Для мешканцiв Горобцiв цей осокiр був звичайнiсiньким собi осокором.
Для всiх, лише не для Василя Потихонченка. Цей осокiр слугував йому щоглою, прикордонною вишкою, повiтряною кулею.
З нижньої, найтовстiшої гiлки звисав мiцний мотузяний трап. Бiля верхiв'я був закрiплений штурвал, що невтаємниченому поглядовi здавався всього лише колесом вiд старого воза. I одному лише Василевi було вiдомо, якою цiною воно дiсталося туди.
Сьогоднi осокiр був капiтанським мiстком, а сам Василь — вiдважним капiтаном. — Зранку стояла чудова погода. Вiтру майже не було. Срiблясте листя сонно ворушилося над головою — точнiсiнько як крила далеких i величних океанських чайок. Чи навiть альбатросiв. Назустрiч неспiшно пливли кучерявi хмари.
Капiтан Потихонченко вже цiлу годину стояв на мiстку своєї бригантини i тримав у руках бiнокля. А бригантина, навантажена намистом, шоколадними цукерками та iншими солодощами, зненацька провалювалася в западину мiж двома океанськими хвилями або стрiмко злiтала на пiняву вершину дев'ятого валу. I схоже, що он там, лiворуч по курсу, починає вимальовуватися берег нiким ще не вiдкритої землi.
Капiтан Потихонченко став гарячкове крутити окуляри бiнокля. Атож, так воно i є: лiворуч по курсу виднiлися високi пальми з гронами бананiв. Помiж двома найбiльшими хижами радiсно метушилися чорнi вiд засмаги туземцi з кiльцями в носi. Вони вивiшували величезне полотнище з написом: «Сердечний привiт прославленому мореплавцевi Василевi Потихонченку!» Маленькi туземочки збирали для врочистої зустрiчi оберемки запашних тропiчних квiтiв.
— Спустити шлюпку на воду! — металевим голосом вiддав команду капiтан Потихонченко. — Завантажити її шоколадними цукерками та намистом!
Але перед тим, як самому зiйти в шлюпку, кожен капiтан повинен уважно оглянути горизонт. Вiн повинен переконатися в тому, що кораблевi i його екiпажу нiщо не загрожує.
Василь повiв бiнокля лiворуч, праворуч — i раптом побачив Степана. Його товариш разом з Танею чимчикував до рiчки i, здається, щось їй доводив.
Капiтан Потихонченко опустив бiнокля на могутнi капiтанськi груди i докiрливо похитав головою. Теж менi жених та наречена! Ет, виховуєш Степана, виховуєш, а вiн…
По тому Василь знову пiднiс бiнокля до очей i побачив, як з-за кущiв вигулькнув здоровенний чорний кiт з бiлою налiпкою на носi. Кiт, здається, занявчав. А Степан злякано озирнувся в його бiк, пiдстрибнув, мовби його щось вжалило, i на мить випав з поля зору.
Василь повiв бiноклем слiдом за товаришем. I завмер, зачудовано пiднявши брови.
Танi бiля Степана вже не було. Замiсть неї стояла бабуся — збирачка лiкарських рослин. Та сама, що з котом Аристархом поселилася в самiтному будиночку.
«А Танька куди подiлася? — подумав Василь. — Дивина!»
Вiн почав водити бiноклем на всi боки, однак дiвчинки так i не побачив. Мабуть, шаснула до яру чи заховалася в кущах. Але з якого дива?
I тут Василь побачив, що Аристарх штовхнув його товариша з такою силою, що той ледь не заорав носом землю. Але трапилася ще одна чудасiя: Степан не образився, не полiз у бiйку, а понуро подався слiдом за старенькою.
Все це було надто пiдозрiло. Або скидалося на якусь незрозумiлу гру.
Василь зручнiше усiвся на гiлцi, обiперся об стовбур i став спостерiгати далi.
Трiйця мiж тим пiдiйшла до самiтного будиночка. Бабуся пiдвела Степана до льоху i владним жестом руки звелiла йому лiзти туди. I Степан слухняно полiз!
Потому Аристарх витяг драбину з льоху i влiгся бiля ляди. Старенька кинула йому кiлька слiв i подалася до хати.
А Танi, як i ранiше, нiде не було видно.
Василь опустив бiнокля i замислився. Дивнi речi почали творитися в їхнiх Горобцях. Кiт, котрому нiчого не варто впоратися з важкенною драбиною. Таня, що зникає невiдомо куди. Старенька бабуся, яка, мов у кiно, виникає на її мiсцi… А головне — переляк на Степановому обличчi! Хто-хто, а Василь добре знає, що його товариш не з лякливих. До того ж — навiщо тiй старiй зачиняти його в льоху?
Миттю щез кудись невiдкритий острiв з банановими пальмами, гостинними тубiльцями. Василь ковзнув вниз, поклав бiнокля до шафи, натомiсть прихопив складаного ножика, щоб по дорозi вирiзати замашну палицю.
Через хвилину вiн щодуху бiг до самiтної хатини.