Задихані й стомлені йшли хлопці довгим курним шляхом. Гарячий порох, змішаний з піском, пік у ноги. Місцями шлях був страшенно розпечений, і вони сходили вбік, але там ноги колола гостра суха трава і згонила їх назад на дорогу. День видався сліпучоясний і жаркий. Ні тіні, ні вітерця. В роті в них давно пересохло, але води ніде не було. Вони йшли, похнюпившись від спеки, й думали, що в цей неймовірно світлий день, коли навкруги так сонячно, коли небо і море такі блакитні, не може бути ніяких таємниць і що все це — чистісінька вигадка, плід розгаряченого пекельною спекою мозку. Хлопці самі дивувались тому, що ще й досі йдуть під цим пекучим сонцем, вгрузаючи по кісточки в розпечений порох цього нескінченного безлюдного шляху; дюни їм здавалися пустелею, таємниця, зв'язана із стариком та печерами — міражем, безглуздими сумнівами. Хотілось повернутися до затоки, туди, де розкинувся міський пляж, де стояли запорошені, прив'ялі акації, полежати в холодку, а перед заходом сонця скупатись у теплому морі. Але все-таки вони йшли далі. Дачі притягали їх до себе якоюсь дивовижною, таємничою силою.
Дорога звернула в розжарені оранжеві дюни, від яких пашіло, як з печі, і в бідній декоративній зелені перед хлопцями відкрилися червоні покрівлі дач. Було тихо, безлюдно, і на хлопців дихнуло якимсь особливим сумом, передчасним для цієї пори літа, але властивим південному краєві, який немилосердно палить сонце. Їм знову здалося, що блукати серед цієї проклятої пустелі зовсім безглуздо.
— От дурні… — перший розчарувався Сашо. — І чого ми отут лазимо! А в печерах тепер така прохолода…
Всі промовчали. Навіть Колка не визнав за потрібне відгукнутись. Нарешті почались алеї. Тут було ще затишніше, але й пекло дужче. Хлопці почали оглядати чепурні модні будиночки, та крізь опущені на вікнах жалюзі важко було визначити, які з них незаселені. Довго ходили. Страшенно хотілося пити, але ні колодязя, ні водопроводу не було. Мабуть, дачники ходили по воду аж у місто. Деякі дачі хлопцям дуже сподобалися. Особливо одна вілла, яка мала форму корабля.
— І все-таки цілковита відсутність смаку! — сухо зауважив Андрій. — Певно, це дача якогось багатого й тупого торговця овочами. Стільки грошей даремно витрачено. Добре його, йолопа, обдерли.
Вони оглядали все, неначе думали купувати. А потім вирішили, що все з'ясують в управі.
Дачі були за дюнами, на горбі. Звідси відкривався чудовий вид на море, а на заході зеленіли лани, невеличкі виноградники і ліс. На обрії здіймалося не дуже високе, паралельне морю пасмо гір. На півночі стирчав вітряк, схожий на чорного, знесиленого спекою птаха з безпорадно опущеними крилами. Тепер він здавався хлопцям дуже старим і потворним. І там було пусто й безлюдно, як і в усій розпареній від спеки околиці.
Вони вийшли на край схилу. Кроків за п'ятсот від них біліла невеличка вілла, потопаючи в темнозеленому вінку кипарисів, поблизу — палкою кинути — пашіли дюни. Дача й справді була хороша. Можливо, через це, а може й тому, що вілла стояла самотньо, далеко від інших багатих, але зроблених без смаку будинків, вона зразу всім сподобалася. Будинок тулився серед низьких дюн, порослих чагарником.
Крім живоплоту з кипарисів, дача була огороджена густими рядами колючого дроту. Жалібно заскрипіла залізна хвіртка, і хлопці ввійшли на подвір'я.
Як досвідчений слідопит, Сашо одразу зробив висновок:
— Тут люди не живуть!
Вони обійшли навколо дачі, заглянули в щілину опущених жалюзі і, нічого не помітивши, вирішили подзвонити, рискуючи порушити відпочинок дачників. Як можна було й сподіватися, дзвоник не працював. Постукали — ніхто не вийшов. Хлопці зраділи, а все ж, були не зовсім впевнені. Їм хотілось якимось чаклунським способом опинитися в управі і пересвідчитись, чи буде дача «їхньою». Звичайно, це не завадило хлопцям добре обстежити подвір'я і встановити, що будиночок має чорний хід, мансарду, де можна було обладнати спостережний пункт і, що найважливіше, є чудова водопровідна колонка та невеличкий басейн. Хлопці відкрутили кран, покуштували воду — хороша. Можливо, так здалося через те, що вода була холодна, як лід, чи тому, що їм дуже хотілося пити. Крім того, була й електрика.
— Кращого нічого й шукати! — вигукнув Сашо. — Тільки трохи далекувато від затоки. Де ми залишатимемо барку?
Про це ніхто й не подумав. Хлопці розчаровано мовчали. До того ж виникла й інша незручність: старик не міг не догадатися, що вони живуть тут і стежать за ним. Але, як сказав Максим, ініціатива була на їхньому боці. Доки він зрозуміє, в чому справа, хлопці зберуть стільки фактів, що можна буде вчасно передати його в руки міліції.
Юні слідопити полягали в густій прохолодній тіні кипарисів і почали міркувати, що робити з баркою. Виникали найрізноманітніші пропозиції, але жодної розумної. Виходило, що вони змушені відмовитись од барки, залишивши її на якорі біля рибальської набережної. Як пристань, так і набережну охороняла вночі морська варта, отже, їх корито буде в безпечному місці. Коли б тільки дача була вільна!
Максим по-хазяйськи причинив залізну хвіртку, і всі пішли оглядати околицю. Хотілося побачити, що розташовано на півночі. Два осипи — один крейдянобілий, високий і крутий, другий — трохи менший — створювали з південного боку затишний вибалок. Хлопці попрямували туди, і перед ними заблищала тиха, мов скло, річечка.
— Ти диви! — буркнув Андрій. — Десь тут недалеко є джерело!
А річечка насправді витікала з середини вибалка. Вище, з західного боку, він був схожий на пересохлу долину. Джерело заросло густозеленою травою й кущами. Колка вліз у болото, інші його витягли. Нагнулись над джерелом. Вода була чиста й прозора. Видно було каміння на дні. Опустивши ногу в річечку, Колка весело заверещав:
— У-у! От холодна! Як лід!
Максим нагнувся й напився води.
— Як лід! Така сама, як з колонки…
— Так вона ж, мабуть, звідси й іде, — догадався Андрій.
— Ось! Ось труба! — з радістю винахідника вигукнув Сашо. — Бач, як високо її вставили, щоб не замулювалась. Майстерно зроблено!
— Колка, ану спробуй дно, — сказав Максим.
Хлопець ввійшов у холодну воду по саму шию.
— Ого! Глибоко! Наче так собі річечка, а виходить, і холодна, й глибока. — Він виліз із води, клацаючи зубами, весь синій, і розпластався на сухій землі.
— Знаєте що? — голосом переможця вигукнув Сашо. — Тут будемо залишати барку!
— Я для того й сказав виміряти глибину, — обізвався Максим, який у цей час щось підраховував.
— Ну й гаразд, — збуджено говорив Сашо. — А ввечері будемо ставити вартового. Так тільки, для годиться, щоб зручніше було стежити за дідом.
— Браво! — поплескав його по плечу Максим. — Оце вже твоя ідея!
— Тільки добре треба її охороняти, щоб той божевільний не попсував, — обережно вставив Колка.
Вмить усіх охопив страх за барку. Кожен уявив, що старий дід уже потрощив їх любе суденце, і шалена ненависть закипіла в їхніх серцях. Колка схопився, мов несамовитий.
— Нехай тільки спробує! — стиснув він кулак і вигукнув — Я йому макітру розсаджу! Хай так і знає!
Максимові стало смішно:
— Ну досить, досить… По-перше, ми ще не вирішили… Та й дача може виявитись зайнятою.
Це нагадало хлопцям, що час уже рушати. Назад іти було не так важко, бо вони плекали надію влаштуватися в цьому чудовому місці. Крокували швидко, охоплені думками. Ввійшли в місто. Коли проходили повз великий будинок, обгороджений високим муром, хтось двічі вигукнув несміливим голосом: «Сашо!.. Сашо!..» Здригнувшись від несподіванки, хлопці повернулись назад, але нікого не помітили. Але Сашо впізнав голос і угледів над муром усміхнене обличчя Доменіки.
Дівчина дивилася на нього ласкавими й щасливими чорними очима.
Сашо мимоволі підійшов до муру. Доменіка ще вище підтяглася навшпиньки й радісно шепнула:
— Батько не лаяв мене. Він уже змінився. Дозволяє мені дружити з вами. — І, лукаво моргнувши, вона зникла за високою огорожею.
Сашо постояв, мов приголомшений, і пішов до хлопців, які чекали, здивовані не менш за нього. Сашо ніяково зупинився. Хлопці запитально дивилися на нього. Він махнув рукою.
— Н-ну? — винувато белькотів Сашо. — Що таке?
— Це ти скажи, що таке! — невблаганно промовив Колка.
Сашо хотів був признатися, але щось його зупинило. З якої речі? Це його особисті справи!
— Казала, що хоче в кіно, — сам не знаючи навіщо, збрехав він.
— Невже? — свиснув Колка. — В обід верещала, як божевільна, а тепер — у кіно! Дуже лагідним став Мортій!
— Дівчата! Хто їх зрозуміє! — приховав за філософськими фразами істину Сашо.
— Значить, — зробив Колка висновок, — будеш зятем бакалійника!
— Досить! — гримнув Максим. — Знову починаєте!
— І починатиму! — закомизився Колка. — Хіба не видно, що Мортій тут щось задумав? Через те й дозволяє їй! А наш осел і вуха розвісив!
Максим зареготав:
— Ха-ха-ха! І що ти ото мелеш! Сам ти осел!
Андрій теж засміявся. Сашо теж, але не дуже голосно. Відчував за собою провину. І справді, чому він не сказав їм правди? І сам себе заспокоїв: «Це не їхнє діло!» Але десь у душі осіло тяжке, недобре відчуття. Будучи фантазером, він все-таки не любив дурити своїх товаришів. А тепер ніби щось підбивало його. Чи бува не Доменіка винна в цьому?
Управа була замкнена. Покрутившись біля величезного витертого багатьма руками турецького замка і побачивши, що нічого зараз не вийде, хлопці ліниво посунули розжареними кам'янистими вуличками. Посідали в тіні морського парку. Він був маленький, — купка дерев, — але добре впорядкований, чистий і здавався в цей жаркий літній день тінистим оазисом. На лавах читали й куняли дачники. Хлопці вибрали найкраще місце в холодку і стомлено сіли на лаву. Перед заходом сонця пішли на пляж, довго купались, а потім, згадавши, що життя в містечку, певно, починається ввечері, коли настає прохолода, вони, свіжі й бадьорі, знову попрямували до управи. На жаль, голови управи не застали. Секретар, невеличкий на зріст чоловічок з лисим тім'ям і блискучими потертими рукавами піджака, певно, колишній писарчук, запропонував їм свої послуги. Хлопці чомусь думали, що лише голова може вирішити таке важливе питання, і промимрили, що почекають надворі, бо справа у них серйозна. Секретаря це образило.
— Та ви скажіть, по що прийшли, а там видно буде, може, і я вам допоможу, — з гідністю промовив він.
Не сподіваючись на успіх, Максим коротко пояснив, у чому справа, не проминувши згадати, що капітан Нако доводиться йому дядьком. Чоловік мовчки почухав лисину.
— Ага… Дача Чепкова… Вілла «Райна». Націоналізована.
— А не зайнята? — запитав Максим.
— Вільна… Справа в тому, що там немає меблів.
— Нічого, — пожвавішав Максим. — Ми люди моря. Спатимемо на підлозі. У нас є чим вкриватись.
Чоловічок покрутив лисою головою:
— Нічого не вийде.
— Чому? — невдоволено запитав Максим.
— Чому, питаєш? Ну, як вам сказати… Ви ж іще малі.
Максим скипів.
— Ми дачники, і якщо нас батьки відпустили, значить, ми вже не маленькі! — ображено відповів він, підкресливши слова «не маленькі».
— Ну й живіть собі у дядька Нака, хто ж вам не дає. Дача для гостей.
Максим сердито махнув рукою:
— Побачимо, в чому тут справа! То меблів немає, то для гостей! Побачимо!
Розсердившись, хлопці вийшли й подались до бай Нака. Хотіли попросити його, щоб сам поговорив з головою. Марно тільки час згаяли з цим бюрократом!
Бай Нако чистив на подвір'ї свіжу рибу. В місто він не поїхав. Усі четверо стали навколо нього, і Максим тактовно, здалеку почав пояснювати, що, мовляв, буде краще, якщо вони переберуться в якусь із дач, що немає ніякої потреби завдавати клопоту його сім'ї, що незабаром повернеться його син, а вони, мовляв, думають лишитися тут аж до початку навчального року. Вони, звичайно, заважатимуть, та й взагалі, навіщо турбувати людей. Максим серйозно побоювався, щоб бува капітан не поламав їхніх планів. Бай Нако чистив рибу, мовчки кивав головою і посміхався у вуса.
— Шибеники! — добродушно сказав він. — Що ви мені баки забиваєте? Знову якісь витівки у вас в голові, не інакше! Чи бува не скарб відкрили?
Максимові раптом захотілося розповісти все дядькові, але він рішуче утримався, тому що насправді ще нічого певного не було, йому самому в цю мить усі підозри здалися смішними й безглуздими. Махнувши рукою, хлопець роблено усміхнувся:
— Насміхайся, насміхайся! І навіщо ото нагадувати, аби тільки нас дратувати? Ти б краще сказав, чи говоритимеш із головою про дачу Чепкова.
— Була колись Чепкова!.. — суворо зауважив капітан. — Можу поговорити. Чому б не поговорити? То я вас і тут цілими днями не бачу, а там і поготів. Обережно, чуєте? Не забувайте, чиї ви, хлопці!
Бай Нако вмився на кухні, і вони пішли. Голова управи тільки-но звідкілясь повернувся. Капітан зайшов до нього, поговорив, і справа була вирішена. Зрадівши, хлопці надавали цілу хуру обіцянок оберігати народне майно, заповнили адресні листки у секретаря, який, — наче й не було нічого, люб'язно передав їм низку ключів, і випорхнули надвір. Бай Нако вибіг за ними:
— Гей, шибеники! А могорич буде? Закуска моя.
Посідали в казино, на відкритій терасі. Сонце вже зайшло, але було ще видно. По набережній гуляли хлопці й дівчата — дачники. З моря повертались човни. З рибальської пристані вітер приносив запах смоли й риби.
Бай Нако замовив склянку білого вина, а хлопці — по келиху пива. Андрій, який відповідав за касу, незадоволено нахмурив брови, та нічого не вдієш: перемогу треба було відзначити. Капітан дістав строкату хустку, повну сушеного заргану<sup>[3]</sup>, смачнішого навіть від тарані, а Максим відніс його на кухню, нагрів на плиті, пооббивав як слід і повернувся до столика.
— Ну, шибеники! — промовив капітан, — дивіться мені, чуєте? Щоб там чого не натворили, бо це вже вам не дача Чепкова! Будьмо!
Вминаючи смачний зарган, хлопці знову почали щедро обіцяти, що все буде гаразд. Біля столів з'явився Мортій, кинув погляд на компанію, несміливо й люб'язно привітався з капітаном і ввійшов у казино. Він був середній на зріст, худорлявий, з обвітреним чорним і вилицюватим обличчям, хитрими вирячкуватими очима й високим інтелігентним лобом. «Певно, з освітою», подумав Сашо. Одягнений був у темносиній костюм, досить потертий, але не важко було помітити з його покрою, що колись Мортій був елегантною людиною. Він і зараз був чистий, в білосніжній випрасуваній сорочці. Хлопці втупились у нього з підкресленою цікавістю, і це не уникнуло гострого погляду колишнього бакалійника, який у містечку мав репутацію полохливої людини, що примирилась з усім. Сашо похнюпився.
— Ви його знаєте? — запитав бай Нако, коли той зачинив за собою двері. — Ага, значить, знаєте. Ви не дивіться, що він такий потертий. Це він тільки про людське око. Б'юсь об заклад, що у Мортія не менше п'яти нових костюмів, та ще зо два літніх, білих, але він не наважується їх надівати. Корчить із себе бідного, нещасного. Правда, ослаб старий лев, обскубли йому трохи гриву Дев'ятого вересня<sup>[4]</sup>і в тюрмі посидів, але все одно ще у нього залишилось чимало всього. Хитрий, як чортяка. І золото у нього є, і обстановка. Килими і таке інше. Тепер тільки розпродує. Та побачимо, доки він продаватиме. Всьому настає кінець!
— Де він зараз працює? — запитав Колка.
— Ніде. Розпродує все. Правда, часом виходить у море, але й то більше аби показатись. Дивіться, мовляв, я теж людина трудова. А займається іншим: продає рибу своїм квартирантам.
— Мабуть, велика у нього хата, — обізвався Андрій. — Та й добра, видно, чимало.
— Аякже! Хіба мало здирає! Я вже не раз казав в управі: приборкайте нарешті цього типа! Доки можна! Досить уже експлуатації! А вони тільки сопуть. Мовляв, немає підстави. Невже нема? Ану дайте його мені в руки, я вам покажу, чи є, чи нема! — капітан Нако спересердя з огидою плюнув на пісок. — Та стривайте, ще доберемося до нього, — заспокоював він сам себе. — Воно-то, правда, квартплату нормували, та все одно, тринадцять кімнат — це тобі не жарти! Тільки подумайте: тринадцять кімнат! Візьми в середньому по два, а то й по три-чотири ліжка — скільки виходить! Дере хапуга!
Хлопці замислено мовчали. Бай Нака їхнє мовчання образило:
— А ви що? Може, думаєте, що я йому заздрю? Плював я на його кімнати! Але не можна так: хто мав колись, той і тепер має! Хіба для цього нас били в застінках, га?
Сашові було дуже незручно говорити про Мортія, і він спробував перевести розмову на іншу тему, та марно. Колка ненаситно почав розпитувати капітана. Завагавшись на якусь мить, бай Нако махнув рукою і почав розповідати… Давненько вже, десь у тридцятому чи в тридцять другому році Мортій переїхав сюди з Констанци. Сам він родом з Добруджі. Жінка в нього гречанка. Красуня. Дочка в неї вдалася. В Констанці Мортій мав шинок, та, певно, то був не шинок, а морський бар. Звідти він привіз дві баржі добра. Тут відкрив великий шинок, почав торгувати рибою, та й усім, що йому потрапляло до рук. Само собою зрозуміло, під час війни підтримував дружні стосунки з гітлерівцями. Влаштовував великі банкети, але дружину держав під замком. Нікому її не показував, нікуди не пускав саму. Люди бачили її тільки на пристані, коли вони приїхали. А з самого Дев'ятого вересня н до цього часу ніхто й оком не бачив. Ходять чутки, що він її б'є, а за що — ніхто не знає. Кажуть, він потайна, підозріла й непевна людина.
— Чи не займається бува контрабандою? — запитав Колка, і від цієї думки аж мурашки полізли у нього по спині.
— Еге, шибеники! — доброзичливо посміхнувся бай Нако. — Вам скрізь тільки і ввижається контрабанда. Хіба він зважиться! Мортій полохливий, як жаба.
— А чому він переїхав сюди? — нетерпляче запитав Максим.
— Хто його знає! — задумався капітан. — Різні балачки ходять, та біс його зна, кому вірити… Кажуть, що мати Доменіки була… ммм… ну, дама з його бару, що Мортій убив якогось багатого румуна і Доменіка ніби дочка цього румуна. Взагалі, темні діла. Навіть говорити совісно. А може, все й брехня. Все може бути на білому світі!
Хлопці засмучені мовчали. Нестерпний біль роздирав Сашове серце. До нього й раніше доходили такі чутки, але він тоді не цікавився ними, та й не дуже приємно було їх слухати. А тепер розповідь дядька Нака вразила Саша прямо в серце. І навіщо було Колці його розпитувати! Зрозуміло, це він робить навмисне. Ні, шановний, помиляєшся! Хіба дівчина винна? І все-таки йому було дуже прикро, що навколо батьків Доменіки ходять такі брудні плітки. «Прокляте життя»! думав збентежений Сашо. Він підвівся й пішов на рибальську пристань.
— Що з ним? — запитав бай Нако.
— Нічого… — поквапливо відповів Максим. — Здається, на сонці перегрівся.
Капітан засміявся.
— Еге, хіба може сонце дошкулити Сонцю!
Сашо походив біля повитягуваних на берег човнів, сів на камінь і втупився в тиху вечірню воду, що відблискувала темноліловим світлом. Широкі нафтові плями ліниво гойдались на гладенькій поверхні. Раптом хлопця охопила страшенна ненависть до Мортія. Хижак! Як він насмілився бити дружину? А може, й Доменіку? Від однієї думки, що її можуть бити, Сашо аж здригнувся. Це йому здавалось потворним, грубим і неймовірним. Але разом з цим в уяві блискавично постала картина побою, його охопив дикий, нестямний гнів. Сашо шпурнув у море жменю піску й застогнав. Мабуть, Мортій б'є її тому, що вона не його дочка і нагадує йому про того іншого. Мстить. І матері її мстить. Хотілося вдертись у казино і вгородити йому в груди ніж… Кволий сутулуватий корчмар з полохливими хитрими очицями в його уявленні перетворювався на якогось зловісного хижака, неймовірно потворного, як і вся його брудна й заплутана історія.
Прийшов Максим. Сказав, що пора вже йти. Спробував заспокоїти хлопця, але марно. Сашо вперто мовчав, повернувшись до нього спиною. Максим попередив його, щоб не барився, бо завтра треба братися за роботу. Сашо махнув рукою й одіслав його.
Він просидів на березі, аж поки море не стало чорним, як дьоготь. Потім зійшов місяць. Не заходячи в казино, хлопець швидко попрямував до Накової хати, а душу його краяли суперечливі почуття. Ішов увесь час в тіні попід дерев'яними будиночками. Не хотів зустрічати Доменіку, доки не розбереться в своїх почуттях, його збивало з пантелику тільки те, що Мортій тепер став іншою людиною і дозволяє їй зустрічатися з ним. Правду, кажучи, це було непогано, але чому, чому він так одразу змінився? Може, Колка говорить правду?… Подумавши, що Мортій, можливо, належить до банди, Сашо весь наїжився, холодний дрож пройняв його тіло. Злякано оглянувши безлюдну вуличку, хлопець, як очманілий, побіг додому.
Схвильовані думками про майбутній переїзд на нову квартиру, хлопці швидко крокували до рибальської пристані. Тепер учорашні сумніви здавалися Сашові незначними й необгрунтованими. Він розмовляв жваво й весело, сповнений безліччю найрізноманітніших ідей, що стосувалися дачі. Навіть Колка того ранку був лагідніший, уважніший і не так скептично настроєний, як раніше. Всі до нестями раділи своїй перемозі, яка давала можливість жити без опіки, самостійно, так, як їм хотілось. Правда, у вітряку було б значно краще, та що поробиш. Головне, що й тут вони будуть самі.
Невдовзі після цього барка увійшла в гирло річки. Парус зняли і взялися за весла. Гребти було важко. Течією їх зносило назад. Насилу доїхали до джерела. Андрій передбачливо порадив не прив'язувати човна в самому джерелі. Скаламутять воду. Дно річки було кам'янисте, але не настільки глибоке, щоб кинути якір. Добре, що в човні було два залізні паколи, — прив'язали барку за них. Максим залишив Андрія стерегти човен, а сам разом з Сашом та Колкою пішов розвідати становище на дачі. Андрій покірливо виконав наказ. Йому дуже хотілось бути разом з товаришами, та комусь же треба стояти на вахті.
Хлопці піднялися по сходах, перейшли через терасу, вже потріскану від часу, і стали біля дверей, закритих жалюзі. Максим витяг ключі. Вже по шпарині можна було догадатись, що треба взяти тонкий, довгий і досить незвичайний ключ. Повернувши ключ двічі, Максим потяг жалюзі вниз, і воно відкрилося. Хлопці з напруженою цікавістю заглянули в шибки скляних зовнішніх дверей. Побачили просторий вестибюль, обставлений модними меблями.
— От тобі й на! — здивувався Колка. — А той брехав, що порожня!
Відімкнули зовнішні двері і ввійшли. Передня справді була простора, велика, з гарними, добре збереженими меблями. Тут стояв цілий плетений гарнітур. Усе нагадувало південну, «тропічну» віллу. Це дуже сподобалося Сашові. На стінах висіло кілька морських пейзажів. В кутку стояла якась невелика скринька.
— Радіола! — вигукнув Сашо. Він миттю ввімкнув радіо і гарячково почав переглядати пластинки. Переважали слащаві, модні пісеньки, але було й кілька хороших французьких та італійських пластинок. Сашо ввімкнув програвач, кімната сповнилася звуками гітар і враз стала привітнішою.
Праворуч граціозні сходи вели на другий поверх. Максим з Колкою піднялись туди. Сашо вимкнув програвач і побіг за ними. Двері були замкнені. Невеличкий коридор вів до двох кімнат. Хлопці ввійшли в південно-східну. Вона теж була обставлена просто, але з хорошим смаком.
— Це кабінет, — сказав захоплено Сашо. — Чудовий!
Відкрили жалюзі. В кімнату полилось яскраве денне світло. За широким вікном, що виходило на схід, відкривалася велична панорама моря й півострова разом з вітряком, а крізь південне виднілося місто й дачі. Біля вітряка нікого не було. Старика не видно. В кабінеті стояло небагато речей: ліжко, невеличка бібліотека, письмовий стіл, плетені стільці. На підлозі замість килима лежала проста, з гарним узором, циновка, сплетена з невідомих трав. Сашо вирішив, що це робота закордонних майстрів «південних країн». Кімнатка прийшлася йому до смаку, і Сашо заявив, що спатиме тут.
— Побачимо, — ухилився од відповіді Максим. — Якщо станеш на добову вахту, тоді можна буде. Адже ж тут буде спостережний пункт.
Сашо нахмурився, але не втрачав надії влаштуватись тут. Йому необхідно було побути самому, щоб розв'язати деякі важливі питання.
З коридора хлопці перейшли в південно-західну кімнату. Вона була більша, тут стояло три ліжка, порожній гардероб, плетений стіл і крісла. Ліжка були застелені тонкими ковдрами, білизна — чиста. Південні вікна виходили на містечко й дачі, західні на лани й шосе, яке зв'язувало по суші Н. з іншими населеними пунктами.
— Нічого не вдієш, — посміхнувся Максим. — Твоє щастя. Спатимеш у кабінеті.
Сашо розцвів од радощів, йому дуже хотілося скласти хорошу пісню про Доменіку і взагалі… помріяти на волі. Поплескавши Максима по плечу, він подався туди. Максим з Колкою повалились у плетені крісла й переглянулись.
— Ну що скажеш, га? — захоплено вигукнув Максим.
— Просто диво! Мені ще й досі не віриться, що нам її дали. Добре, що бай Нако допоміг!
— Авжеж!
— От тільки, що кухні немає, — згадав Колка й нахмурився. — От йолопи! Будували, а не подумали…
— Не може бути, щоб не було, — підвівся Максим. — Певно, в підвалі, в холодному місці.
Гукнувши Саша, вони почали шукати підвал. Дверей не знайшли. Якась ляда ліворуч од вікон привернула їхню увагу. Максим ледве її відкрив. Звідти дихнуло холодом і вже вивітрілим запахом кухні. Але найцікавіше було те, що в підвал спускалися круті й вузькі залізні сходи, схожі на корабельний трап. Хлопці завагалися.
— Дивно, — промовив Максим. — Де ж тут вимикач?
Вимикач був під вікном. Засвітили й обережно почали спускатися вниз. Перед очима здивованих хлопців постало таке, що їм ніколи не снилось: просторе приміщення в стилі морської таверни. Три чи чотири широкі, як столи, бочки і навколо них кілька маленьких барилець замість стільців займали всю середину. На сволоках висіла велика риболовна сіть і вкриті павутинням вітростійкі ліхтарі з електричними лампочками. Стіни були размальовані фресками на морські сюжети. Кілька круглих, як корабельні ілюмінатори, вікон, закритих жалюзі, надавали приміщенню справжнього морського вигляду. В глибині виднівся справжній камін. А ліворуч був бар з високими табуретками. Хлопці аж заніміли від захоплення, опинившись у такій дивовижній морській таверні. Вони обійшли кімнату навшпиньках, немов були в церкві. За каміном була електрична плитка і раковина з краном для миття посуду. Полиці, на яких, певно, колись ставили пляшки, були порожні. В стіні були шафи. Колка відкрив одну з них: повно різного посуду й столових приборів.
— Рай! — вигукнув він. — Усе є. Вмів жити. Треба спитати дядька Нака, хто він був, цей Чепков.
— І койки є! — вигукнув Сашо. — Та чи ви не бачите? І койки є! Просто диво!
Попід стінами висіло кілька морських підвісних койок. Для відпочинку після банкетів. Було прохолодно, приємно й казково красиво. Максим сів на одне з барилець і постукав по столу:
— Прошу печеного окуня. З лимоном!
Весело розсміявшись, Колка з Сашом теж посідали.
— Не регочіть, — сказав, сміючись, Максим. — І таке буде, правда, Колка?
Колка у них вважався поваром. Будучи на промислах з батьковими товаришами, він часто куховарив, хоч не дуже охоче. А зараз… Ех, і електрична плитка є, і все!
Потім пройшли за бар. Побачили двері, що вели невідомо куди. Виявились незамкненими. Хлопці присвітили й побачили невелике приміщення для дров та різних кухонних речей. Це вже був справжній підвал. З нього теж вели двері. Виявилось, що це той самий чорний хід, який вони помітили вчора. Відчинили. Сонце вдарило в очі. Знову скрізь позамикали, щоб було безпечніше. Посідавши за бочки, вони вирішили попереносити лише свої особисті речі. Все інше було в будинку.
Сашо залишався вдома стежити з кабінету за вітряком. Колка з Максимом пішли до барки, щоб відвести її назад до рибальської пристані. Андрій забрав особисті речі, які Максим викинув з барки, і побіг до дачі.
Барку швидко віднесло течією в море. Максим взявся за весла, а Колка сів за стерно. Він помітив, як Максимове чоло враз вкрилося потом, і подумав, що дорого їм обійдеться риболовля. Тягнись щодня до рибальської пристані, потім назад, а крім того, плентатися ще до дачі два кілометри пішки. Ні! Треба щось придумати. Колка поділився думками з товаришем, і Максим згадав, що на обід треба наловити риби. Вийшли в затоку, стали на якір. Закинули вудки. Зразу почало клювати.
— Правду кажучи, не знаю, що нам робити, — сказав Максим, задоволений хорошим уловом. — Одне зрозуміло: барка сюди не пройде… Якщо залишати її на річці, треба, щоб один з нас весь час вартував.
— Не діло… — замислився Колка. — Це питання треба обговорити. І раптом запропонував: — Давай десь дістанемо маленького човника!
— Правильно!
— Тільки де?
— У дядька.
— А чи є у нього?
— Хтозна…
— Нічого, хоч і немає, однаково допоможе, правда?
— Авжеж, — відповів Максим. — І ще, знаєш, що? Залишатимемо його в басейні. На човнику можна й печери оглянути.
— Правильно! — захопився Колка. — Потрібен маленький човник, щоб проходив… Послухай! Значить, катер лазів залишається десь у морі, а вони перевозять свою контрабанду човнами, якщо взагалі все це правда. Як ти вважаєш?
— Не знаю… — задумався Максим. — Можливо, й так… А ти як думаєш? Чи не здається тобі, що романи Саша дуже на нас впливають?
— Романи — одне, а це — зовсім інше. Як не митикуй, а кава й лази — це не вигадка.
— Не вигадка. Але ми захоплюємось. Не виключена можливість, що лази випадково потрапили сюди, а каву перенесли кудись в глиб країни.
— Все одно. Головне — взятись рішуче за цю справу. Нам це не важко зробити. А уяви собі, що вийде щось корисне, га?
Максим витяг жирного бичка.
— Дивись! Оце так порося! — він кинув його на дно човна й зітхнув: — Маєш рацію. Треба братись. А як на твою думку: чи не краще заздалегідь попередити міліцію?
— Дурниці! — наїжився Колка. — Ще встигнемо. Це найлегше. Не забувай, що сумніви залишаються сумнівами, а міліції подавай факти. Ще, чого доброго, так опростоволосимся, що й… Нехай, коли щось відкриємо, тоді. Бо інакше нас і кури засміють. Я не згоден! Так і знай!
— Я теж… Тільки питаю.
Наловивши три низки риби, вони подались на пристань. Бай Нака відшукали в риболовецькій кооперації. Виявилося, що в нього є невеличкий човник на двоє весел, але якийсь сусідський хлопець взяв його ловити рибу. Бай Нако сказав, що коли хлопці час від часу мотатимуть його бичками і, найголовніше, берегтимуть пінен, як свій власний, то він, мовляв, подумає, може, н піддасть човник їм.
Питання було розв'язане.
Максим подарував дядькові одну низку риби, взяв ключ від човна, і разом з Колкою вони переможцями повернулись на дачу. Човен був легкий, хлопці перенесли його з річки на руках і, наповнивши басейн, пустили на воду. Найбільше зрадів Андрій, — не треба було брати гроші з каси. А він уже думав купити у когось гниле благеньке коритце. Тепер все влаштувалось якнайкраще.
Сашо доповідав про свої перші спостереження: старик ловив рибу вудкою.
— Виходить, — єхидно посміхнувся він, — божевільні теж ловлять рибу!
— Перестань! — образився Колка. — Спостерігай! Побачиш, скільки ще різних речей роблять божевільні. Побачиш!
Зарган — сорт в'яленої риби.
9 вересня 1944 року болгарський народ скинув фашистський уряд і утворив народну республіку.