже певнішим голосом.
Горошок потер лоба.
— Це треба…
— Обміркувати?
— Так, — відповів він. — Це ще треба обміркувати.
— То й обмірковуй, — розсміялася дівчинка.
Проте становище було дуже серйозне, щоб Горошок звернув увагу на її кпини. До того ж він поки ще нічого й не обмірковував. Зараз на думки, навіть на найрозумніші думки, годі сподіватися. Вся надія лише на вуха та очі.
Очі були кращі в Горошка, слух — у Іки. Отож він і сказав їй:
— Ти менше балакай, а більше слухай!
— Замість обмірковувати?
— Так.
Горошок удивлявся в темряву, як та сова, що чатує свою здобич. Іка відчувала, що, незважаючи на показний спокій і видиму байдужість, Горошок напружений, ніби тятива лука.
Нарешті він запитав:
— Ти що-небудь чуєш?
— Власне… власне, нічого цікавого. А ти?
— Що я?
— Ти що-небудь побачив?
— Нічого, — буркнув Горошок. — Крім того зеленого відблиску, нічого.
— То що робитимемо?
— Ходімо.
— Горошку, а куди?
— Насамперед, трохи роздивимось. Потім підемо до моря. Не сидіти ж нам тут до світанку.
Іка, щось пригадавши, так і присіла:
— Горошку, що ти! До світанку? Таж ми мали повернутися о восьмій. А що скаже тітка Педагогіка?
І тут Горошок раптом розлютився. Розлютився, як ніколи.
— Що скаже тітка Педагогіка? — вигукнув він. — Ти подумай краще, чи ти її ще коли-небудь побачиш? Та й… та й чи побачиш іще Землю?!
— Зе… Землю?
— Так.
Іка замовкла, поглянула вгору на зірки, Сонце й Землю, і Горошок одразу ж подобрішав. Поклав їй руку на плече.
— Та не хвилюйся, — промовив він якомога лагідніше. — Досить, що я хвилююся. Згода?
— Зго… згода, — зітхнула вона і шморгнула носом.
Але, своїм звичаєм, вона тієї хвилини стріпнулася від смутку, ніби щеня від води.
— Ходімо! — промовила рішуче вона.
— Секунду, — озвався Горошок. — Ніколи невідомо, що може статися.
Він дістав з кишені складаного ножика, клацнув лезом. Воно блиснуло в фіолетовому присмерку.
— Можемо йти.
Проте Іка стала як стій.
— Нічого з цього не вийде! — закричала вона, і голос її дуже скидався на голос тітки Педагогіки. — Не будеш тинятися в пітьмі з відкритим ножем! Навіть тут!
— Ух-х! — зітхнув Горошок. — Я йтиму попереду, — сказав він.
— Ножа склав?
— Так.
— Ну, то… рушаймо.
Жорства порипувала під ногами, порипувала мелодійно і навіть трохи співала. Як…
— Як співаючі змійки, — прошепотіла Іка.
Горошок йшов попереду, одразу за ним Іка. Жорства усе співала під ногами. Двічі безгучно майнули над ними примарні силуети якихось летючих створінь, що випромінювали бліде опалове світло.
Невдовзі вони дійшли до пальм — високих, з пір’ястим листом дерев.
— Це щось схоже на галявину, — промовив Горошок.
І справді. Вони вийшли на широкий, вкритий жорствою майдан, оточений стіною сухих пальм і невисоких густих чагарів. Обійшли галяву довкола і надумали йти до моря.
У стіні дерев та чагарів був просвіток. Там буцімто починалася просіка — звичайнісінька, як на Землі. Звідти, мов коридором, долинав до них безнастанний плескіт хвиль. Очевидячки, просіка провадила до моря.
— Ну й темрява, — неспокійно прошепотіла Іка. — Сірники є?
— Є.
— То присвіти.
— Обережно… Обережно… Це треба обміркувати.
Цього разу в голосі Іки зазвучали такі нотки, які з’являлись у голосі її мами, коли вона, приміром, дуже поспішала до міста, а батько вмощувався у кріслі з газетою, зовсім не чуючи, що йому кажуть, забуваючи про час, справи, і так далі, і так далі.
— Ти! — гукнула Іка. — Ти скоро збожеволієш з отим своїм обмірковуванням!
Але Горошок правив своєї.
— У тебе вуха є? — спитав він.
— Здається, є.
— То скажи: як цей тутешній ліс шелестить? Як мокра вільшина чи як сухий ялівець?
— Угу… — буркнула Іка.
— От-от угу! Хочеш спектися на телячу печеню?
— Чому на телячу?
— А це вже сама обміркуй.
— Ти розумний, як… — у Іки аж дух перехопило.
— Даруй, — ввічливо сказав Горошок, — може, запалимо сірника?
— Н-ні, -озвалася за якусь мить Іка. — Не сердься, Горошуню. Твоя правда.
— Гаразд, гаразд… — Він усміхнувся. — Ходімо!
Тут Іка теж довела, що іноді й вона може щось обміркувати.
— Стривай. Набери цих крем’яшків у кишені і кидай вперед. Хто знає, що за лихо може сидіти в тій темряві. Кинеш… То хоч злякається.
Горошок нахилився й почав набивати кишені крем’яшками.
— Правильно, — сказав він згодом. — Але…
— Але що?
— Але тільки одне мені не подобається.
— Що там іще?
— Ну, поміркуй сама: летіли ми з тобою якимось тех нічним дивом, гравітація, хімпральня, оті носики у пляшок і так далі… Колосальна штука.
— Звичайно, колосальна.
— Так от. А висадили нас у якійсь пущі. Ні людей, ані техніки, нічого. Просто Сахара. Хіба це порядок?
— А звідки ти знаєш, які у них тут порядки?
— Справді… не знаю.
— А може, вони помилилися? Думаєш, як така техніка, то не можна й помилитися?
— Мабуть, можна.
— Так от! — заквапилася далі Іка. — Головне, щоб ми самі надто не помилилися. Треба спробувати повернутися, коли не на вечерю, то принаймні на Землю. Котра година?
— От тобі й маєш! — простогнав Горошок.
— Що?!
— Не йде! Годинник не йде!
— Е-е-е… — розсердилася Іка. — Як він не йде, то хоч ми ходімо. Годі теревенити. Кидай крем’яшки, і рушаймо.
Проте Горошок був невтішний:
— А що ж я скажу Рудому?
— Скажеш йому “добридень” чи “добрий вечір”. Залежно від того, коли ми повернемося. Ти йдеш чи ні?
— Іду, іду…
У темряву полетів крем’яшок, цокнув, і… знову все стихло.
Попереду рушив Горошок, засмучений своїм горем. Йому було байдуже, що він іде чужою планетою, де ніч фіолетова, на небі світять два Місяці й небачені досі біло-золотаво-рожево-червоні зірки. Він забув про те, що Земля і всі люди зосталися невідомо де. Він знав одне: йому позичили годинника. І от цей позичений годинник поламався.
— Ні, звідки я міг знати, — простогнав він, — що ми полетимо на якісь запропащі зірки?
Іка тупнула ногою.
— Годі!
І, випередивши його, кинула вперед жменю жорстви.
І тут сталося непередбачене. Десь поруч почулося не то сичання, не то свист. На якусь частку секунди в мороці блиснули три рубінові вогники, здається, троє очей, і хтось, не менше доброго кунделя, великими стрибками кинувся…
Іка враз опинилася поруч Горошка, а Горошок виставив уперед руку з розімкнутим ножем.
На щастя, той “хтось” із трьома рубіновими очима кинувся великими стрибками навтіки.
Шерех його стрибків даленів.
— Щ… що то було? — прошепотіла по довгій хвилі Іка.
Горошок з натугою одкашлявся. Але голос однаково був хрипкий:
— А звідки я можу знати?
— Він біг… він стрибав достоту мов той кіт.
— Як здоровий кіт, — поправив Горошок. — Як леопард чи тигр…
— Ой Горошку, — прошепотіла Іка. — Пішли, пішли скоріш. І… не складай більше ножа.
Проте надалі їм пощастило. Хоч скільки вони кидали крем’яшки, у чагарях було тихо. Щоправда, кілька разів над головами, тьмяно вилискуючи, пролітали якісь птахи, але до них діти уже призвичаїлись.
І от нарешті попереду заясніло.
— Море! — вигукнув Горошок. — Дивися! А там, здається… місто.
Вони вийшли, власне вибігли, на широкий морський берег. Замість жорстви тут був пісок. Ніч пояснішала. Спокій, морська гладінь відбивала безліч зірок і місяць, а головне, недалеко був той берег. Там роїлася сила-силенна ясних і тьмяних зелених вогнів. Нерухомі і рухомі, більші і менші, вони відкидали зеленкуватий відблиск на море й небо. Точнісінько як вогні наших приморських міст відбиваються у двох туманних свічадах землі — у свічадах моря і неба.
Яке ж то було захопливе, чудесне, підбадьорливе видовисько!
Усе було забуто: і триокого тигра, і темряву, і висхлий ліс. Горошок навіть забув про годинник Рудого.
— Море! Море! — гукали обоє, вискакуючи на рівний, ніби асфальт, пляж.
— Місто! — не вгавали вони. — Місто!
Перша добігла до води Іка. Сміючись, вона опустила в неї руку.
— Горошку! — закричала вона. — Слово честі, море тут підігрівається. Стривай, — здивовано протягла вона. — Це море з бульбашками. Слово честі. Море газованої води.
Перш ніж Горошок устиг її затримати, Іка зачерпнула води долонею і піднесла до рота.
— Фі-і, — скривилася Іка. — Це не газована, а мінеральна. Ніби “Зубер” з Криниці. Вони тут, певне, страшенно здорові, ті істоти.
Горошок тупнув ногою.
— Виплюнь, — наказав він. — Звідки ти знаєш, що той “Зубер” не отруйний?
— Е-е-е… — озвалася Іка.
Проте виплюнула.
Тепер Горошок схилився над водою і занурив у неї руку, зачерпнув й обережно, самим кінчиком язика, покуштував на смак…
— Більше схоже на “Слотвинку”…[2] — промимрив собі під ніс.
— Горошку! — сказала Іка. — Це треба обміркувати.
— Нарешті я чую розумні слова, — озвався Горошок. — Але що? Що треба обміркувати?
Іка ніби й не помітила причіпки. Вона була сповнена натхнення.
— По-перше… як повідомити в місто, що ми тут. По-друге… як туди дістатися?
— Ти-и-и-и-хо, — не дала перебити себе Іка. — Дивись-но, що там таке? Горошку! Там — човен.
Взагалі Горошок набагато краще за Іку бачив у темряві. Проте цього разу Іка перша помітила, як попереду за кільканадцять кроків од них темнів знайомий округлий силует, — і метнулася туди.
— Обережно! — гримнув Горошок. — Може, то який звір.
Вони підходили обережною, повільною ходою. Горошок жбурнув крем’яшками — раз, удруге і втретє. Нічого. Ніякого руху.
Підійшли зовсім близько.
— Запали сірника, — наказала Іка.
У тихому повітрі сірник горів яскравим і високим полум’ям. Його світло вихопило з темряви чи то велику миску, чи то ночви, наполовину витягнуті з води. Ночви, здавалося, були зроблені з корка чи з губки. Вони були легкі, як пір’їнка. Всередині малося стерно і невелика лопатка — ніби весло.
Ночви, однак, мали одну, але дуже істотну ваду: у них могла поміститися лише одна людина. І то невелика. Точніше один Горошок. Або одна Іка.
Діти довго намагалися до них сісти.
Роззулися, познімали шкарпетки й зіпхнули ночви на воду. Без вантажу вони трималися чудово. Так само чудово гойдались вони на спокійній хвилі, коли в них залізла Іка.
Та тільки-но скраєчку сів Горошок, як ночви одразу ж почали тонути. І нічим не можна було зарадити: вже й сідали на протилежних бортах, щоб рівномірно розподілити вагу, вже й ставали навпочіпки у самій середині.
Нічого не допомогло. Тільки одяг замочили. І Іка, й Горошок гадали, що зробили велике відкриття… а вийшов з цього — пшик.
— Тьху! — сплюнув нарешті роздратований Горошок. — Адже я сам не попливу і тебе саму нікуди не пущу.
— Вогнище! — раптом сказала Іка.
— Яке ще там вогнище? — здивувався Горошок.
Іка постукала Горошка пальцем по лобі.
— Ех, ти, розумнику, — сказала вона. — Стародавні люди подавали одне одному знак вогнищами. А ми тут — типові стародавні люди. Отож розкладаймо вогнище. Істоти “Зеленого міста” побачать вогонь! І коли вони посадили Кулю не туди, вони нас шукають. Побачать багаття й одразу ж пришлють сюди якусь делегацію.
— А може й міністра закордонних справ?
— Не дурій. Правду я кажу чи ні?
— От-от.
— Ага! — вигукнула Іка. — Ти кажеш “от-от”. А це вже означає, що я кажу правду.
Горошок почухав собі потилицю, потім поплескав себе по мокрих штанях і, врешті, сказав:
— Та, звичайно, правду.
— Тоді давай. Ходімо по дрова!
— Не поспішай! — стримав її Горошок. — По-перше, не завадило б перевірити, чи буде тут узагалі що-небудь горіти.
— Ти ж сам казав, що…
— А зараз кажу, що слід перевірити. По-друге, хмиз треба збирати (хто знає, що то за хмиз?) не голими руками. Братимемо моєю курткою або носовичком. А по-третє, давай попервах спробуємо розпалити кілька гілочок біля самої води… подивимось, що з того вийде…
Іка слухала його з роззявленим ротом. Горошок засміявся.
— Стули рота, бо в нього птах, отой, що світиться, влетить.
— Ти це непогано вигадав, — озвалася Іка.
— А що? — гордо відповів Горошок.
Збирання хмизу для вогнища не завдало великого клопоту.
Гілки і сучки кущів, що росли на узліссі під пір’їстими пальмами, ламалися дуже легко. Їх можна було ламати голими руками. Трохи дивувало, що вони не гнулися, як гілки кущів і дерев на Землі, а ламалися одразу. Тим вони скидалися на суху солому, очерет, бамбук.
Але хоч як чудно, вони легко ламалися тільки в коліні. Ламкі на око, вони були міцні, як залізо, і легкі, мов пірце.
Горошок любив порядок. Він наказав поскладати галуззя на три купки. Найтонші і найкоротші — в одне місце. Середні — осторонь. А найдовші і найтовстіші поклали біля самої води.
Нарешті настала велика мить.
Вогнище було складене, Горошок дістав коробку сірників (на щастя, він урятував їх від води, переклавши перед випробуванням човна до кишені куртки) і поволі підніс вогник під найтоншу гілочку.
Спершу вогник лише обсмалив маленький патичок, зовсім не збираючись розгорятися.
Горошок хотів був уже кинути сірника, який починав пекти пальці, аж раптом почулося тихе сичання, потім голосний тріскіт… і от дрібні, тоненькі патички спалахнули яскравим, сліпучим полум’ям.
Діти мимоволі відскочили. Але нічого страшного не сталося. Просто хмиз горів з голосним тріском, сіючи блакитні іскри, — справжнісінькі тобі бенгальські вогні на ялинці.
Забачивши цю картину, Іка застрибала й заплескала в долоні.
— Бенгальські вогні! — вигукувала вона. — Бенгальські вогні!
— Нічого собі бенгальські! — перебив її Горошок і заходився швидко відтягувати середню купку гілля подалі від вогнища.
Це було розумно і передбачливо: від невеличкої купки хмизу пашіло жаром, немов од великого багаття. До того ж патички не тільки дуже яскраво горіли і давали великий жар, але й, всупереч усім властивостям земного хмизу, згоряли надто повільно.
— Ти бачиш? — запитала Іка. — Бачиш, як вони повільно горять?
Горошок мовчав. Він дивився на Зелене місто.
Берег, освітлений його вогнями, лежав не далі як, мабуть, за кілометр чи півтора від пляжу. Яскраве світло вогнища звідти, звичайно, ясно видно. Отже, вони повинні помітити гостей, прийти до них.
Минали хвилини. Хмиз безперестану палав, освітлюючи жовтий ліс, а в Зеленому місті все було тихо, жодного натяку на те, що їх помічено.
— Відсунься, Іко, — суворо мовив Горошок.
Іка слухняно відступила.
А Горошок, вибравши грубого прута на кілька метрів і завдовжки, обережно опустив його кінець у вогнище.
Йому довелося чекати дуже довго, але зрештою прут спалахнув. Він горів сліпучим вогнем. Полетіли іскри, ніби від зварювального апарата.
Тоді Горошок підніс його вгору і, незважаючи на іскристий дощ, почав розмахувати. Один мах — пауза. Два замахи — пауза. Три замахи — пауза. Чотири замахи…
Раптом він опустив свого смолоскипа.
— Ти що? — спитав він. — Чого кричиш?
— Це не я, — насилу видавила з себе Іка.
А крик долинув знову. То був крик жаху і розпачу. Так могла кричати лише смертельно перелякана Іка.
Потім розляглося пронизливе сичання і — свист, як тоді, коли сичав здоровенний рубіноокий кіт. Тільки зараз воно лунало люто й грізно.
І знову той самий голос:
— О ке сат! — кричав хтось. — О ке сат!
— Це там, на галяві! — загукала Іка. — Хтось благає рятунку! Горошку! Хтось просить допомоги!
Чи довго роздумував Горошок? Секунду? Не більше півсекунди.
Горошок жбурнув палаючий прут на землю, вихопив з вогнища патичок (що за весь оцей час згорів тільки на одну десяту), розімкнув складаного ножа.
— Чекай тут! — гукнув він Іці.
І помчав до галявини.
Горошок біг, зціпивши зуби, забувши про все на світі. Він чув лише голос, що кликав на допомогу. Когось треба вирятувати з небезпеки. Захистити будь-що!
Кілька іскор впали з палаючої гілки, припекли вогнем. Горошок навіть не відчув цього. Він знав одне — полум’я це світло. Це надія на перемогу в бою. Вогонь завжди був зброя. Завжди його боялися дикі коти!
Отже, може й тут…
Дорога, якою тоді, у пітьмі, вони йшли так довго, виявилася тепер короткою, трохи вигнутою алейкою між двома стінами пальм.
Жорства вищала під ногами, а Горошок мчав, як навіжений. Його навіть не здивувало, що мала гілочка палахкотіла дедалі яскравіше. Власні кроки відлунювали за спиною. Вогонь розгорявся, хтось знову заволав: “О ке сат! О ке сат!” — хтось зовсім поруч важко дихав.
Горошок вискочив на галяву, і її одразу ж освітило голубе світло, аж по верхівки найвищих пальм.
У нього перехопило дух.
На самій середині галяви якусь невелику, не більшу за нього самого істоту повалив на землю звір. Звір? Страхітлива потвора з трьома рубіновими очима, з крокодилячою кудлатою мордою і шестиногим зміїно-котячим тілом. Блиск вогню вразив напасника. Він одсахнувся. І раптом галява забарвилась, ніби впала на неї небесна іскриста зірка. Той, хто кричав пробі, підвівся на руках, і Горошок ясно бачив його, то був довговолосий стрункий хлопець. Його широко поставлені, мало не на скронях, темні очі округлилися зі страху. На блідо-блакитній шкірі темніли сині рани. Біла пов’язка на стегнах теж була заплямована темно-синьою кров’ю.
— О ке сат! — простогнав він востаннє і… впав ницьма.
А страшне чудовисько, гостро блискаючи своїми червоними очима, присіло, готуючись до стрибка. З його пащі вихопилося сичання-свист.
— Горошку! — пролунав розпачливий зойк Ічин. — Вперед!
Вона надбігла ззаду, розмахуючи кинутою Горошком величезною палаючою палицею.
Хижак завагався. Горошок ударив його палаючою гілкою, і кіт з пронизливим виском відскочив убік.
Тоді Горошок видер з Ічиних рук палаючий дрюк.
— Веди його до моря! — гукнув він.
Звір відступив, але готувався знову напасти. Він відскочив убік, пронизливо свиснув. Очі його блискотіли ще лютіше, короткий хвіст забив по землі, пазури рвали траву. Задньою лапою він одкинув палаючу гілку, і краєм ока Горошок побачив: Іка поставила на ноги зомлілого Блакитного Хлопця і потягла до алеї.
Він полегшено зітхнув.
І тут, як завивання міни, розітнулося виття хижака.
Горошок побачив у повітрі зміїне тіло, розіп’яте в стрибку, устиг спостерегти рубіновий блиск очей і роззявлену пащеку. І тоді…
Тоді Горошок, розмахнувшись з усієї сили, влучив напасникові просто в пащеку палаючий кінець палиці. Зойк звіра задзвенів у вухах. Осліплений хижак закрутився дзиґою і кількома величезними стрибками з сичанням і свистінням сховався у хащі.
— Гіп-гіп ура-а-а! — заверещав Горошок.
Він хотів повторити свій переможний вигук, аж раптом йому перехопило дух.
Він щось побачив. Побачив, як прикорень однієї пальми лиже блакитне полум’я. Горошок зрозумів, що то значить. Зрозумів, що коли в цьому лісі почалася пожежа, її не зупинити. А при такій температурі, яку дає тут вогонь, вони загинули. Ніяка сила їх не врятує.
Кілька довгих секунд Горошок стояв ніби вкопаний, дивлячись просто себе.
Вогонь дедалі ширився. Дерево сухо тріщало. Голубі іскри долітали вже до середини галявини…
Поки що зайнялася лише одна пальма й невеличкий кущ коло неї. А відблиск линув попід саме небо, жар був нестерпний.
Горошок повернувся, кинув палицю і, важко дихаючи, побіг слідом за Ікою.
Блакитний Хлопець ще не зовсім отямився. Іка майже несла його: ноги його з дивовижно маленькими ступнями щохвилини підгиналися, і хлопчик безвладно опадав на її плече. Добре, що він був дуже легенький, інакше вона б не впоралася.
— Ну, ходімо, — благала вона. — Ходімо. Не бійся… ходімо. Горошок нас захистить… Кажу тобі, захистить!
Чи справді зможе він захистити їх і себе? Чи себе самого зможе він захистити?
До Іки долетіло пронизливе завивання хижака. Вона зупинилася й почула, як одразу ж у гарячому непорушному повітрі тріщали гострі, сухі, як пістолетні постріли, виляски.
Над лісом піднялася блакитна заграва.
— Горошку! — гукнула Іка. — Горошку!
Блакитний Хлопець знову вислизнув у неї з рук і важко сів на землю. Вона нахилилася над ним.
— Горошку!
І яке ж то було щастя, коли зовсім поруч, з алейки, почувся тупіт і захеканий Горошків крик:
— Я тут, Іко, я тут!
Іка простягла йому назустріч руки. Але одразу ж опустила. У блакитному відблиску пожежі обличчя Горошкове було сіре, як попіл.
— Бери його! — наказав він, підхоплюючи Блакитного Хлопця під пахви. — Чуєш? Нам треба тікати! Швидше, бо ліс горить! Хутчій, а то ми загинемо!
— Куди?
— До човна!
Удвох діти легше понесли хлопця. Він був непритомний, голова його безсило падала на груди, з-під синіх повік виднілися тільки вузькі шпаринки великих темно-бронзових очей.
Несли майже бігом. Вогнище на пляжі ще палало яскравим полум’ям, і, як і досі, з Зеленого міста не було видно жодної ознаки життя.
— До човна! — все казав Горошок. — До човна! Нарешті берег!
Іка змочила носовика і обмила хлопцеві ним обличчя, груди. Він тихо застогнав. Повіки йому затремтіли.
Зараз вони могли придивитися до нього пильніше. Зростом з Іку. Мав гладеньку, мов оксамит, блакитну шкіру, надзвичайно вузьке тіло, крихітні ступні і руки з довгими чіпкими шістьма пальцями. То не була людина. І разом із тим по-людському гарна була його струнка постать, обличчя зі скошеними, що заходили аж на скроні, очима, з рівнесеньким носом, з маленьким, округлим темно-шафіровим ротом та високим гладеньким чолом, з-над якого спадало йому аж на плечі м’яке пухнасте волосся кольору червоного золота.
На перший погляд їм здалося, що вбраний він дуже просто. Пов’язка на стегнах, сандалі… здається, та й уже.
Але зараз Горошок і Іка розгледіли, що пов’язка зроблена дуже майстерно, стягнута гарною рубіновою пряжкою, з котрої дивилося на них виконане кількома рисками обличчя цього ж хлопця, а прості, нібито, сандалі були вишуканої форми і такого кольору, як і його волосся.
— Горошку! — прошепотіла Іка. — Який він гожий.
— Гожий чи негожий, — невдоволено буркнув Горошок, — річ не в тому. Річ у тому, що нам треба його рятувати. Його і себе! Відчуваєш, як пече?
Справді, пожежа поступово ширилася, і над лісом займалася велика заграва. І хоч полум’я не дійшло ще до пляжу, але крізь заслону дерев уже досягав розпечений подув.
— Сідай у човен! — наказував Горошок. — Сідай у човен і бери його на коліна… того гожого!
— А ти?
— Я попливу за вами… подумаєш, якийсь кілометр.
— А якщо течія? Або… Горошку! Акули?
— Аякже, — огризнувся Горошок, — одразу й акули? Це тобі не Земля!
— А в лісі хто був? — скрикнула Іка. — Гороб’яче опудало?
Горошок безпорадно озирнувся. Зелене місто мовчало, аж от… Горошок посварився до нього кулаком.
— Ви що, оглухли? — гукнув він. — Осліпли?
І раптом обоє оглянулися, бо в повітрі немов забринів далекий кришталевий жіночий сміх. Можливо, вони помилилися, а можливо, то був якийсь птах?
— Горошку, — тихо озвалася Іка.
Горошок усе ще сердився.
— Бачиш? — пробурмотів він. — Техніка, чудеса гравітації… а як дійшло до діла, то самим доводиться мізкувати. Сідай у човен! Хутчій!
— Стривай, — схопила його за плече Іка. — А оті пруття і стебла? Адже вони мають бути легші за воду! О! Пліт!
— Який пліт? — не зрозумівши, перепитав Горошок.
— Який?.. От який!
Іка накреслила пальцем на піску пліт: дві довгі, зв’язані пасками в’язки, переплетені поперечними лозинами.
Щоки її пашіли. І саме тут Горошок зробив нечуване: схопив Іку за плечі і поцілував її в розпашілі щоки.
— Збожеволів? — вигукнула вона.
Але Горошок не розгубився.
— Не збожеволів! Іко! Ти — Копернік! Колумб! Без жартів! Геніальна ідея!
Обоє мовчки заходилися працювати.
Чотирнадцять найдовших гілок (по сім у кожній в’язанці) стягнули пасками. Потім поклали поперечки — дрібніші галузки, а закріпили їх маленькими вітами. Жар дедалі дужчав.
— Ух, як жарко, — простогнала Іка.
— Бери пліт! — командував Горошок. — Ну! Піднімай над головою. Зараз ми його кинемо об землю.
— Що ти робиш!
— Іко! Це перевірка на міцність!
— Ага!
Великий, завдовжки п’ять метрів, пліт важив не більше, мабуть, двадцяти кілограмів. Діти легко підняли його вгору, з розгону кинули на пісок і…
І радісно перезирнулися. З лівої в’язки випало лише дві маленькі гілочки.
Щоб закріпити їх, вистачило кількох секунд.
— Ну? — спитала Іка.
— Дуже просто, — відповів Горошок. — Хлопця кладемо в човен. А самі… на пліт. Тримай! Ти вестимеш човен на мотузці, а я беруся за весло… і попливемо. Розумієш? Прямуємо на Зелене місто!
Іка сіла ближче до корми плоту, щоб зручніше було тягти човен з Блакитним Хлопцем — він усе ще був непритомний. Горошок, забрівши до пояса в воду, відштовхнув спершу пліт, а потім човен від берега.
Нарешті й сам вибрався на своє місце і взяв у руки весло.
Весло було коротке й незручне до веслування, а тим більше з плоту. На щастя, почався, мабуть, відплив, і вони швидко віддалялися од берега. Це було дуже вчасно. Бо здавалося, що узлісся попало під гарматний обстріл. Пожежа гуркотіла, розкидаючи іскри. Великі дерева вибухали від жару, наче гранати. Палаючі уламки летіли навсебіч.
Аж от, певно, вибухнуло якесь велике дерево: над лісом буцімто звилася сліпуча ракета. Потім друга, третя…
— Оце так, — пробурмотів Горошок. — На тій галявині вже, мабуть, можна самотужки варити сталь.
І раптом Горошок розсердився.
— Це ж казна-що!
— Що таке? — здивувалася Іка.
— У них тут такі вибухові ліси і жодної вогневої сторожі. Чудасія! Якась дивна ця їхня “вища техніка”!..
— Ні, гарно… — прошепотіла Іка.
— Тьху! — ще більше розсердився Горошок. — Хлопець тобі гожий, пожежа гарна… а найпрекрасніше те, що ми троє могли б спектися в оцій твоїй красі!
— Була б теляча печеня? — спитала вона наївним голоском.
— Ти знову своєї?
— Ні, Горошуню, не своєї, — відповіла вона тим самим тоном. — Але, може б, ти… почав би… вже трішки й веслувати?
І справді, цими словами Іка обеззброїла його. Він хотів щось бовкнути, тим більше, що долоні вже горіли од весла, але все скінчилося тим, що він — уявіть собі! — розреготався. Точнісінько так, як його батько полагоджував хатні суперечки.
— Гаразд, — сказав Горошок, — попливли!
Навкруги яснішало, мов удень. Пожежа і справді мала надзвичайну і вже зовсім не земну силу вогню і світла. Схоже було, що одночасно працюють кільканадцять зварювальних апаратів. Небо блідло, никли зірки.
Морська вода ставала блакитніша і прозоріша…
— Раз, — бурмотів сам до себе Горошок, — і два! Раз… і два! Раз і два!
Кожний помах весла наближав їх до берега Зеленого міста. Його вогні ставали вже ясніше, з темряви виринали обриси якихось склепистих споруд, підвісних мостів і величезних застиглих у повітрі куль.
— Зрозуміло, — півголосом міркував Горошок. — Якщо “вони” опанували тяжіння, то можуть… можуть будувати собі у повітрі! Раз… і два! У… повітрі!
І раптом розлігся Ічин крик. Розпачливий, наляканий крик.
Горошок озирнувся і завмер. Те, що він побачив, на якусь мить позбавило його здатності мислити, рухатись, говорити…
Біля човна з Блакитним Хлопцем виринула сліпа собача морда якоїсь риби. Собача — бо вона була зубата і… гарчала!
Крізь прозору воду видно було, що риба ця не дуже велика. Завтовшки з чоловічу руку і не більша метра. Проте, мабуть, дужа. Вигнутою спиною вона почала підважувати борт човна з Блакитним Хлопцем, намагаючись перевернути човна і скинути свою жертву в морську безодню.
Човен загойдався. Безвладне тіло хлопця посунулося до борту.
Човен загрозливо нахилився на один бік. Ще п’ять, десять секунд і…
Але тієї миті Горошок пригадав усе. Малого Яцка і Сахару, батьків і шкільних товаришів, боротьбу з Рубінооким та улюблені книжки. І пригадав він оповідання про ловців акул у південних морях, про сміливих, відважних полінезійців, які з ножем йшли на морських тигрів і перемагали!
Тут обмірковувати було нічого і ніколи.
Іка мовчки вовтузилася на плоту, намагаючись вирвати поперечку, щоб хоча б цією негодящою зброєю одбиватися від напасника. Вона закусила губи мало не до крові. Обличчя її було бліде, але рішуче.
І тут Горошок зірвав сорочку, миттю скинув черевики, схопив у зуби розімкнутого ножа і, піднявши руки над головою, класичним стартовим стрибком кинувся просто в море.
Він не розчув навіть переляканого Ічиного вигуку. Він лише бачив, як собачо-риб’яча сліпа морда відвертається від човна і суне до нього.
Ще два вимахи!
Риба зупинилась, Горошок схопив ніж у руку…
І саме тоді сталося зовсім непередбачене. Справді зовсім, ну зовсім непередбачене.
Усе зникло: море, палаючий острів і Зелене місто. Пропала і страшна риба. Морські хвилі зникли, ніби дно розступилось.
Залишився тільки Блакитний Хлопець. Залишились, звичайно, Іка та Горошок з розімкнутим ще ножем у руці.
Вони опинилися на великому округлому помості, а Блакитний Хлопець стояв поруч Горошка і, всміхаючись, вилискуючи гарними білими зубами, тримав його за руку. Руку ту він, як суддя на боксерському матчі, підніс угору!
Оточувала їх величезна куляста зала з кількома опуклими екранами, що вигравали всіма барвами веселки. Зала до краю була заповнена стрункими постатями, освітлена тисячами маленьких вогників, гомінка від тисяч радісних і веселих голосів.
Блакитний Хлопець щось сказав.
Іка й Горошок стояли нерухомо, нічого не розуміючи, і, здавалося, нічого й не бачили.
Тільки з руки Горошкові вислизнув ніж і впав на підлогу.
— Іко, — спитав Горошок, — чи ти бачиш те ж саме, що і я?
— Так, — прошепотіла вона.
— Іко, — сказав Горошок. — Коли ж ми нарешті прокинемося?
Він ще хотів докинути: “Ущипни мене, тільки міцніше”, проте не встиг. Бо крізь могутні невидимі мегафони залунали їхні власні голоси. Їхні власні — і все ж вони промовляли слова якоюсь зовсім незнаною, надзвичайно співучою мовою.
А коли голоси ті замовкли, вогні величезної зали заясніли яскравіше і звідусіль залунав сміх.
А Блакитний Хлопець узяв руки дітей і поклав собі на груди.
І тоді вигуки, галас і сміх у залі стали такі гучні, що неможливо було навіть почути власні думки. Екрани знову замигтіли, а потім пролунав глибокий звук чи то дзвона, чи то гонга.
І одразу ж настала тиша. Потемнішало. І серед цієї мовчанки залунав тільки один голос. Він почав говорити тією ж мелодійною, ніби пісня, незрозумілою мовою. Але майже одночасно Іка й Горошок почули зовсім поруч той самий голос, що вимовляв цілком зрозумілі слова.
— Представники вегів!
— Чуєш? Вони звуться вегами! — прошепотіла Іка.
— Цить! — просичав Горошок.
— Представники вегів! Дозвольте вітати молодих землян…
— Цебто нас, — промовив Горошок.
— Цить… — просичала цього разу Іка.
— …Молодих землян, — вів далі голос, — трьом представникам: мені, як Голові, професорові Лалосу і поетці Меді. Тобто представникам номер 1,37, 1801… Звичайно, візьме участь і наш славнозвісний актор дитячого театру — Онео.
— Актор? — жахнулася Іка. — То вони тут комедію з нами грають.
— Цить… — знову просичав Горошок.
На жаль, Іка вимовила ту фразу надто голосно. Її одразу ж підхопив невидимий мікрофон, і одразу ж інший, посилений мегафонами Ічин голос сказав незнайомою мовою, але тим самим сердитим голосом кілька слів.
Зал заяснів світлом, що невідомо звідки і бралося. І тоді Іка з Горошком побачили тисячі й тисячі вегів, убраних у короткі казково яскраві туніки. Вони махали руками і всміхалися. Всміхалися приязно й весело.
Коли “другий голос” повторив сердиті Ічині слова, в залі розлігся регіт, Іка почервоніла. Але не тільки з сорому. Ні, і від злості. Вона навіть гарячково почала складати якусь фразу про те, що “врешті слід шанувати людські нерви”… Але не встигла.
Бо тієї миті з зали до них повітрям попливли три… крісла. А з крісел тих зіскочили троє вегів. Кожен їхній порух був надзвичайно граційний. Вони ніби виконували гарний танок. Підійшли до Іки й Горошка, які й досі стояли разом із Блакитним Хлопцем — Онео посеред сцени.
Які вони були, ті веги? Дуже високі і стрункі, мали таку саму блакитну шкіру, як і Блакитний Хлопець.
Перша підбігла до них поетка Меда. Побачивши її, Горошок затамував дух: він ніколи не гадав, що на світі може бути така краса. Тільки потім він помітив двох старших вегів, що йшли за нею. Звідки Горошок дізнався, що вони старшого віку? Обличчя у них були гладенькі, без зморщок, але в очах можна було прочитати вираз утоми, а плечі того, хто був нижчий, трохи згорбилися.
Представники зупинилися коло дітей. І тоді вищий заговорив, а Іка й Горошок одразу ж почули біля самого вуха “другий голос”, що промовляв їхньою рідною мовою:
— Молоді земляни! Від імені усіх вегів вітаємо вас на нашій рідній планеті.
Вег витримав паузу. Слід було відповідати. Горошок облизав губи, в горлі йому пересохло. Але він сказав:
— Ми теж гаряче й щиросердо вітаємо вегів… усіх вегів!
У галасі, що зчинився знову, він ледь розчув Ічин шепіт: “Браво, Горошуню”. І тут сталося щось дуже, дуже приємне.
Меда схилила до нього своє прекрасне обличчя і на якусь мить ніжно притулила свою щоку до його щоки.
Перший промовець помахом руки закликав зал до тиші.
— Яка ж вона прекрасна… — прошепотів Горошок.
Іка лише злегка знизала плечима.
— Так, так, — озвалась вона. — Тільки зухвала!
Горошок аж затремтів: що як “другий голос” повторить! Але, на щастя, того не сталося. Знову запала тиша, і знову заговорив той самий вег.
— Ми вас перепрошуємо за те, — говорив він з легкою усмішкою, — що для вашого і нашого добра ми вирішили вас випробувати. Ми, веги, хотіли дізнатися, які мешканці Землі. І тому запросили вас сюди.
Горошок і Іка знову відчули приязний потиск рук Блакитного Хлопця, що стояв між ними.
— Ми, веги, — вів далі промовець, — знаємо, що рано чи пізно зустрінемося з мешканцями Землі. Ми знали, що люди різні. Але на прикладі двох молодих землян, на вашому прикладі, ми хотіли переконатися, чи люди зможуть і чи схочуть приятелювати з нами. Ви це змогли. Ви переконали нас.
Горошок скромно кашлянув і опустив очі, Іка, навпаки, скинула голову і всміхнулася.
— Даруйте нам, — провадив Голова, — і за те, що наражали вас на уявну небезпеку.
Горошок сіпнув головою.
— Уявну? — гостро перепитав він. — Як це “уявну”?
— Нічого собі “уявна”! — сказала Іка.
Голова вегів усміхнувся трохи ніяково.
— Справжньої небезпеки, — сказав він, — не було. Ми ніколи б не зайшли так далеко.
Але Горошок розлютився.
— Гаразд, гаразд, — перебив він. — А напад на Блакитного Хлопця…
— Мене звуть Онео, — лагідно втрутився хлопець.
— Тим більше, — обурилася Іка. — Напад на Онео… і пожежа… і море.
Тоді Голова подав якийсь знак.
Знову зникла десь велика зала, і знову вони опинилися на тому ж самому морському пляжі. Знову артилерійською канонадою ревіла лісова пожежа, дихала на них своїм розпеченим жаром, а з хащі на узліссі блиснули раптом… троє рубінових очей.
Горошок гарячково шукав очима яку-небудь палаючу гілляку. Та побачив лише складаного ножа, що лежав коло його ніг. Нахилився за ним… і коли знову підвів очі…
— Що… що це таке?! — вигукнув він не своїм голосом.
— Що це таке? — прошепотіла Іка.
Так, вони знову стояли на сцені посеред величезної зали.
— Це, — сказала (голосом, схожим на звук скрипки) поетка Меда, — це просто ніби ваше кіно. Тільки наші вчені винайшли вже такі картини, до яких можна увійти… Просто ввійти туди. І переживати все наяву.
— Все? — грізно видихнув Горошок.
— Все, — посміхнулася Меда. — І смак, і запах, і дотик… і загалом — усе… як у житті.
— Отже… отже… — заїкався Горошок.
— Отже, — сказала Меда, — все це було ніби фільм. Не було справжньої небезпеки, справжньої пожежі, нападу, моря. Тільки актор дитячого театру Онео був справжній актор. А головне…
Горошок і Іка перезирнулися й похнюпилися.
Їм було сумно і соромно. Отже, усе, чого вони зазнали, було лише нібито фільмом? Виходить, увесь їхній страх, зусилля і хвилювання були марні?
— Прошу вас, дорогі мої, — попросила Меда, — подивіться на мене.
Діти звели очі — спершу Горошок, потім Іка. Одначе їхні обличчя ясно говорили про те, що вони думають, і думки ті були гіркі.
— Ні, — ніби відповідаючи їм, вигукнула Меда. — Головне для вас і для нас — було справжнє. Справжнє, як і саме життя. Головне і ваша доброта, і хоробрість.
Перед її голосом не можна було встояти. Ічине лице прояснилося. А Горошок?
— Я думаю… — пробурмотів він, червоніючи з радості.
— …що в цьому немає нічого особливого, — зашарівшись, як і Горошок, докинула Іка.
— Нічого особливого ми не зробили, — знову почав Горошок.
— …і взагалі на Землі, — доказала Іка, — всі діти вчинили б так само.
— Тільки давай без пропаганди! — прошепотів Горошок.
На щастя, його не почули. Бо саме тієї миті почав говорити професор Лалос.
— Пробачте, — сказав він, — ми знаємо про те, що ви самі часом буваєте… з наукового погляду… не дуже бездоганні.
— Правда! — пробурмотів Горошок, виразно дивлячись на Іку. — Прикро, але… це так.
— Ми знаємо також, — говорив професор, — що люди іноді чинять не тільки добрі діла, але й злі, жорстокі.
— Це правда, — тихо сказала Іка. — Нам за це соромно. Але… це правда.
Тоді знову забрав голос Голова вегів.
— Дорогі земляни, — промовив він вельми урочисто. — Ми знаємо, що це правда. Але ми знаємо й інше: у людей є надія. Серед вас знайдуться такі, які зможуть захистити Землю від напасті.
Горошок ніяк не міг здобутися на слово.
— Що ж ми зможемо… — почав був він. — Ми ж… ще…
Проте Іка не дала йому доказати. Для неї настала хвилина натхнення, піднесення, захвату. Дівчинка затремтіла, на очі набігли сльози.
Вона сп’ялася навшпиньки і піднесла обидві руки над головою.
— Зможемо! — вигукнула Іка. — Так, зможемо!
Овація всього залу тривала добрих десять хвилин. На сцену перелетіли нові крісла, якісь незнайомі веги підняли Іку й Горошка на руки. Звідусіль з величезної зали пливли до них цілі рої літальних дрібних, з духмяним ароматом квітів.
А потім на великому килимі Іка, Горошок, Онео і троє представників повільно облетіли всю залу. Вони пливли повз тисячі крісел, повз усміхнені вегські обличчя, під безперервним дощем квітів. Коли ж нарешті, не тямлячись з утоми й хвилювання, знову опинилися на сцені, у залі двічі пролунав гонг.
Голова звернувся до зали:
— Ставлю на голосування: хто за те, щоб визнати Землю Планетою Надії?
На величезному екрані тієї ж миті спалахнув звивистий, поцяцькований візерунок.
— Вісім тисяч! — підсумував професор Лалос. — Одностайно!
Голова підніс руку.
— Веги! — промовив він. — Надзвичайний З’їзд вегів оголошую закритим і закінчую його вітанням на честь Землі.
Зала спалахнула тисячами золотих вогнів, і тієї ж миті величезна баня безгучно розсунулася.
А за якісь півхвилини всі крісла з представниками знялися вгору, мов величезний рій, і помчали на всі чотири сторони веганського світу.
Горошок штурхнув Іку ліктем.
— Чула? У них тут теж і досі збори та засідання. Ніякого тобі прогресу.
— Цить… — накинулася на нього Іка, але цього разу нічого вже не допомогло: троє дорослих вегів і Онео почули, як “другий голос” Горошків вимовив ті слова, і всі зайшлися сміхом.
Голова так реготався, що зрештою на нього гикавка напала.
— Але ж, — сказав він, — але ж візьміть до уваги, що це перші збори за сто десять веганських років.
Горошок кивнув головою.
— Тоді це ще нічого, — погодився він…
А Іка вже звернулася до найсимпатичнішого, на її думку, професора Лалоса.
— Пробачте, — спитала вона, — як це виходить, що ми одне одного розуміємо?
Професор Лалос розвів руками.
— Боюся, моя люба, що ти не годна збагнути, — відповів він. — Ми називаємо це… автоматичним перекладачем. А діє він за принципом…
— Професоре, — урвала його поетка Меда. — Я сама знаю тільки те, що автоматичний перекладач перекладає автоматично. І мені цього досить. Мабуть, цього досить і для наших гостей. Правда? — звернулася вона до Горошка.
— Правда, — прошепотів Горошок, захоплено дивлячись в очі Меді.
Іка перехопила погляд і зиркнула скоса на Меду. Проте вона дуже люб’язно присіла.
— Хай буде так, — промовила Іка. — Правда, Онео?
Онео ще раз узяв її руку і притиснув до грудей.
— Я вас дуже люблю, — сказав він.
— Вас, а може й тебе, — прошепотів, звертаючись до себе, Горошок і несамохіть глянув на годинника.
А годинник йшов!
— О боже, Іко! — аж скрикнув Горошок. — Вже сьома!
— Ранку чи вечора? — перепитала вона машинально.
І раптом усвідомила, що то означає. Іка зблідла..
— Сьома? А… а о восьмій… — розпачливо промовила Іка.
Професор Лалос поклав їм руки на плечі.
— Не хвилюйтеся, — широко всміхнувся він. — Ви вийшли не лише зі сфери простору, але й зі сфери земного часу. На вечерю встигнете на восьму…
— Бо… тітка Педагогіка… — пробурмотіла Іка.
Поетка Меда засміялася. Буцімто хтось зіграв арпеджіо на флейті.
— Ой голуб’ята. У кожного своя тітка Педагогіка. У вас теж.
Голова трохи скривився. Професор спокійно вів далі:
— Нам залишилося ще пів веганської години на екскурсію на центральну Делу… А потім повертаєтеся додому. Згода?
— Згода! Згода! Згода! — з ентузіазмом закричали Іка й Горошок.
Уперше за час цієї пригоди вони були цілком одностайні.
Тоді професор. Лалос щось сказав у перстень з опаловим каменем, що був у нього на пальці.
Камінь був, певне, за мікрофон, бо за кілька секунд просто до зали, вилискуючи зеленим світлом, плавно спустився повітряний човен з шістьма зручними широкими кріслами й столиком, на якому Іка й Горошок побачили знайомі пляшки з рожевою рідиною і закриті посуди з овочами.
— Сідаймо, — сказав професор.
Сіли. А коли човен піднісся під зоряне темно-фіолетове небо, починаючи політ над центральною Делою, Іка й Горошок щасливо зітхнули і знову з цілковитою одностайністю заходилися біля пляшок з рожевою рідиною.
— Смачно? — засміялася Меда.
— Гм-м-м… — відповіли обоє.
Як же, однак, розповісти про екскурсію на центральну Делу? Тривала вона, як ми знаємо, всього пів веганської години. Що ж можна оглянути і відвідати за такий час? Зрештою, майже нічого.
Проте, якби захотілося докладніше розповісти про це “майже нічого”, треба б одразу ж писати зовсім нову книжку про зовсім нову пригоду. А тому спробуємо коротко.
Екскурсія як екскурсія.
Спершу протягом п’яти хвилин оглянули найбільшу самовдосконалювальну і самокеровану фабрику Сріблястих Куль, або позапросторових кораблів, призначених для зоряних експедицій.
Фабрика висіла в повітрі на величезній висоті, майже за атмосферою. До неї вела, одначе, штучна дорога з нормальним тиском і нормальною атмосферою. Дорогу оточували чудові клумби з літальних квітів.
Коли вони прибули туди, головний (і єдиний) контролер фабрики саме складав кольорову композицію центральної клумби.
— Я трохи маляр-аматор, — пояснив він, сором’язливо посміхаючись.
А з даху фабрики щодві секунди злітали Сріблясті Кулі, самостійно рухаючись до місця свого призначення.
Потім професор Лалос показав їм школу.
У ліжках міцно спали малі веганята.
— Як старанно сплять, — розчулилася Меда.
— Я… як зрозуміти це? — спитав Горошок, витріщивши очі.
— Все це дуже просто, — добросердо озвався професор Лалос. — Навчаються у нас під час сну. Подушки з різних предметів подають хвилі знань… і наші діти все засвоюють. Лише лінтюги прокидаються під час уроків.
— Ну, ну, професоре, — посварилася пальцем Меда, — мені математичні подушки були такі нудні, що я завжди прокидалася.
— Це й видно з ритміки деяких ваших віршів, — сухо озвався професор, але Меда вдала, що не розчула.
Наприкінці човен згорнувся, ніби чаша квітки, і вони опустилися на один підводний курорт.
На чудесному піщаному морському дні росли квіти, стояли будиночки, ніби казкові кольорові вулики. Був там і пляж. Мале штучне сонечко в кулі повітря опромінювало дивовижну й таємничу картину морського життя. Ніби все це поселення було у здоровенному дзвоні. Тільки стіни того дзвону зроблено просто з… повітря.
Щохвилини хтось із тих, хто смагнув під штучним сонцем, напинав підводну маску і переступав межу між повітрям і водою, щоб і собі трохи поплавати чи залюбки пополювати з фотоавтоматом на якогось цікавого підводного звіра.
— Може, трохи поплаваємо? — запитала Меда.
Але Горошок та Іка мовчали. Нема чого критися — вражень багато.
Вони трохи притомилися.
Замість них відповів Голова:
— Пора! — пригадав він. — У вас більше немає часу!
І вже аж тоді, коли човен виринув з цитриново-жовтих хвиль моря, до Горошка повернулася здатність говорити.
— Даруйте, — сказав він, — але я хотів би тут обміркувати… одну річ.
— Яку? — спитали одночасно Голова, Меда і професор Лалос.
— Ви що тут уже зовсім не працюєте?
Всі троє, і навіть Онео (він сидів мовчки поруч Іки), розреготалися.
Відповів професор.
— Ми працюємо, — пояснив він серйозно. — Всі працюємо. Але ніхто з нас не робить того, що можна зробити механічно, тобто з допомогою машин. Ми висуваємо і здійснюємо тільки нові ідеї… Зовсім нові.
— І ви всі це вмієте? — здивувався Горошок.
— У кожного по-своєму, — відповів професор. — Одні клопочуться дрібничками… інші — справами, що стосуються цілих світів.
Горошок опустив голову.
— Так, — зітхнув він. — Що ж ми таке проти вас?
Тут Меда обняла його.
— Думай про що-небудь інше, — промовила вона.
— А можна знати, про що саме? — гостро спитала Іка.
— Про те, — відповіла Меда, і її золоті очі заблищали привабливіше за найпрекрасніші зірки, — про те, якими ви станете!
Саме тієї миті човен на повітряній хвилі підплив до знайомої вже нам Сріблястої Кулі.
Голова підвівся. Всі споважніли. Настав час прощання.
Горошок і Іка зблідли. Довелося швидко ковтнути слину і кілька разів глибоко зітхнути, бодай щоб не заревти. Зрештою, і Меда, і Онео також на якусь мить замружилися, голос Голови помітно затремтів.
— Ми розлучаємося з вами, земляни, — сказав він. — Щасти вам!
І тоді Іка кинулася Меді на шию.
Розсталися без слів.
Знову замкнувся за дітьми блакитний коридор, знову вони пройшли крізь “прохідну” стіну і підбігли до нижнього вікна знайомої зали.
Ще мить яку видно було човен з чотирма вегами на борту, золоті Медині очі, випростану над головою руку Онео.
А потім усе зникло. Срібляста Куля ринула в зоряну безодню, до Землі, з швидкістю, перед якою ніщо і час і простір — зі швидкістю думки.
Веги дивилися вгору.
— Мені дуже сумно, — прошепотів Онео.
Меда нахилилася до нього.
— Ми ще зустрінемося з ними, Онео, — сказала вона.
А Голова звернувся до професора.
— Професоре, — сказав він, — треба стерти з їхньої пам’яті усі згадки про тутешнє перебування, бо їх матимуть за брехунів або, ще гірше, за психічно хворих.
— Це передбачено, — кивнув головою професор.
Але тут Меда схопила їх за руки.
— Я благаю вас, — озвалася вона голосом, що йому неможливо було опиратися. — Дуже прошу. Зітріть подробиці. Але одне хай їм залишиться: хоча б невиразна, неясна, туманна згадка про красу і пригоду. Хай живе у них у душі ця згадка, як сон, як живе в душі у поетів передчуття кращого в житті вірша!
— Так! — загукав Онео. — Так!
Голова і професор уважно дивилися на них. Нарешті Голова кивнув.
— Хай буде так, — промовив він.
Знову всі підвели очі. Небо з його мільярдами зірок було мовчазне і чисте. Аж от професор Лалос показав на рій ледь помітних цяточок.
— Там — Земля.
— Ти диви, вже десять хвилин сьомої, — промовив Горошок.
Вони сиділи на великій галяві перед руїнами королівського замку. В небі блимали зірки. Повіяло прохолодою. Вечір снував тіні.
— Уже? — здивувалася замислена Іка.
— Та-а-ак, — протягнув Горошок. — Засиділися, як… як… два зайці на межі. Що ми, власне, робили?
— Як що? Прогулянка, потім руїни… Власне, нічого.
— Твоя правда.
— Але було чудово.
Горошок кивнув головою.
— Справді, чудово.
— Знаєш що? — знову почала Іка.
— Що?
— Це має бути… — замріяно говорила вона, — це ж чудесно, скажімо… скажімо, вміти писати вірші. Як це там? “Очей моїх принада… Люблю я осені прощальний смуток…” Це ж, мабуть, чудесно. Правда, Горошуню?
— Звичайно! — поважно відповів він.
Помовчали. Аж от Горошок підвівся.
— Пора.
І вони рушили. Йшли, що крок задираючи голови до незмірно високого неба.
— Отам — туманність Оріона, — промовив Горошок.
— А я, а я, — прошепотіла Іка, — назвала б її туманністю… ну, наприклад… туманністю Меди.
— Чому?
— Звідки я знаю? Просто гарно.
— Справді гарно, — визнав Горошок й підвівся.
Він на хвилину замислився, як людина, яка марно силкується пригадати свій сон.
І раптом схаменувся.
— Ой Іко! — гукнув він. — Без двадцяти восьма.
Тарілки стояли вже на столі, а на чолі тітки Педагогіки витиснулася перша, щоправда, ще мало помітна зморшка, коли вони вскочили на веранду ресторану.
— За хвилину восьма! — переможно вигукнув Горошок.
— Факт, — визнав Рудий.
Чоло тітки Педагогіки розгладилося, і очі заясніли від посмішки Рудого. І ніхто не міг би заперечити, що цієї золотої й рудої осені тітка справді покращала!
Вечеря була, як то кажуть, хоч куди. Але якось ні в кого, крім Рудого, не було апетиту. Тітка Педагогіка почала навіть їм дорікати, але Рудий не дозволив.
— Дай їм спокій, кохана. Осінь така чудова… Їм не до їжі. — І розсміявся. — У вас такий вигляд, наче ви з неба впали.
Тим часом тітка Педагогіка таємно піднесла вгору палець.
— У мене для вас сюрприз, — мовила вона.
— Який?
— Тьо-о-тю!
— Тьо-о-о-тюню-ю!
Тітка ще опиналася, ще примушувала себе умовляти, аж коли на веранду увійшов як завжди усміхнений, ввічливий і неголений Мешканець Другого Поверху.
— Добрий вечір милому товариству, — сказав він. — То що, поїдемо? Мій Капітанчик чекає.
— Капітан?! — зойкнули Іка з Горошком, поспішаючи на майдан.
Так, там був Капітан. Він стояв спокійний, мовчазний, запорошений і добре полагоджений. Стояв біля колодязя. І чекав.
Сюрприз у тому й був, що Мешканець люб’язно запропонував одвезти до Варшави все товариство.
Це була чудова, прекрасна ідея. Бо в інакшому разі туристам довелося б труситися всю ніч поїздом.
— Наш улюблений Капітан! — розчулилася Іка.
О дев’ятій виїхали. Іка з Горошком і лірично замріяна тітка — на задньому сидінні, Рудий поруч з Мешканцем — на передньому.
Мешканець пишався Капітаном і не приховував цього.
— Дідусь уже, — казав він, — та й годі. А ще молодець. Чуєте, як тягне?
Іка з Горошком тільки штовхнули одне одного ліктями: мовляв, що він там знає про нашого Капітана!
А Капітан, мугикаючи мотором якусь пісеньку про пустельні шосе, про пальми, що, ніби страуси, тікають з дороги, про смак бензину і блиск циліндрів, — мчав крізь ніч.
З тихим шелестом відбігали назад дерева, фари розтинали темряву.
Іка й Горошок, зручно вмостившись, заплющили очі, щоб думати про якісь зовсім неясні, туманні й дивовижні події. Про речі, які коли-небудь доведеться пригадати.
— А може, не пригадати, — прошепотів сам до себе Горошок, — а відкрити?
— Так, — теж подумки сказала Іка. — Це треба ще обміркувати.
“Зубер”, “Слотвинка” — назви мінеральних вод у Польщі. Криниця— один з найбільших курортів у Польщі.