Наступного дня старик з вітряка не виходив. Хлопці подумали, що він захворів. У бінокль було видно, що двері незамкнені. Не з'явився дід і на другий день. Це схвилювало хлопців. Вони боялися, що старик може вмерти і та велика таємниця, яка цілком захопила хлопців, залишиться нерозгаданою. В душі була якась неприємна порожнеча. А що коли й справді вмер? Як тоді бути? Єдиний слід, який вони відкрили, вів до старика. Інших слідів не було. Вирішили почекати ще день. Можливо, дідуган хворіє, а коли одужає, знову піде рано-вранці з вудками. Але й на третій ранок старика не було. Хлопців охопила тривога й розпач.
А діяти все-таки було необхідно.
Максим з Колкою пробралися до вітряка. Замка не було. Значить, старик у млині. Переборовши страх, Максим притулився до дверей. Під вагою тіла вони раптом відчинились, і хлопець побачив, що у вітряку нікого нема. Серце у Максима завмерло.
— Колка! — вигукнув він глухо.
Той прибіг, витріщив очі від подиву:
— Ти диви! Накивав п'ятами! — і почервонів від гніву. — От тобі й дід. Побачив, що ми його викрили, і втік! Ех, шкода!
Похмурий і засмучений стояв Максим біля розчинених дверей. Несподіваний оборот справи прикро вразив його. Колка підштовхнув товариша, і він машинально ввійшов усередину. Потім, трохи отямившись, почав разом з Колкою розглядати млин. Максим так уже звик до старика, що йому здавалося, дідуган навмисне сховався десь у кутку, ось зараз вискочить і почне мугикати.
Хлопці перерили весь вітряк, але нічого цікавого не знайшли. Як і слід було сподіватись, тикви теж не було. Ясно, що старик вислизнув у них з-під самого носа. Ще й навмисне не замкнув дверей, бо по замку могли дізнатися, що його немає. Зачинивши двері й зав'язавши кільця мотузком, Максим з Колкою подалися на дачу.
Неприємна новина найбільше розхвилювала Саша. З хлопцем почалась істерика, він розкричався і так зайшовся, що ледве його заспокоїли. Звичайно, нікому й на думку не спало, яка справжня причина такої поведінки Саша. А хлопця до нестями мучила власна брехня. Нечиста совість підказувала, що тепер усю увагу товариші спрямують на Мортія і що мерзенну брехню буде розкрито. Ковтнувши холодної води, Сашо вискочив надвір, дременув навпростець через дюни й ліг на морському березі. Полежавши трохи, він підвівся і повільно пішов мокрим піском.
Максим, Андрій і Колка по-своєму витлумачили причину Сашової істерики: йому неприємно, що старик вислизнув і тепер візьмуться за батька Доменіки. Так, настав час почати по-справжньому стежити за Мортієм, незважаючи на те, що немає ніяких фактів його злочинницької діяльності. Та дарма…
І все одно найголовнішою фігурою залишався старик. Дивно, куди він міг подітись? Чи бува не лази його викрали? Ні, неймовірно. В таку ясну погоду навряд чи змогли б вони проникнути до берега. Та й ночі світлі. Прикордонний патруль їх помітив би. Значить, старик десь переховується. Але де? Певно, десь далеко звідси. Словом, шукай вітра в полі!
Андрій запропонував піти до бай Нака і все йому розповісти. Але це поставило б їх у незручне становище. Знати про бандита, мати певний слід — і зовсім по-дитячому випустити його з рук! Дуже правильно зроблять, коли назвуть їх не ремсистами, а ґавами. Чи треба було стільки часу мовчати, не повідомляти міліцію? Максим згадав про співробітника державної безпеки, від якого приховав тоді правду, відверто кажучи — збрехав йому, і сумно зітхнув. Лихо було непоправне.
Всі троє розбрелись по кімнатах. Кожен шукав виходу з тяжкого становища. Кожен ламав голову. Нічого! Тільки непевні припущення.
Сашо покрутився біля двору Доменіки, але дівчини не було видно. Пройшовши через перешийок, він почав без мети блукати по місту. Довго міряв криві, вимощені нерівним каменем вулички з дерев'яними будиночками обабіч. Було опівдні. В містечку було жарко, мов у печі. Сашо тримався тінистого боку вуличок, тут ще можна було якось терпіти, і все-таки, до чого важко дихати застоялим курним повітрям, насиченим неприємним, гидким смородом сміття й гнилої риби! Дощане містечко враз стало Сашові осоружне.
Хлопець вийшов за місто. Море на нього дихнуло паркою вологою. Сашо сів у затінку чиєїсь хати і втупився в синє море, блискуче, мов емаль. На обрії димів пароплав, чорніли маленькі цяточки човнів. Від морської сині у Саша раптом потемніло в очах. Він відвернув голову і глухо скрикнув від несподіванки. Він сидів біля хати старика. Раніше тут сумно стирчали обгорілі стіни, а тепер хата мала зовсім інший вигляд. Вона була відремонтована. Під великим крислатим фіговим деревом сидів дід і латав невід. Сашо протер очі, як це робили в таких випадках герої романів, і подивився ще раз. Ні, не сон і не міраж. Хата старика ціла-цілісінька, і він сидить і латає потемнілу від води сітку. Сашо принишк, пильно вдивляючись в старика. Трохи згодом той перестав латати, хильнув трохи з відомої хлопцям тикви, апетитно прицмокнув і знову взявся за роботу. Сашо непомітно подався назад і, відійшовши на певну відстань, дременув кривими и вузькими вуличками до перешийка. Мчав, думаючи тільки про те, як би швидше прибігти на дачу й розповісти хлопцям несподівану новину.
Обливаючись потом, він вбіг у вестибюль і, знесилений, упав на підлогу. Максим застукотів по залізних східцях «морської таверни» вгору. Андрій з Колкою скотилися з другого поверху. Саша відвели, він глянув на товаришів мутними очима, спробував щось сказати і посміхнувшись, повис у них на руках. Хлопці вилили на нього цілий графин води, і Сашо опритомнів, але ще довго не міг і рота відкрити, сидів у плетеному кріслі і тільки посміхався. Нарешті ледве спромігся прошепотіти:
— Старик…
— Де він? — нетерпляче запитали одразу всі троє.
Сашо показав рукою.
— В місті? — пильно дивився на нього Максим.
Сашо кивнув головою.
— А точніше, точніше? — допитувався Колка.
Сашо помовчав, щоб зібратися з силами, але голос у нього неначе відібрало. Спробував пояснити руками, та хлопці тільки роти пороззявляли, нічого не розуміючи. Сашо засміявся. Колці хотілось сказати, що немає тут нічого смішного, але стримався, йому стало шкода товариша.
— Що він робить? — серйозно запитав Андрій.
Сашо пояснив на пальцях.
Але хлопців це не вдовольнило. Вони хотіли знати більше. В той же час не хотілося мучити свого друга. Все це страшенно напружувало нерви. Хлопцям здавалось, що вони мусять будь-що розвідати все, натрапити на слід старика, щоб уже ніколи його не випускати з-під нагляду.
Сашо враз встав і на диво низьким і хрипким голосом сказав:
— Старик у своїй хаті.
На мить всі троє остовпіли від несподіванки.
— В якій хаті? — сердито запитав Колка. — Вона ж згоріла!
— Відремонтована.
— Невже? — страшенно здивувався Колка.
— Ти дивись! — охриплим від несподіванки голосом вигукнув Максим. — Хто ж міг це зробити?
— Не знаю… — промимрив Сашо, і мурашки побігли у нього по спині.
— Можливо, знову друзі? — висловив припущення Андрій, який до цього мовчав, обмірковуючи новину. — Вітряк же теж вони…
— Мабуть… — хрипко пробурмотів Сашо, примусивши себе засміятись.
— Чого ти смієшся? — не витримав Колка й недовірливо глянув на нього.
— З свого голосу. Тепер усі розреготалися.
Передражнюючи Саша, Колка прохрипів:
— Він сам?
— Сам… — знову пробасив Сашо і розсміявся.
Ніяк не міг звикнути до цього незвичного для нього голосу.
— Цікаво, чого він перебрався. Треба дізнатись, — замислився Максим.
— Нічого дивного, — нахмурившись, сухо сказав Колка. — Через те, що ми заважаємо йому!
— А чого ж тоді він не замкнув млина?
— Не будь телям! Для того, щоб нас обдурити, — відповів Колка. — А ще більш для того, щоб виграти три дні.
— Навіщо йому ті три дні? — допитувався Максим. — Щоб відремонтувати хату? А коли б ми його викрили ще першого дня? Тоді як? Хату б все-таки полагодили, правда? Справа в тому, що ми моталися, як скажені, цілих три дні, — нам і на думку не спало пошукати його в місті. Он як.
— Сам чорт спіткнеться! Так чи інакше… — заплутався Колка. — А може, він і не винуватий зовсім. Людина латає невід…. Думаєте, не набридли ми йому своїми пакостями? Він вважає, що ми просто бешкетники. От і вирішив нарешті переселитись.
— Помиляєшся! — сердито заперечив Андрій, який до цього слухав спокійно. — Чого він перебрався, це ми побачимо. І нічого гадати. Набагато важливіше знати, хто відремонтував хату? За чиї кошти? Черепиця, двері, вікна та інше — це ж гроші. І все це за три дні. Можливо, ремонт був і невеликий, цього я не знаю, бо хати не бачив, але це все-таки дуже важливо. Це означає, що старий був у дуже скрутному становищі і тому й поспішив переселитись. А двері вітряка навмисне не замкнув, щоб нас в оману ввести, а тим часом спокійно відремонтувати хату, та ще, крім того, й приховати від нас, за чиї кошти робиться ремонт. Отож ці три дні мають велике значення. І для нього, бо він їх виграв, і для нас, бо ми їх проґавили. Так що ти помиляєшся, Максиме.
— Зрозуміло! — погодився Максим, переконаний його доказами. — Та все одно треба перевірити. От тільки як?
— А хатина у нього, — обізвався Сашо хрипким від хвилювання голосом, — маленька, і згоріли в ній тільки дах та двері, значить, її можна було відремонтувати за три дні…
— Побачимо… — махнув рукою Максим.
Сашові здалося, що його приятель надто холодно й не зовсім довірливо до нього ставиться. Серце у хлопця стислось. А що коли знову ремонт зробив Мортій? Що, коли викриють його брехню? Ех, навіщо він так зробив!..
Хлопці дізналися про все ще того самого дня. Старик найняв робітників, купив старі двері й вікна з якоїсь розваленої хати і сам за все заплатив. Колка розпитав у майстра, скільки міг коштувати ремонт такої хати, як, наприклад, у діда Ставра, і довідався, що заплатив старик не дуже багато. І все-таки звідки в нього навіть такі гроші? Хіба можна за рибу вторгувати стільки грошей? А може, йому просто хтось їх дав? Само собою зрозуміло, що за рибу стільки не вторгуєш. Виручка йшла на щоденні потреби. Значить, хтось позичив. Підозра враз упала на Мортія. Це було цілком ймовірно, якщо припускати існування таємного зв'язку між ними. А якщо такого зв'язку немає, тоді звідкіль узяв старик гроші? Чи не з заощаджень бува? Він і справді жив дуже скромно. І все-таки… А може, це прибуток від контрабанди?
Колка знову почав увиватись біля майстра, питав, як би, мовляв, купити якусь там зруйновану хатку, і скільки той з нього візьме за ремонт. У розмові він натякнув, що його батько бідний, не такий, як дід Ставро.
— У нього, чортяки, золото є! — заздрісно сказав майстер, і в його неприємних очах скнари засвітилися злі іскорки. — Ти не дивись, що він придуркуватий! У нього є золото!
— Звідки він його взяв? — байдуже запитав Колка.
— Хіба я знаю! Кажуть, скарб викопав.
Звичайно, ця відповідь не задовольнила хлопців, але з неї вони зрозуміли, що в містечку по-своєму пояснюють ремонт: якісь люди навмисне розпустили чутку про скарб. А гроші старик одержав від контрабандистів! Але хто ці люди? Хто?
І, незважаючи на всі ці відкриття, все-таки найголовнішим залишався факт, що дід переселився. Ніколи було роздумувати. Необхідно весь час стежити за ним, щоб дізнатися про мету переходу старика в свою хату. Тепер хлопці почали жалкувати, що покинули Накову хату, та пізно. Повернутися назад не було вже ніякої можливості. Це б викликало сумнів у самого капітана, не кажучи вже про старика. А дід Ставро ні в якому разі не повинен помітити, що вони й тут за ним стежать. Все це надзвичайно ускладнювало справу, тим більше, що в містечку кожна більш-менш спостережлива людина зауважила б, що за дідом Ставро наглядають. Насамперед, це помітили б жінки з того кутка, які від нудьги весь час тим тільки й займалися, що скрізь сунули свого носа. Варто було людині пройти вуличкою, як у маленьких вузеньких віконцях миттю з'являлися цікаві жінки, що жадібними очима стежили за кожним кроком прохожої людини.
Незважаючи на ці труднощі, хлопці вирішили з раннього ранку до пізньої ночі стежити за старим. Вони сподівалися, що на хлопчаків мало хто зверне увагу. Вирішили водночас стежити й за вітряком. Усе могло трапитись…
Наступного ранку Сашо залишився на дачі, а Максим, Андрій і Колка, піднявши човна на плечі, подались до річки. Вони враз помітили багато слідів копит біля самого джерела. Тут, очевидно, проходили мули. Сліди спускалися вниз до джерела, підіймались на заході берегом долини і зникали на шосе. Були сліди й босих людських ніг. Хлопці подумали, що тут проходили вуглярі, напоїли худобу й пішли далі. Це було дуже ймовірно. Але, незважаючи на те, у хлопців виникло безліч найрізноманітніших й найневірогідніших припущень. Одне з них весь час не виходило з голови: можливо, лази розвантажили нові товари й відправили їх далі на сушу, а ще більш можливо, що кава до цього була в печерах, а тепер її вивезли.
Це останнє припущення так розпалювало хлопців, так їх бентежило, що вони одразу втратили охоту стежити за дідом. Виникло бажання негайно пробратись у печери і принаймні впевнитися, що кава справді там, під самим їхнім носом. Вони вирішили сьогодні вдень постежити за старим, а ввечері розробити план походу в печери. Максим руками просигналив Сашові останні вісті.
Андрій з товстою книгою в руці зійшов на рибальській пристані і подався до дідової хати, а Максим і Колка почали ловити рибу.
Почувши своє ім'я, Андрій оглянувся. З вулички вискочив бай Нако, сварячись кулаком… На цей раз капітанові було, мабуть, не до жартів.
— Хіба так можна, га? Що це таке?! Ославили мене! Ану, кажи, навіщо ви вигнали діда Ставра? Як ви з нього знущалися? Гарно, дуже гарно! Нічого робити, так заходилися дражнити хворого! Що ви за діти такі?
Спокійно вислухавши розгніваного капітана, Андрій серйозно сказав:
— Це хтось тобі набрехав. Такого не було.
— Голова не міг мені збрехати! Ти брешеш! Дід Ставро ходив в управу, мугикав щось, і люди зрозуміли, що ви його вижили з вітряка. Через те й перейшов він у свою хату. Сором, сором! Зовсім не чекав я від вас таких коників!
— Неправда, — так само спокійно заперечив Андрій. — Ми бачили, що він мало ловить, нам стало його жаль, і одного разу понесли йому риби, а він як розходився… Відтоді більше його й не зачіпали.
— Ну… так… От бачиш? Щось воно та є, — почав відступати бай Нако. — Воно то, може, й так, а люди тепер балакають, що хлопці капітана Нака збиткувалися над хворим. Чорт би їх забрав отих базік. Тепер хоч між люди не виходь!
— Люди можуть різного наговорити, — розважливо сказав Андрій. — Ось дехто говорить, що у діда Ставра золото є. Не знаю, чи вірити, чи ні.
— Дурниці! Хто ж цьому повірить? Балачки. Людина від рота відривала та складала, щоб хату полагодити. Значить, він знову при розумі.
— Може й так, — холодно відповів Андрій, утримуючись від коментарів, бо бай Нако міг догадатись.
— Ти куди це зібрався?
— Піду почитаю.
— Куди?
— На мис…
— Чого це аж на мис? — підозріливо глянув на нього капітан.
— Так просто. Набридли мені піски.
— А-а. Гаразд. Читай… Тільки перекажи й тим, що я тобі сказав. Дивіться мені, чуєте? Щоб люди потім не сміялися!.. Шибеники! — бай Нако знову розсердився, презирливо махнув рукою й подався в протилежному напрямку.
Ідучи до миса, Андрій напружено аналізував вчинок старика. Навіщо він скаржився? Дуже просто — для того, щоб виправдати своє переселення. А чого переселився? Того, що йому заважають. Усе було просте й ясне, як білий день. Старик не божевільний. Він тільки прикидається, щоб безпечніше діяти в банді. Певно, каву перевезли сьогодні вночі, і тепер старий, немов нічого й не було, сидить собі та латає невід, подалі від небезпечного місця. А навіщо він підпалив хату? Щоб весь час жити в вітряку, ближче до складів, допомагати. Але ж він міг перебратись туди, й не спалюючи хати. Міг просто симулювати божевілля й перебратись. Андрій відчував — і тут щось не так, але сподівався, що все виясниться. Тепер треба діяти розумно й обережно. І все-таки він розумів, що це тільки теорія, струнка й логічна, правда, але все одно теорія. Ну нічого. Час своє покаже…
Андрій обережно оглянув хату. Діда вдома не було. На дверях висів той самий замок, що був на вітряку. Андрій попрямував до скель миса і раптом угледів старика, який сидів на крутому камені, чорний, мов обсмиканий ворон. Ловив рибу. Тиква стояла біля нього.
Сховавшись недалеко в скелях, Андрій розкрив книгу й почав крадькома стежити за риболовом. Звичайно, в ньому не було нічого цікавого. Навпаки, нудно й важко дивитися в одну точку. Через деякий час на горизонті з'явився дим, ледве помітний, як марево. Потім він став густіший, і незабаром вималювався пароплав. Спочатку він здавався світлим, сріблястобілим, але зблизька виявилось, що корабель яскравожовтий з чорним черевом і червоними надбудовами. Це був румунський танкер, що робив регулярні рейси. На синьому оксамиті моря судно здавалося незвичайно великим і красивим. Корабель заворожив хлопця, і його конструкторські мрії почали малювати приємні картини. Андрій на якийсь час забув про діда, захоплений танкером і крилатими мріями. Але раптом побачив, що старик дуже уважно придивляється до корабля. Дід стежив за танкером, доки той не зник за обрієм. Потім підвівся, змотав нашвидку свої вудки, забрав тикву, корзину, наповнену рибою, і зник у хатинці. Не виходив звідти до самого вечора, аж до другої зміни, коли заступив Максим. Андрій поділився з товаришем думками, залишив його стерегти старика й пішов додому, голодний і стомлений, але дуже збуджений.
Цього дня трапилось таке, що остаточно спантеличило Саша. В той час, як Максим з Колкою ловили рибу, а Андрій чергував на мису, прийшла Доменіка, бліда й схвильована. Сашо спочатку не звернув особливої уваги на її тривогу і не зводив з неї закоханих, щасливих очей. Та, посидівши трохи з притихлою дівчиною, він помітив, що обличчя її сумне й збентежене, сама вона неспокійна. Дівчина весь час ламала пальці. Сашо злякався.
— Доменіко, що з тобою? — промовив Сашо хрипким, глухим голосом.
Вона схилила голову й розгубилася ще дужче.
— Нічого…
Посиділи мовчки ще трохи. Сашо зрозумів, що Доменіку щось мучить, і тисячі здогадів промайнуло в його голові. Нарешті, хлопець не витримав, підвівсь і схилився над нею.
— Що з тобою? — запитав стурбовано й ніжно.
Доменіка мовчала. Ламала пальці й мовчала. Потім схлипнула. Сашо розгубився, його охопив розпач, страшенний, нестерпний біль краяв серце.
— Доменіко!.. Доменіко!.. Глянь на мене. Чого ти плачеш? Що з тобою? — шепотів Сашо благально, проймаючись її тривогою.
А Доменіка невтішно плакала.
Наплакавшись і трохи заспокоївшись, дівчина звела на нього червоні, сповнені страждання очі й тихо промовила;
— Він навмисне дозволив мені зустрічатися з вами…
Сашо враз усе зрозумів, і остовпів од жаху.
— Невже? — спитав голосом приреченого.
Доменіка кивнула головою.
— І що він сказав?
— Сказав, щоб ми з тобою поїхали на екскурсію до печер шхуною Мока…
— До печер? — здивовано й перелякано гучно шепотів він.
— До печер…
Сашо так і застиг на місці, неначе прибитий. Це тривало досить довго. Тепер Доменіка злякалась за нього.
— Що з тобою?.. Сашо… Сашо…
Він її не чув. Дивився на море в відчинене вікно й не бачив його. Доменіка стала перед ним.
— Сашо… — ніжно промовила вона. — Що з тобою?
Хлопець глянув на Доменіку й кисло посміхнувся:
— Нічого… Вже пройшло… А навіщо нам їхати на екскурсію? І чому саме Моковим коритом?
— Як чому? Він уже кілька днів підряд щовечора возить дачників до печер. Водить їх по печерах, заробляє гроші…
«Замітають сліди, — подумав Сашо. — Каву вивезли, старий перебрався, печери порожні, — будь ласка, тепер дивіться. Ви мали на нас підозру, але все це вигадки. Ми не контрабандисти». Сашо зрозумів, як вправно й чисто їх обдурили. Тепер Мортій посилав свою дочку, щоб покінчити з цією справою. Але тут з'явилось і дещо нове: Моко!
— Значить, тебе послав батько? — машинально запитав Сашо.
— Батько…
— А як ти на все це дивишся?
— Я вважаю… Сашо, я вважаю, що тут якась таємниця. Коли б ти мене не розпитував про деякі речі, я б, може, й не догадалася сама. А тепер я все обдумала і бачу, що у мого батька є таємниця, яку ви знаєте. Правда ж?
Сашо на мить завагався, але тут же сам собі докорив. І чому б їй не сказати? Вона не шпигунка. Це ж його Доменіка, а не хтось…
— Так, правда. Але справа в тому, що я через тебе пожалів твого батька, і тепер усе пропало… — він кинувся їй до ніг й заридав: — Я негідник, Доменіко. Я обдурив хлопців, обдурив їх… Ой!..
Доменіка гладила його по голові, сумна й розгублена.
— Не знаю, що з цього вийде… Мені дуже важко. Терпіти далі нікуди. Хоч іди і топись!
— Дурниці… — сумно й ласкаво промовила дівчина. — Треба подумати.
— Треба подумати… — гарячково повторив Сашо. — Треба щось придумати. Тільки ти мене не розпитуй про таємницю, прошу тебе, не розпитуй.
— Добре! — твердо сказала Доменіка… — Добре…
І в очах її заблищали сльози.