Льох знаходився в кутку двору, за хатою. Аристарх пiдвiв Степана до ляди i наказав:
— Лiзь!
Пiсля цього вiн витягнув драбину нагору i щез. За хвилину повернувся з кухлем, в якому плюскотiла зеленкувата рiдина. Аристарх схилився над отвором i простягнув кухля бранцевi:
— Випий, — сказав вiн. — Та не бiйся: кому судилося згорiти, того труїти не стануть… — А коли Степан випорожнив кухля, насмiшкувато додав: — Якщо люди нервують, вони втрачають у вазi. А нам твої кiлограми ще знадобляться. — I кiт неприємно вищирився. — Отак-то. Тепер давай-но трохи поспимо. Для здоров'я це бiльш нiж корисно.
Аристарх позiхнув, поклав на переднi лапи свою важку, кошлату голову i солодко засопiв.
Степан вiдчув, як i його починає долати якась байдужа, лiнива знемога. Мабуть, в те, що вiн випив, баба-яга пiдмiшала сонного зiлля.
Але спати не можна було нi в якому разi. Треба рятувати Таню! Треба дiстатися до Горобцiв i попередити всiх, яка страшна небезпека нависла над нею!
Степан з зусиллям розплющив очi i озирнувся.
Льох був глибоким, сирим i майже порожнiм. Лише в кутку лежав чималий оберемок соломи.
Тодi Степан перевiв погляд на ляду, примiряючись, як би дотягнутися до неї без драбини. Нi, навряд чи це вдасться. До того ж i кiт лише прикидається, що спить. А насправдi — ось вiн напiврозплющив одне око… Так що про люк треба поки що забути. Треба шукати iнший вихiд.
А що, коли зробити в стiнi пiдкоп? О, це було б здорово, але як ти його зробиш? Ет, коли б то знайшлася хоч би поганенька лопата!
Степан почав кружляти пiд стiнами, роблячи вигляд, нiби просто прогулюється. Вiн наполохав двох чи трьох жабенят, що невiдомо як потрапили сюди. Вiн знайшов двi ганчiрки, вiд яких тхнуло мазутом, i одну трухляву клепку. Бiльше в льосi нiчого не було. Нiчогiсiнько. Нi лопати, нi совка, нi бодай завалящого шматка залiза.
— I чого б я ото гасав, мов на пожежi? — почувся насмiшкуватий голос Аристарха. — Думаєш, я не знаю, що тобi потрiбно? Знаю. Але те, що ти шукаєш, я прибрав ще вчора увечерi.
Степан, захоплений зненацька, нiчого на те не вiдповiв. Вiн знову усiвся на оберемок соломи, обiйняв руками колiна i замислився, з останнiх сил вiдганяючи причепливу дрiмоту. Так, здається, власними силами звiдсiля не вибратися…
Але й сидiти склавши руки теж не можна. Село навiть не знає, яка небезпека загрожує їм з Танею. Тут все залежить вiд Степанової винахiдливостi, кмiтливостi i хитрощiв… Стривай-стривай, а що, коли i справдi пуститися на якiсь хитрощi? О, це було б здорово!
Проте, як вiн не старався, нiякi хитрощi в голову не приходили. До того ж страшенно захотiлося їсти, навiть пiд ложечкою засмоктало… А час собi iшов та йшов, сонячнi промiнцi вже давно перейшли з пiдлоги на стiну. А це означало, що сонце почало сiдати за обрiй.
I тодi Степан сказав перше, що спало на думку:
— Слухай, Аристарху… Що б ти хотiв отримати за те, аби випустити мене звiдсiля?
Аристарх подивився на бранця одним оком i з досадою поморщився:
— Пiдкупити хочеш? Нiчого в тебе не вийде. Спи краще.
— Еге ж, спи, — не втримався Степан. — Хiба заснеш, коли їсти хочеться?
Аристарх розплющив обидва ока i поглянув на сонце.
— Твоя правда, — згодився вiн. — I справдi, не завадило б щось пожувати… Ти ось що: сиди тихо i не здумай вчинити якусь дурницю. Все одно з того нiчого не вийде. А я тим часом пiду на розвiдку.
Як тiльки кiт вiдiйшов вiд ляди, Степан почав вiдчайдушне пiдстрибувати, намагаючись вхопитися руками за край отвору. Проте все було даремно. Тут навiть Льонько Гармаш, чемпiон школи iз стрибкiв у висоту, не мiг би нiчого вдiяти.
Аристарх невдовзi повернувся з двома мисочками в лапах. Меншу, перехнябившись над отвором, вiн подав Степановi, а з бiльшої взявся хлебтати сам.
Степан теж сьорбнув з мисочки. I одразу ж сплюнув. Гидота якась. Гiрка й терпка, що аж щелепи звело. Нi, такого вiн не їстиме, навiть коли вмиратиме з голоду.
— Що, не подобається? — вилизуючи свою мисочку, насмiшкувато поцiкавився Аристарх. — Нiчого не вдiєш, доведеться їсти. Iншого обiду в нас все одно не буде.
— Сам їж, — сказав Степан, продовжуючи вiдпльовуватися.
— А що, можу й з твоєю порцiєю впоратися, — вiдказав Аристарх. — Давай-но її сюди.
Степан з вiдразою спостерiгав, як кiт вилизує i його мисочку. Врештi не стримався i запитав:
— Ви що ж це — лише таку гидо… таке i їсте?
— Уммгу-мм… — пiдтвердив Аристарх i облизався. — Але не завжди. Iнколи на мою хазяйку, розумiєш, щось находить, i тодi вона починає вважати себе вегетарiанкою. Всiлякi там вiдвари з трав, настої… Мало того, що сама їх хлебче, так ще й мене змушує. Каже — корисно для здоров'я, їй, може, й корисно, а от менi… — Аристарх поставив мисочку на землю i невiдомо кому пожалiвся: — А що я можу зробити один? Нiчогiсiнько. Мене ж будь-яка птаха за верству розгледить. А вночi вже не до полювання. Доводиться разом з хазяйкою займатися всiлякими чаклунськими справами…