Степановi здалося, нiби вiн сидить в цiй безпросвiтнiй темрявi цiлу вiчнiсть. Затим вiн почав розрiзняти далекi, приглушенi голоси. А ще через хвилю вiн мiг навiть визначити, кому вони належали. Оцей голос, що скидався на нявкання, без сумнiву, був голосом Аристарха. Цей, хриплий, мов каркання ворони, належав Ядвiзi Олiзарiвнi. А ось цей третiй голос — невже…
Зненацька до нього долинув звук метушнi, штовханина, чиєсь роздратоване буркотiння. Затим повiтря розiтнув пронизливий вереск Аристарха. I знову все затихло.
Степан зацiпенiв. Йому нестримно хотiлося хоча б одним оком поглянути, що там, нагорi, дiється.
Через якийсь час почулися кроки i збудженi вигуки. Вони все наближувалися, незабаром Степан мiг розрiзняти вже окремi слова.
— Тобi ще мало, еге ж? — допитувався на диво знайомий голос, i Степан мiг поклястися, що знає, кому вiн належить. — Теж менi герої — два на одного. Вiдпусти, кажу, а то гiрше буде!
— Ми ще побачимо… ой!.. кому гiрше буде, — вiдказав Аристарх. — Радiй, що сьогоднi я… ой!.. добрий, а то так легко не вiдбувся б.
— Зачини його i заходь до хати, — почувся вiддалений голос баби-яги. — А я поки що приготую примочку.
Ляда вiдчинилася, i на дно льоху опустилася драбина. По нiй неохоче зiйшов Василь. Потiм в отворi з'явилася розкошлана голова Аристарха.
— Туди тобi й дорога! — сердито мурмотiв вiн, облизуючи передню лiву лапу. — От i сиди тут до скону!
Здоровою лапою Аристарх висмикнув драбину нагору i грюкнув лядою. В льосi стало ще темнiше, нiж до того.
— Де ти, Стьопо? — запитав Василь. — Нiчого не бачу.
— Я тут, — озвався Степан. — Iди сюди.
Звiсно, погано, що його товариш теж потрапив у пастку. Проте, з iншого боку, i непогано. Удвох завжди можна щось та придумати.
Вони розшукали один одного в темрявi i вмостилися на оберемок соломи.
— Привiт, — сказав Василь таким голосом, начебто нiчого й не сталося. — Слухай-но, а чого цей котяра раптом зарепетував людським голосом? Невже тому, що я його так оперезав ломакою?
— Ти справдi потягнув його? — зрадiло поцiкавився Степан.
— Ще й як, — пiдтвердив Василь. — Ось помацай.
Степан намацав якийсь цурпалок.
— То палиця розкололася надвоє, - пояснив Василь. — Знатиме, як кидатися на людей… Тепер ти розказуй.
Коли Степан розповiв про все, Василь скрипнув зубами.
— У-у, звiрi! Я ж їх за це… я їх сам до печi вкину!
— I я теж знаєш як їх ненавиджу? — сказав Степан. — Та однiєю силою тут не обiйтися. Треба щось iнше придумати. Якусь хитрiсть, чи що.
— А ти вмiєш хитрувати? — поцiкавився Василь.
— Не знаю, — змушений був визнати Степан. — Мабуть, не дуже.
— Я теж не вмiю, — признався i Василь. — Але ж не сидiти нам тут, доки нас в пiч не кинуть! Нi, треба щось робити.
— Нам би їхню СТУПу розшукати, — сказав Степан, пригадавши слова Шурхотуна.
— Що-що?
— Це така машина, — пояснив Степан. — Мабуть, схожа на лiтак. На нiй баба-яга лiтає.
Василь в задумi шморгнув носом.
— Щось я такого лiтака не бачив, — сказав вiн.
— Що ж тут дивного. Вона знаєш як його ховає?
— Як же ми його тодi знайдемо?
— Нам би спочатку вирватися звiдсiля, — сказав Степан. — А там видно буде. Цс-сс… Здається, сюди йдуть. Мовчи i роби вигляд, нiби нiчого не знаєш.
Вiдкинулася ляда, i до отвору зазирнув Аристарх. Його передня лiва лапа була туго перебинтована.
— Як настрiй у новенького? — поцiкавився вiн. — Ще не звик до нового помешкання?
— Нiчого, скоро ми з тобою помiняємося, — похмуро пообiцяв Василь.
— Ач, який моторний! — вищирив зуби Аристарх. — Ну, на це навряд чи можеш розраховувати. Хоча, як не дивно, я й на тебе чомусь зовсiм не ображаюся. Ти захищався, як мiг. — Кiт гойднув перебинтованою лапою. — Але признайся, що й тобi теж дiсталося. Скажи спасибi хазяйцi, що заборонила користуватися пазурами, а то б… їсти будете?
Аристарх навис над лядою i здоровою лапою простягнув горщика. В ньому лежало щось дуже обгорiле.
— Що це? — здивовано запитав Степан.
— Смаженина, — пояснив Аристарх. — Хiба не пiзнаєш?
Бiльше вiн нiчого не встиг сказати. Василь раптом пiдстрибнув, вчепився за лапу i з усiєї сили смикнув кота вниз. Аристарх випустив горнятко i з переляканим нявканням гепнувся на долiвку.
Василь миттю осiдлав кота i почав його духопелити.
— Ось тобi за Таньку! — примовляв вiн. — Ось тобi за Степана! А оце — за мене!
— Вiдпусти, скажений! — репетував Аристарх, борсаючись пiд хлопцем. — Ти що — зовсiм з глузду з'їхав? По хворiй лапi б'єш, так?
Несподiвано Василь вiдлетiв у куток. А Аристарх уже стояв над ним i розлючено шипiв:
— Зараз ми поквитаємося! Зараз ти в мене отримаєш на горiхи…
Проте до розправи не дiйшло. На мить перед Степаном промайнув настовбурчений котячий зашийок, i хлопець, не роздумуючи, вчепився в нього.
Аристарх смикнувся, нявкнув тоненьким, безпомiчним голосом маленького кошеняти i з пiдiбганим хвостом завис у повiтрi. Вiн виявився не таким вже й важким, цей величезний чаклунський кiт.
— Навiщо ти так зi мною? — запитав вiн все тим же тоненьким голосом i скосив на Степана докiрливий погляд. — Вiдпусти мене, будь ласка. Ну, прошу тебе!
— Е, нi, — вiдповiв Степан i з такою силою стрiпнув кота, що той лише кавкнув. — Ти нас — в пiч, на смаженину, а ми тебе за це — вiдпускати? Не вийде!
— Яку смаженину? — заволав Аристарх. — Подумай, про що ти говориш! Нiякої смаженини ми з вас i не збиралися робити! Чесне слово, таке нам з хазяйкою i в голову не приходило!
— Брешеш, — сказав Степан. — Думаєш, я забув, що казала твоя хазяйка? Думаєш, я не бачив, як у печi горiв вогонь?
— Так то ж був несправжнiй вогонь, — вiдповiв Аристарх i знову затiпався. — Ой, та боляче ж!.. То хазяйка спецiально вам на очi вогонь навела, зрозумiв? Щоб страшнiше було. А насправдi нiякого вогню там нема. Так що за Таню боятися нiчого… Може, вiдпустиш мене?
— Тримай його, Стьопо! — обiзвався Василь iз свого кутка. — Не випускай його! Бреше вiн, мабуть, все, а сам лише думає, як би вирватися.
— Та не брешу я, не брешу! Моя хазяйка її в тiй печi зараз сонним зiллям обкурює.
— Навiщо це їй?
— Хоче взяти до себе ученицею. У нас, нечистої сили, є такий закон: раз на вiсiмдесят вiсiм рокiв кожна баба-яга повинна викрасти у людей дiвчинку i зробити її своєю ученицею.
Василь лише свиснув.
— Он воно що…
— То значить, Таня буде вiдьмачкою? — скрикнув Степан i щосили струснув Аристарха. — Таня — вiдьмачкою? Нi, не бувати цьому, не бувати!
— Ой-ой-ой! — щосили зарепетував Аристарх. — Ти ж менi шкуру спустиш! При чому тут я? Я всього лише слабкий, нещасний кiт, що змушений скрiзь супроводжувати свою хазяйку. А тепер вiдпусти мене. Я вже все сказав.
— Нi, не все, — заперечив Степан. — Ти ще не сказав, де твоя хазяйка переховує СТУПу.
Аристарх зробив здивованi очi.
— Яку ступу?
— Не прикидайся дурником. Ту, на якiй ви з бабою-ягою лiтаєте.
Аристарх скоса зиркнув на нього.
— Нiчого ви вiд мене бiльше не дiзнаєтеся, — промовив вiн i вiдвернувся.
— Дiзнаємося, — сказав Степан. — Я труситиму тебе доти, доки ти не скажеш все, що потрiбно.
— Ще й як труситимемо! — пiдтримав Василь товариша.
Аристарх зiтхнув.
— Що ж, ваша взяла, — сказав вiн. — Бачили бiля яру копичку торiшнього сiна? За десяток крокiв вiд неї i захована СТУПа.
Хлопцi перезирнулися.
— Щось я там нiякої копички не бачив, — зауважив Василь.
— Мабуть, не туди дивився, — вiдказав Аристарх. — Вона там, де бiля яру ростуть шипшиновi кущi. А тепер вiдпустiть мене!
Степан запитально поглянув на товариша.
— Вiдпустимо?
— Ще рано, — сказав Василь. — Ми повиннi спочатку переконатися, що вiн нас не обдурює. Ось ми виберемося нагору, подивимося, що i як, — i тодi видно буде.
Аристарх, незважаючи на своє жалюгiдне становище, iронiчно посмiхнувся:
— Хотiв би я побачити, як вам це вдасться. Драбина ж бо нагорi!
Василь замислено почухав потилицю.
— А вона нам i не потрiбна, — врештi знайшов вiн вихiд. — Ти, Степане, притулися до стiни, а я по тобi i виберуся. Потiм спущу драбину. Тiльки ж дивися — не вiдпускай його!
— А тебе хазяйка побачить, — зловтiшно сказав Аристарх.
— Ну то й що? Треба ризикувати. Все одно iншого виходу в нас немає.