До полудня ще далеко, та вже зараз видно, що день буде жаркий. Вранці, коли їхали трамваєм через міст, бачили широку темну стрічку Вісли та її золотисті береги. Як здорово було б полежати на гарячому піску або забігти в воду, розбризкуючи навколо себе холодні блискучі краплі… Хлопці заплющують очі, щораз слабіше опираючись владі сну, і річка зразу ж опиняється біля самісіньких ніг, обличчя обвіває вітерець з-над Вісли, видно зелену смугу прибережних заростів і білі трикутники вітрил. Але гудок паровоза нагадує про дійсність. Немає пляжу, немає річки, є тільки душний, розігрітий сонцем, мов бляшана коробка, вагон, і знову чути набридливий, монотонний стукіт коліс, який мучив їх цілісіньку ніч і зараз знову отруює їм життя. Тіло ще й досі відчуває переїзд від Красностава до Варшави. Не хотілося їм змарнувати першу ніч, проведену поза домом. Адже то була дуже врочиста ніч. Вони слухали розповіді Адама про Варшаву, згадували золоті часи Спілки Справедливих; їм кортіло зустріти світанок без сну. Хіба могли вони сподіватися, що замість відпочинку, замість зручних ліжок уранці на них знову чекатимуть тверді залізничні лави? Хоч ніхто їх до цього не силував. Усі одноголосно й добровільно прийняли Адамову пропозицію. Навіть Казик підніс руку, хоч було видно — він це робить без особливого ентузіазму. Вчитель Микула добре все обміркував. Швидким, нервовим кроком він ходив біля купи рюкзаків, морщив лоба, кусав губи, а хлопці з тривогою дивилися на нього, чекаючи на остаточне рішення. Це рішення було таке, ніби вчитель уже кілька років належав до Справедливих, жив у тій самій атмосфері, якою дихали вони.
— Ти мене переконав, Адаме, — сказав він і усміхнувся до хлопців. — Може, вдасться нам залагодити цю справу без допомоги міліції. Може, вона залишиться нашою і тільки нашою таємницею. Ми повинні спробувати. І ще я хотів вам сказати, що Богдан повинен пишатися такими друзями.
Вчитель побіг до телефону — повідомити інтернат, де вони мали бути дві години тому, що в останню хвилину їхні плани трохи змінилися і що група учнів з Красностава прибуде до Варшави тільки через два дні. Але з телефонної розмови нічого не вийшло. Він не додзвонився до інтернату. Може, в кімнаті, де стояв телефон, нікого не було, або апарат був зіпсований. Довелося надсилати на Жолібож таку телеграму: «Приїдемо з дводенним запізненням. Микула».
Трохи згодом було старанно підраховано всі, хто які мав, гроші. Щоб покрити видатки на незаплановану подорож до Щеціна, хлопці вивернули всі свої кишені.
Грошей було не так уже й багато, але їх вистачило на те, щоб купити квитки в один бік.
— Коли повернемось до Варшави, — обережно застеріг учитель, — доведеться затягти паски. А може, навіть треба буде на кілька днів скоротити нашу екскурсію.
— Аби тільки поїздка в Щецін закінчилася добре, — сказав Ягелло і тут-таки подумав: «Ну й зух цей Богдан! Ще одна гарна екскурсія — це, звісно, добре, але усе має свої межі… Захотів поїхати до Щеціна — будь ласка… Захотів проїхати зайцем — будь ласка… Але пора ж нарешті й честь знати. Скільки можна ходити неспійманим? Не думав же він про ту Америку серйозно?! Навряд чи стало б у нього на це фантазії. Якби я вирішив гайнути за океан — до Бразілії, Мексіки чи Гватемали, — це було б цілком зрозуміло… Але ж я — це я. Адже за своє коротке життя я вже написав двадцять два вірші, п’ять оповідань і кілька десятків сторінок цікавого роману».
В купе, крім сімох Справедливих і вчителя Микули, є ще молодик у морській формі. Він сів у Кутні і зразу втиснувся між Казиком та Ластатим. Поїзд не встиг іще рушити, як він звісив голову на груди й гучно захропів. Мабуть, призвичаївся спати в будь-яких умовах. Потроху почали призвичаюватись до цього й хлопці. Вже не такими твердими здавалися лави, а ритмічний стукіт коліс лунав колисковою музикою…
Аж раптом прозвучав збуджений голос Казика Врубеля:
— Пустіть його! Тікай! Обережно! Зірвешся! Рятуйте!
Всі схопилися з місць, ніби почули звук сурми: «В атаку!» Навіть моряк розплющив одне око й занепокоєно глянув на Казика. Ще хвилина замішання — і вибухає гучний регіт.
— Що сталося? — Казик кліпає повіками, напівпритомним поглядом дивлячись на хлопців, які качаються від сміху — оце потішив, так потішив! — Чого зуби щирите?
— Ти ж горлав: «Рятуйте!» От ми й прибігли тебе рятувати, — регоче Качур. — Але ти хоч скажи, від кого?
Казик пригадує свій сон: Богдан тікає від залізничників. Ніч… В руках у залізничників замість ліхтарів маленькі гарматки. Від пострілів з їхніх стволів виривається вогонь, — і стає видно мов удень. Заряди летять у Богдана, звиваються, відскакують, наче живі. Богдан видряпується на дах вагона, біжить, перескакує з одного вагона на інший. Але що це? На останньому вагоні причаївся залізничник у величезній хутряній шапці, насунутій на ніс. В руці у нього виблискує величезна шаблюка. «Жахчах! —і капець!»—каже залізничник Богданові, глузливо посміхаючись. Богдан не бачить небезпеки, біжить просто на цю шаблюку, потім, уже в останню мить, зупиняється на краю даху і, не роздумуючи, стрибає з поїзда. З поїзда, який мчить так швидко, що навіть гоночний автомобіль залишився б позаду.
— Богдан мені снився, — шепоче Казик і відчуває себе дуже щасливим. Нарешті він вирвався з обіймів моторошного сну… Немає ночі, освітленої пострілами гарматок, надворі сонячний день. Немає залізничника в хутряній шапці, який вимахує шаблюкою, а є симпатичний моряк, що тим часом розплющив друге око, позіхнув і турботливо спитав:
— Погано себе почуваєш? На сонці як насидишся, бува, то й сняться різні жахи.
— Богдан — це не жах…— усміхнувся Ягелло. — Це цілком порядний хлопець, тільки часом дурні ідеї заходять йому в голову.
Поки вони доїхали до Познані, встигли заприятелювати з моряком. А коли виявилося, що то не просто моряк, а солдат берегової охорони, в розмову вельми дипломатично включився учитель Микула. Він почав розповідати про свою молодість, про різні пригоди, найбільш пам’ятною з яких була поїздка в Гдиню. Хлопці були вкрай здивовані. Адже ще годину тому вчитель казав їм, що ніколи не бачив моря. Хіба що на картинах, листівках чи фотографіях. А зараз він із запалом розповідає, як у тисяча дев’ятсот тридцять сьомому році приїхав у Гдиню, певна річ, зайцем, бо втік із дому й не мав з собою ані гроша, як тинявся біля порту, розглядаючи великі судна. Він вирішив потай дістатись на одне із цих суден і виїхати в Америку.
«Бреше, як по нотах, — нетерпляче совався Качур, з неприхованою іронією дивлячись на вчителя. — Запозичив усю, як є, історію в Адама, чи то пак, у Ліпки. Тільки замінив Щецін на Гдиню, а тисяча дев’ятсот сорок восьмий рік на тридцять сьомий. Хоче своїм минулим симпатію в нас до себе викликати?»
А вчитель тим часом уже опинився в порту, заховався між якимись ящиками й чекав ночі. Лише з її приходом почав молодий Микула обережно наближатись до заснулого пароплава, що стояв біля пірса.
— Богдан теж так може зробити! — вихопився Казик, як Пилип з конопель.
— Який Богдан? — зацікавився моряк.
— Не базікай, бовдуре! — крикнув Адам, змовницьки моргаючи Казикові. — Не заважай панові вчителю!
Казик зашарівся, мов панночка, забелькотів собі під ніс:
— Богдан — це герой однієї книжки… Я саме читаю… ще не знаю, чим скінчиться… сюжет трохи схожий на те, що розповідає пан учитель…
А пан учитель зітхнув з полегкістю і знову рушив до узбережжя. Високо вгорі, на капітанському містку, горіла одна лампочка, на палубі друга, але світили вони, можна сказати, майже символічно. Ніч сприяла любителеві морських пригод. Одначе в найвідповідальніший момент щастя відвернулося від нього. Коли він поставив ногу на трап, хтось залізними пальцями схопив його за плече: «Ти куди? Ану покажися, зараз я тобі такого прочухана дам, що більше не закортить волочитися по світу!» Так і сталося: мрії про велику подорож закінчились великою прочуханкою.
— Це ще й добре все скінчилося, — з неабияким знанням справи ствердив моряк. Він дістав з кишені маленьку люльку і шкіряний кисет. Коли мова зайшла про морські справи, то треба неодмінно тримати люльку в зубах. Така люлька може навіть зачарувати цей жалюгідний вагон і перетворити його на корабель, принаймні на кораблик. — Нині теж не бракує хлопчаків, у яких голови пухнуть од різних таких ідей… Хочеться їм пригод, а часом з тих пригод нещастя виходить. Дістанеться такий шибеник до порту, як оце тоді ви… прикипить очима до пароплава й марить про Африку, про полювання на тигрів…
Моряк притоптує пальцем тютюн у цибуху люльки, не дуже глибоко затягується й випускає кільця диму. Зараз він дуже поважний. Хоче довести цим сухопутним щурам, що служба, яку він несе на морському узбережжі, ні в чому не поступається перед службою капітана далекого плавання. І щоб переконати в цьому, моряк починає згадувати найдостойніші епізоди із своєї бойової діяльності. Може, не у всіх епізодах брав він участь, але слухачам знати про це не обов’язково.
— Одного хлопця я знайшов у бочці… у звичайній бочці з-під оселедців! Ото був оселедець, я вам скажу! Мав чотирнадцять років, лишився на другий рік у класі, боявся вернутися додому і просто зі школи, та ще й з отим нещасним табелем у кишені, примандрував у порт. Хотів був податися в далекі світи, думав — там тільки те й роблять, що чекають на таких, котрі вчитися не хочуть. Англійська королева запрошує їх на чай і каже: «Дуже добре, дітки мої… дуже мені подобаються ваші жалюгідні оцінки. За кожну двійку одержите тисячу фунтів, а хто має п’ять двійок, той дістане замок і титул лорда…» З одним таким шпінгалетом було ще гірше… Він приїхав з Познані, пощастило йому пробратися на пароплав, а вранці почалося завантаження судна, і хлопця, що сховався в трюмі, придавило важким ящиком. Ледве живий лишився. Три місяці в лікарні пролежав. Або така ще історія: пароплав вийшов з порту, уже й берегів не видно, а тут голландські моряки знаходять під важкою пландекою напівживого від страху тринадцятирічного громадянина Народної Польщі. Посадовили його на катер і відвезли на берег…
— А що ви робите з такими втікачами? — занепокоєно питає вчитель.
— Усяк буває. Але панькатися не можна. Для їхнього ж добра, звісно. До того, кордон — це кордон. Закон є закон. Порядок має бути…
Хлопці сиділи в глибокій задумі. Навіть трохи розсердились на вчителя за те, що він спровокував моряка на такі розповіді. Майже одночасно всі відчули також, що моряк не такий уже й симпатичний, яким здавався спершу. І зирить зараз якось дивно, ніби підозрює, що вони сьогодні вночі позалазять у порожні бочки й чекатимуть на корабель, який пливтиме в Америку. Ластатий навіть демонстративно встав із лави, ніби збирався показати всім, що йому неприємно торкатися плечем цього службіста, який прилюдно глузує з відважних молодих людей. Це ж подумати тільки: Богдан Ліпка міг попасти до його рук! Відомо, чим би це скінчилося: тюрмою, а то й каторгою. Моряк не шанує навіть королів. Про англійську королеву говорив з такою зневагою, наче вона була в нього на службі. Чудовисько, та й годі!
В Познані поїзд стояв довгенько. Вчитель, Адам і Качур встигли докладно обстежити вокзал і всі перони. Решта хлопців спостерігали з вікон вагона густий натовп пасажирів, але ніхто не помітив Богдана. Зрештою, спостереження мало вестися непомітно, бо ж у купе сидів цей службіст моряк. Він знову безтурботно дрімав собі, але з цим типом треба було бути насторожі. Може, він не спить, а тільки вдає, що спить? Може, примружив повіки і стежить за хлопцями? Може, уважно ловить кожне їхнє слово? Такий як довідається про Богданову історію, зразу підніме на ноги всі міліцейські пости від Щеціна до Познані…
Хлопці визирають у вікно й обмінюються зауваженнями в такий спосіб, що навіть ас розвідки не збагнув би, про що йдеться.
— Який гарний кіоск… і якийсь хлопець біля кіоска. Мабуть, лимонаду хоче випити…
— Отой? То ж не хлопець, а дівчина.
— Гляньте ліворуч… під отим стовпом… цей стовп, по-моєму, липовий… липка…
— Тобі привиділось! Це зовсім не липка, а якийсь кущик.
— А отам? Трохи праворуч, біля самісіньких сходів… Чорний светр іде по дорозі. От би мені такий чорний светр…
— Навіщо він тобі? Він же негарний і, головне, зовсім не чорний. Придивися уважніше… чорного від блакитного не відрізниш?
Черговий по станції підняв червоний прапорець. У купе повернулись учитель, Адам і Качур. Почався другий етап погоні. Про остаточне визнання невдачі не думали, до цього було ще так далеко, як до морського узбережжя, але хлопці посмутнішали. Зрештою, кажучи щиро, на те, що їм пощастить захопити Богдана саме в Познані, вони особливо й не розраховували. Це була б надто велика ласкавість долі. А що буде потім? Вчитель приніс важливу звістку: «Богдан випередив нас на три години, але за цей час до Щеціна не було жодного поїзда. Якщо ж він і доїхав сюди, не затриманий по дорозі кондукторами, то дальша наша подорож може відбуватися саме цим поїздом. Нам щастить, не все іще втрачено…»
— Щось сталося? — раптом запитав моряк, розплющуючи очі й з цікавістю приглядаючись до членів групи переслідувачів, які збуджено перешіптувались між собою.
— Нічого особливого. Це я мав зустрітися на пероні з моїм рідним дядечком, але, на жаль, не зустрівся.
Сили в Богдана вичерпались уже майже до решти. Про нього завжди говорили, що здоров’я він має кінське, але навіть кінь час від часу мусить відпочивати. Проте в його становищі годі було й думати про відпочинок. Кільканадцять годин він жив у постійному напруженні. Ще вчора опівдні йому все здавалось легким, було навіть весело. Але тоді він не знав, що залізничникам у погоні за ним допомагатимуть Справедливі, очолювані вчителем Микулою. Коли ж він опинився на привокзальній площі й побачив своїх товаришів, його охопила нестямна лють. Він ледве стримався, щоб не підійти до Ластатого і не крикнути: «Гей, нишпорко, то ти так віддячуєш мені за дружбу?» На превеликий жаль, довелося йому відмовитись від цієї приємності. А втім, найбільші претензії він мав не до Ластатого, а до Адама. Міг чекати чого завгодно: що взагалі ніколи не доїде навіть до Варшави, що його схоплять кондуктори, закують у кайдани, а потім повісять на високому ліхтарі, але й на думку не спадало, що Гаєвський виявиться зрадником. Якби його таємницю виказав Ластатий — адже його аж корчить, коли треба тримати язика за зубами; якби це зробив Казик — хлопець загалом порядний, але дуже лякливий, власної тіні сахається; якби це було діло рук Кальоша — він часом любить похвалитися розкриттям таємниць… Але щоб Гаєвський?! Творець Статуту Спілки Справедливих, Статуту, за яким доносити й розпускати плітки вважалося найжахливішим злочином?! В голові не вкладається…
Богдан вийняв з кишені окраєць хліба й останній шматок ковбаси. Він їв повільно, з симпатією думаючи про Ягелла. Його сумку він одразу впізнав. Бо ж хто ще міг узяти з собою в поїздку такий запас харчів? Молодець Ягелло, не забув і про яблука, і про пончики. Йому можна навіть пробачити, що дав утягти себе в цю нечесну гру. Певне, протестував, але сили були нерівні, мусив скоритися…
На перонах познанського вокзалу пасажирів стільки, що не протовпишся. Хто сидить на довгих лавках, хто нервово бігає, згинаючись під тягарем валіз та клунків, хто п’є пиво, хто курить цигарки… Мовчать, втупившись у циферблат годинника, голосно розмовляють, намагаючись перекричати гуркіт поїздів… Така товкотнеча й гомін Богданові дуже на руку. Він сів на цеглі, зручно притулився спиною до холодної стіни й відчув себе голкою, загубленою в копиці сіна. Тільки б не заснути… Сон, правда, не злочин, та коли людина спить на пероні, до того ж спить серед білого дня, то вона, певно, приверне до себе увагу. А Богданові цього зовсім не треба… Навпаки — йому хотілося втиснутись у цю сіру, закіптюжену стіну й спокійно чекати на поїзд до Щеціна. Богдан щораз більше починає вірити в свою щасливу зірку. Здається йому — все найгірше вже позаду. Коли після станції Рейовець у купе несподівано зайшов кондуктор і зажадав пред’явити квиток, можна було вважати, що велика подорож до Америки скінчиться в малих Травниках. Богдан почав плутано розповідати, що в сусідньому вагоні їдуть хлопці на екскурсію і що він — учасник цієї екскурсії. Всі квитки, звичайно, у вчителя… Від страху в Богдана тремтіли руки, він був певен — кондуктор схопить його зараз за комір і поведе в той вагон. Йому вже ввижалися здивовані обличчя товаришів і гнівний погляд учителя. Але залізничник тільки буркнув, що треба їхати в тому ж купе, де й квиток, чемно попрощався й вийшов. Тоді-то й спалахнула в Богдановій голові надія. Перша перемога надихнула його до дальшої боротьби. Переходячи з вагона у вагон, з купе в купе, він доїхав до Любліна. Півгодини просидів на гальмовій площадці товарного вагона — два таких вагони були причеплені до поїзда. Кілька хвилин їхав на приступці, судорожно тримаючись за мідний поручень. Коли поїзд дотягся до Любліна, Богдан був уже неабияк змучений. Він заховався за кіоском, в якому продавали морозиво, цукерки, пиво та булки з ковбасою, і почав підраховувати свої заощадження. Виявилось, що грошей вистачить на порцію морозива, на булку і… на квиток до Красностава.
З вагона вийшло кілька хлопців. Богдан упізнав їх одразу. Адам і Качур почали запекло сперечатися між собою, Кальош переривав їхню суперечку писклявим сміхом. Ліпка із щирою заздрістю дивився на товаришів. Аж смуток його охопив: їдуть собі, мов королі, до великого міста. Повсідалися зручно в купе, не бояться кондуктора, гомонять про різні приємні речі, пригощаються цукерками й лимонадом…
1 раптом смуток його переходить у гнів: ви гадаєте — я без вас не дам собі ради? Гадаєте, мене можна викинути на смітник, як нікому не потрібний капець? Я всім вам покажу, на що здатен Богдан Ліпка! Весь Красностав говоритиме про мене! Та що там Красностав! Уся Польща із захватом вимовлятиме моє ім’я. Велике діло — поїхати до Варшави… та ще і з квитком у кишені, з шановним паном учителем при боці. Вернутися зараз додому? І покірливо чекати, поки семеро героїв привезуть мені привіт із столиці? Приїдуть, будуть лагідно поплескувати мене по плечах, розповідатимуть, який цей світ чудовий — будинки високі, і небо не таке, як над Красноставом, і Вісла більша за Вєпж; будуть утішати, дехто щиро, дехто лицемірно…
Кальош знову засміявся придуркувато, наче хтось лоскотав його під пахвами.
«Смійся, смійся… я з тебе теж сміюся! — кипів Богдан. — Що ти знаєш про життя? Про захоплюючі подорожі, про пригоди?
Ти ж навіть до Любліна не наважився сам поїхати. Вичитаний з книжок — ото й увесь твій світ. Розходяться наші дороги, жалюгідний Кальоше! Я тоді бився з Лисим і Ванею, як лев… от і забезпечив тобі екскурсію до Варшави… З чого смієшся, може, я неправду кажу?»
Поїзд неохоче, поволі рушив, ніби жалкуючи, що біля кіоска з пивом і морозивом залишається найкращий, найдорогоцінніший пасажир. У вухах Богдана ще досі бринів надокучливий сміх Кальоша. Поїзд набирав швидкість, ось із ним уже порівнялися два товарні вагони… і тут Богдан наважився. Він вискочив з-за кіоска й за секунду опинився на приступках гальмової площадки. Вже посутеніло, і ніхто не помітив цього блискавичного маневру.
На площадці було тепло й майже затишно. Богдан сів на вузенькій лавочці, розчулено вслухаючись у щораз швидший стукіт коліс. Він дуже пишався собою. Навіть промовив уголос: «Ти знаєш, Ліпко, ніколи не сподівався від тебе такого геройства. Знав, що ти не з полохливого десятка, але щоб аж такий відчаюга…»
Знову йому щастило. Поїзд уже проминув кілька станцій, а. на площадку ніхто не заглядав. Але Богдан весь час був насторожі. Перед кожною станцією збирався дати драла. Коли поїзд зупинявся, Ліпка, притулившись до стіни гальмової площадки, стежив за перонами. Першої-ліпшої миті ладен був чкурнути із затишної схованки. Та сталося так, що ця хвалена обачність заснула… разом із Богданом. І це мало не скінчилося катастрофою. Голосна розмова залізничників пролунала біля сонного Ліпки, ніби постріл. Зірвавшись з лавочки, він сильно потряс головою, щоб якнайшвидше прогнати сон. Поїзд зупинився на якійсь маленькій станції. Богдан почув розмову:
— Дай цигарку, я забув купити в Дембліні.
— Візьми дві… вночі без цигарок все одно, як у пустелі без води.
Той, що просив закурити, вже стояв на приступках гальмової площадки. Він зупинився на мить, щоб узяти цигарку, і саме це врятувало Богдана. Він обережно відчинив другі двері. Поїзд рушив… У затишній будці, до якої Богдан уже встиг призвичаїтись, стояв залізничник. Крізь віконце видно було його високу постать і обличчя, що час від часу освітлювалось вогником цигарки. Ліпка зсунувся по приступках і опинився на досить широкому помості. Гальмова площадка з новим хазяїном була тепер у нього над головою. Богдан відчув пронизливий холод — може, від вітру й сонного оціпеніння, а може, і страх давався взнаки. Бо ж одне діло їхати в затишній будці, і зовсім інше — сидіти під нею, торкаючись ногами буферів, що аж стогнуть на такій швидкості.
Та вже за кілька хвилин виявилося, що цей раптовий і дошкульний холод по суті — серйозний союзник Богдана. Його трусило, відганяючи рештки сну. Хіба ж заснеш, коли крижаний вітер проймає до кісток?.. Спробуй-но поспи, коли досить лише на мить загавитись — і беркицьнеш під колеса поїзда. Отже, щастя й далі сприяло пасажирові, який їхав зайцем. Навіть нічний вітер був на його боці.
Проминули дві станції, залізничник покинув гальмову площадку. Може, він пересів на іншу? Вона була в останньому вагоні. Богдан обережно повернувся на свою лавочку. Під час руху сюди ніхто не міг залізти, і до самої Варшави ніхто не порушив його спокою.
Згодом треба було подумати, як вибратись з вокзалу. Богдан став біля виходу, стежачи за пасажирами, що пред’являли свої квитки. Невдовзі помітив великий гурт пасажирів. Чоловік, що йшов попереду, гукнув контролерові:
— Квиток загальний! Тридцять п’ять осіб!
Богдан не прогавив нагоди. Втиснувся між учасниками екскурсії і спокійно промарширував повз будку контролера.
Він — у Варшаві! Зітхнувши на повні груди, відчув, що хоче їсти. Зайшов до похмурого залу чекання, сподіваючись, що знайде там буфет. Та замість буфету знайшов Казика Врубеля, який дрімав на купі рюкзаків.
«Бачу, спихають на тебе найчорнішу роботу, Казику, — співчутливо зітхнув Ліпка. — Самі, певне, розкошують десь у ресторані, або місто пішли оглядати, а ти сидиш тут голодний, брудний, усіма покинутий».
Він так розчулився над сумною долею Казика, що охоче поплескав би його по плечу, втішив: «Не журися, Врубелю, не тільки ти лишився самотній. Наші шановні друзі про мене теж забули. Тримайся, побратиме, вище голову, не давай на собі воду возити цій ватазі самолюбців».
Підійшовши ближче до Казика, що й далі дрімав, Богдан побачив малу брезентову сумку, яка лежала біля рюкзаків. І зразу впізнав сумку Ягелла. «Письменник» часто брав її в походи, і тоді всі Справедливі були спокійні: голодна смерть їм не загрожувала. Певно, і тепер вона виконувала роль похідної комірчини. Цікаво, що цей Ягелло приготував на таку врочисту подорож? Може, якісь вишукані наїдки? Може, крім хліба, там ще й тістечко знайдеться?
Від цих думок їсти захотілося ще дужче. Треба було діяти якнайшвидше. Адже будь-якої хвилини міг з’явитися власник сумки в товаристві усміхнених, задоволених життям Справедливих. А тоді вже прощай безплатний і щедрий сніданок!
Низько опустивши голову, Казик мало не торкався лобом колін, його анітрохи не турбували ні пасажири, що проходили повз рюкзаки, ні вокзальний гомін… «Спи спокійно, Казику, ніколи не було а тебе доброго вартового, бувало, я навіть критикував тебе за це. Але сьогодні твій сон — велика радість для мене. Мене анітрохи не цікавлять рюкзаки — мені цілком вистачить скромної сумки Ягелла. Здається, Ягелло таки забагато їсть, просто став ненажерою. А хто надто багато їсть, тоїї, як правило, мало думає. Ми повинні дбати про нашого «письменника», щоб через якісь там булки з ковбасою він не змарнував свого великого таланту».
Богдан підійшов до рюкзаків і зупинився біля них, вдаючи цілковиту байдужість. Дивлячись збоку, можна було подумати, що Ліпка допомагає Казикові пильнувати багаж, і що йому, як і Казикові, це остобісіло. Він непомітно розгледівся навсебіч… ніхто не звертає уваги. Недбалим рухом піднявши сумку, розстебнув її й зазирнув усередину. Чудовий дух ковбаси з часником так ударив у ніс, що все аж замиготіло в Богдана перед очима. Намагаючись бути спокійним, він поволі пройшов через зал чекання, і, тільки опинившись на тротуарі, пустився бігти, на ходу штовхаючи перехожих.
На зручній лавці біля трамвайної зупинки Богдан поснідав. Коли через півгодини знову опинився в районі вокзалу, його раптом охопив неспокій. Вперше таке сталося з ним у Любліні… тоді він мало не відмовився від своїх планів. Тільки вигляд веселих товаришів, що сипали дотепами, викликав у ньому гнів і бажання подорожувати далі. Тепер повторилася та сама історія. Богдан подумав про те, що чекає його ще дуже довга й важка дорога. Чи стане сил? Може, краще лишитись на кілька днів у Варшаві, а потім повернутися додому? Правда, зустріч з батьком не обіцяє бути надто сердечною, та ліпше вже, мабуть, пережити цю грозу, аніж похмуру байдужість, з якою прийме його Щецін. Порт, пароплав, далека мандрівка в незнане… Замість того, щоб наблизитись, ця інтригуюча й тривожна картина почала раптом віддалятись від Богдана. І в цю мить він побачив Ластатого. Спершу він навіть не зв’язав його присутність тут із своєю подорожжю. Але Ластатий поводився дуже дивно. Він явно когось шукав. Незабаром Богдан помітив Качура і Чорного, а в залі чекання Ягелла і Казика. Справедливі уважно оглядали пасажирів, особливо таких, які ще не досягай зрілого віку.
«Он воно що! — подумав Богдан сердито, проте і з зловтіхою. — Виходить, Спілка Справедливих влаштувала облаву. Голову даю на відруб, що йдеться про мою скромну особу. Очевидно, командир Гаєвський розбовкав усе, як дівчисько. Чи шановні товариші вже встигли оцінити геройський вчинок у неповторному виконанні добродія Богдана Ліпки? Чи повірили, що немає для нього ніяких перешкод і ніяких поганих шляхів? Якщо повірили — мають рацію… Я не розчарую товаришів».
Після першого спалаху ентузіазму народились і роздуми: «Якщо мене тут спіймають, а з усього видно — вони саме цього й прагнуть, — на мене впаде жахлива підозра».
Манівцями Богдан гайнув на перон, гадаючи, що тут зможе спокійно дочекатися поїзда на Щецін. Та раптом з жахом побачив вчителя Микулу й Адама.
Адам ішов якраз у той бік, де коло дошки з розкладом руху стояв Ліпка.
«Мабуть, помітив мене… знову його буде зверху, — вже не на жарт розізлився Богдан. — Спочатку виказав таємницю, а тепер хвалитиметься, як спритно спіймав утікача».
Біля перону стояв готовий до відходу поїзд. Ліпка побачив білу табличку на одному з вагонів: «Варшава-Центральна—Кутно—Конін—Познань». Він ускочив до поїзда, що вже рушав, і крикнув:
— Спіймали облизня, розтелепи? Шукайте вітра в полі!
У втечах від кондукторів він мав уже чималий досвід, тож доїхати до Познані вдалося без особливих перешкод. Доїхавши до вокзалу, Богдан усміхнувся, наче став олімпійським чемпіоном з бігу, що не може навтішатися своєю перемогою. «Нарешті я від них відірвався. Нарешті перестануть мене переслідувати!» Але усміх дуже швидко зник у нього з обличчя. Бо не було вже тепер вороття. Надто далеко він заїхав, щоб відступати. Кілька днів тому відвідав товариша, який так цікаво розповідав про деякі порти, про острови й моря, про дивовижне життя, яке чекає всіх, хто відважиться вирватись із сірого красноставського світу. Особливо багато уваги присвятив цей хлопець описові чудових злетів у кар’єрі численних чистильників взуття, що живуть у Нью-Йорку, Чікаго, Бостоні… То були прекрасні оповіді, особливо тоді, коли Богдан слухав їх, зручно вмостившись у мальовничій альтанці, з якої було видно вікна рідної домівки. З вікон долинав апетитний запах смаженого м’яса… За кілька хвилин пролунає материн голос: «Богдане, обідати!»
Там, у Красноставі, кожна справа, пов’язана з мандрівкою, здавалася дрібницею.
— Світ належить відважним! — вигукував товариш і тут-таки стримано пояснював, що сам він, на жаль, відвагою не грішить, тож про клімат Канади, про корисні копалини Мексіки, про індіанські резервації у Сполучених Штатах мусить довідуватись з книжок, замість того, щоб спізнати все це особисто.
Богдан вірив у свою відвагу, але не тільки вона відігравала основну роль у тому геройському рішенні, що його він прийняв. Був іще клопіт у школі й перспектива залишитись на другий рік. Була напружена атмосфера вдома… Останнім часом Богданів батько дійшов дуже небезпечного висновку, що школа — найважливіша річ у житті. Сам він не скінчив навіть семи класів, тож і постановив, що Ліпка-молодший має ліквідувати заборгованість в освіті своєї родини. Ідея була, звичайно, дуже благородна, проте Богдан поставився до неї скептично. Тим цікавішими й привабливішими здавалися йому слова товариша щодо подорожі в далекий і багатий світ.
Однак тепер, на познанському вокзалі, світ цей помалу, але послідовно почав втрачати свої чарівні барви. За кілька годин доведеться приймати найважливіше рішення в житті. Легко сказати: в порту стоять кораблі. Якщо його спіймають, якщо в останню хвилину щастя відвернеться, на нього чекатиме жаліслива доля втікача. А якщо все складеться щасливо? Якщо вдасться йому випливти в море? Перед такою можливістю Богдан теж мав побоювання. Стало йому раптом жаль матері, яка ні про що ще не знає, та вже, певно, плаче в тривозі, бо син не вернувся на ніч додому й півдня не дає про себе знати. Тільки одну ніч і півдня. А скільки таких днів і ночей спливе, поки Богдан повернеться на батьківщину? Стало йому жаль батька, який з горя хильнув, мабуть, склянку вина і втішає матір: не журися, Богдан розумний хлопець, не пропаде… йому ж уже п’ятнадцять років. Він раптом відчув симпатію і до вчительки Бродзіцької, бо, зрештою, ніякого свинства щодо нього вона не вчинила. Поставила йому таку оцінку, на яку він заслужив. Розчулився Богдан і від думки про те, що Справедливі напевне сидять у Варшаві й тривожаться за долю мандрівця. Мабуть, і вчитель непокоїться разом з ними.
Задумався Богдан: дуже складну роль головного героя випало йому грати в такій незначнії! історії. З цієї задуми вивело його тільки оголошення, що «пасажирський поїзд Варшава—Щецін за хвилину буде подано на першу колію другого перону…»
Богдан підхопився й став готуватись до своєї передостанньої серйозної операції. Останньою ж операцією мала бути посадка на пароплав.
Це вже був не той Богдан, який учора пополудні, з душею в п’ятах, починав у Красноставі свою непевну подорож. Тепер він поводився так, наче все життя тільки й робив, що їздив зайцем. Відійшовши в кінець перону, він спокійно дивився на поїзд, Що наближався. І раптом похолов, прикипівши до того місця, до стояв. Хтось назвав його прізвище…
— Ну, що чувати, колего Ліпка?
Ще мить — і Богдан з плачем признається у всьому. Такого несподіваного кінця він не чекав. Та ось почувся інший голос:
— Все гаразд, колего Місьорчик, через два тижні йду в відпустку.
Богдан обернувся. За спиною в нього стояло двоє чоловіків у формі залізничників. Той, що його назвали Ліпкою, тримав у руці червоний прапорець. Це, певно, черговий по станції. Обличчя його ще молоде, дуже симпатичне. Незабаром черговий пішов зустрічати поїзд, а Богдан, уже знаючи, що поїзд швидко не рушить, завбачливо змінив місце, перебравшись на інший перон.
Відтоді минуло вже кілька годин. Годин, повних напруження… Але, як і досі, все обійшлося без пригод. Богданові кілька разів пощастило приспати пильність кондуктора. І знову він так сильно повірив у своє щастя, що забув про обережність і поводився майже зухвало. Це його й занапастило. Паровоз протяжним гудком саме попрощався зі станцією Кшиж. Богдан зручно вмостився в купе, квитки в якому кондуктор перевірив кілька хвилин тому. Можна бути спокійним, що раніше, як за півгодини, він не з’явиться. Однак виявилося, що це — службіст, який любить влаштовувати пасажирам різні несподіванки. Ось він — мов уродився. Привітно дивлячись на Богдана, каже йому з чарівною усмішкою:
— Прошу пред’явити квиток…
Богдан якусь мить сидить нерухомо. В очах у нього переляк і здивування.
— Квиток, будь ласка…— нагадує залізничник.
Шукати? Навіщо шукати, коли відомо, що в кишенях можна знайти що завгодно, тільки не квиток. Так думає Богдан і раптом, ніби наперекір цим думкам, починає порпатися в кишенях. Витягає різний мотлох, яблуко, три цукерки, шкільне посвідчення, носовичок…
— Нема! — дивується він і далі обшукує кишені. — Або десь запхнув, або загубив.
Кондуктор знову всміхнувся. Ні, це вже не та усмішка, з якою він підійшов. Тепер у ній іронія, злість…
— Шукай, добре шукай, голубе, в мене є час, я почекаю…
Нічого не вдієш, треба взятися до пошуків як слід. Може, в цій маленькій кишеньці? А може, в задній кишені штанів? Теж нема. От безглуздя вийшло з цим квитком…
— Ти звідки їдеш? — запитання звучить так, ніби його поставив суддя або прокурор.
— З Познані…
— Куди?
— В Щецін…
Це ж треба, відповів уже на два запитання і ні разу не збрехав.
— Є в тебе шкільне посвідчення?
— Є.
Неймовірно. Знову відповідь правдива.
Кондуктор бере посвідчення й поволі читає:
— «Богдан Ліпка».
І коли в купе прозвучало це ім’я, Богдан здригнувся й похолов, як тоді на пероні: «Ну, що чувати, колего Ліпка?» І водночас у Богдана сяйнула така геніальна думка, яка народжується в дуже видатних головах хіба що раз на десять років.
— Отже, квитка в тебе немає? — голос кондуктора помітно посуворішав.
— Та ж він був! — Геніальна думка помалу виливається в геніальні слова, — Дядько мені купив. Сам і в кишеню мені поклав…
— Мій обов’язок перевіряти квитки, а не дядьків.
— Але якщо ви знаєте мого дядька, то можете його спитати, купував він мені квиток чи ні…
— Не знаю я твого дядька. Годі дурника клеїти!
— Та я серйозно. Дядько на залізниці працює, в Познані, невже ви його таки не знаєте?
Кондуктор раптом починає дуже пильно приглядатися до Богдана. Триває це надто довго. Ніякі людські нерви не витримають такого довгого й тяжкого випробування.
— Міхал Ліпка?
— Авжеж, Міхал, — мерщій притакує пасажир.
— Отже, черговий по станції Міхал…
— Мабуть, черговий, я в цьому не розбираюсь. Він з червоним прапорцем ходить.
— І це — твій дядько?
— Я приїздив до нього на кілька днів, а тепер їду в Щецін, до дідуся.
На обличчі кондуктора знову з’являється приязна усмішка. Він віддає посвідчення Богданові. По-дружньому плескає його по плечу.
— Твоє щастя, що Міхал — мій товариш. Чоловік він — те, що треба…
— Мій тато дуже його любить. А як надходять якісь свята, то за столом тільки й розмов, що про дядька Міхала.
— Може, хочеш перейти у вагон другого класу?
— Ні, я більше люблю їздити в третьому класі. Та й вільніше тут.
— Ти мені подобаєшся… І знаєш, ти дуже схожий на Міхала. Очі, ніс… Ти в Щеціні бував коли-небудь?
— Ніколи…
— Гарне місто, тільки дуже зруйноване. Ну, то до побачення…
Кондуктор вийшов, а Богдан сказав раптом так голосно, що пасажири в купе здивовано глянули на нього:
— Любий кондукторе! Мій дядечко Міхал — золотий чоловік!
Якийсь час Богданові здавалося, що інцидент з кондуктором уже остаточно залагоджено. Він навіть був трохи розчарований, оскільки не любив надто легких перемог. І, може, саме тому повторна поява кондуктора була сприйнята Богданом з істинно джентльменською усмішкою. Але цього разу кондуктор був так глибоко зосереджений, наче розв’язував складну математичну задачу, в якій треба було перемножити кількість пасажирів на кількість гвинтиків у паровозі. Тому усмішку Ліпки він зустрів з цілковитою байдужістю. Зрештою, засмучуватись через це ще не було причин. Виявилось, на жаль, що справа багато серйозніша. Може, не настільки серйозна, як результат множення пасажирів на гвинтики, однак контролерові, а потім і Богдану довелося над нею неабияк задуматись.
Кондуктор сів навпроти хлопця, який мав честь бути родичем чудової людини, сердечного приятеля, Міхала. Щось тут не в’яжеться, здається кондукторові. Обличчя в нього таке, наче він виявив помилку в уже надрукованому розкладі руху.
— Ти казав, що твій тато дуже любить дядька Міхала…
— Тато… тато просто обожнює його!
— А я оце пригадав, що Міхал Ліпка взагалі не мас брата.
Кондуктор повідомляє це з такою втіхою, ніби цілком самостійно натрапив на слід винуватців жахливого злочииу.
— Не має брата? — дивується літній сивий пасажир, що досі сидів мовчки. Він з неприхованою цікавістю прислухався до мальовничої розповіді, в основі якої лежала біографія дядька Міхала. Він, мабуть, уже навіть встиг полюбити цього таємничого дядечка, бо зараз дуже співчутливо звертається до кондуктора: — Не має брата? Ви певні? Ой, як прикро без брата, без родичів, що то за життя!
— Вас це не стосується, — несподівано перебиває його кондуктор.
— Авжеж, — вторує кондукторові Богдан, — вас це не стосується. Дядько Міхал і без брата чудово себе почуває.
— А ти ж сам казав…— кондуктор підозріливо дивиться і на Богдана, і на сивого пасажира, який без достатніх на те причин втручається в дуже серйозні, майже службові розмови. — Ти ж казав, що твій батько… Ну, тепер не відмовляйся.
— Від кого мені відмовлятись? Від батька чи від дядька Міхала?
— Я тобі ясно кажу: в Міхала Ліпки немає брата, тож дядьком твоїм він не може бути.
— А я говорив, що в дядька є брат?
— Говорив.
— Ви, певне, щось переплутали. Я тільки казав, що мій батько дуже любить дядька Міхала.
— Ну от бачиш.
— А дядько Міхал — брат моєї матері. Це ж зовсім просто.
На мить очі в кондуктора лагіднішають. Справді, про Міхалову сестру він кілька разів чув. Як він зразу до цього не додумався? Замучив хлопця підозрами, замість почастувати його бутербродом із сиром.
— Тоді все правильно, — з полегкістю зітхає залізничник. — А сюди я вернувся, бо в мене всі кінці з кінцями мають сходитись. Така вже професійна звичка. Точність у всьому… Тільки-но яка-небудь дрібничка не грає, в мене зразу голова пухне від сумнівів. Розумієш?
— Розумію…— Богдан раптом починає любити не лише дядька Міхала, а й цього симпатичного кондуктора, який виявився справжнім спецом логічного мислення.
— Ти не голодний? — Запитання, як, зрештою, й передбачалося, дуже доречне. Ліпку розпирала гордість від того, що йому довелося схрестити зброю з таким мудрим, а отже й небезпечним противником.
— Що-небудь з’їв би…— Боротьба боротьбою, але в цьому разі не можна завдавати противникові прикрощів, відмовляючись від частування.
— Хочеш бутерброд із сиром? — питає залізничник і витягає І8 сумки загорнені в цупкий папір бутерброди.
— Я дуже люблю сир.
— Достоту як наш Міхал, — радіє кондуктор, — він за добрий сир будь-яку ковбасу віддасть.
— Я теж за добрий сир віддав би будь-яку ковбасу, — з цілковитою щирістю заявляє Богдан. Адже відмова від ковбаси проголошується виключно в плані теоретичному…
— Слухай, хлопче…— залізничник уже подає бутерброд Богданові, та раптом відсмикує руку й нашорошується, — ти кажеш, що твоя мати — рідна сестра Міхала Ліпки?
— Хіба я так сказав? — перепитує Богдан, бо в нього знову починає все плутатись.
— Саме так і сказав, — втручається в розмову сивий пасажир.
— Вас це не стосується! — уриває його кондуктор.
— Це справді вас не стосується, — вторує кондукторові Богдан.
— Отже, твоя матуся й дядько Міхал…— заговорив кондуктор таким тоном, ніби розповідав казку малюкам.
— Брат і сестра! — вигукнув Богдан, бо саме пригадав зміст цієї казочки.
— Чудово! Але чому в такому разі твоє прізвище Ліпка?
— Бо це прізвище мого батька, — випалив Богдан, ще не розуміючи, до чого хилить кондуктор.
— Ага, он як… дівоче прізвище матері — Ліпка, батько Ліпка, дядько Ліпка… куди не глянь, самі Ліпки. Слухай, усе це надто красиво, щоб бути правдою. Комусь розказати — не повірять, що я дав себе обдурити такому шмаркачеві. Стид і сором, але дарма — моє ще буде зверху. Постривай, голубе, я тобі такого Міхала влаштую, що про рідного батька забудеш.
— Про що це ви говорите? — невпевнено запротестував Богдан. Він зрозумів: боротьбу завершено, і в боротьбі цій його покладено на обидві лопатки. — Яке відношення має дядько Міхал до стида й сорому?
— Яке відношення? Скоро будемо в Щеціні, то я тобі все як слід розтлумачу… у відділенні міліції. Брехун, шантажист! Їде зайцем, негідник, та ще й насміхається.
— Ну, то як же врешті-решт із тим дядько Міхалом? — знову озвався сивий пасажир. — Хто кому дядько, хто шантажист, а хто черговий по станції? Цікаво все почалося, а тепер якийсь дивний фінал…
Якби побажання кондуктора, висловлені на адресу літнього сивого добродія, могло зараз справдитись, останній сю ж мить перетворився б на маленького безпорадного пуцьвірінка, оточеного зграєю голодних котів.
Крізь відчинені вікна запахло водою. Поїзд в’їхав на міст. Темна глибока річка рівною смугою розтинала розлогі луки.
— От ми вже й дома, — сказав моряк, не встаючи однак з лави.
Справді, за кілька хвилин проминули зруйноване передмістя Щеціна й завершили цю свою божевільну подорож. Часу на обговорення деталей останньої операції вже не було. Та й моряк дуже ускладнив їм усі переговори. Не могли ж вони допустити, щоб він про все здогадався.
На вокзалі, тільки-но вийшли з поїзда, зразу стали ланцюжком уздовж перону. Останньою ланкою цього патруля були вчитель і Адам. Вони саме спускалися в тунель, аби перекрити вихід у місто, і Адам питав учителя, що буде, коли Богдан не приїде цим поїздом або й взагалі сюди не з’явиться, а повернеться з Познані до Варшави, — аж раптом пролунав дикий вереск Казика:
— Ось він! Ловіть… тримайте… стій! Не будь ідіотом! Ми для тебе… ми по тебе!..
Очевидно, Казикові слова не переконали Богдана. Він зупинився лише на секунду. Стільки часу йому потрібно було, щоб подолати розгубленість, викликану раптовою появою Казика Врубеля. Правда, потрясіння було сильним, але страх перед кондуктором — сильніший.
— Сам ти ідіот, пусти! — гарикнув Богдан і без особливих зусиль вирвався з обіймів Казика, який верещав щораз голосніше.
Але кінець великої пригоди невблаганно наближався. І ні перемога над Казиком, ні раптова задишка кондуктора, що біг дедалі повільніше, нічого змінити вже не могли. Бо зненацька перед Богданом, який біг, нахиливши голову, виріс найнебезпечніший супротивник, добре натренований, спритний і дужий, — учитель Микула. А біля нього Адам Гаєвський…
Богдан намагається вдатися ще до однієї хитрості. Він зупиняється на великій швидкості, ніби в підошви його сандалів умонтовано найнадійніші гальма. І зразу ж — блискавичний ривок ліворуч. Вдасться чи ні? На жаль, не вдалося… Велика рука вчителя залізними обценьками зімкнулася на плечі втікача. Кінець усьому…
— Погрались, Богдане, і годі. Ми вже всі добряче наморилися; годі тобі дуріти, лобуряко!
Богдан перестає пручатись. Опускає голову, наче приречений до страти, якого ведуть на ешафот. Більшої ганьби годі й чекати, скотився він на самісіньке дно… А так чудово все складалося… він усім їм хотів показати, чого вартий, здійснити вікопомний учинок… І ось як це виглядає, будь ласка: усміхнені пики Справедливих, що накрили його, мов безпорадне немовля, гурт цікавих, що росте з кожною хвилиною. Перешіптування, розмови: «Що він зробив? Це, мабуть, якийсь злодіяка». І ще цей кондуктор… Іде до нього з міною Наполеона.
— Дякую вам за допомогу, — каже Наполеон у формі залізничника. — Вирвався в мене цей негідник… ще трохи, і втік би… Зараз покличу міліціонера.
— Навіщо? — питає вчитель Микула і, ніби підкреслюючи, що втручання властей тут зайве, знімає свою важку долоню з плеча Ліпки. Богдан вільний, але він ні про яку втечу вже й гадки не має. Коли вже цілий світ довідався про його плани, то втеча позбавлена будь-якого сенсу. Нехай буде, що буде.
— Він без квитка їхав! — вигукує кондуктор. — А ви хто такий, що захищаєте цього негідника?
— Я вчитель цього хлопця. Ми саме й чекали тут на вас, щоб заплатити за квиток.