Аристарх зручнiше вмостився бiля ляди i поглянув на Степана.
— Ти вже думав, що врятувався, так? — насмiшкувато запитав вiн. — Нi, вiд нас не врятуєшся! Це неможливо. Коли, звiсно, не носити на головi отого… ну, те, що ви, люди, натягаєте на голову, коли ганяєте по льоду кривими палками м'яча.
— Хокейний шолом, — пiдказав Степан i ледь не пiдстрибнув з радощiв: вiн же в нього висить в коморi! I у Василя теж є свiй шолом. Адже вони грають за збiрну класу з хокею.
— От-от, — пiдхопив Аристарх. — Я сам ще не перевiряв, але нас вчили, що вiд такого шолома чаклунськi накази i намови вiдлiтають, мов той горох вiд стiни… Е-е, а чого ти зрадiв? Думаєш, коли дiзнався про це, то вже i врятований? Хе-хе, того шолома ще дiстати треба, а як ти його дiстанеш? В льосi вiн, як ти сам переконався, не валяється, а з льоху ти вже нiколи не виберешся. Так що краще поговоримо про щось iнше, — додав кiт голосом, що не обiцяв нiчого доброго. — Давай поговоримо хоча б про людську пiдступнiсть.
— Про яку пiдступнiсть? — запитав Степан.
— Ось про яку, — вiдказав кiт i помацав гулю на лобi. — Хто, як не ти, людина, влаштував цю пастку з горщиком?
— Так ти ж сам надiв його на голову! Молоко треба було перелити в миску чи ще в щось, а не лiзти в горщик.
Аристарх недовiрливо втупився в Степана.
— То що ж виходить — я сам себе спiймав?
— Виходить, так.
— Он воно що… А чого ти сам не перелив його?
— Бо твiй голос наказав скласти все пiд кущем i йти геть.
Аристарх почухав себе за вухом i надовго замислився.
— Чудасiя якась, та й годi, — нарештi обiзвався вiн. — Коли б ти лише знав, як я вас, людей, ненавидiв ранiше! А от поговорив я з вами, пригостили ви мене раз, другий — i зненависть моя почала вивiтрюватися, мов дим iз труби. Чого б це, га?
Степан промовчав. Вiн думав лише про одне — як би його дiстатися до котячого зашийка. А ще ця новина про шолом…
— Здається, я починаю здогадуватися, — не чекаючи вiдповiдi, продовжував Аристарх. — Мабуть, це вiд того, що ви з самого початку ставилися до нас… ну, як до собi подiбних.
— Звичайно, — вiдгукнувся Степан. — Ми й не думали про вас… нiчого такого. Просто хотiли взяти над вами шефство, та й годi.
Аристарх насторожився.
— А це що за птах такий? — запитав вiн.
— I нiякий не птах… Тiльки ти все одно не зрозумiєш.
— Може бути, — погодився Аристарх. — Але я старатимуся.
— Ну що ж, — сказав Степан. — Слухай. У нас, пiонерiв, є такий обов'язок: допомагати всiм старим та хворим. Дров нарубати, принести води, збiгати до магазину чи за лiками… А тут ви прийшли. Дивимося — старенька бабуся i з нею голодний, худющий кiт. Ось Таня i каже: давайте вiзьмемо над ними шефство. Ну, я послухав. А ви її за це…
У Степана затремтiло пiдборiддя, защипало в очах. Вiн квапливо вiдвернувся.
Аристарх задумався.
— Ви, дiти, дивнi якiсь iстоти, — обiзвався вiн через хвилину. — Я навiть от що скажу. Хоча мене й навчали все життя ненавидiти людський рiд, — все одно ти менi чомусь починаєш дуже подобатися. I коли накажуть видряпати тобi очi або зiштовхнути до урвища, — мабуть, я вже не можу цього зробити. В мене теж є своя совiсть…
Зненацька кiт скочив на рiвнi. Горблячи спину, став вдивлятися кудись в далечiнь.
— Здається, ще один гiсть завiтав, — зауважив вiн. — Не ображайся, але доведеться тебе зачинити…
Ляда з глухим стуком закрила отвiр. Земля тоненькими вкрадливими струмочками посипалася на долiвку. Стало так тихо, що Степан почув, як в глибинi льоху шкребуться жабенята.