Буцик із Бурмосиком запаслися дровами на зиму і з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.
- І що найголовніше, - казав Буцик, - ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.
- Таки змінилась, - охоче підтвердив Бурмосик.
- А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду дає. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.
- Але не тільки це, - озвався Бурмосик.
- А що ще?
- Та бач… - мовив Бурмосик. - Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?
- Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.
- Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!
- Не болить? - здивувався Буцик.
- Ні, - відповів Бурмосик. - Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця - криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає..
- Ай-я-яй, - урвав його Буцик. - Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?
- Бо вона нічого не робила.
- Та ми ж і самі чудово обходились. Бідна дівчинка, як їй гірко! Не чекав я од тебе такого.
- Я ж пожартував. А Люсьці од того тільки користь, бо у неї в голові одні тільки квіточки були. Ти ж сам бачив.
- Сьогодні ж розкажи їй про все, - вів своє Буцик. - Вона ж, певно, дуже страждає.
- Та я й сам збирався. Тільки розказувати не буду, а підміню дзеркальце і все.
- Хай хоч так, - погодився Буцик.
Люська із обмотаною рушником головою стріла їх на порозі. У хаті була чисто вимита підлога, вікна сяяли прозорістю, з печі смачно пахло.
- Як вам працювалося? - спитала Люська, насипаючи в тарілки.
- Чудово! - відповів Буцик. - Бо знали, що вдома нас чекає така господинька.
- Та що там, - зашарілась Люська. - Гм… А пам’ятаєш, Бурмосику, ти казав, шо з неробами може щось трапитись? Нас це, звісно, не стосується. А чи буває так: потім, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?
- Авжеж, буває, - швидко відповів Бурмосик, зиркнувши краєм ока на Буцика. - Неодмінно.
- А коли? - нетерпляче згукнула Люська.
- Та… Зовсім небагато часу має минути. Здається, тиждень.
- Ой, завтра якраз тиждень, - тільки й мовила стиха Люська.
А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок - її колишній ротик, і навіть вушка були її - довгі й пухнасті.
О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала «Ура!», тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулася за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.
Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.
- О, та це ж дзеркальце! - вигукнула Люська. - Мабуть, Бурмосик приготував його мені в подарунок і поки що заховав.
І вона вже хотіла покласти дзеркальце назад, але не втрималась і заглянула в нього.
Із дзеркальця на сторопілу Люську глянули манюсінькі свинячі очка, під ними висіли щоки-пампушки, замість рота… Та що там казати, ви ж самі знаєте, як усе виглядає в кривому дзеркалі.
Бідна Люська обмацала всю себе, відтак вхопила своє дзеркальце…
І тоді зрозуміла, що вона зовсім не мінялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.
«Виходить, вони насміялися з мене, - подумала Люська. - З мене, з найврод… Ні, просто зі своєї подружки…»
Понуро сиділо дівча.
- наче з самого серця полилися тужливі слова, і великі сльози покотилися з Люсьчиних очей на долівку.
Раптом за вікном щось зашурхотіло, і чийсь улесливий голос запитав:
- Хто це співає таку гарну пісню?
Зайча замовкло. Далі втерло сльози й здивовано зиркнуло на вікно. Але там нікого не було.
Минула якась хвилька, і той самий голос запитав іще улесливіше і ніжніше:
- Хто це такий гарний співає так добре таку чудову пісню?
Люська зиркнула у своє дзеркальце і, ледь усміхнувшись, пискнула:
- Це я!
- Та хто ж, хто? - чулося знадвору, і тоді Люська, забувши про всяку обережність, підбігла до вікна, визирнула й повторила, любенько посміхаючись:
- Це я!
Тієї ж миті могутнє лаписько вхопило ії за вушка, висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.
І вже звідти Люська почула голосний регіт:
- Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що такс плакати, моя гарнюнька.
Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо - про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.
На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувся до дверей.
- Ну як?
- Приніс, - вишкірився у посмішці Вовк. - Піддурив! Ось маєш, - провів лапою по мішку.
Зайча злегка ворухнулося.
- Скількох?
- Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха - і готово.
- А в хаті ще хтось був?
- Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.
- «Не видно!» Бовдур! - аж засичав Толябун. - То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…
- Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди і зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! - витріщився на Толябуна Вовк.
- Та гаразд уже, гаразд, - буркнув лев. - Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.
- Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!
- Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.
- Ага, а вони мене знову гасом.
- Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! - зрадів Вовк, глянувши на мішок.
- Правильно! - Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.
- 3-д-здра-аст, - підвелась вона на ноги. - 3-з-здр-а-аст, То-лику…
- Здрастуй, серденько, - засміявся Толябун. - Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?
- Д-д-о-об-р… - прошепотіла Люська і схлипнула.
- Ти вважаєш, що добре? Ти чув? - звернувся до Вовка. - А язика ще не розучилася показувати? - знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. - Не розучилася? - повторив Толябун.
- Ні! - раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.
- Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. - аж заціпило Толябунові. - Та я… Та я тебе!.. - Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.
- Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… - І він багатозначно клацнув пальцями.
- І то правда, - схаменувся Толябун і гарикнув:
- Ти була одна в хаті?
- Ні, - одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.
- А з ким?
- Із Буциком та Бурмосиком, - вирішило обдурити зарізяк зайча. - До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, - вигадувала вона. - І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.
- Рушниця, - посмішка на Вовковій морді згасла. - Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…
- Та облиш ти свої спогади дурні, - урвав його лев. - Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.
- Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…
- І звела ж мене доля з боягузом, - зітхнув лев. - Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? - блимнув на Люську.
- Здоровенний! - Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. - Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі - у двері не влазить.
- Ну і як же він усе-таки до вас уліз? - уже не так бадьоро спитав Толябун.
- А боком. Та й то ми його всі втягували - аж хата тріщала. Коли ступає - дошки на підлозі вгинаються. А ручиська - як ваші три!
- Ну-ну, - замислено озвався лев.
- А рушницю приніс із трьома цівками, - розписувала далі Люська. - Одна стріляє шротом, друга - кулями, а третя - чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, шо мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.
Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.
Запала мовчанка.
- Ну, я пішов, - першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.
- Ти куди? - підвів голову лев.
- Город поллю.
- Город? Так уже ж смеркає.
- Ну то й що? Треба городець полити.
- А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?
- Не боюся, - відрубав Вовк. - Піду.
- А може… Ага, - здогадався лев, - то ти, може, втекти здумав? - І вхопив Вовка за лапу. - Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? - Люська нашорошила вуха. - Втікаєш?
- Ну й тікаю, - зізнався Вовк. - Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.
- Цить, - гримнув лев. - Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.
- Все чиста правда, - подала голос Люська.
- А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну - вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом - от тільки зв’яжу її. - Лев підійшов до зайчати з мотузом. - О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної - і од землі не видно. А ти дивись, - звернувся до Люськи, - якщо збрехала…
- Як же я один залишуся… - подав голос Вовк. - А якщо вони сюди нагрянуть…
- Ну то біжи ти, - одказав лев, - а я посиджу.
- Е ні, я краще тут побуду, - одмахнувся Вовк.
- Отож, - кинув Толябун і вибіг із хати.
- Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, - розговорився Вовк. - І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, - а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать - заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, - нагнувся над Люською, - отак зручно тобі?
- Заступлюся, - мовила Люська. - Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк - і подружилися з цим грубим невігласом.
- Отож, отож, - запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. - Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.
Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?
- А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?
- А ти звідки знаєш? - вибалушив очі Вовк.
- Із вашої розмови з Толябуном.
- Гаразд, розкажу, коли так, - погодився сіроманець. - То ти…
- Я все збрехала, - твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.
- Невже? - зрадів Вовк.
- Так.
- І нема Кабана?
- Ні. Він уже місяць на змаганнях.
- І рушниці нема?
- І рушниці.
- О, як добре, - усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. - Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, - глянув він на Люську, - але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. - Люська здригнулась. - Ну тобі боятися нема чого - ти ж бо тут, - заспокоїв її Вовк. - Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?! Ти ж його обдурила, а він цього не любить.
Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.
Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото - страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця - темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацано в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час від часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.
Од тих пісень самі собою злипаються очі…
А якщо спробувати?..
Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:
- Давай-лавай, - підохотив її Вовк, - співати не заборонено. Я навіть люблю, коли співають. У мене дуже ніжна душа. І добра…
тамуючи дрож у голосі, якомога лагідніше виводило зайча.
Скінчивши, Люська одразу ж завела «Ой ну, люлі, люлі», а потім «Ой на кота-воркота» і вже десь на середині пісні помітила, що Вовкова лапа звісилася з дивана й насіння з розчепіреної жмені посипалося на підлогу. Тоді Люська гукнула: «Дядю Вовче!» Той не відповідав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до діла, але тупі краї не брали грубий мотуз. Тоді зайча мить подумало і з силою натиснуло дзеркальцем об підлогу. Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла. І за півхвилини була вільною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину - «Тепер не знайдуть», - а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»
То повернувся з розвідки Толябун.
У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок - Страшним болотом, а пень - Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…
Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще - і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.
- Люсю! Люсько! - закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. - Де ж ти ходила?
- Пробач, пробач, Люсюню, - лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. - Це все я… Я хотів пожартувати…
- Вибач йому, я нічого не знав, - мимрив Буцик.
- А я й не сердилася зовсім, - розчулено відповіла Люська. - А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?
- То пусте! Дрібниці! - кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.
- Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, - мовив Буцик. - Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.
- Як добре, - зраділа Люська, але враз наморщила лобика.- Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.
Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.
- Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, - стривожився Бурмосик.
- Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, - мовила Люська.
- Тобто як це з моїх рогів? - обурився Буцик. - Зріжете їх, чи що?
- Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.
- Якось воно несподівано, - почухав потилицю Буцик. Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.
І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» - і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.
- Двері вони не виламають, - заспокоїла Люська.
- А ми їх самі відчинимо, - сказав Буцик. - Тільки чим би це… мене зарядити?
- А ось, - зняла Люська з печі горнятко. - Думаю, підійде.
- Підійде, - одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.
Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ганку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.
- Вбили! Друга вбили! Бандити! - заревів лев і кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.
Та він помилився: друг залишився живий. Відпочивши на землі хвилин зо три, Вовк прочуняв і пошкандибав до тину.
- Ну як ти? - підскочив до нього левисько.
- Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замість того, щоб помогти, п’ятами накивав. Друг називається!
- Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, - виправдувався лев. - Треба помститися їм. Треба щось інше придумати.
- Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, - запхинькав Вовк. - І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, - показав на будиночок.
- О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. - Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив, що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.
- Киш мені звідси, курка общипана! - крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув - грудка попача йому в крило - й полетів геть.
- О! Бачив? - радів лев. - Отак треба!
- А він зараз усіх звірів скличе, - заскиглив Вовк. - Тікаймо звідси, поки не пізно.
- Нізащо, - бадьорився лев. - Або я, або вони. - І тут погляд його впав на стіжки. - Придумав! - зрадів Толябун. - У тебе сірники є?
- Є, - відповів Вовк. - Дома.
- Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.
- Легко сказати, - швидше, - занив Вовк. - У мене й досі в грудях коле.
- У всіх коле, - відказав суворо лев. - Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!
- Ну, гаразд, - погодився Вовцюга й покушпелив додому.
- Щось вони задумали, - звернувся до товаришів Буцик. - Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?
- Двоє горняток, - відповіла Люська, - два чавунці - великий і малий, - три виделки…
- Чотири поліняки, - докинув Бурмосик.
- Немало… Якщо влучно стріляти…
- Погляньте! - крикнув Бурмосик.
Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.
Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.
- Га-га-га! - зареготав лев. - Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.
- Дай-но поліно, - гукнув Буцик.
Поліно мелькнуло в повітрі, ате не влучило і зникло десь у кущах.
Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.
Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.
- Ану, спробуймо виделкою, - підказало зайча.
По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадатися: виделка влучила в ціль.
Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.
Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.
- Тепер слухай, - мовив лев. - Он бачиш - під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника - і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не чекатимуть, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!
- Що гайда? - затремтів Вовк. - Ризикувати своїм здоров’ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.
- Лізь, боягуз нещасний.
- Не полізу, - затявся Вовк.
- А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?
- Не хочу!
- Вже забув усі наші плани, зрадив?
- Не забув, але здоров’я дорожче.
- Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров’я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!
- Гаразд, - повагавшись, відповів Вовк. - І звела ж мене лиха година з тобою.
- Давно б так, - мовив лев. - Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.
Вовк припав до землі.
Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.
- Все! - мовив Буцик. - Стріляти більше нічим. За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.
- Він і нас зараз спалить! - вигукнула Люська.
Але раптовий подув вітру підхопив полум’я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.
- Ну й нездара! - вилаяв його лев. - Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!
Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.
- Все! - заплющила очі Люська.
- Тікаймо! - гукнув Бурмосик.
Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить - і такий самий мішок накрив Вовка.
Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.
- Ой! - скрикнула Люська. - А якщо це ще один лев із Африки?
Але то був не лев.
Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок - гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: «Мамо!» - зайча кинулося з хати.