Саша дуже довго вели нескінченними лабіринтами два помічники поручика. Один з них освітлював шлях електричним ліхтарем, і хлопець намагався запам'ятати місця, якими проходили. Але незабаром відмовився від цього. Це були зовсім інші галереї, не ті, якими він ходив з екскурсією. Сашо зовсім розгубився серед цих ангелів і чортів, левів і ведмедів. Звідси навряд чи виберешся, та ще й в такому скрутному становищі, в якому він зараз перебуває. Хлопцеві знову стало все байдуже, почало здаватись, що він дивиться якийсь кінофільм, але не вболіває за долю героя. Можливо, через те, що сам був героєм цього фільму, а може, й тому, що жодна стежка не вела звідси на білий світ. Власне, це була не байдужість, породжена безсиллям і примиренням, а по суті рішення будь-що діяти залежно від обставин. Якщо загине, то загине, а вибереться — почне жити іншим життям, гордий і сповнений свідомості власної гідності, чесно виконаного обов'язку. Віднині його девіз: хай буде, що буде! Мабуть, саме так народжується сміливість. А насправді — чого тільки не зробиш у скрутному становищі!
Бандити полізли з хлопцем через новий вузький прохід, пройшли ще трохи, і перед здивованим Сашом відкрилась фейєрична картина. Десь унизу, на дні страшенної безодні, розкинувся табір банди. Два потужні рефлектори освітлювали величезний зал. Сталактити і сталагмити в їх світлі утворювали фантастичні постаті й тіні. Було напрочуд красиво! Внизу стояли розіпнуті намети, похідні столи й стільці, радіостанція, невеликий двигун, електрична кухня… Чого там тільки не було!
Саша повели вниз такими крутими гвинтовими східцями, що у нього аж голова запаморочилась. Такі самі східці хлопець помітив і з протилежного боку печери. Провожаті, похмурі й мовчазні люди, штовхнули його до якогось намету, який виявився продуктовим складом. Сашо чув, як вони посідали за стіл і почали пити. Хлопець довго прислухався, бо думав, що ті говорять пошепки, але його провожаті мовчали, пили горілку і, певно, грали в шахи. Тільки фігури та склянки час від часу постукували об стіл. Сашо почав обмірковувати план втечі, але незабаром відмовився від цього. Він потрапив у такий полон, з якого було важко втекти.
Поручик повернувся з новими бандитами. Зброю вони, певно, склали десь в іншому місці. Він глянув на зв'язаного Саша, вдарив його ногою і вийшов. З першого погляду Сашо відчув, що це звір, і в душі пообіцяв провчити його. Він розумів, що тепер такі наміри не варті нічого, але тим сильнішим стало почуття ненависті до бандита, і він поклявся не здаватись до останнього подиху. Настав час, коли безсилля перетворюється в силу.
Новоприбулі попоїли, випили і почали грати в карти. Втома і напруження далися взнаки, і Сашо заснув. Коли він прокинувся, бандити все ще грали, і хлопець утратив почуття часу. День і ніч злились у безкраї, нудні й тягучі години. Бандити входили й виходили, грали в карти, пиячили, пищала радіостанція, хтось хропів, — усе змішалось докупи. Кілька разів Сашо просив води й хліба, але ніхто на нього не звертав уваги. Хоч би дозволили трохи ноги розім'яти, походити. Може, зрозумів би з якогось випадково сказаного слівця, який сьогодні день, котра година, що вони думають робити. Але ті не говорили про такі речі, а коли й говорили, то це відбувалось далеко від Сашової тюрми, йому страшенно хотілось їсти, голод мучив і знесилював. Потім усе минуло. Все тіло немов отерпло. Але десь в глибині душі надія ще жевріла бліденькою іскоркою. Він був певен, що Доменіка віднесла його записку і що хлопці думають про нього. Не залишать же вони його у вовчій пащі. Шкода, що не розповів їм усього! А й справді, навіщо він так зробив? Навіщо приховав?.. Герой!.. Ніякий він не герой, а останній дурень!.. А тепер вони ламають собі голову, де він подівся, чому е слід заходити до печер?.. А тому, що вони самовпевнені не менш за нього, хто їх зна, коли вони звернуться до капітана Рачева! Треба було їм передати, що банда диверсантська… Це б, напевно, охолодило їхні поривання до героїзму. Гостро й болісно відчув тепер Сашо всю безглуздість і наївність, усе хлоп'яче геройство, яке досі заважало їм передати справу до надійних, досвідчених рук. Він гірко шкодував про все, що було, і йому щиро хотілося, щоб хлопці перестали гратися в детективів. Якби хоч вони виявились розумнішими! Якби! Якби!
Уві сні Сашо починав марити, йому здавалося, що він уже на волі, що веде матросів капітана Рачева через лабіринт і вони захоплюють бандитів, коли ті спокійнісінько вимовляють крізь зуби чудні слова: «Банк… Пас… Тридцять… Шістдесят… Гроші… Трійка… Туз… Мало… Перебір…» Прокидаючись, Сашо знову чув ці самі одноманітні до отупіння слова і розумів, що він усе ще в полоні.
Потім довго думав про Доменіку. Певно, вона розривається між ним і своїм батьком. Певно, хоче допомогти обом. А що коли вона сказала Мортію? Тоді все пропало!.. Ех, дурень! Клявся, що нічого їй не говоритимеш, та все й виказав. Ну, не все, звичайно, але досить, щоб провалити справу і загинути від руки дівчини, яка тобі…
Сашо не міг вибратись із зачарованого кола, сили його залишили, і хлопець заснув міцним сном. Розбудив його м'який владний голос. Чиїсь дужі руки викинули Саша з намету, мов ганчірку. Він упав обличчям на землю, спробував підвестись, але все тіло страшенно боліло. М'язи зовсім заклякли.
— Ану вставай, розвіднику! — насмішкувато сказав незнайомий, чий голос Сашо вже чув з палатки. — Вставай!
Сашо напружив усі сили. І знову впав.
— Підведіть його!
Ті самі дужі руки його підняли, і Сашо побачив перед собою іронічно усміхнене обличчя старика. Так це не дід Ставро! Значить, діда Ставро вбито! Значить це майор, переодягнений у старого Ставра! По спині у хлопця побігли мурашки, сили повернулись до нього.
— Ну, голубчику? Що скажеш?
Сашо презирливо дивився йому прямо в очі й мовчав, намагаючись пригадати, де він вже бачив їх.
— Говори ж! — розсердився «старик».
— Говори, Сашо! Говори, мій хлопчику! — підійшов Мортій, єхидно посміхаючись.
— Що мені говорити? — глухим голосом відповів Сашо, і його очі заіскрились ненавистю.
— Маєш рацію, — несподівано пом'якшав «старик». — Нам усе відомо. Що ж тепер з тобою робити?
— Діло ваше…
— Он як! Ти дивись!.. Молодець! Як ти такого не візьмеш із собою? Хочеш поїхати з нами? Ми з тебе зробимо справжнього пірата!
— Нікуди я не збираюсь їхати…
— Ну то й не їдь! Якщо так хочеш — то й залишайся тут! Тільки трупом!
. — Діло ваше…
— Ха-ха-ха! Бідний, але гордий!
— Впізнав вас! — вигукнув Сашо. — Ви — капітан-лейтенант Дарев. До Дев'ятого вересня працювали в морській розвідці!
— От тобі й маєш! — здивувався «старик». — Як же ти мене впізнав?
— Так… По очах… У вас злі очі…
— Бидло! — скипів «старик». — Які б не були — не твоє діло, — бовкнув він, не тямлячи себе від люті. — Тільки ти помиляєшся. Я не Дарев!
— Розкажи піди комусь іншому! — сміливо заперечив Сашо. — Мене не обдуриш!
«Старик» дав йому ляпаса.
— Слухай! Перед тобою дві дороги. Я людина відверта і скажу тобі прямо. Або поїдеш з нами, або… залишишся тут назавжди. Третьої немає. Вибирай.
Настала мертва тиша. Бандити, які до цього часу гралися з хлопцем, враз стали похмурі й серйозні. Сашо стояв сам, безпорадний, оточений цими ненависними людьми, на дні якоїсь печери, далеко від тих, хто б придав йому сили й сміливості витримати все. Схиливши голову, він мовчав.
— Якщо поїдеш з нами, — тихо сказав «старик», — матимеш можливість побачити, чим закінчиться ця колотнеча. Побачиш тропічні острови, різні дива! А якщо ні — так і залишишся отут лежати з відкритими очима. Вибирай!
Сашо гарячково міркував: коли збрехати й піти з ними, можна буде побачити, що вони надумали зробити, бо, звичайно, ці люди таки щось надумали. Можливо, незабаром, за якусь годину… Але хто йому дасть гарантію, що він залишиться живий? І, правду кажучи, навіщо він їм потрібен? Певно, для чогось такого, що порушить його вірність і відданість народові. Мабуть, для якоїсь ганебної справи. І якщо не погодитися її зробити, його негайно знищать. Все одно вб'ють, як собаку. А якщо залишиться тут?.. Зрозуміло, залишиться назавжди. Значить, знову те саме. Перший варіант був ніби зручніший, але ганебний, нечесний.
Сашо підняв голову, очі його палали.
— Я не зрадник!
— Коли так — прочитай свою останню молитву!
— Гади!
— Поручик!
Поручик розв'язав йому ноги й грубо штовхнув поперед себе. Перейшовши через зал, вони почали підійматись гвинтовими сходами. Коли піднялись наверх, пролунав голос «старика»:
— Сашо! Лічу до трьох! Ну? Раз… Два…
Сашо глянув у безодню, на людей, які звідси здавались мурашками, й подумав, що ось зараз його штовхнуть униз. Він заплющив очі й зачекав:
— Три!.. Поручик! — дзвінко пролунав зловісний голос.
Сашо заспівав: «Живий він, живий є!..» Поручик його штовхнув. Але дивно! Чому ж він не падає? Сашо відкрив очі й побачив, що кат штовхає його до галереї, яка веде в глибину лабіринта. Внизу нестямно реготали. Сашо зупинився й з усієї сили крикнув:
— Мерзотники! Смійтесь! Але останнім сміятиметься море! Чорне море!
Поручик сильно штовхнув його вперед, і Сашо твердо покрокував темним коридором. Зловісний регіт луною відбивався від стін.
Довго йшли вони. Добре, що Сашо хоч догадався лічити кроки. Та навряд чи це б йому щось допомогло. В голові промайнула думка, що він, правду кажучи, лічить свої останні кроки. Раптом стало всього жаль. Але вони йшли все далі й далі, і Сашо чудово розумів, що в цьому лабіринті не може бути «далі», «ближче», «вгору» і «вниз» не лише тому, що тунелі петляли, спускались, підіймались, повертали ліворуч і праворуч, а й через те, що дорога до смерті не вимірюється земними мірами. Це не був кошмар, це було заспокоєння перед великою таємницею життя.
Нарешті, прийшли. Зупинились. Це вже був кінець. Дві тисячі двісті п'ятдесят вісім кроків. Поручик наздогнав Саша, вхопив його за руку й спрямував промінь ліхтаря в безодню.
— Дивись, братіку! — наказав він крижаним голосом.
Промінь не міг пробити непроглядну темряву безодні. Було неймовірно глибоко, але Сашові почало вважатися, що дно зовсім близько.
— Бачу, — глухим голосом сказав Сашо, а в його голові раптом промайнула думка, що треба його забалакати, виграти час, задурити йому голову. — Значить, до діда Ставра?..
— До нього, — коротко й неохоче відповів поручик.
Сашо зрозумів, що він поспішає, що кожну мить можна полетіти в безодню.
— Знаєте що? — почав хитрувати хлопець. — Я згоден. Дорогою передумав і тепер даю згоду…
— На що ти згоден? — недовірливо запитав поручик.
— Поїхати з вами…
— А ти не дуриш?
— Слово честі! Тільки спершу хочу, щоб ви мені сказали, що я робитиму. І куди поїду. Мені дуже хочеться побувати на Таїті…
— Гаразд. Сьогодні вночі у нас буде робота. А потім… поїдеш з нами в…
Він не доказав, куди. Сашо, швидко вислизнувши з руки бандита, з усієї сили вдарив його правою ногою. Коліна в поручика підігнулись, він здавлено крикнув і полетів у прірву. Внизу ледве чутно гупнуло — і кінець. Саша всього облило потом, холодним і водночас пекучим потом. Він безсило опустився на землю. Але гаятися було ніколи. Тільки як же розв'язати руки? Він спробував тертись мотузком об стіну, але марно. Потім згадав, що в нього є ніж у задній кишені. Сашо витяг його двома пальцями, але впустив на землю. Намацавши ніж, хлопець довго возився, доки розрізав вірьовку. Поліз у передню кишеню — електричний ліхтарик був там. Добре, що його не обшукали! Сашо натиснув кнопку — і остовпів: він стояв на самому краю прірви. Хлопця почало трясти. Аж тепер далося взнаки те, що він пережив за цей час.
Сашо побіг щосили довгими коридорами. Кілька разів падав. Траплялись калюжі. Раз навіть відчув, що сунеться вниз, і ледве-ледве втримався. Вилізши рачки, присвітив — і аж волосся на голові дибом стало: знову прірва.
Сашо біг і біг і дедалі все більш заплутувався в нескінченних лабіринтах…