— Сьогодні далі вже не підемо, — промовив півень і показав на дерева.
Сонце розливало тепле жовтогаряче світло, а вітер зганяв малі пустотливі хмарки на захід, де мама-хмара вже розіслала їм перинки. Хмарки щосили опиралися, невдоволено морщились і навіть пустили сльози.
— Роса, — мовила Хитруся, простягаючи лапку, на яку впала велика, тепла хмаринчина сльоза.
— Треба пошукати затишний куточок, — нявкнув Мишібрат.
— Кажу ж вам — заночуємо на узліссі, — буркнув півень, прискорюючи ходу.
Насувався тихий, теплий присмерк.
Хитруся схилилася; вхопила чайник і побігла до ставка. Вже зовсім споночіло. На небо висипало безліч зірок, стільки ж мерехтіло їх у дзеркалі ставу. Коли Хитруся зачерпнула при березі води, кілька зірок запливло в чайник, тому заварений чай мав чудовий золотистий колір.
Нявчура тим часом ламав сухе гілля. Капрал Пипоть видобув з вузлика кресало і, присівши навпочіпки, заходився розпалювати вогнище.
Залізо брязнуло об кремінь, сипнули іскри, і язичок вогню зашелестів, затріщав у сухій глиці. Він чимраз більшав, ріс і нарешті почав лизати товщі гілочки. Нявчура все тягнув сушняк і складав у купу, щоб його вистачило на цілу ніч.
Подорожні посідали біля вогнища. Почеплений на дротині чайник забулькотів. Хитруся скубла мох на підстилку. Півень, діставши складаного ножа, різав хліб.
— Друзі, — озвався він, — нам доведеться вдовольнитися тим, що є… А є в нас небагато… Я дам вам ще по шматочку грушки.
— Я вже й забула, які вони — і маслечко й сирок, — зітхнула Хитруся, крутячи гострим носиком. Мокрий від смутку кінчик його блищав, неначе на нього сіла іскринка.
— А я, повірите, не пам’ятаю, як пахне копчена ковбаска, — промуркотів Мишібрат.
— Копчена в ялівцевому диму…
— Ну, ялівцевий дим у вас є…
— Тільки ковбаски ані духу.
— Друзі, — поважно мовив капрал Пипоть, — добре, що в нас є гарячий чай, в якому плавають зірки, мов липовий цвіт, і є хліб, печений на капустяному листі, і є вогнище, біля якого ми гріємо лапки, і є довкола ліс, що заколисує нас.
— Це не так погано, — згодився Нявчура, обпікаючись гарячим чаєм.
— Навіть зовсім добре, — пробурмотіла Хитруся.
Вона змела хвостиком шишки й простяглася бі ля багаття. Скибку хліба тримала проти вогню так, що відблиски стікали по ньому, мов малинове варення. Відкушувала потрошку і їла з таким смаком, що Нявчура раз у раз заздрісно облизувався.
Коли вже трохи перепочили, капрал Пипоть витяг із-за правої халяви люльку, з-за лівої — капшук з міхура і довго натоптував люльку тютюном. Нявчура послужливо подав йому жарину. Півень кілька разів глибоко затягнувся, дзьобом випустив дим.
Ліс навколо німував. Високі стовбури сосон здіймались, мов шоколадні колони. Часом тільки скрикував птах, розбуджений блиском вогнища, і знову засинав, сховавши голову під крило.
— Розкажи нам, за що ти одержав ці ордени, хоробрий капрале.
— Розкажи що-небудь про війну, — попросив Нявчура.
— О, то, певне, були незвичайні подвиги!
— Розкажи, не змушуй себе довго просити.
Тоді півень гордо стріпнув крилами і, пихкаючи люлькою, почав:
— Гм, про що б це… От хіба розповім про останній похід на Блабону.