Серед ночi Степан прокинувся. Йому здалося, нiби по кiмнатi хтось ходить. Вiн розплющив очi, обережно пiдвiв голову — i сон йому наче рукою зняло.
Вiд вiкна через кiмнату пролягала мiсячна дорiжка. I по нiй, заклавши руки за спину, в задумi прогулювався маленький бородатий дiдусь.
— Прийшла скорбота — вiдчиняй ворота, — бурмотiв вiн хрипкуватим голосом. — А тi ворота, мiж iншим, не завадило б i змастити трохи… Нi, щось я знову не про те… — Дiдусь зупинився i потер скронi крихiтними долоньками. — Ах, так, я про скорботу… Нiяк не можу зрозумiти, чому вони його вiдпустили. I запитати нi в кого. Невже пожалiли хлопця? От було б здорово! Але нi, на таке вони не здатнi… А бiдна дитина спить i навiть не уявляє…
— Я не сплю, — мимохiть вихопилося у Степана.
Дiдусь перелякано зойкнув i щез. Лише на тому мiсцi, де вiн тiльки-но стояв, повiльно спадав стовп мiсячної куряви.
Деякий час в кiмнатi панувала насторожена тиша. По тому тремтячий голос стиха зауважив:
— Ой, Степане, як ти мене налякав! Ну хiба ж так можна? В мене ледь серце не вирвалося з грудей!
Степан ладен був заприсягтися, що i його серце збиралося вчинити те ж саме. Проте переляк щез так швидко, як i з'явився. Бо коли хтось переживає за тебе, — це свiдчить, що вiн не збирається зробити тобi нiчого лихого. А якщо так — то чого тодi його боятися?
— Та я ж ненавмисне, — сказав Степан, не зводячи погляду з кутка, де щез дiдусь. — А ти хто?
Невiдомий завовтузився за буфетом i вiдповiв:
— Я Шурхотун. Чув про такого?
— Нi, — визнав Степан. — Не доводилося.
— Он як… — в голосi незнайомця вчувалася легка образа. — I не бачив мене?
— Не бачив.
— I не лаяв?
Степан мимоволi посмiхнувся.
— Звiсно, нi, — сказав вiн. — Як же можна лаяти того, про кого нiколи не чув?
— I то правда, — по довгiй паузi згодився незнайомець. — Та можу присягнутися чим завгодно, що ти не раз лаяв мене. I навiть не десять. А все з-за отого пiдручника з арифметики.
Дiйсно, з цим пiдручником час вiд часу коїлося щось дивовижне. Увечерi, наприклад, Степан покладе його до портфеля, а вранцi загляне — немає пiдручника з арифметики! Вiн, виявляється, чомусь лежить пiд столом. Або поставить його на книжкову поличку i гайне надвiр. А коли повернеться — знову немає пiдручника! Лише пiсля довгих розшукiв вiн знаходився пiд лiжком чи буфетом.
— То я його тарганю, — признався Шурхотун. — Ти не дуже гнiваєшся на мене за це?
Дiдусь вибрався з-пiд буфету. Затим перебiг через кiмнату i спритно, наче вивiрка, видряпався на тумбочку, котра стояла в узголiв'ї Степанового лiжка. Тодi звiсив ноги i заходився дригати ними в повiтрi.
— Не сердься, — ще раз попрохав вiн.
— А я i не збираюся сердитися, — вiдказав Степан. — Я лише не розумiю, навiщо вiн тобi здався?
Шурхотун запрацював нiжками ще завзятiше.
— Як би тобi сказати… Розумiєш, я люблю читати про всiляку дивовижну всячину.
Степан здивувався.
— Та що ж цiкавого може бути в пiдручнику з арифметики? — запитав вiн. — Хiба що коли вiдповiдь сходиться. Ти б краще казки брав. Отам iсторiї так iсторiї!
Шурхотун зневажливо махнув рукою.
— Ет! Не кажи. Вигадки вони, всi твої казки. А от в пiдручнику — найсправжнiсiнька дивовижна правда. Нi, ти лише послухай: «З пункту А до пункту Б одночасно вирушають два мандрiвники…» Цiкаво, чи не так? Бо нiкому не вiдомо, що ж це за пункти А i Б. А потiм, хiба не цiкаво поламати голову над тим, з чим саме вони вирушили? Може, з якимось важливим донесенням? Про мiжнародне становище домовикiв, наприклад. Або повертаються вiд своїх бабусь з гостинцями в кишенях. Ти любиш бабусинi гостинцi?
— Люблю, — визнав Степан. — Але ж задачi пишуться не для читання! Вони пишуться для того, щоб їх вирiшувати.
Проте Шурхотун його навiть не дослухав.
— Це вже мене не цiкавить, — сказав вiн. — От краще-но послухай, про що йдеться в iншiй задачi: «До одного басейну вливається вода з двох труб…» Ну то як? Хiба ж це не цiкава задача, га?
— Не знаю… — нерiшуче вiдказав Степан. Вiн понад усе боявся задач про труби, з яких витiкала вода. — Чим же вона тобi така цiкава?
— А тим, що я ще нiколи не бачив стiльки води! Бо ти або твiй батько принесете вiдро-iнше — i все. А тут вiдкриваєш пiдручника — тече, тече вода. Вiдкриєш завтра — те ж саме. Пiслязавтра — i не думає переставати. Отут вже хочеш не хочеш, а замислишся: а раптом вона i справдi потече? Уявляєш, який-то потiк ринув би на твою голову з книжкової полички! От i тягнеш того пiдручника на пiдлогу…
Несподiвано Шурхотун замовк i почав терти скронi долонями.
— Я ж не про це збирався сказати… — розгублено забурмотiв вiн. — Гай-гай, вже не пам'ять в мене, а чистiсiньке тобi решето! То про що ж я збирався запитати?
— Не знаю, — вiдповiв Степан. — А от ти менi краще скажи, чому це я тебе жодного разу не бачив?
— Так вже заведено, — пояснив Шурхотун. — Ми, домовики, народ скромний. Ми не любимо привертати до себе будь-чию увагу.
— А чому ж тодi ти показався зараз?
— А я й не показувався. Це в тебе очi стали iншими. Напевно, ти пив зiлля Ядвiги Олiзарiвни. I не раз. Чи не так?
— Так, — згодився Степан.
— От бачиш. А хто його пив хоча б двiчi… Ага, ось про що я хотiв запитати! Скажи, будь ласка, як це тобi вдалося вiдпроситися додому?
— А я не вiдпрошувався, — сказав Степан. — Просто Аристарх послав мене за молоком i бутербродами.
Шурхотун вiдсахнувся.
— Як Аристарх? — прошепотiв вiн. — А Ядвiга Олiзарiвна? Хiба не вона вiдпустила тебе?
— Нi. Вона, мабуть, i не здогадується, де я.
Шурхотун стиснув свої долоньки так, що аж кiсточки затрiщали.
— Он воно що… Скажи, будь ласка, а якою ти її зараз уявляєш? Вона погана, так? Зла, кровожерна?
— Навпаки! — вигукнув Степан. — Вона гарна i добра. Вона дбайлива. I Аристарх також.
— Ти сам так вважаєш?
— Звичайно, сам!
— Не поспiшай, Степанку, — попрохав Шурхотун. — Прислухайся до себе, може, тобi хтось iнший це пiдказує?
Степан замовк.
— Здається, сам, — сказав вiн через хвилину. — Та хiба ще отут-о, — вiн поклав долоню собi на груди, — нiби хтось сидить i нашiптує: «Вона добра, добра…»
З Шурхотунових вуст злетiв стогiн.
— Поганi твої справи, — з болем вимовив вiн. — Ти навiть не уявляєш, якi в тебе поганi справи!
— Чому поганi?
— Тому, що ти вже не зовсiм людина.
— Я? Не людина? — вражено перепитав Степан.
— Так, Степанку, — сумно зiтхнув Шурхотун. — Вони вже почали командувати тобою, розумiєш? Вони примушують тебе мислити i говорити так, як їм вигiдно. А не сьогоднi-завтра ти робитимеш все, що вони тiльки накажуть. Ой, Степанку, Степанку, як же нам тепер бути? I найстрашнiше те, що тобi вже нiхто не допоможе. Навiть батько не допоможе. Хiба що…
I Шурхотун надовго замовк.
— Гаразд, — сказав вiн нарештi. — Так тому й бути. Я вже пожив на цьому свiтi бiльше, нiж достатньо… Ану, дитино моя, нахилися ближче!
— Навiщо?
— Так треба. Нижче, нижче нахили голову. Ось так. I очi заплющ.
Домовик забубонiв щось незрозумiле. Тодi натис на Степановi повiки пальчиками, провiв по скронях…
— Тепер можеш розплющити очi, — дозволив вiн. — Ну як — згадав, що з тобою трапилося?
Степан слухняно розплющив очi, i в ту ж мить йому перехопило подих.
— Дiдусю! — вигукнув вiн i зiскочив з лiжка. — Завтра баба-яга збирається Таню посадити до печi! Уявляєте — Таню до печi! Живу людину! Нi, треба її негайно рятувати!
Шурхотун жалiбно захлюпав носом.
— Гай-гай, Степанку! Таня Танею, але ти й про себе подумай…
— Не хочу про себе! Зараз… зараз я розбуджу тата з мамою i розповiм, що з нами трапилося. А вже тато щось та придумає!
Шурхотун сумно похитав головою.
— Нiчого з цього не вийде, — зауважив вiн.
— Чому це не вийде?
— Тому, що тобi нiхто не повiрить.
— Це менi не повiрять? Менi, своєму синовi?
— Тобi, кому ж iще. Ану, згадай, чи повiрили вони, коли ти побачив Ядвiгу Олiзарiвну в бiнокль? Повiрили?
— Нi…
— Тож-бо й воно. Скажуть, що ти все вигадав… Та коли навiть i повiрять, то навряд чи зможуть чимось допомогти. Боротися з бабою-ягою може лише той, хто не раз i не два пив її чарiвне зiлля. А крiм тебе, Степанку, його не пив нiхто.
— Тодi виходить, що тiльки я можу боротися з бабою-ягою, — сказав Степан.
Шурхотун болiсно посмiхнувся.
— Виходить, що так. Але ж ти всього лише маленький, слабкий хлопчик.
Степан замислився. Вiн не вважав себе слабким. Але вже переконався, що баба-яга набагато сильнiша. I Аристарх теж.
— I все ж я повинен з ними боротися, — сказав вiн. — Але я не знаю, як це робити. Ти менi не допоможеш?
— Нi, — сказав Шурхотун. — Я можу лише пораду дати. Отож слухай. Справитися з Аристархом, її помiчником, не так вже й важко. Достатньо схопити його за зашийок i як слiд струсонути. I вiн тодi зробиться слабким i слухняним, мов кошенятко. Але завваж, що Аристарх просто так свiй зашийок не пiдставляє… А от з бабою-ягою набагато складнiше. Я навiть не знаю, як до неї пiдступитися. Знаю лише, що головна її сила — в СТУПi.
— А що воно таке?
— Система Точного Управлiння Польотами, — пояснив Шурхотун. — А СТУПа — то її скорочена назва. От коли б тобi вдалося заволодiти нею — тодi iнша справа. Баба-яга за неї все вiддасть.
— А як же заволодiти тiєю СТУПою? — запитав Степан.
Шурхотун лише руками розвiв.
— Ось цього я тобi не скажу. Баба-яга щоразу ховає її в iншому мiсцi. А де саме — про те, крiм неї, вiдомо лише Аристарховi. Та коли навiть знатимеш, в якому мiсцi вона захована, — все одно виявити її нелегко, тому що баба-яга наводить на неї туман…
Несподiвано Шурхотун замовк i почав до чогось прислухатися. Нарештi сказав:
— Здається, це вже за мною. Ну що ж, так тому й бути…
— Ти про що? — запитав Степан.
Але вiдповiдi вiн так i не дочекався. З грюканням розчинилися вiконницi. Фiранки сполохано вiдлетiли вбiк, i до кiмнати увiрвався крижаний вихор. Шурхотуна, немов невагому пiр'їнку, здмухнуло з тумбочки. Домовик незграбно змахнув руками i, крутячись млинком, вилетiв через кватирку у темряву. Крiзь шалений свист i завивання вiтру до Степана вже здалеку долетiв його слабкий голос:
— Я зробив усе, що мiг… Прощавай, хлопчику!..