Цілий тиждень минув без будь-яких змін. Старик справді не зводив з них очей. Та це байдуже. Певно, він їх вважає неслухняними дітлахами, від яких усього можна сподіватись, тому й остерігається. Та й сам факт, що раніше дідуган був бідняком і що друзі йому відремонтували млина, переконливо свідчив, що всі підозри хлопців — фантазія. Справа остаточно розладналася. Хлопці втратили інтерес до божевільного діда й спрямували свою увагу на Мортія. Не говорячи нічого Сашові, вони втрьох вирішили, що Колка стежитиме за Мортієм. Але й тут зусилля виявились даремними. Хоч вони й не мали змоги стежити за ним цілу добу, але одне встановили безперечно: Мортій — полохливий, наляканий підлабузник і навряд чи наважився б рискувати своєю шкурою. В його поведінці не було нічого такого, що викликало б сумнів, якщо не брати до уваги неприхильного ставлення людей до нього. Мортій дружив тільки з своїми квартирантами. І це теж було цілком природно. Хлопці охололи до цієї справи.
В неділю якесь хлоп'я покликало Максима до бая Нака. Це їх спантеличило. Що капітан задумав? Залишивши хлопців на дачі, Максим подався до дядька. Там сидів незнайомий чоловік. Молодий. Суворий. Виявилося, що це співробітник органів державної безпеки. Найдокладніше розпитав хлопця про каву й лазів. Максим спокійно розповів йому все з початку й до кінця. Хотів запитати, чи знайшли каву, та потім сам догадався, що коли розпитують, значить, не знайшли. Співробітник зробив деякі помітки, і з усього було видно, що він не дуже задоволений одержаними відомостями.
— Нового нічого немає? — запитав, глянувши хлопцеві в очі.
— Що? — здригнувся Максим.
— Слідів ніяких?
Хлопець на мить завагався, йому хотілося поділитися своїми сумнівами, але на цей раз вони йому здалися надзвичайно смішними й надуманими.
— Ні… Коли щось буде — попередимо.
Вагання хлопця не уникло від досвідченого ока співробітника. Він записав у себе: «Трохи згодом ще раз поговорити з хлопцями. Здається, щось їх непокоїть». Але, роблячи помітку в своєму блокноті, він сам не дуже вірив у можливість цієї другої розмови, тому що був надзвичайно перевантажений роботою. Вороги завдавали чимало клопоту молодій народній владі, люди, що боролися з ними, не знали спокою ні вдень, ні вночі. Та воно й для самої справи краще, коли її поки що залишити, щоб відстоялась, а тим часом вирішити інші, більш термінові і політично важливіші справи. Незважаючи на це, він вирішив відвідати й капітана першого рангу Рачева, який знав про випадок з кавою і якому теж доручили займатися цією справою.
Співробітник стомлено подякував Максимові, попередив, щоб той зберігав у таємниці їхню розмову, і признався, що каву ще не знайшли. Слідство над запідозреними рибалками досі не дало ніяких наслідків. Можливо, ці люди й зовсім невинні і контрабандистів треба шукати десь в іншому місці. Найімовірніше, десь у великому портовому місті. Максимові захотілось похвастатись, але він знову стримався. Все-таки потрібні факти. Факти, а не безпідставні сумніви.
— Хлопцям можна розповісти? — запитав він.
— Можна, звичайно. При умові, що вони мовчатимуть.
— Не турбуйтесь! — палко запевнив Максим, потиснувши протягнену йому руку, й пішов додому, збентежений і невдоволений сам собою, — адже він приховав те невелике, що, можливо, навело б на якийсь слід досвідченішого від них розвідника.
На вулиці він зустрівся з інженером Кириловим і матір'ю Саша, які щойно приїхали рейсовим недільним катером. Максим одвіз їх дядьковим човном до дачі.
Вілла дуже сподобалася гостям. Але Сашова мати однак була невдоволена: не давало спокою те, що хлопці живуть без нагляду. Вона поділилась своєю тривогою з інженером, і той її заспокоїв. Дорослі вже, нехай, мовляв, звикають до самостійного життя. Звичайно, він нічого не сказав про те, що повідомив йому Максимів батько. Бай Нако розповів усе своєму братові. Вибравши зручний момент, інженер поговорив з Андрієм про каву і зрозумів, що хлопці безуспішно займалися цією історією і що захоплення пройшло. Він попередив сина, щоб були обережні в своїх висновках і якщо виявлять щось істотне, то хай негайно повідомлять міліцію, бо інакше можна заварити кашу, від якої буде одна шкода і батьківщині і їм самим.
Цей день хлопці згаяли, та в них уже й не було бажання стежити ні за ким. Максимове повідомлення про розмову з співробітником державної безпеки трохи пожвавило їх, але згодом знову настало розчарування.
Увечері, проводжаючи своїх рідних, Андрій і Сашо побачили, що Мокова шхуна повертається з екскурсії до річки Р., за десять миль від містечка. Сашові спало на думку, що, можливо, кава схована десь у неприступних хащах біля річки, подалі від берега моря. Таке припущення було не дуже ймовірне, бо віддаль між островом і річкою була досить велика. І все-таки цей факт був вартий уваги. Вирішили поїхати туди баркою. Але напередодні наміченої поїздки трапились незначні, на перший погляд, події, які змінили хід усієї справи.
Максим ловив рибу, а Андрій з надією дивився в бінокль на старика. Все до найменшої дрібниці було відоме, хлопці знали, чим займається дід, і все-таки щось притягало їхню увагу до нього. Тільки що старий, смачно прицмокуючи, знову пив водичку з тикви, наглядаючи за двома вудками. Час від часу він ходив до річки, повертався до хлопців спиною і, певно, освіжав обличчя водою. Коли він знову підходив до вудок, Андрій бачив у нього на бороді дрібні краплини води.
Стояла страшенна задуха. Максим з Андрієм остерігались пити часто воду. Від неї спрага посилювалась ще більше. Але в горлі й роті швидко пересихало, а холодна вода манила прохолодою, хоч і короткочасною. Жадібно тягнучи з тикви, Андрій раптом зупинився й замислився. Як же це так? Йому вода теж смакує, але він не прицмокує, як старик. Ну що ж. Хто прицмокує, а хто й ні. Це залежить від людини. А чи не прицмокує дід, як п'яниця? Чи не горілку він попиває? Андрій схопив бінокль і став чекати, коли старик знову піде до річки. Цього разу йому здалося, що той не тільки вмивається, а й п'є воду пригорщами.
— Та невже? — здивувався Максим. — Ану дай! — Він узяв бінокль і терпляче почав стежити за старим. — Гм… дивно! А ми досі не помічали, що він ходить у шинок. Тим більше, що з цієї тикви він п'є щодня!.. Хто його знає! Може, й воду п'є. Он яка спека!
Андрій невпевнено говорив:
— Воно й справді… А може, в нього є барильце з горілкою, га?
— Таке скажеш! Барильце!
— Хіба я знаю… А ти мені скажи, навіщо йому тиква, коли річка у нього під самим носом? Ну, що? — тріумфально вигукнув Андрій.
— Ай справді! — вирячився Максим.
— Давай підем і щось у нього запитаєм. Якщо від нього тхне спиртним, значить…
— Давай. Тільки він же не розмовляє.
— Нічого. Щось же мугикає!
Хлопці перестали ловити рибу і під'їхали до берега. Старик замахав на них ціпком, щоб не лякали рибу. Незважаючи на це, хлопці виволокли човна на пісок, Андрій узяв низку риби й попрямував до діда. Максим — за ним. Дід почав махати на них палицею й мугикати. Андрій безстрашно підійшов до нього й, привітно посміхаючись, подав рибу. Старик ударив його ціпком і голосно заревів. Хлопця обдало гострим духом смердючої горілки. Інстинктивно відсахнувшись, Андрій аж тепер відчув біль у руці. Максим схопив рибу і знову підніс старому.
— Діду, візьми… Ти вже старий, ми собі наловимо…
На цей раз дід заревів так гучно і так розлютувався, що Максим незчувся, коли й відскочив, вдихнувши огидного сивушного смороду. Хлопець умить збагнув, що необхідно замаскувати їхній справжній намір, і він навмисне голосно, щоб почув старик, сказав:
— Ти йому даєш рибу, а він тебе ще й палицею б'є, мов скотину. Сказано — божевільний!
Замахнувшись ціпком, старик знову заревів, мов бугай. Чи не означало це, що він зрозумів, як його назвали? Мабуть, що так.
Незабаром і Колка з Сашом уже знали про цю важливу новину. Андрій, який до цього дивився на всю справу трохи недовірливо, тепер захопився:
— Б'юсь об заклад, що тут не все гаразд!
— Не дуже стрибай! — осадив його Колка. — То й що, як п'є? А чому б йому не пити?
— Але ж ти забуваєш, що він до цього часу в корчмі не бував! — енергійно заперечив Андрій.
— А ти звідки знаєш? Може, в нього запас.
— У божевільного — запас? — буркнув Сашо.
Настала тиша.
— Гаразд… — поступився Колка. — Якщо в нього запас — побачимо, на скільки його вистачить… А скінчиться _він знову піде в корчму й набере собі в тикву нової. Дурниці! Нема чого робити, так давайте займатись п'яницею. Божевільним і п'яницею! А каву сховали, розпродали і п'ють собі, гади, попивають.
І все-таки хлопці не погоджувалися з Колкою. Вони відчували, що не так це все й просто, як здається Колці.
— З вас хто-небудь горілку пив? — запитав Максим.
Ніхто й у рот не брав.
— Андрій, ану принеси нашу!
— Вона в барці.
— Треба перевірити, що саме він п'є і звідки бере, — пояснив свої плани Максим.
Він пішов з Андрієм і приніс баклажку. Горілка їм здалася солодкою й не такою вже смердючою. Сашо висловив нове припущення:
— Дід п'є російську горілку! Певно, купив собі у руських. Кажуть, ця горілка дуже міцна.
— Невідомо, — замислено відповів Максим. — Може, купує по хатах.
— Не може бути! — розгорівся Сашо. — Він нікуди не ходить.
— А може, й ходить, — не погодився Максим. — Хіба ми знаємо?
Хлопці почали стежити за старим і вночі. Минуло кілька днів. Він жодного разу не зайшов до корчми, не заходив ні до кого і в хату. Зовсім сторонився людей. Як божевільний. А пити пив і надалі.
Одного разу надвечір, коли старий пішов продавати рибу, Максим з Колкою пробрались до вітряка, щоб залізти всередину й відлити в кухлик трохи горілки з тикви. Млин знову був замкнутий. Якщо розбити замок, старик одразу догадається, в чому справа, і коли він належить до банди, тоді шукай вітра в полі. Повернулись додому ні з чим.
Але через два дні їм пощастило. Надвечір дід пішов у ліс, що за ланами, певно, по хмиз. Послали Андрія стежити за ним. Хлопець повстав проти такого рішення, вважаючи, що він повинен взяти участь у вилазці на вітряк. Максим одвів його вбік і пояснив, що Саша послати не можна — він, чого доброго, накоїть там такого, що потім тільки очима кліпай. Крім того, Андрій до цього часу ще не стежив за старим і на свіжу голову може виявити щось таке, про що інші й не думали. Андрій погодився.
Час був обмежений. Діяти треба було блискавично. А плану ще не склали. Двері знову були на замку. Хлопці заховалися за західну стіну вітряка й стояли, не знаючи, що робити. Але в таких випадках мозок або зовсім не працює, або працює швидко. Максим підстрибнув і вхопився за крило. Воно було трухляве. Тоді він став спиною до дощаної стіни, Сашо заліз йому на плечі. Залишалось Колці забратись на Саша. Зробити це було не легко, бо Сашо його ледве втримував. Нарешті Колка став на одне його плече, схопився рукою за найближче крило, сподіваючись, що воно перекрутиться і він зможе впасти на дах. Але крило не поворухнулось, тільки загрозливо затріщало. Механізм не працював. Та Колка не злякався. Він поліз по гнилих ребрах на руках, йому здавалося, що, коли він добереться до валу, то в дірку, яка виднілася там, влізти буде вже легко. Але дірка виявилась малою. Тоді Колка відірвав одну трухляву дошку. Далі було порівняно легко. Взявши на всякий випадок ніж у зуби, він по балках зліз униз і стрибнув на підлогу. Ввімкнув електричний ліхтарик і оглянув усі закутки, але тикви не знайшов. А дід з собою її не брав. Значить, кудись ховає. Від кого?.. Колка ще раз обшукав увесь млин, довго освітлював стіни, але тикви не знайшов. І взагалі не помітив нічого підозрілого…Сяк-так закріпивши відірвану дошку, він зсунувся по крилу і гепнувся, мов груша, на землю.
— Тільки павутину пооббирав! — сказав невдоволено. — Немає тикви!
— Невже? — не вірилось Максимові.
— Нема! Кажу тобі! Бачиш, кухлик порожній!
— А ти добре дивився? — спитав Сашо.
— Добре.
— Може, вона де висить? — запитав Максим.
— Ні. Нема. Кажу ж вам, так вірте!
Перед хлопцями постало болюче питання: навіщо старик ховає тикву? І важке завдання — знайти її. Вони зрозуміли, що у діда десь є схованка. Де вона? Обшукали скрізь навколо, та тільки час марно згаяли. Тиква наче крізь землю провалилася.
Вони дочекались діда, сховавшись у кущах біля дачі.
Він пройшов повз них з в'язкою хмизу. Тикви у нього не було. Але вранці вона знову з'явилася, він знову пив, прицмокуючи, й ловив рибу.
Хлопці розсердилися: звичайнісінька собі тиква перетворилась у щось загадкове. В ці дні припущень і догадок, сотень смішних і безглуздих теорій романи, які раніше читав Сашо, зовсім несподівано стали в пригоді. Він згадав, що герої пригодницьких романів смоктали горілку з неприємним запахом, саме таку, як горілка божевільного діда. Саша не раз дивувало, чому пірати й золотошукачі п'ють таку смердючу й бридку горілку, і він добре запам'ятав, як називається цей напій.
— Можливо, це віскі, — сказав він трохи згодом. — Через те він і ховає тикву.
Мурашки забігали у хлопців по спинах.
— Правильно! — спалахнув Максим. — Він одержує віскі від лазів!
Відкриття було виключно важливе. Хлопці посерйознішали. Вони трохи побоювались таємниці, яка відкривалася перед ними. Виходить, не тільки кава, а й віскі. І, певно, чимало ще різних речей перевозять ці бандити! Колка запропонував сміливий план, і вони враз його здійснили.
Був ранок. Старик знову ловив рибу. Угледівши, що хлопці витягають човен на берег, він загрозливо посварився палицею. Та хлопці хоробро підійшли. Цього разу вони йому принесли пряники Сашової бабусі, які ніхто з них не хотів їсти. Максим, Андрій та Сашо намагалися заговорити з дідом, силкувались якось відвернути на себе його увагу. Це їм удалося. Старик люто ревів, махав палицею, діставав нею інколи до хлопців, показував рукою на небо, мовляв, є господь, він вас покарає. Хлопці ледве стримувались, щоб не зареготати. Колка використав зручну хвилину, зайшов йому за спину, спритно відлив у кухлик з тикви трохи горілки і знову непомітно приєднався до інших. Старик нічого не помітив. Хлопці вибачились і трохи згодом уже були на дачі. Коли порівняли принесений напій з своєю сливовою горілкою, зрозуміли, що це зовсім різні речі, але що саме ніхто не міг визначити. Вирішили запросити в гості бай Нака. Він любив випити, розбирався в спиртному і, певно, розгадає таємницю смердючої рідини. Зайшовши ввечері, бай Нако оторопів з подиву. Він і не підозрівав, на якій дачі влаштував хлопців. Після того, як досхочу надивувався, розглядаючи кімнати, хлопці запросили його в «морську таверну». Бай Нако зовсім розгубився:
— Ой, шибеники! Що ж це таке, га? — Капітан заглянув у всі закутки і впав, нарешті, знесилений на одну з бочок.
— Диво! Я стільки років уже знаю цей будинок, а мені й на думку не спадало, що в ньому стільки дива. Та й хто з нас тут бував у ті часи!
— А після Дев'ятого вересня? — запитав Колка.
— Дачі штурмувала молодь. І не всі… Отакий Чепков! Виходить, умів, глитаюка, жити!
— А хто він був? — поцікавився Максим.
— Комерсант… Чорти його батька знають!
— Мабуть, чимало попоїздив скрізь? — втрутився Сашо.
— Хто його знає… Ну, а тепер сто грамів не запропонуєте? — пожартував капітан і засміявся гучним сміхом.
— А чого ж! — зрадів Максим, який з хвилюванням чекав цього моменту.
Він почастував дядька дідовою горілкою, яку хлопці вилили в пузату пляшку з вузенькою шийкою. Понюхавши, за старою звичкою, напій, бай Нако ковтнув трохи й скривився:
— Гей, шибеники! Це що таке?
— Горілка… — посміхнувся Максим.
— Ну? Невже горілка? — підозріло глянув на склянку капітан і, знову ковтнувши, засміявся. — Підіть комусь іншому скажіть! Це джин або віскі.
Хлопці торжествуюче переглянулись.
— Та ну? — радісно вигукнув Максим.
— Гей, що ви над капітаном насміхаєтесь! Віскі, а що ж інше! Я колись пив.
— А ти не помиляєшся? — насмішкувато запитав Колка.
— Б'юсь об заклад!
— Ти диви! — так само «здивувався» хлопець.
— Слово честі! Таким нікчемним напоєм тільки ворон напувати. Та ще хіба вашого Чепкова!
— Це правда, — промовив Максим. — Ми цю пляшку знайшли у шафі, шкода, що мало.
— Дарма. Молодці, — Бай Нако ковтнув ще кілька разів, смачно прицмокнувши. — Коли б такого побільше…
Хлопці зареготали.
— Що таке? Чого ви регочете? Чи не поклали бува чого в чарку?
— Та ні, дядьку, — крізь сміх заспокоїв його Максим. — То кажеш, що таким тільки ворон напувати, а тепер — «коли б такого побільше»?
— То така приказка є… Що тут говорити, коли немає іншого, то й віскі добре. Цікаво, як воно не видихалось?
— А біс його знає, — поквапився зам'яти Максим. — Слово честі, ми думали, що це горілка.
— Справжнісіньке віскі! Ну, будьмо! — бай Нако цокнувся з порожньою пляшкою й вихилив чарку до дна.
Йому налили своєї горілки.
— О, та це слив'янка!
— Капітане, — не втримався Колка, — мабуть, ти вже давненько не пив віскі? Зразу й не вгадав.
— Правда. До війни чужі матроси привозили й міняли на слив'янку. Безсумнівно, наша горілка краща! Це я кажу не через те, що я — болгарин, ні! Хто добре в спиртних напоях розбирається, той підтвердить.
— А тепер хіба не продається? — знову запитав Колка.
— Що? Слив'янка?
Бай Нако все зрозумів і почав прикидатися дурником.
— Ні, віскі…
Капітан лукаво підморгнув:
— Ви знову, знову за своє, — і посварився пальцем. — Це кава вам не дає спокою!
— Та ні! — заперечив Колка. — Ми вже зробили, що нам треба було.
— Так, так… Вірю. А віскі не продається. Немає. Навіть горілки обмаль, а ви хочете, щоб віскі було!
Сашо теж втрутився:
— А Дев'ятого? Тоді, як штурмували дачі?
— Ну, то що? Питаєш, чи було тоді віскі? Ні, Сонце. Коли б знайшли щось таке, почули б і ми. Коли справа стосується спиртного, то тут нашого брата не проведеш.
Випивши й слив'янки, бай Нако закусив і веселий пішов додому, не забувши нагадати, щоб оберігали дачу як зіницю ока, бо це — народне добро. — Дивіться, я ж відповідатиму!
Залишившись самі, хлопці притихли й замислились. Тепер вони вже були на вірному сліду. Але бракувало фактів для того, щоб затримати «божевільного». А без фактів усе знову піде шкереберть.