Максим з Андрієм спали в другій кімнаті. Колка стежив у бінокль за вітряком, а Сашо писав матері листа. Спочатку він змалював у таких чорних фарбах пригоду на морі, неначе це була не звичайнісінька літня буря, а океанський ураган. Потім схаменувся, подумавши, що може зовсім перелякати бідолашну матір, з жалем у серці порвав свій чималенький твір і написав інший, коротший і не такий страшний. Звичайно, він не згадав у ньому ні про каву, ні про лазів. Хотілось, але не наважувався. Це могло її налякати і тоді — прощай усе! Похвастався ще раз, що вже став справжнім морським вовком, так що вона може бути спокійною за нього. Попросив, щоб сама в гості не приїздила, а, скажімо, хоч би з інженером Кириловим, бо інакше з нього сміятимуться. Про дачі теж не згадав. Нехай краще тоді, як приїде. Хлопець згорнув листа, поклав його в кишеню й витягнувся на ліжку. Шкода, що зараз він не сам у кімнаті! Колка заважав йому думати про різні речі. Щось гнітило, було жарко, важко дихати. Думки ворушились повільно й незграбно, доки зовсім не ввірвались. Непомітно Сашо заснув. Колка, якого теж зморила спека, заздрісно дивився на нього кілька секунд. Потім знову спрямував бінокль на вітряк. Нічого. Пустота. Спека й пустота…
Перед заходом сонця ввійшли Максим і Андрій. Колка доповів, що старик вилежується у млині в холодку і йому за вухом не свербить. Прокинувся Сашо. Вирішили, що Колка стоятиме на варті, а Сашо буде днювальним. Максим з Андрієм пішли ловити рибу, щоб потім продати її в місті й купити собі олії, хліба й овочів.
Почалися нудні й одноманітні години. Сашо зійшов у вестибюль, покрутив знічев'я радіо, потім поставив на програвач десять пластинок, ввімкнув механізм, відрегулював звук і пішов наверх. Колка схвалив це. Весь будинок загримів від бойовиків і французьких пісень. Спека неначе трохи спала.
Коли заходило сонце, Колка пошепки, неначе знадвору його могли почути, сказав:
— Виходить!.. Несе рибу. Мабуть, продавати. Божевільний, а продає!
Сашо вихопив бінокль у нього з рук. Старик опинився зовсім близько — за кілька метрів од нього. В лівій руці ніс чотири низки риби, а в правій — сучкувату палицю. Він зійшов по стежці до дюн і зник за ними.
— Знаєш що? — швидко віддав Сашо бінокль. — Я піду за ним!
Колці самому дуже хотілось зробити це, і він сказав:
— Не можна. Ти днювальний.
— Ти ба який! — сердито огризнувся Сашо. — Це ж тобі не казарма! Ти говори, що хочеш, а я піду і все! Не я ж, а ти стоїш на вахті!
Колка нехотя погодився. Нічого не вдієш.
— Гаразд. Тільки обережно! Дивись мені, чуєш?
— Єсть, боцмане! — радісно засміявся Сашо, і затупотів униз по східцях. Вимкнув радіолу, постояв мить на терасі і, зігнувшись, пішов до дюн. Піднявшись на одну з них, він заховався в траві.
Старик повільно йшов понад самим берегом, нічого не підозріваючи. Сашо почекав, поки дід мине його, потім, посидівши ще трохи, пішов і собі поза дюнами. Час від часу він висовував голову з трави, дивився на старого і знову пригинався. Від розпеченого піску тут було пекельно жарко й душно. Немов у пустелі. І тому, що дюни були високі й закривали горизонт з усіх боків, Сашові здавалося, ніби він і насправді блукає в пустелі. Пісок — річ хороша, але краще, коли з нього виберешся.
Сашо вийшов на шлях і пішов за дідом у напрямку до міста.
Тепер той міг повернутись і угледіти його, але віддаль була надто велика, щоб впізнати людину. Тільки старик ні разу не оглянувся. Значить, не підозріває, що за ним стежать. Хлопець зрадів, бо це полегшувало виконання його завдання.
Перейшовши через перешийок, старик зупинився серед широкої вулиці проти морського парку. Постояв трохи, — певно, відпочивав, — і ввійшов у сквер. Тут було повно дачників. Рибалки стиха розхвалювали свою рибу, боязко оглядаючись по боках. За законом, рибу треба було здавати в комісійний магазин, але там вона продавалась дешевше, ніж з рук. Дід смиренно став осторонь від інших і почав чекати. Сашо сховався за товстим стовбуром японської черешні. Час тягнувся дуже повільно.
Але старий довго не чекав. Якась худенька дачниця з дуже гладкими дітьми зацікавилась його рибою, запитала про ціну. Дід показав на пальцях. Жінка спробувала торгуватись, але зрозумівши, що має справу з німою людиною, дала, скільки було загадано. Старий потер гроші об бороду, за рибальською звичкою, і, скрививши рота в ідіотську посмішку, вийшов з парку. Серед дороги він знову зупинився, потім пішов у крамницю. Купив собі п'ять пачок цигарок, витяг з подраного піджака брудну пляшку, в яку йому налили олії. Потім зайшов у пекарню й вийшов звідти з двома хлібинами під пахвою. Прослідкувавши за ним до самих дюн, Сашо повернувся назад. Навіщо даремно гаяти час із божевільним. А насправді йому кортіло зустріти Доменіку.
Містечко ніби ожило у вечірній прохолоді. Сашо вкинув листа в поштову скриньку і, засунувши руки в кишені, пішов через густий натовп. На курній вулиці було шумно й весело. Сашо роздивлявся на всі боки, але Доменіки ніде не було.
Сашові стало сумно. Хлопця охопило те дивне й тяжке почуття, яке виникало завжди, коли хотілося бачити Доменіку. Він пройшов вулицею кілька разів і вирішив піти на рибальську пристань, щоб хоч хлопців застати. Тільки зібрався йти туди, коли раптом угледів спершу Марію, потім отих двох франтів у тропічних шоломах і нарешті Доменіку. Кров закипіла в його жилах. Не довго думаючи, Сашо продерся через натовп, наздогнав франтів і смикнув більшого за рукав. Той здивовано повернувся і ще більше здивувався, побачивши, що його зачепив хлопець, меншин і слабший від нього.
— Що треба, гнидо? — запитав він насмішкувато.
— Сам ти гнида! — огризнувся Сашо, готовий налетіти на ворога.
Франт на мить завагався, чи не дати нахабі стусана, але подумав, що Сашо може бути не сам, і поблажливо посміхнувся:
— Ну?
— Ну? — вишкірився Сашо. — Щоб і ноги твоєї більше не було біля цих дівчат! Чув?
— Ти дивись! — вже не так визивно відповів франт. — Що вони тобі, коханки?!
— Це не твоє діло! Давай! Котися звідси!
Франт хотів його вдарити, але в цю мить Сашо перелякано оглянувся назад. Той подумав, що Сашо хоче свиснути своїй компанії, плюнув презирливо й пішов за своїм товаришем.
Перелякані до нестями, Доменіка і Марія стояли осторонь. Коли обидва франти зникли, Сашо підійшов до дівчат, гордий і схвильований пригодою. Доменіка не зводила з нього очей. Він зніяковів.
— Браво, — не дуже охоче похвалила його Марія. — Ніяк від них відчепитись не можем…
Сашо почав заспокоюватись.
— Нехай би тільки вдарив, я б його… Нехай. Я йому іншим разом так всиплю, що й… — і раптом замовк, засоромившись своєї грубої мови.
— Давайте пройдемось, — тактовно запропонувала Марія.
Пішли. Марія йшла посередині, Сашо й Доменіка по боках. Мовчали. Сашо був невимовно щасливий. Але думка, що оті можуть напасти ззаду, весь час хвилювала хлопця, і він не міг зосередитись, щоб вести якусь розмову. Це дуже безглуздо — прогулюватись і мовчати. Всім стає зрозуміло, що ти хвилюєшся, що ти пень і що тут не все гаразд. Дуже неприємно! Ще й ця Марія, чого вона мовчить? Чому не скаже нічого? Як коли, так прямо млинок, а тепер…
Вийшли майже на околицю містечка. Марія промовила:
— Ось хата діда Ставра!
Сашо побачив голі, обгорілі стіни. Згоріли тільки дах та двері. Сама хатка була з цегли.
Почервонівши від хвилювання, Доменіка запитала:
— Де ви пропадаєте? — Вона хотіла сказати, що вчора ввечері його виглядала на вулиці, але посоромилась.
— Пропадаємо… — неуважно буркнув Сашо. — М-м-м… Переїхали на нову квартиру…
— Куди? — пожвавішала Марія. Вона жалкувала, що Сашо прогнав франтів.
— На дачу. На віллу «Райна».
— Яка ж це? — запитала Марія.
— Чепкова.
— А-а, дача Чепкова. Знаю.
— Як це вам її дали? — здивувалась Доменіка.
Сашо гордовито відповів:
— А яке вони мали право не дати!
— А там гарно? — знову запитала Доменіка.
— Прекрасно! Приходьте до нас у гості… — і прикусив язика: «Що я мелю! Колка їх вижене!»
Але запрошення вже було зроблено, і від нього не відмовишся.
— А Колка не сердитиметься? — лукаво закинула Марія.
Сашо запнувся.
— М-м-м… Це правда… Він щось не те…
— Мабуть, через мене… — промовила Доменіка й нахмурилась.
Хлопець і не помітив, коли перейшов на її бік:
— Не сердьтесь, він не такий уже й поганий… Просто були причини, та через те… — ледве не проговорився він, але вчасно замовк, щоб не образити її ще дужче.
— Хтозна… — промовила Доменіка. — Всі мене ненавидять, — і заплакала.
Сашо страшенно розізлився на Колку. На тобі: Доменіка плаче через його дурощі. Хіба ж так можна? Вона ж дівчина… Хіба вона в чому винна?
— Не плач… — шепнув він тихо й ніжно. — Все буде гаразд…
Що мало бути гаразд — Сашо й сам не знав, але він чув, як ці самі слова говорив батько, коли мати починала плакати. Доменіка глянула на нього своїми заплаканими, але прекрасними очима, і Сашо від радощів не знав куди подітись.
— Маре, — сказав він, щоб не зрадити своїх почуттів, — може, підемо в кіно?
Але Марії не було й сліду. Вона кудись зникла. Сашо й Доменіка залишилися вдвох, одне проти одного, розгублені й збентежені, як ніколи, обмінювались крадькома поглядами. Сашо не знав, що зробити, бо відчував, що люди біля них затримуються й багатозначно посміхаються. А крім того, близькість Доменіки його лякала, і він відчував, що не може зрушити з місця.
— Хочеш, я тебе проведу? — промовив він нарешті тремтячим голосом, задихаючись від хвилювання.
Доменіка пішла вперед. У натовпі штовхали, але вони цього не відчували, розгублені, самі не свої від щастя. Вийшовши нарешті з натовпу, пішли косою. Повіяло холодним вітерцем і солодкуватим запахом гнилих водоростей та устриць. Обабіч тихо плескалось море, ніби то було й не море, а річка. Вечірня заграва, схожа на величезне віяло з павиного пір'я, палала над дюнами. Було невимовно красиво.
— Може, посидимо трохи? — промовив він засмаглими губами.
Вони довго сиділи на широкому кам'яному мурі, що, мов стіна фортеці, відгороджував перешийок від моря. Дивилися на рожевий захід, на море, яке весь час міняло свій колір, переглядались крадькома, мовчали й думали про одне й те ж, але не знаходили в собі сили сказати про це. Почало сутеніти. Непомітно смеркло.
Сашо мовчки провів Доменіку до високих старовинних воріт. Вони грюкнули, зачинившись за дівчиною. Хлопець постояв, неначе приголомшений, потім усміхнувся й повільно пішов попід муром, сп'янілий від щастя. Зупинившись, він підвівся навшпиньки й заглянув у двір. Нічого не побачив. Було дуже темно. Він знову пішов. Раптом проти нього хтось вискочив. Доменіка!
— Що з тобою? — тривожно запитав він.
— Нічого…
— Чого ти плачеш?
— Ти не знаєш… Ти не знаєш…
— Що? — ніжним і благаючим голосом запитав він.
— Нічого…
— Що? — запитав він ще ніжніше.
— Я щаслива… — вимовила швидко й задихано дівчина і зникла в темряві за парканом. Тут мур був зруйнований. Саме на розі.
— Доменіко! — здавленим голосом гукнув Сашо, але її вже не було.
Він знесилений сів на землю, обперся спиною об огорожу й просидів так, аж доки не зійшов місяць.
Сашо ввійшов у освітлений вестибюль. Грало радіо. Але хлопців не було. Ляда була відкрита. Сашо зійшов залізними східцями вниз. Він намагався приховати свою радість, але обличчя і особливо очі зраджували його.
— Чому спізнився? — суворо запитав Максим. Сашо зніяковіло заблимав очима. Не хотів приховувати:
— Був з дівчатами. Якісь жевжики до них чіплялись, та я їх відшив.
— Кавалер! — зауважив Колка. — Він розгулює, а ми тут за нього хвилюємось. Хотіли вже йти розшукувати.
Сашо сердито глянув на нього.
— Не чіпляйся! — твердо відповів Сашо. — Нічого поганого я не зробив.
— Доповідай! — коротко наказав Максим.
Сашо сів і розказав усе, що помітив.
— Виходить, — зробив висновок Андрій, — божевілля має кілька ступенів. Наш піддослідний, наприклад, тільки трохи з глузду з'їхав. Ловить рибу, продає її, купує цигарки, олію й хліб, — отже, не такий він уже й божевільний. Певно, втратив тільки мову…
Колка нетерпляче його перебив:
— Як, на твою думку, така людина може займатись контрабандою?
— Хто його знає… Якщо йому довіряють… невпевнено відповів Андрій.
— І якщо йому від того є якась користь, — додав Максим. — Хотів би я знати, ким він був раніше?
— Рибалкою, — сказав Сашо.
— Припустимо, що це так, — погодився Максим, але було видно, що відповідь його не задовольняє. — Я питаю не те: за народну владу він був чи проти неї?
— Треба перевірити, — сказав Колка. — Можна було давно запитати у бай Нака.
— Я вже про це думав, — відповів Максим, — та потім відмовився. Сміятиметься. Та йому й не треба багато говорити. І без нього впораємось. Хай краще Сашо розпитає у Доменіки.
Колка схопився:
— Ану стривайте! Мортій несподівано змінив ставлення до неї. Чим ви пояснюєте це?
— Дуже просто, — сказав Максим і замислився. — Напевно, хоче, щоб вона подружила з нами, тоді на неї у містечку не дивитимуться скоса.
— Не знаю… — завагався Колка. — Помилився він у своїх розрахунках. Її вважатимуть підлабузницею… І все-таки, якщо й Мортій належить до банди, то…
— Що «то»? — ображено труснув головою Сашо.
— А те, любий, що він вирішив з її допомогою стежити за нами! — рішуче заявив Колка.
— Дурниці! — вибухнув Сашо. — Звідки Мортій може знати, що ми відкрили каву?
— Якщо й він у цій банді, то знає! — невблаганно наполягав Колка. — А хоч і не знає, то помітив, що ми крутимось біля вітряка, і одразу все зрозумів.
Сашо замовк. Мовчали й інші, глибоко задумавшись.
— У тебе все дуже легко виходить, — нарешті порушив мовчанку Сашо. — Побачив, що старик ні при чому, так тепер давай за Мортія чіплятись.
— Аякже, він теж на підозрі. Поки що нічого не відомо, але… Побачимо, — і Колка багатозначно замовк, неначе й справді щось знав.
— Давайте краще розвідаємо печери, — невпевнено запропонував Сашо, приготувавшись відбивати заперечення з боку Колки.
— І це зробимо, — обізвався нарешті Максим. — Зараз хоч і підемо, все одно нічого не знайдемо. Там, може, такі лабіринти, що й… Треба спочатку знайти слід, а тоді вже. Ти краще скажи: старик ішов швидко чи повільно?
— Я вже казав: повільно.
— Зупинявся відпочивати?
— Так. Біля морського скверу.
— Аж біля скверу?
— Що тут дивного? — втрутився Андрій. — Якщо він божевільний, значить, не такий, як інші діди. У божевільних багато енергії.
Це було переконливо.
— Досить! Спостереження наші ще зовсім недостатні. Не варті й копійки, — сумно сказав Максим. — Треба накреслити план, встановити розпорядок чергування і таке інше. Завтра дядько їде в місто й повернеться ввечері. Привезе кожному по ключу. Я замовив. Це нам розв'яже руки.
Повечерявши, Сашо піднявся в кабінет. Хотілось побути на самоті. Сів на підвіконня. Яскраве місячне світло заливало все навкруги. Було тихо й невимовно прекрасно. Сашо взяв гітару й заспівав старовинну грецьку пісню… Спочатку він уважно стежив за словами й мотивом, які йому страшенно подобались. Потім згадав Доменіку, і пісня стала тільки фоном для думок та мрій. Цікаво, що вона зараз робить? Може, теж сидить на вікні й дивиться на місяць? Від цих думок у нього зашуміло в голові. А може, плаче? Що вона сказала? Сказала, — щаслива… Більше відчував, ніж розумів Сашо, що це значить, і якась буйна, нестерпна радість охопила його. Він почав співати ще голосніше… А може, Мортій її зараз б'є? Ні, ні… Він став добрим… А й справді, дивно! Був-був поганим, і раптом — добрий… Максим має рацію. Мортій хоче, щоб її в містечку не ображали через нього. А чому? Сам же її б'є! Сам чорт спіткнеться… А коли Мортій і справді зв'язаний з бандою?.. Гітара перестала грати. Чому він обов'язково повинен бути в банді? Через те, що колись був багачем? Так бай Нако ж каже, що він і зараз не бідний. Бере квартплату з тринадцяти кімнат, торгує рибкою… Якщо так, навіщо йому рискувати? Тим більше, що відсидів у тюрмі. Авжеж! Чого йому рискувати? Це трохи заспокоїло хлопця. З серця неначе спав якийсь тяжкий, непосильий тягар, і Сашо почав співати ще палкіше, ще веселіше й безтурботніше.
Довкола посвітлішало; все заспокоїлося, ніч сповнилась приємних пахощів моря й розпеченої землі.
Годинник барби Тодорія продзвонив рівно о п'ятій годині ранку. Сашо схопився, мов обпечений, узяв бінокль і кинувся до вікна. Глянув на вітряк. Нічого. Обстеживши якнайуважніше все довкола, він тільки тепер угледів, що від млина до джерела простяглася стежка. Цікаво, як він її не помітив ще вчора! Звичайно, старий же повинен брати з криниці воду. А звідки ж іще?
Сашо пішов у другу кімнату, розбудив хлопців і повідомив про стежку. Це їх не здивувало. Вмившись на подвір'ї, вони нашвидку перекусили. Андрій з Колкою підняли човник на плечі, взяли з собою бінокль і пішли ловити рибу.
Десь о сьомій годині дід вийшов з млина, тримаючи в руках старий кошик з рогози й розмальовану тикву для води. Коли він зник у вибалку, Максим з Сашом натягли на двері жалюзі, перейшли через пересохлу долину і, пригинаючись до землі, почали підійматись на крейдяний горб. Потім, так само обережно, попрямували до вітряка й зайшли за його північну стіну, щоб їх не помітив з долини старик. Скрадаючись, Сашо непомітно заліз по скрипучих сходах наверх і прикипів до дверей. На дверях висів великий замок. Звичайно! Не залишатиме ж він хату незамкненою!
Сонце вже було на сході, і в його променях Сашо ще чіткіше побачив ті самі дві дірки, що угледів минулого разу. Завбільшки з окуляри, вони були зроблені на висоті людських очей. Це його страшенно вразило і примусило обстежити й південну стіну. І там, трохи збоку від заклеєного папером вікна, теж були такі самі дірки. В голові майнула думка, що старик через ці дірки стежить за підступами вітряка. На сході йому видно центр міста, на півдні — рибальське селище й дачі. Але чому не через вікно? Може, так зручніше, та й цікаві щоб не заглядали. На північній стіні не було нічого. А на західній?.. Аж тепер Сашо помітив, що дивиться саме в такі дірки. Це його вразило. Раніше їх не було, це він добре пам'ятає! Старик їх зробив тепер, щоб стежити за їхньою дачею. Чи, може, вони й раніше були? Він напружив свою пам'ять і впевнився, що таки їх справді не було. Потім знову пригнувся й переліз на південний бік.
Діда ще не було. Зате човен плавав зовсім близько, як і домовлялись. Сашові навіть здалося, що Колка на нього дивиться в бінокль, і стало неприємно. Він зліз на землю й доповів про все Максимові. Потім обидва полізли до дверей. Сашо залишився на варті, пильнуючи за човном. Якщо Андрій прапорцями подасть сигнал: «риби немає», значить, старий вирушив до млина і треба якнайшвидше забиратися звідси.
Максим безпорадно стояв перед замком. Хлопці йшли сюди з наміром влізти всередину, але кіт дорогу перебіг. Напруживши зір, він довго вдивлявся в темряву млина, щоб звикли очі, і через деякий час почав розрізняти деякі речі. Ось дерев'яні нари… Ось піч… А ось якісь деталі… певно, механізм вітряка. Максим навів електричний ліхтар на фокус, спрямував промінь в одну дірку, сам дивився в другу. Побачив знову те саме, але цього разу чіткіше. Піч була чиста. Не було й сліду попелу. Де ж дідуган собі варить? Може, надворі? Де саме?
Максимі стало ясно, що більше він тут нічого не дізнається, його погляд зупинився на дірках. Сашо має рацію, якщо це не проста випадковість. Дірки на дверях були свіжі, хоч і старанно позатирані. Не було сумніву, що старик їх зробив тепер, щоб стежити за непрощенний гостями. Хлопці знову пролізли за північну стіну.
— Знайшов що-небудь? — запитав Сашо, не в силі стримати цікавість.
— Відносно дірок ти, здається, маєш рацію. Недавно зроблені. Все одно, хоч би він і не був контрабандистом, він має право спостерігати. Біда в тому, що ми не можемо встановити, наскільки він божевільний. І ще ось що: в печі немає попелу!
— А де ж він варить?
— Ото ж бо й є.
Вони оглянулись. Навколо була відкрита місцевість. А печі роблять у затишку. Обережно перейшли на східну сторону. Тут побачили стежку, що вела вниз через скелі до моря. Хлопці поповзли до скель, за якими можна було сховатися. Під великою скелею знайшли рештки вогнища. Але чому це стежка веде далі вниз? Вони зійшли до самого моря. Піщаної смуги тут не було. Тільки скелі та підводне каміння.
— Ясно, — вирішив Максим. — Десь тут він ловить рибу.
— А чому сьогодні ловить в іншому місці?
— Дивак! Рибу ловлять скрізь, де вона є.
— Все-таки треба перевірити й те, інше місце, — наполягав Сашо. — Якщо є стежка, значить, він і раніше там ловив. А якщо ні — значить, змінив місце через нас.
— Навіщо?
— Я теж питаю… Мабуть, щоб за нами стежити.
— За нами він може стежити і з вітряка.
— Ні, помиляєшся, — гаряче заперечив Сашо. — Я певен, що він навмисне ходить по рибу вниз, щоб зрозуміти, чи ми цікавимось ним і його вітряком. Бачиш, як він стежить?
— Може й так, — погодився Максим. — Справді, так він може помітити, що ми за ним стежимо, але нічого не вдієш. Нехай помічає! Найголовніше ось що: чому в нього вогнище аж тут, а не у вітряку?
— Мабуть, боїться пожежі, — висловив свою думку Сашо.
Це було досить переконливо. Максим помахав руками й запитав морськими сигналами, чи там ще старик, «йому відповіли: «риба є». Незважаючи на це, Максим і Сашо все так же обережно полізли до пересохлої долини і, крадучись за кущами, пробралися до дачі. Незабаром повернулися й інші, ледве переводячи дух від бігу і, на жаль, з невеликим уловом.
Посідали в кабінеті. Порадилися. Прийшли остаточно до висновку, що дірки попрорізувані тепер. Значить, старий підозріває, що за ним стежать! Тут щось не гаразд! А втім, хто знає? Можливо, в них він вбачає природних ворогів, пустунів, які роблять капості, тому й остерігається?
— Справа зовсім не в тому, — замислено сказав Колка. — Ось дивіться: він ловить рибу, продає її, замикає вітряк. Гаразд. Значить, у нього середній ступінь божевілля. Але скажіть ви мені, як може така божевільна людина сама відремонтувати вітряк? Що ви на це скажете? І раз Мортій його пустив туди, значить, сам Мортій і зробив ремонт. Постає питання: навіщо? Щоб похизуватися перед людьми, чи ще для чогось? — і Колка багатозначно замовк.
Хлопець натрапив на важливий слід. Максим запропонував Сашові вивідати в Доменіки. Колка знову заперечив:
— Давай краще запросимо в гості одну Марію. У розмові й розпитаємо. Так буде вірніше і водночас безпечніше.
— Я вже їх запросив, — проговорився Сашо.
— І добре зробив, — поквапливо обізвався Максим, щоб обеззброїти Колку. — То нічого, що прийде й Доменіка. Якщо вона — шпигунка, то це тим краще. Після цієї розмови ми знайдемо засіб дізнатись, чи вона розповідала батькові, чи ні. Головне — розпитати, ким був дідуган раніше і хто відремонтував вітряк.
— І по-третє, — підвищив голос Андрій, — чому він не ходить по воду?
Інші здивовано глянули на нього.
— Вона цього не може знати, — ляпнув Сашо.
— Що ти мелеш там! Мовчи вже! — визвірився на нього Колка. — Говори, Андрій!
— Я ж і питаю: чому старий не ходить по воду? Вчора весь день після обіду він і краплини в рот не брав, сьогодні — теж. А коли ловив рибу, пив з тикви і так прицмокував, що аж до нас було чути.
— А може, він увечері ходить до крамниці? — невпевнено промовив Сашо. — Або вранці. Хоч, правда, сьогодні не ходив.
— Ходив! — заперечив Колка. — Ще тоді, як ти спав.
— Дуже він ранній. — Ну, гаразд, я вас завтра о четвертій розбуджу.
На цьому дебати закінчились. Максим і Сашо пішли по рибу, Андрій став на вахту, а Колка заходився варити обід.
Старик сидів на тому самому місці. Сашо уважно обстежив, усе навколо. Та ба! Стежка була протоптана. Ллє чого він так далеко ходить? Для того, щоб переконатись, чи підуть хлопці до млина. Не інакше! Сашо окинув оком довге узбережжя, сподіваючись угледіти Доменіку. Справді, маячили якісь постаті. Можливо, це були дачники, але він навмисне сказав:
— Певно, дівчата, — і, неначе це його зовсім не цікавило, додав: — Не знаю, може, підемо, га?
Вони пішли назустріч. На щастя, то були Марія й Доменіка. Дівчата саме роздумували, купатись їм чи ні.
— Холоднувато ще, — заклопотано сказав Сашо. — Потім…
Полягали на піску. На чималій відстані від них загоряла група дачників. Максим ламав голову над тим, як почати розмову, і час від часу поглядав на Саша, — може, той догадається. Сашо ніяково мовчав і стулкою устриці щось креслив на піску. Впевнившись, що розмова почнеться не скоро і що сам Сашо краще б справився, Максимові спало па думку допомогти товаришеві:
— Я йду по рибу, — сказав він. — Маре, ти не хочеш зі мною?
Марія радісно схопилася:
— Хочу! Тільки я теж ловитиму. Добре? — і змовницьки засміялась.
Вони вирушили в море, а Сашові стало ще незручніше. Хлопцеві не хотілося розпитувати Доменіку. Його охопила відраза до всієї тієї справи. Сашо розізлився на Максима. Почав собі докоряти за те, що перший не додумався піти з Марією по рибу і залишити тут Максима займатися придуркуватим дідом. А все ж вийшло так, що він і незчувся, коли сказав:
— Шкода! Ми хотіли жити у вітряку, а ця людина нам зруйнувала всі плани.
— Чому? Хіба на дачі погано? — несміливо запитала Доменіка.
— Воно то добре, тільки… як би тобі сказати… У вітряку було б поетичніше.
— Не знаю… Я його не люблю.
— Справді? — пожвавішав Сашо. — Чому?
Від зніяковіння Доменіка вся зашарілась.
— Ти ж не такий… як Колка?
— Звичайно!
— Я не люблю цей вітряк, бо він мені нагадує, ким був мій батько… Вітряк діда Ставра…
— Ти ж казала, ваш? — здивувався Сашо.
Доменіка замовкла, ще нижче схиливши голову, і поквапливо, одним духом, щоб раз і назавжди звільнитись від цього, почала:
— Колись мій батько за борги відібрав вітряк у діда Ставра. А коли той збожеволів, він вирішив його віддати. Навіть сам найняв майстрів, щоб зробили ремонт… — дівчина помітила, що Сашо враз похмурнів, і, докоряючи собі за відвертість, щиро запитала: — Він же непогано зробив, правда?
— Правда… — неуважно відповів Сашо, а в голові його гарячково билася думка: «Старик підозріває, що за ним стежать. І сам теж стежить. Значить, тут не все гаразд. Значить, він з Мортієм…»
— Про що ти думаєш? — перервала його роздуми Доменіка.
Сашо глянув на неї. Обличчя дівчини мало такий вираз, що йому враз стало соромно за самого себе і нестерпно боляче. «Коли б Мортій не був винен! Коли б! Коли б!» І сам зрозумів, що йому жаль Мортія тільки через неї і що це негарно.
— Так… — неуважно махнув він рукою. — Думав про долю цієї людини. Ким він був, кажеш, рибалкою?
— Рибалкою.
— І, певно, був проти фашистів?
Це несподіване запитання вкололо її.
— Не знаю… Можливо… Бідний. А бідні ж були проти них, правда?
— Авжеж.
Настала глибока тиша. Було неприємно й тяжко на душі. Доменіка помітила, що Сашо чомусь невеселий, і вирішила розвіяти його сум, відвернути увагу від цих питань, що краяли її молоде дівоче серце. Але як це зробити?
— Ти в тій самій школі вчитимешся? — згадала нарешті вона.
— Хто? Я? — спохватився Сашо. — В тій самій.
— Я теж! — вона сплеснула руками й мило посміхнулась. — Давай поплаваємо. Хочеш?
— Давай…
Доменіка підбігла до води й задирливо гукнула:
— Ану, доганяй! — і кинулась у воду, здіймаючи бризки.
Вона плавала, мов риба.
Сашові, який теж добре вмів плавати, довелося докласти чимало зусиль, щоб її наздогнати. Але дівчина пірнула й попрямувала до берега… Довго тривала ця гра. Веселі й мокрі, вони попадали на пісок. Трохи згодом прийшли й Максим з Марією. Човен був повен риби.
— Тобі пощастило, — позаздрив Сашо.
— Це все Маре… Дівчата, знаєте що, приходьте до нас у гості, — люб'язно запропонував Максим, вважаючи, що Сашо ще не запросив дівчину. — Доменіко… ти можеш?
Сашові хотілось сказати «ні», але вона погодилася. Хлопець похнюпився. Ну, тепер почнуть її розпитувати!
— Чудово! — зрадів Максим. — Тоді Сашо відведе човна до джерела, а ми з Марією підемо навпростець через дюни і там чекатимемо. Правда, Сашо?
— Чому? Втомився?
— Сказати правду — втомився.
Сашо гріб похмурий і пригнічений. Навпроти сиділа Доменіка. Спочатку вона щасливо посміхалася, зануривши руку у воду, але потім їй стало сумно. Чому це Сашо такий? Чому він змінився? Може, вона щось не так зробила? Дівчина шукала причину в собі, але марно. Вона вирішила, що у Саша дуже чуле серце й історія бідного дідуся його засмутила.
Максим з Сашом на плечах перенесли човен і поставили на терасі. Дівчата сіли у плетені крісла, хлопці ввімкнули радіо й попросили пробачення, що мусять залишити їх на самоті — треба готувати обід. Дівчата не мали нічого проти. Їм тут дуже подобалось.
Колка з Андрієм сиділи в «морській таверні» і чули, як прийшли Марія й Доменіка. Сподіваючись узнати нові вісті, вони нетерпляче зустріли своїх товаришів.
— Говори! — звернувся Колка до Максима.
— Сашо скаже.
— Нічого особливого… — несподівано навіть для самого себе відповів Сашо й замовк.
— А точніше?
Сашо їм розповів усе, що чув про старика, але приховав те, що Мортій наймав робітників ремонтувати вітряк. Сказав, що це зробили друзі діда Ставра.
— Шкода! — розчарувався Колка. — Тільки тим і займаємось, що вигадуєм собі різні пригоди. А воно й правда: який зв'язок може бути між божевільним і кавою!
— Це ще побачимо… — похмуро відповів Максим. Він вирішив більше не розпитувати дівчину, щоб зайвий раз не мучити.
— І щоб не догадалася, чому ми її розпитуємо! — додав Колка.
Сашо зрадів, що так легко викрутився з незручного становища, але це його не заспокоїло. Навіщо він обдурив своїх товаришів? Через Доменіку, звичайно. Хлопці не уявляли, що відбувається в його душі. Вони почали говорити про Доменіку. Колка твердив, що вона спеціально за ними шпигує. Максим з Андрієм заперечували. Сашо відчував, що над Мортієм знову починають збиратися хмари, і тремтів від страху, каяття й муки. Щоб Мортій нічого не запідозрив — вирішили: Сашо мусить якось вплинути на Доменіку, щоб вона мовчала. Як саме — Сашо мав сам додуматись. Він охоче погодився, але в душі зарікся нічого їй не говорити. Хлопцеві здавалося, що це зіпсує їхні стосунки. Але Максим придумав інше: залучити Доменіку на свій бік, не відкриваючи їй таємниці. Це буде дуже вигідно для них. Принаймні нейтралізувати її, якщо й справді вона шпигує за ними. Колка роздратовано заперечив:
— Не вірю я! Так і знайте! Куркульська закваска!
— Послухай, брате, — тактовно почав Максим. — Ми — ремсисти, правда? А якщо так, то чому б нам не допомогти дівчині? Вона ще молода і легко переборе себе, хоч її й виховували в старому дусі. До того ж, наскільки мені відомо, Доменіка не любить свого батька, а це для нас козир. Може, вона знає, що Мортій їй не батько, і тому ненавидить його. А може, тому, що він б'є її.
— А тепер він її не б'є. Дозволяє їй… Ні, ні! Ось послухайте мене! — розпалився Колка. — Це буде помилка!
Максим відступив.
— Гаразд. Нехай буде по-твоєму. Але допомогти їй необхідно. Навіщо ж таку… — він хотів сказати «розумну іі красиву», та вчасно схаменувся, — таку хорошу дівчину піддавати в руки ворогові?
— Пишномовні балачки! — обурився Колка. — Ну гаразд! Давайте! Воля ваша! Давайте!.. Я не знаю, як не можна зробити.
— Дуже просто, — втрутився Андрій. — Якщо вона а нами, значить ми будемо на неї впливати.
— Професор! — іронічно зауважив Колка. — Але про каву ні слова! Чуєш, Сашо?
— Ну гаразд… — неуважливо відповів Сашо.
— Не «ну гаразд», а дайте слово честі! — невблаганно наполягав Колка.
Хлопці заприсяглися.
— А чи не почули дівчата? — перелякався Андрій. — Ляда відчинена.
— Не хвилюйся! — зневажливо промовив Сашо. — Я навмисне радіо ввімкнув.
Під час обіду та й пізніше Сашо не відходив від Доменіки. Він боявся залишити дівчину, щоб бува хто не почав її розпитувати і не виявив його брехню. Хвилювався, щоб часом розмова не відхилилася в небажаному для нього напрямку. 1 в той самий час виникало бажання схопитися з-за столу, втекти кудись далеко і бити себе кулаками по голові. Брехня палила його. Він тримав себе неприродно, але товариші пояснювали це присутністю Доменіки. Часом йому хотілося махнути на все рукою, відійти з Максимом убік і розповісти, визнати, просити пробачення. Але не міг. Не знаходив у собі сили. Сашо відчував, що хлопці будуть суворі, а це його лякало й заплутувало ще дужче. В палаючій голові виникла думка продовжувати справу самому, доки буде можливо, а у вирішальний момент сказати іншим. Може, тоді вони не розсердяться? Може, похвалять, простять? Хтозна! І все-таки думка ця його втішила. А чому б і справді не забрати самому всі лаври? О, ця думка була спокуслива, але Сашо знав, наскільки вона небезпечна, наскільки підступна і. які тяжкі наслідки могла викликати. Та нічого! Нехай собі! Досить йому отих насмішок, що він ще не став справжнім морським вовком!
Надвечір Сашо відвіз дівчат човном до містечка. Марія побігла вперед, щоб не лаяли, мовляв, дома.
— А тебе не лаятимуть? — запитав стривожено Сашо.
Доменіка замислилась.
— Не знаю… Я вперше так спізнилась… Не знаю. Може, й ні. Батько став дуже лагідним.
— Чому? — запитав Сашо, і мурашки полізли у нього по спині.
— Я тобі скажу… Тільки іншим — ні слова! Він вважає, що коли я буду з вами, на мене тут не дивитимуться так скоса…
Сашо зрадів. Але це його й образило.
— І ти… через те… з нами?
— Ні! — енергійно заперечила дівчина і, знітившись, схилила голову: — Ти ж знаєш… — ледве чутно шепнула вона й хотіла тікати.
Сашо схопив її за руку.
— Це правда?
— Правда…
Сашо не знав, що робити від щастя. Хотілось їй сказати найкращі слова, зробити якийсь подвиг і все… все для того, щоб вона зрозуміла, що й він… Але замість цього він попросив:
— Не говори нікому, що я тебе розпитував про вітряк…
Доменіка здивувалась:
— Не розумію…
— Так, просто… Колись зрозумієш…
Дівчина перелякано втупилась у нього:
— Чому? Що трапилось?
— Нічого. Просто, я не хочу, щоб хтось знав, про що ми з тобою говоримо.
— Ой! І все?.. Добре, — чарівно посміхнулась вона, висмикнула свою руку з його руки і побігла вгору до великого будинку.
Сашо сидів нерухомо, щасливий і пригнічений. Потім наліг на весла й подався до гирла річки.
Мортій сидів на подвір'ї під великою смоківницею і пив з квартирантами горілку. Несміливо привітавшись, Доменіка ввійшла в прибудову. Мортій — за нею.
— Ну, як справи? — посміхнувся.
— Добре…
— Ти хочеш мені щось сказати?
— Ні… Ах, так. Була на дачі.
— На якій дачі? — зацікавився Мортій.
— На дачі Чепкова… Там… хлопці.
— Ага, так, так. Ну, як тобі дача?
— Дуже гарна.
— Певно, голова їм дозволив?
— Мабуть…
— Чи добре вони там поводяться?
— Добре. Я була з Марією.
— Вони хоч нагодували вас?
— Так.
— Які кавалери! А ще що?
— Не знаю…
— Не шкодують за вітряком?
— Не казали… — збрехала Доменіка, відчуваючи, що червоніє. Добре, що в кімнаті було темно і батько не помітив.
— Правду кажучи, я б їм його віддав, але дід Ставро перший прийшов, та й вітряк це його. Будете дружити?
Дівчина, розгубившись, нічого не відповіла.
— Давай, давай! — розтягував губи в посмішку підпилий Мортій. — Треба змити з нас цю ганебну пляму. Часи настали такі, що вимагають жертв. Але це й тобі на користь. Ти ж не маєш нічого проти, правда?
Доменіка ще дужче збентежилась. Надто грубо розмовляв він, це її ображало.
— Ну, ну, не сердься! Дурниці! — Мортій махнув рукою й швидко вийшов.
Доменіка сіла біля столу, сумна й пригнічена. Дивно! І він розпитував про вітряк! Що це все означає? Може, хлопці хочуть його купити? Хто їх знає… Та й звідки у них такі гроші… Вона перестала думати про вітряк, бо тривожні думки чіплялись уже за інше. Дівчині не подобалося, що батько знає про їх дружбу з Сашом. Здавалося, що його втручання зіпсує їхні хороші відносини, і прихована ненависть до Мортія, яка раніше її так мучила і за яку вона не раз себе докоряла, спалахнула ще дужче. Від огиди Доменіка здригнулась. Потім тихо вийшла надвір, у вечірню темряву, й подалася до перешийка, на те саме місце, де вчора була така щаслива…
Наступного дня Доменіка вирішила не зустрічатися з Сашом. Хотілося довше побути самій, зібратися з думками, які всю ніч не давали їй заснути. Все сталось якось несподівано. Невже той, про кого вона інколи думала з страхом і трепетом у серці, — Сашо? Чи не рано ще їй про це думати? Вона учениця, а ученицям заборонено. А що коли в школі дізнаються? Виключать. Батько прожене з дому. Куди вона дінеться? Що робитиме сама-самісінька?.. Працюватиме! Вже доросла!..
Доменіка раптом відчула в собі якусь нову, незнану досі силу, якусь впевненість, самостійність, що окриляла її. Правда, гімназії закінчити не доведеться, зате раз і назавжди залишить цей дім… А мати як? Бідолашна мати! Забере й її з собою, вони втечуть… Але ні. Батько їх знайде і, певно, страшенно битиме обох… Дівчина знову пірнула в якусь чорну безодню, охоплена розпачем, жалем до себе й болем.
Довго плакала Доменіка в пекельному вогні страшних, заплутаних питань, нарешті нерви не витримали, вона вилізла з «свого» куточка й пішла до муру. Біля берега в човні її чекав Сашо. Доменіка вилізла через дірку в мурі й побігла вниз. Розігнавшись, вона не встигла спинитись і впала в воду. Сашо й незчувся, як вистрибнув з човна і переляканий витяг її. Доменіка весело зареготала:
— Ну й ну! Мало не втопилась біля самого берега.
Сашо посадив її в човен і відвіз до дюн. Хотілося розпитати її ще про деякі речі, і він запропонував:
— Ходімо в пустелю, хочеш?
— В яку пустелю?
— За дюни.
— А!.. Ходімо.
Доменіка розіслала сукню, щоб просохла. Вони полягали біля дюн і довго лежали мовчки. Сашо не знав, з чого почати, справа була дуже делікатна, а крім того, так приємно лежати й мовчати, стежачи за польотом чайок.
— Мені дуже жарко. Давай скупаємось, — запропонувала дівчина.
Зайшли у воду. Домовились попливти далеченько.
— Тільки без змагання! — попередив Сашо.
— Добре.
Обоє поплили.
— Ти любиш свого батька? — несподівано запитав Сашо, намагаючись переконати самого себе, що вона справді за ними не шпигує.
Доменіку враз залишили сили, і вона невпевнено заплескала руками. Сашо не на жарт перелякався, допоміг їй, як зумів, добратися до берега. Посідали на піску.
— Пробач мені… — спробував він згладити свій нерозумний вчинок.
Дівчина похмуро мовчала. Сашо в сотий раз вилаяв себе, йому здавалося, що Доменіка зараз утече і він більш ніколи її не побачить. Але, опам'ятавшись, дівчина з такою рішучістю, якої він раніше не помічав, сказала:
— Я знаю, що ти не такий, як Колка. Знаю. Тільки навіщо ти мене розпитуєш? Навіщо ти мені нагадуєш, що мій батько був поганою людиною?
Сашо розгубився. Що тепер буде? Що їй сказати?
— Так… — промовив він, зніяковівши. — Щось мені весь час спокою не дає…
— Тобі неприємно, що в мене такий батько.
— Як тобі сказати… Ні… Але чому він тебе б'є?
— Тепер уже по б'є. Ти через те питав, чи я його люблю?
— Через те. Мене злість бере, що він тебе б'є!
— Сашо… не буду тобі брехати. Я не те що не люблю його… Я його боюсь. Дуже боюсь. Чи він божевільний, чи що…
Сашо розцвів. Значить, вона за ними не шпигує! О, він ніколи в цьому не сумнівався! Він так і знав, так і знав… Доменіка дивилась на нього, дивуючись такій несподіваній зміні в його настрої. Цікава людина! Вона йому розповідає про такі сумні й потаємні справи, а він радіє. Чому?
— А ти свого батька боїшся? — запитала вона.
— Ні. Але май на увазі, — поспішив він трохи заспокоїти її, — не всі батьки такі, як у мене. Візьми Максимового батька: дуже суворий. Авжеж! Інколи його й лає…
Доменіка сумно посміхнулась. Хіба це біда, коли на тебе гримнуть! На очі набігли сльози, й вона заплакала.
— Не плач. Усе буде гаразд… — ніжно заспокоював її Сашо. — Все буде гаразд…
Але дівчина не переставала плакати, і він був безсильний зупинити її сльози. Це йому завдавало болю, а все-таки серце співало. Яка радість: вона не шпигунка! Мортій не має нічого спільного з божевільним дідом! Допомогти людині — це ще не означає стати контрабандистом!..
Повернувшись на дачу, Сашо доповів, що Доменіка за ними не шпигує ї він особисто абсолютно впевнений в цьому.
— Дивись мені! — попередив його Колка — Про каву ні слова!