I знову в кiмнатi запанувала глибока тиша. Але тепер вона вже не здавалася Степановi такою спокiйною i сонною, як ранiше. Йому ввижалося, начебто в повiтрi пропливають якiсь неяснi, хитливi тiнi, а з куткiв долинає лиховiсний шепiт. На мить йому нестерпно захотiлося пiрнути пiд ковдру i там зачаїтися. Проте хлопчик пересилив свiй страх i кинувся до дверей.
— Тату, мамо! — закричав вiн. — Допоможiть!
У вiдповiдь почувся квапливий тупiт, i до кiмнати вбiгла перелякана мама. За нею виднiлася батькова постать.
— Що трапилося? — запитала мама. Вона водила рукою по стiнi в пошуках вимикача i нiяк не могла на нього натрапити. — Де ти, синку, що з тобою?
— Мамо, тут хтось був! Вони Шурхотуна забрали! — невлад вигукував Степан. — Треба зараз же туди бiгти!
— Куди ти збираєшся бiгти? — поцiкавився батько.
А мама нiчого не запитувала. Вона обняла сина i приклала до його чола долоню.
— В тебе, здається, жар, — стривожено сказала мама.
— Нiякого жару в мене нема! — вигукнув Степан i вирвався з її обiймiв. — Вислухайте мене спочатку! Ви ж навiть не знаєте, що баба-яга викрала мене з Танею! Вона збирається посадити Таню в пiч! I мене теж…
— В тебе жар, — повторила мама. — Я в цьому переконана.
А батько лише руками розвiв.
— Нiчого не розумiю, — сказав вiн. — Як могла баба-яга викрасти тебе, коли ти тут? Як вона могла викрасти Таню, коли зовсiм недавно я бачив її бiля колодязя?
Степан остовпiв.
— Таня бiля колодязя? — прошепотiв вiн. — Не може цього бути. А ти не… не помилився?
— Ну, знаєш, — обурився батько. — Що я — вперше її бачу? Вона ще привiталася зi мною.
— Але ж Таня… — промимрив збитий з пантелику Степан. — Я своїми очима бачив…
— Я теж бачив, — сказав батько. — I теж своїми очима.
— Заспокойтеся, — сказала їм мама. — Це все тобi, мабуть, наснилося, — звернулася вона до сина. — Може, перейдеш до нашої кiмнати? Знаєш, коли я була маленькою i менi снився страшний сон — я бiгла до бабусi i всi страхи одразу щезали.
Степан замислився. Звичайно, в кiмнатi батькiв йому нiчого не страшно. Але що може подумати татусь? «Ет, — скаже вiн, — а ще до п'ятого класу збираєшся!..»
— Я тут залишусь, — нарештi вирiшив вiн. — Що я вам — маленький?
— Молодець, — сказав татко.
Коли батьки пiшли до себе, Степан одягнувся i вилiз у вiкно. На всяк випадок вiн захопив з собою старий лiхтарик i дерев'яну шпагу, якою фехтував з Василем пiд час гри у трьох мушкетерiв.
Хата баби Марiї стояла в глибинi двору, за високими i густими кущами бузку. Степан навшпиньках прокрався до вiкон i зачаївся.
Навколо стояла глибока тиша. Навiть невтомнi собаки — i тi замовкли. Помiж рiдких хмарин повiльно плив повновидий мiсяць, i його срiблясте свiтло затоплювало соннi Горобцi мерехтливим сяйвом.
I в цiй тишi до Степана долинув жалiбний голос Танi:
— Нiяк не засну, бабусю. Така задуха!
— Немає нiякої задухи, — сонним голосом заперечила баба Марiя. — То тобi пiсля вулицi так здається. Краще думай про щось приємне — i вiдразу заснеш.
— Я вже думала, — вiдказала Таня ще жалiбнiше. — Але нiчого не виходить. Розкажи якусь iсторiю, га, бабусю?
Степан ледь не затанцював з радощiв. Йому кортiло зарепетувати на всi Горобцi: «Таня жива! Ура Танi!» Та пiд ногою несподiвано трiснула гiлка, i вiн злякано завмер. Не вистачало, аби його побачили пiд вiкном. Та ще вночi! Та ще пiд дiвчачим! Який би то був сором!
На щастя, нiхто на той трiск не звернув нiякої уваги. Баба Марiя повернулася на iнший бiк, позiхнула i запитала:
— Про що ж тобi розповiсти?
— Ну… якi в тебе були бабуся i дiдусь. А може, ще когось згадаєш.
— Та я вже розповiдала тобi про них.
— То й що з того? У нас в школi зараз всi цiкавляться, в кого якi були отi… дiд i баба… еге ж, предками вони називаються. Ну, бабусю, будь ласка!
— Що ж про них розповiдати, — знехотя почала баба Марiя. — Жили, як всi, працювали, як всi. Хiба що моїй двоюрiднiй тiтцi Катрi не пощастило.
— Це та, що на картцi бiля вiкна? — запитала Таня.
— Еге ж. Гаразд, слухай. Росла ця Катя тихою i слухняною дитиною. Та собi на горе вродилася вона негарною з лиця i ще гiрше — хворобливою. А в тi часи хворому та невродливому краще i на свiт не з'являтися. Хлiб тодi, онучко, ой як важко дiставався! Тож кожна хвора дитина була зайвим тягарем в сiм'ї. От i докоряли тiй Катрусi на кожному кроцi, шпигали, кому не лiньки… А одного разу батько взяв її з собою на ярмарку горщики продавати. Вiн-бо гончарем був… Тож їхали вони, їхали, i захотiлося батьковi поспати. Дав вiн Катi в руки вiжки i наказав правити кобилчиною. А тут, на лихо, колесо взяло та й вiдвалилося якраз на кладцi через болото. Гладущики плюсь-плюсь та й нема, сам батько лише дивом втримався на возi. Ох i розгнiвався ж вiн за те колесо на Катю! Вiдшмагав доньку вiжками i прогнав геть. Iди, каже, куди хочеш, а додому не вертайся! Щоб я тебе, каже, бiльше не бачив!.. Згодом, звiсно, схопився за голову i кинувся її шукати по всiх усюдах. Та хiба можна було знайти когось в тi часи? У нас навколо суцiльнi болота були i лiси. Так i пропала бiдолашна Катя. Мабуть трясовина засмоктала чи в чорторий кинулася. А може, дикий звiр розiрвав.
— А як її батька звали, не пам'ятаєте?
— Чому не пам'ятаю? Його, як i дiда мого, Трохимом звали. Атож, Трохимом Трохимовичем… — Баба Марiя несподiвано схлипнула: — Казала тобi, онучко, що не варт таке розповiдати на нiч. Як згадаю про неї — сльози самi собою навертаються на очi.
— Ти її жалiєш, еге ж? — тремтячим голосом запитала Таня, i Степан ладен був заприсягтися, що й вона от-от ладна заплакати.
— Ще б пак… Живи вона зараз — то хiба став би хтось дорiкати їй за погубленi горнята та слабке здоров'я? Звiсно, нi… Гаразд, Таню, давай вже спати.
Степан тихенько вiдiйшов вiд вiкна. На вулицi вiн застрибав з радощiв. Таня жива!
Затим, безстрашно насвистуючи, вiн подався додому. Перелiз через вiкно, лiг у лiжко i замислився.
А думав Степан про те, якi приходять до людини сни. Часом добрi, часом дивнi i навiть страшнi. Жаль лише, що симпатичний домовик Шурхотун, здається, теж сном виявився.
I жаль, звичайно, що тiтка Катерина не дожила до наших часiв…