А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.
Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був відкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, - його все те страшенно роздратувало, - коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:
- Ану-ну, побачимо, хто то такий, - мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.
Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.
«Ти ба!» - здивувався лев і, зачекавши, поки Вовк проїде, гаркнув йому в спину:
- Грр!
- Ой! - зойкнув Вовк і гепнувся на землю. Із перехиленої бочки на штани йому хлюпнула вода.
- Здоров, братику! - крикнув лев, виходячи із засідки.
- Привіт! - підвівся Вовк, вдивляючись у незнайомця.
- Я тебе одразу пізнав…
- А я тебе ні, - сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани і взявся за ручки візка.
- Стій! Куди ж ти?!
- На кудикину гору, - відповів сіроманець. Як видно, він не дуже був схильний до розмов.
- А що там таке? - спитав лев. - Я теж хочу. Прилетівши здалеку, він не дуже розумівся на тонкощах тутешньої мови.
- Що треба! - відрубав Вовк. - Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.
- Ах ти ж задрипанцю! - скипів Толябун. - «Що треба!» Та ти знаєш, із ким маєш справу? Я цар звірів!
- У нас царів немає! - Вовк штовхнув візка. - Кожен собі хазяїн.
- Та почекай же, - заступив йому дорогу лев. До такої мови він не звик у себе в джунглях. - Ми ж із тобою начебто родичі, а ти мене так стрічаєш.
- Родичі? - здивувався Вовк. - А ти хто ж такий?
- Я - лев. Чув, мабуть?
- Та чув… Звідки ж ти тут узявся?
- Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.
- З’їсти, кажеш, його хотів? - похмуро перепитав Вовк. - Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали - забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, - цвіргоче, - до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу - онучку чекаю. А онучка - не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було - страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-є, нема дурних. І тобі не раджу.
- Еге, бачу, не пощастило тобі, - співчутливо промовив лев. - Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.
Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.
- А тепер що ж думаєш робити? - поцікавився Вовк.
- Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, - поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.
«Еге, його пусти! - тим часом думав Вовк. - Такому їжі не настачишся. Он мордяка - хоч об дуба бий».
- Мені багато й не треба, - правив далі левисько. - Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…
- Охо-хо, баранця, - зітхнув Вовк. - Якось я перестрів одного. А він мені: «Роззявте, - каже, - пащу, я в неї сам стрибну, шоб вам зручніше було». Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-є. І тобі не раджу!
- Ти ба! - здивувався Толябун. - Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! - затрусився він од неприємної згадки. - А тоді можна й додому.
- О, правильно! - пожвавішав Вовк. - У гостях добре, а вдома краще - це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба - відремонтуємо. Сядеш на неї і тю-тю додому. Що тобі тут робити?
- Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?
- Та прийму вже, - знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. - Із радістю. - А сам подумав: «Прилетів же на мою голову і на мою шию».
- А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? - поцікавився лев, крокуючи поруч.
- А шо ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.
- Що поллєш?
- Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.
- Город? - аж зупинився лев. - Так у тебе город?
- А ти що, глухий? - чемненько озвався сіроманець.
- І ти його поливаєш?
- Поливаю, бодай воно все засохло!
- А навіщо?
- А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую бощик, картоплю варю.
- Оце так-так! - проказав Толябун. - А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.
- Е-е, - протягнув Вовк, - були тут поросята. Троє. Зачинились у будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.
- Та що це в тебе всі пригоди якісь нещасливі? Аж за серце хапає.
- Ти краще вхопив би за ручки та поміг мені, - невдоволено буркнув Вовк.
- А, давай-давай, - погодився лев.
Отак, штовхаючи поперед себе візок із бочкою, вони прибули на Вовкове подвір’я.
- Ну й гидота! - казав лев, наминаючи картоплю. - І як ти їси її?
- А так, як і ти! - буркнув Вовк. - Гидота-гидота, а чавунця як не було.
- Голодний дуже. Ото й їм.
- А я ситий?
- Якби ж оце м’ясця! Свіженьких відбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глині.
- Ех-хе-хе, - і собі зітхав Вовцюга. Де вони, ті золоті часи? Я вже давно вегетаріанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачніше буде.
- Ну, я розумію, - мовив по хвилі Толябун. - Я тут звір новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибієш?
- Отож бо й воно, що новий, - зітхнув Вовк. - Не знаєш нічого. Тут, брате, такі діла, що зарікся я м’ясо й рибу їсти.
- Щодо м’яса - зрозуміло. Ну, а рибу чого ж?
- Та розумієш, лисиця якось піддурила. «Іди, - каже, - на річку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пішов, а хвіст мій…
- Та годі, годі, - урвав розповідь лев. - Слухати не можу. Знов у дурні пошився. Ну та нічого. Нас тепер двоє. Не хлопці, а орли! Герої! Голодні не будемо. Я собі тут план один прикидаю. Тільки кебету треба мати, а не в окріп лізти. Ще про нас заговорять. Усі в нас отут будуть! - стиснув пазурі в кулак.
«Добре йому поради давать, зайді африканському, - подумав Вовк. - Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:
- Добре було б. А то вже на смик перепався.
- Хо-хо, на смик! - зареготав лев. - Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.
- Та де там здоровий, - одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.
«Таки є, є ще сила молодецька», - вдоволено подумав.
- Слухай, - мовив, - а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?
- Та розумієш, - зам’явся лев. - Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, - каже, - по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?
- Ну то не біда, - засміявся Вовк. - Слухай-но.
І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.
- О, молодця! - похвалив той. - Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми - сила. То ходімо!
І обоє подалися з хати.
Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.
- Ой, які гарні квіти, - мовило в захваті зайча. - Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.
- Запам’ятай це місце, - мовив серйозно Бурмосик, - і обминай його десятою дорогою.
- Чому?
- Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, - вказав лапкою Бурмосик.
Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.
- Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.
- Ой, як страшно, - притулилась Люська до Бурмосика, - а який він, цей Болотяник?
- Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить - так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.
- Добре, що ти попередив мене, - притихла Люська. - Але які гарні квіти, - додала з жалем. - Так і хочеться сплести з них віночок.
- Може, зайдемо до нас, і ти поїси? - запропонував Бурмосик.
- Ні-ні, - заперечило зайча. - Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.
- Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, - і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.