— Отаке-то життя, — докiнчив Аристарх, задумливо втупившись у сонячну пляму, що повiльно сповзала по стiнi льоху. — У вас, людей, кажуть, в цьому вiдношеннi зовсiм iнакше. Правда?
— Правда, — згодився Степан.
— От ти, наприклад, що б з'їв у першу чергу?
— Степан замислився.
— Ну… багато б чого… Мабуть, для початку я випив би кухоль холодного молока.
— Молока? — перепитав Аристарх i жадiбним поглядом впився в Степанове обличчя. — Я чув, що це смакота надзвичайна, але ще жодного разу не куштував. А як воно виглядить, це саме молоко?
— Звичайнiсiнько, — вiдказав Степан. — Бiле i смачне. Можна пити його вiдразу ж пiсля доїння. Таке молоко називається парним.
— Зрозумiло, — сказав Аристарх i облизнувся.
— А ще є топлене молоко. Це коли воно вистоїться в печi i на ньому з'явиться така бура шкуринка.
По Аристарховiй горлянцi пройшла судома.
— А ще є просто холодне молоко, — продовжував Степан, мимоволi захоплюючись. — З льоху. То найсмачнiше молоко. Особливо в таку спеку, як зараз.
— Ня-ав! — вихопилося з Аристархової пащеки. Проте Степан настiльки вже захопився розповiддю, що не помiтив цього.
— Нi, я, мабуть, почав би не з молока, — продовжував вiн. — Я, мабуть, спочатку зробив би собi бутерброд. Або цiлих два.
— Бутерброд?
— Атож. Вiдбатував би добрячий кусень хлiба, потiм на нього намазав би отакенний шмат масла…
— Масла… — мрiйно промуркотiв Аристарх. — Яке смачне слово!
— Що там слово! — махнув рукою Степан. — Саме масло ще смачнiше… А на нього я поклав би ще й ковбасу…
— Ой, не можу бiльше! — заволав Аристарх. — А це що таке?
Вiн так схилився над лядою, що, здавалося, от-от звалиться до Степанових нiг.
— Так ти ж ковбасу вже їв, — зауважив Степан. — Батько тобi, мабуть, з пiвкiльця вiдрiзав. Невже забув?
— Нi! — вигукнув Аристарх i зковтнув слину. Обрубок його хвоста застукав по землi кулеметною чергою. — Нiчого я не забув. Аби забув, то розмовляв би з тобою iнакше… Отже, поклав ти на масло ков… — вiн знову зковтнув, — ковбасу. А що далi?
— Нiчого особливого, — вiдказав Степан. — Взявся б за того бутерброда i почав би його їсти.
— I все?
— I все.
— А другий, як його… бутерброд?
— Який другий?
— Ну, той самий… ти ж казав… що одразу два бутерброди…
— А-а… З'їв би й другий. А потiм запив би це все молоком.
— Парним? — жваво поцiкавився Аристарх. — З печi? Чи з погреба?
— Найкраще з погреба, — сказав Степан.
Аристарх надовго замовк. Лише його напружений погляд блукав, здавалося, невiдомо де. Час вiд часу вiн нервово здригався i облизував писок рожевим, завбiльшки з дитячу лопату, язиком.
— I багато їх у вас? — нарештi вичавив вiн iз себе.
— Кого? — не зрозумiв Степан.
— Який же ти нездогадливий, — поморщився Аристарх. — Ну, бутербродiв з маслом. I молока.
— Скiльки завгодно! — вигукнув Степан. — Ет, менi б тiльки опинитися дома! А там…
Аристарх знову надовго замовк. Степановi навiть здалося, нiби кiт заснув.
— А що… мабуть, я змiг би тебе вiдпустити, — нарештi озвався кiт. — Тiльки, само собою зрозумiло, ненадовго. А за це ти менi повинен принести бутербродiв i молока.
Степан вiдчув, як у грудях швидко-швидко забилося серце. А кiт з острахом озирнувся в бiк самiтного будиночка.
— Мабуть, влетить менi вiд хазяйки, — в задумi муркнув вiн. — Та що вдiєш, якось переживу. Отже, домовились? — запитав вiн. — Я тебе вiдпускаю на годинку-другу додому, а ти менi за це принесеш молока.
Неймовiрна радiсть охопила Степана. Ось воно! Та за те, аби хоч на хвилю опинитися в Горобцях, можна пообiцяти гори бутербродiв i рiчку молока! А там нехай-но хтось спробує його витягти звiдтiля! Сюди вiн, звiсно, прийде якомога швидше, та вже не сам. З батьком прийде. З дядьком Дмитром. З усiма горобцiвськими чоловiками. Отодi вже баба-яга i цей страхiтливий кiт поплатяться за все!
I хоч як йому було важко, Степан зробив вигляд, нiби вiн вагається. Нарештi махнув рукою i сказав:
— Гаразд. Домовилися.
Аристарх опустив було драбину до льоху, проте тут же висмикнув її назад.
— Е-е, нi, так не вийде! — ущипливо вищирився вiн. — Знаю я вас, людей. Спочатку ми зробимо ось що…
Вiн прожогом кинувся до самiтного будиночка i незабаром повернувся з кухлем у лапах.
— Пий, — наказав вiн.
— Що це?
Аристарх поворушив вусами.
— Не пiзнаєш? Та це ж те саме зiлля, яким хазяйка опоїла вас, коли ви прийшли сюди вперше. Називається воно забудькуватим зiллям. Вихилив кухля — iз голови вилiтає все, що може нам з хазяйкою зашкодити.
Степан розгубився. Цього ще не вистачало!
— Так я вже пив, — сказав вiн нарештi. — Скiльки можна?
— Скiльки треба, стiльки й вип'єш, — сказав Аристарх. — Пий, кажу тобi, а то не випущу! До дна! Ось так. Тепер можеш вилазити… Нi, почекай трохи!..
Аристарх, пильно дивлячись Степановi в очi, щось швидко-швидко пробубонiв. Тодi пiдстрибнув, зробив два оберти на правiй заднiй нозi i занявкав. Пiсля всього з полегшенням зiтхнув i зауважив:
— Отепер все буде в повному порядку. Тепер з тобою скрiзь буде внутрiшнiй голос.
— А це ще хто такий?
Писок Аристарха мимоволi розплився в задоволенiй усмiшцi.
— Можеш вважати, що внутрiшнiй голос — це те, що i я сам, — сказав вiн. — Лише знаходитиметься при тобi.
— А навiщо вiн менi потрiбен, той голос?
— Щоб постiйно нагадувати про моє iснування. Зрозумiв? А тепер бiжи звiдсiля, поки хазяйка не вийшла з хати. I гляди менi, не скупися!
Степан вилiз iз льоху i щосили рвонув у напрямку Горобцiв. Та вже через кiлька крокiв з голови вилетiло все, про що вiн збирався розповiсти. В нiй билася лише одна-однiсiнька жалiслива думка: «Бiдолашний Аристарх! Вiн нiколи в життi ще не куштував молока! Вiн жодного разу не ласував бутербродами з маслом i ковбасою…»
Аристарх провiв хлопчика поглядом до того мiсця, звiдкiля починалися густi кущi. Пiсля цього поклав важку пику на лапи i заплющив очi. Увi снi вiн час вiд часу солодко зiтхав, i щаслива котяча усмiшка свiтилася на його подряпаному, брудному писку.
Не iнакше, Аристарховi снилися гори бутербродiв та рiки молока.
Прокинувся кiт вiд голосу баби-яги.
— То як там наш бранець? — запитала вона, сходячи з ганку.
Аристарх роблено потягнувся, позiхнув i байдужим голосом вiдказав:
— Бранець? А нiяк. Сидить собi та нудьгує. Вiтання тобi передає.
Кiт сподiвався, що пiсля цих слiв господиня пiде далi. Проте Ядвiга Олiзарiвна попрямувала до льоху i схилилася над лядою.
— Як ти там? — гукнула вона. — Не замерз?
Вiдповiдi не було. Ядвiга Олiзарiвна схилилася ще нижче. Тодi вражено поглянула на Аристарха.
— Слухай, так його ж тут немає!
— Звичайно, немає, - вiдповiв вiрний кiт, визираючи вже з-за рогу будиночка. — I бути не може. Я його тiльки-но послав за молоком та бутербродами.
Ядвiга Олiзарiвна остовпiла.
— Ти його вiдпустив?
Герлига, випущена вправною рукою баби-яги, iз свистом розiтнула повiтря i здiйняла пилюку в тому мiсцi, де щойно знаходився Аристарх.
Проте той визирав уже з-пiд куща бузини, що рiс в протилежному кiнцi дворища.
— Якою ж ти стала нестриманою, — докiрливо зауважив вiн звiдтiля. — Нерви в тебе нiкудишнiми стали. Лiкуватися треба.
— Зараз ти в мене дiзнаєшся, кому треба лiкуватися! — розлючено вигукнула Ядвiга Олiзарiвна. — Ану, вилазь звiдтiля!
Та Аристарх вже спiшно займав нову позицiю.
— Зачекай, не гарячкуй, — замуркотiв вiн з-за живоплоту. — Ти ж навiть не дослухала мене! А я дав йому пiвтори порцiї забудькуватого зiлля! I свiй внутрiшнiй голос теж послав з ним. Вже хто-хто, а вiн не дасть йому думати про те, що нам з тобою може хоч трохи нашкодити.
Ядвiга Олiзарiвна з недовiрою втупилася в те мiсце, де переховувався її завбачливий вихованець.
— Ти правду кажеш? — запитала вона.
Аристарх вибрався з-пiд кущiв i вдарив себе у груди так, що аж виляски пiшли:
— Та ти що? Хiба ж я собi ворог?
Ядвiга Олiзарiвна прикрила ляду i поглянула в бiк Горобцiв.
— Взагалi ти маєш рацiю, — сказала вона. — I так з цiєю дiвчинкою багато мороки, а тут ще й вiн. Мабуть, нехай переночує в себе вдома, а там видно буде.
— А я? — зарепетував Аристарх. — А моє молоко? А бутерброди?
— Нiкуди вони вiд тебе не дiнуться, — заспокоїла його баба-яга. — Ми з тобою теж пiдемо в село. Обережнiсть нiколи не завадить. Ох, чує моє серце, що цей хлопчик ще завдасть нам клопоту!
— Нiчого, нам не вперше… А що робитимемо з нею? — запитав Аристарх, киваючи в бiк вiкна, на якому миготiли тьмянi вiдблиски вогню.
— А ми нашу хату замуруємо, — сказала Ядвiга Олiзарiвна. — I стане вона без вiкон i дверей.
Баба-яга повернулася до хати, тричi сплеснула в долонi i голосно промовила:
— Тибель-канес-цвiбель-клопсс!
Стiна будинку затремтiла. Дверi жалiбно скрипнули i стали покриватися блiдою матовою пеленою. Через хвилину на них i на вiкна вже навiть натяку не було.
— Отак-то! — вдоволено проказала Ядвiга Олiзарiвна. — А тепер гайда до села. I по дорозi заодно вирiшимо, що нам там робити…