Тото страшенно злився. Як він міг повірити підступному пацюкові! Гумовий хлопчина почав торсати дверцята пастки, але вони були міцно зачинені.
— Не трать сили! Не вийде! — хихикав Мушик, танцюючи якийсь дивний танок круг гумового хлоп-чика-бранця.
Раптом велосипед, що стояв, спершись об стіну, потихеньку прокотився вперед, і гумове колесо наступило на довгий хвіст негідника.
— Пі-і-і, ой пусти! — запищав пацюк і підплигнув, але так і не звільнив хвоста.
— Втікай, Тото, втікай, — прошепотіли шини велосипеда, — ми поквитаємося з ним!
— Не можу втекти. Мене замкнули! — ледве не плакав Тото. — А ви хто ж такі будете?
— Ми твої сестри, шини велосипедні. Такі ж гумові, як і ти.
— О любі сестри, там, надворі, мій друг Владі, якби гукнути його, він певно звільнив би мене.
— Та ти скажи тільки, ми відразу ж покличемо, — і дзвінок велосипеда скільки сили почав дзвонити.
— Пустіть, пустіть мене! — запищав Мушик. — Бо вкушу!… — і він вп’явся своїми гострими зубами у велосипедну гуму.
— Не лоскочи! — засміялася гума й ще міцніше затиснула хвіст пацюкові.
В цю хвилину двері сараю широко відчинилися й на поріг ступив Владі з рушницею в руках.
— А так, ось ти як! — розгнівався він і рушив до пацюка-негідника.
Рятуйте! Змилосердьтеся! — запищав Мушик і почав вибріхуватися: — Я пожартував!
Та ніхто йому не повірив. Владі прицілився. І раптом — лусь! — хвіст пацюка відірвався і Мушик стрілою шмигнув у темний куток.
— Нічого! — проказав хлопчик, — на згадку візьмемо його хвіст, — і заховав Мушиків хвіст собі в кишеню.
Потім відчинив пастку, і Тото, обтрусившись від пилюки, вийшов на волю.
— До побачення, любі сестроньки. Не забуду вашої допомоги, — подякував гумовий хлопчик.
— До побачення, Тото, щасти тобі в дорозі! Вітай родичів, кого бачитимеш! — гукали услід йому шини.
Коли друзі виходили з сараю, в куточку з’явилася гостра волохата мордочка.
— Гей, ви, — пропищав Мушик, — віддайте хвіст! Як мені без хвоста надвір вийти! Мене ж засміють!
— А йди-но сюди! — озвався Владі й зняв рушницю з плеча.
Пацюк зник.
— Ходімо скоріше! — заквапився Тото. — А то ще спізнимося!
Довго йшли друзі однією вулицею, потім другою. Дійшли до високої цементованої огорожі, над якою височіли дерева.
— Чи не ліс бува? — промовив Владі і вийняв малюнок, щоб перевірити.
— Не знаю, чи ліс має огорожу, — здивувався Тото.
— І я не знаю.
— А давай глянемо, що там?
Роздивилися навкруги. Воріт ніде не видно.
— Давай переліземо через огорожу.
Та не так то легко було перелізти. Стіна дуже висока, і як на неї видертись? Тільки пообдиравши коліна, друзі з горем пополам вилізли на огорожу. Але тепер ще треба було злізти. По той бік огорожі росли дерева, кущі й гуляв вітер, шелестів листям. Все це справді було схоже на ліс.
— Сплигнемо? — запитав Владі, хоч самому так і кортіло сказати: «Давай вернемося додому».
— Плигаймо, — погодився Тото. Раз, два, гоп! Друзі опинилися між кущами. Встали, потерли слиною подряпані місця й рушили поміж деревами, йшли, йшли. Скільки йшли — важко сказати. Втомилися. Сіли перепочити.