Мати вже повернулася з роботи i поралася бiля лiтньої кухнi. Звiдтiля долiтали такi смачнi пахощi, що аж в головi запаморочилося.
Мати, не припиняючи роботи, поглянула на сина.
— Де тебе носить? — запитала вона. — I де ти так забруднився? В льосi, чи що, цiлий день просидiв?
Але перш нiж Степан подумав, що б вiдповiсти, його вуста вже вимовляли ухильне «та-а», а ноги самi поспiшили в будинок. «Бiдолашненький, голодний Аристарх, — нашiптував йому внутрiшнiй голос, — вiн стiльки мрiяв про молоко, i ти негайно ж винесеш йому. Нещасний, змучений Аристарх лише одного разу їв ковбасу, i ти теж винесеш її з хати…»
На кухнi Степан перш за все угледiв двi великi миски з варениками. Вiн похапцем взяв один i вчепився в нього зубами.
«Що ти робиш, негiднику? — тiєї ж митi пронизливим голосом зарепетувало щось всерединi Степана. — Забув, для чого тебе було послано? Негайно кидай все i неси менi їсти!»
Забувши про вареники, хлопчик кинувся до комiрчини. Там вiн вiдбатував добрячий шмат ковбаси, загорнув її в газету i увiпхнув до кишенi. Затим схопив порожнє горнятко i знову подався до кухнi, де на столi вже стояв глек щойно надоєного молока. Вiн нахилив глека, проте цiєї митi в сiнях почулися кроки i на порозi з'явилася мама. Вона схрестила руки на грудях i з докором поглянула на сина.
— Куди це ти знову розiгнався? — запитала вона. — А вечеряти хто буде?
— Не хочеться, ма-ам… — якимось дивним, точнiсiнько мов внутрiшнiй голос кота Аристарха, заквилив Степан, хоча в шлунковi все говорило, що одного вареника ой як замало. — Я вже повечеряв…
Вiн збирався прошмигнути в дверi, проте мама впiймала сина за комiр i наказала:
— Поки не повечеряєш як слiд — i думати не смiй виходити на вулицю!
Внутрiшнiй голос на мить зацiпенiв.
Степан жадiбно проковтував все, що пiдкладала йому на тарiлку мати. А внутрiшнiй голос, отямившись, заволав так, що аж у вухах залящало.
— Не давись, — зауважила мати. — I пiсля вечерi заглянь до Василя. Вiн до тебе вже двiчi забiгав.
— М-мм… — мугикнув у вiдповiдь син i закивав головою.
— Я йому дозволила взяти бiнокля, — продовжувала мати. — Хай, думаю, пограється, доки мого сина носить невiдомо де…
Проте Степан майже не чув матерi. Внутрiшнiй голос кота Аристарха аж надривався вiд обурення. Степан вибрав слушну хвилинку i, як тiльки мама вiдвернулася, перелив молоко в горнятко i прожогом вискочив у двiр.
«Швидше неси! — пiдганяв його невтомний внутрiшнiй голос. — Та швидше ж, кажуть тобi!.. Втiм, можеш залишити все ось за цими смородиновими кущами. А тепер iди собi геть i не озирайся. I затям: нiчого ти не бачив i не чув. Iнакше буде то…»
На цьому внутрiшнiй голос замовк. Краєм ока Степан встиг помiтити, як вiд яру до смородинових кущiв промайнула чиясь чорна тiнь. Потiм звiдтiля долинуло задоволене плямкання i зовсiм не котяче гарчання. Мабуть, внутрiшнiй голос разом з своїм господарем взялися до вечерi.
А через кiлька хвилин у дворi пролунав здивований i трохи наполоханий мамин голос. Степан вискочив з хати.
Двором, попiд лiсою, очманiло гасав здоровецький котяра. Замiсть голови на ньому була руда полив'яна куля. Пригледiвшись, Степан упiзнав у нiй горнятко, в яке кiлька хвилин тому наливав молоко.
А чорний кiт наче з глузду зiйшов. Вiн робив стрiмкi повороти, стрибки, крутився колесом, з розгону падав на спину i дряпав поливу гострими пазурами. З горнятка долинало приглушене нявкання.
— Та це ж Аристарх! — мимоволi вихопилося у хлопця.
Вiд того вигуку Аристарх пiдстрибнув мало не до стрiхи. Потому описав по двору стрiмке коло i з розгону врiзався в молоденьку липку, що її Степан посадив торiк в день маминого народження.
Липка похитнулася. На всi боки полетiли полив'янi черепки, а звiльнений Аристарх з криком «мня-а-ма!» рвонув у бiк самiтного будиночка.