Тримаючи Аристарха на вiдстанi, аби той не вчепився в нього, Степан притиснувся плечем до прохолодної вологої стiни. Василь спритно, немов вивiрка по дереву чи моряк вiтрильного судна по щоглi, ковзнув по ньому нагору i вчепився в край отвору. Потiм пiдтягнувся на руках i через якусь хвилину вже стояв на землi.
— Морський порядок, — озирнувшись довкола, задоволено зауважив вiн. — Хата стоїть боком до нас. Так що нiхто нiчого не побачить.
Вiн опустив драбину i допомiг товаришевi вибратися з пiдземелля.
— Так про яку копицю ти казав? — запитав вiн Аристарха, котрий, як i ранiше, покiрно погойдувався в Степановiй руцi.
— Ну як же ти її не бачиш? — вiдказав той. — Онде, трохи лiворуч вiд тих кущiв.
Василь придивився i пирхнув.
— Та хiба то копиця? Так, пучок сiна. I то невеличкий.
— Нехай буде пучок, — згодився Аристарх. — А трохи вбiк находиться СТУПа. Вона теж сiном притрушена. На випадок дощу чи спеки.
Василь уважно дивився в той бiк. Вiн навiть долоню приклав до очей.
— Нiчого не бачу, — врештi сказав вiн. — Копичка нiбито i є, а от СТУПи не видно.
— Та кажу ж тобi, що вона зачарована, — вiдгукнувся кiт. — Хазяйка вiдвела вiд неї людськi очi.
— А ти змiг би її розчаклувати? — запитав Степан.
Аристарх засопiв носом.
— Багато ви вiд мене хочете, — незадоволено сказав вiн. — Це могли б зробити i ви самi. Варто лише доторкнутися до неї — i всi чари зiйдуть… Ну, довго я ще буду висiти?
— Зачекай, — сказав Степан. — Спочатку ми повиннi переконатися в тому, що ти кажеш правду.
Потайки, ховаючись за кущами на той випадок, коли бабi-язi заманеться вийти на ганок, вони стали пробиратися до копички. Несподiвано Аристарх приловчився i всiма чотирма лапами вчепився в стовбур невисокого берестка.
— Гвалт! — зарепетував вiн на всю свою котячу горлянку. — Караул! Рятуйте мене!
Степан смикнув Аристарха раз, смикнув вдруге. Проте кiт нiбито прирiс до стовбура.
— Пробi! Рiжуть! — репетував вiн. — Шкiру з живого знiмають!
— Кидай його! — вигукнув Василь. — Тiкаймо, поки вона не вискочила!
I хлопцi припустили так, як, напевно, ще нiколи не бiгали в життi. За їхньою спиною лунало котяче нявкання i вереск розлюченого Аристарха. Через хвилину до них приєдналися вигуки i прокльони баби-яги.
— Онде вони! — кричав кiт. — Хапай їх! Бачиш — вони до копички бiжать!
Озирнувшись, Степан побачив, як Аристарх кульгає за ними на трьох лапах, а баба-яга витягує з будинку мiтлу з довгим лискучим держаком.
— Навiщо їй мiтла? — задихаючись, запитав вiн у Василя, котрий бiг трохи попереду. Звiдкiлясь в його руках взялася замашна палиця.
— Яка мiтла? — не зрозумiв Василь. Вiн теж озирнувся, i на його обличчi з'явився подив. — О, та вона ж летить на нiй! Ну, Степане, тепер тримайся!
I вони залопотiли швидше, нiж до того.
Але ще швидше гналася за ними Ядвiга Олiзарiвна.
— Всiх згною! — гнiвно кричала вона. — Заживо в землю закопаю!
— Правильно! — пiдтримував Аристарх. — Давно пора!
Степан з розгону проскочив повз копичку сiна i зупинився. Бiгти далi не було нiякого сенсу. Все одно через кiлька секунд баба-яга їх наздогнала б.
Порятунок можна було шукати лише в СТУПi. Та й то, якщо вона десь поблизу… Але як її знайти?
Степан широко розвiв руки i кривулями подався навколо копички.
— Молодець, Степане! — вигукнув Василь. — Шукай СТУПу, а я спробую затримати її хоч трохи!
I вiн з ломакою напоготовi повернувся до Ядвiги Олiзарiвни, що була вже зовсiм близько.
Степан метушливо снував вiд копички до шипшинових кущiв i назад. Проте нiчого не мiг знайти. Аби ж то хоч знати, яка вона з себе, та СТУПа!
— Шукай, Стьопко, шукай швидше! — вигукував Василь. Здається, вiн пiдбадьорював не стiльки товариша, скiльки себе. — Шукай, а я їй зараз покажу! Хай знає наших!
Степан мигцем поглянув у його бiк i побачив, як розкошлана баба-яга стрiмко, мов шулiка, налетiла на Василя. Той погрозливо змахнув ломакою. Мiтла рiзко змiнила напрямок, описала в повiтрi круту дугу i кинулася на Василя зi спини. Хлопець ледве встиг повернутися їй назустрiч i виставити єдину свою зброю.
Баба-яга з голосними прокльонами шугнула вгору.
— Нi, нас так просто не вiзьмеш! — гукав їй услiд Василь. — А ти шукай, Степане, шукай!
— Та немає її нiде! — у вiдчаї вiдгукнувся Степан. — Мабуть, Аристарх нас обдурив!
— Я такий, — задоволене загорлав Аристарх, накульгуючи на трьох лапах. — Хапай їх, лови!
Баба-яга зловтiшне зареготала. Вона розвернулася у високостi i знову накинулася на Василя. Той пiдняв палицю над собою, проте цього разу мiтла не збиралася ухилятися вiд неї. Держално вперезало по Василевiй руцi з такою силою, що палиця вiдлетiла далеко вбiк. Василь засичав вiд болю i хотiв було нахилитися за нею. Та баба-яга була напоготовi. Вона так турнула хлопця, що той колобком покотився по землi.
- Є один! — втiшено вигукнула вона. — Є один, а зараз буде другий!
I мiтла знову почала набирати висоту.