Останні будинки лишилися позаду. Друзі поспішали, і кожен крок наближав їх до лісу. По шосе мчали автомобілі та автофургони. їхні шини погукували до Тото:
— Здоров був, братику! Як ся маєш, гумовий хлопчику? — і котилися далі.
Тото радів: у нього стільки родичів, тільки, правда, весь час доводилося йому вертітися то ліворуч, то праворуч — відповідати на привітання.
Раптом біля них зупинився грузовик.
— Здоров був, Тото! — почувся знайомий голос.
Друзі глянули вгору. На автомобілі похитувалася усміхнена стара галоша.
— Доброго здоров’я, доброго здоров’я! — зрадів гумовий хлопчик, — куди прямуєте? Ходіть з нами!
— Я знайшла свою подругу! Ось вона зі мною. Тут повен грузовик рідні — стоптані галоші, боти, чоботи та інший гумовий дріб’язок. Люди зібрали нас. Тепер вже не будемо даремно валятися.
— Куди їдете?
— Вертаємо на фабрику гумових виробів.
— Чого?
— На переливку.
— Що? — здивувався Тото.
— На переливку, — радісно повторила галоша, — нас перетоплять і виллють нові гумові речі. Геть старість! В цьому перевага гумових речей. Я ніколи не розстануся з приятелькою.
Знову забурмотів мотор грузовика.
— А де Пік?
— Я думала, що він з тобою.
Гумові шини автомобіля здригнулися й важко рушили вперед.
— До побачення, Тото, — гукнула галоша, — скоро зустрінемося, я відчуваю — зустрінемось!
— До побачення, до побачення!
Грузовик зник за хмаркою куряви.
— Розумна й добра галоша, — сказав Тото й па очі йому набігла сльоза. Може, від вітру.
Приятелі пішли своєю дорогою.
Незабаром дійшли до лісу. Це вже був справжній ліс — без огорожі, а дерев багато-багато, і всі вони високі. Друзі попрямували вузькою стежиною, яка звивалася поміж пеньками та кущами й губилася десь у листі. Відхиляючи поперед себе гілля, друзі сміливо йшли вперед, ішли й не знали, що за десять кроків від них скрадаються Христофор та Мушик.
Переслідувачі дуже стомилися. Два дні вже як вони нічого не їли, і настрій у них був поганий. Кіт ще довго виспівував би собі з козлом, коли б не отой ниций пацюк, що мав звичку завжди сувати свого гострого носа, куди його не просять. Це він гукнув кота й зараз глузував з Христофора, що той дав втекти гумовому хлопчику.
Коли вийшли на невеличку галявинку, Мушик мовив:
— Ну, думаю, час домовитися.
— Про що домовлятися? — гнівно прошипів кіт.
— Домовимося, як поділимо здобич. Зараз вони в наших руках, вірніше в наших лапах, і вже не вирвуться.
— Яку здобич? Що ділити? — здивувався Христофор, і його вуса насторожено нашорошились.
— Як що? Ти візьмеш гумових ляльок, — Мушик мав на увазі Мімі й Тото, — а я заберу перстень.
— Але ж мені не потрібні цяцьки, я просто хочу повернути їх на фабрику, оскільки вони вийшли без дозволу.
— Мені байдуже, чи потрібні вони тобі, чи ні. Роби з ними, що хочеш! А я хочу взяти перстень! — відрубав пацюк.
Враз у кота наїжачилася шерсть біля лівого вуха, потім біля правого, на спині. А коли наїжачилась і на хвості, то він вже зрозумів, що за один його друг.
— Ах ти ж, пацюк-негідник! — зашипів Христофор. — На крадіжку підбиваєш! Ну і оббілую ж я тебе!
Але Мушик був не просто негідник, він був передбачливий негідник. І тому щодуху шмигнув крізь листя кущів і зник. Кіт метався на всі боки, нервував і ображено волав:
— Ну, цього я так не подарую! Ніколи не подарую! Я стільки років вірою й правдою служив як помічник фабричного сторожа, а він мене підбиває на крадіжку! Оббілую! Живого оббілую!
На жаль, ніхто не міг чути його прокльонів. Тільки якась сойка, що саме сіла неподалік на дерево, проказала:
— А ти вибирай кращих друзів. Бо поганий друг тільки поганому навчить.
Це єдине, що вона знала й що невтомно повторяла. На цей раз її слова прозвучали саме доречно.
А в цей же час негідник Мушик поспішав усе далі й далі. Біг між деревами, пробирався серед гілок, що безжально шмагали його, обминав купини й шукав нірки гадюки-попелянки. Він щось задумав. Лихе задумав. Дуже лихе.