Треба, здається, переходити на ручне управлiння…
Ядвiга Олiзарiвна доторкнулася до виступу на пультi i подумки вiддала команду. СТУПа[1] слухняно заклала крутий вiраж, тодi зменшила швидкiсть i пiшла на зниження.
Далеко внизу мовчазно пропливала опiвнiчна земля. Нещодавно випав рясний дощ, i вона була покрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно i холодно виблискували зiрки. Сiрими стрiчками асфальтових дорiг неспiшно, неначе лiсовi свiтлячки, проповзали вогнi запiзнiлих автомобiлiв.
Незабаром щезли i вони.
А СТУПа все летiла та й летiла. Навколо стояла глибока тиша. Зрiдка слiпучi риски метеорiв пронизували простiр i згасали, не досягнувши землi.
Зненацька Ядвiга Олiзарiвна подалася вперед.
— Здається, звiдсiля починаються мої рiднi мiсця, — неголосно проказала вона. — Проте що я верзу? Якi вони менi рiднi? Крiм горя, нiчого я тут не зазнала… Чуєш, Аристарху? Чи ти знову заснув?
Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око i солодко позiхнув. Тодi понюхав повiтря i стурбовано попередив:
— Рано ще сiдати. Надто вже тягне звiдусiль людським духом. Звiдси тягне… звiдси… i звiдси…
Ядвiга Олiзарiвна на знак згоди хитнула сивою головою i знову подумки вiддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, пiднялася трохи вгору i нечутно полетiла уздовж русла вузенької звивистої рiчки. В обличчя вiйнуло вогкiстю. Ядвiга Олiзарiвна мерзлякувато зiщулилася, подмухала на руки i скомандувала СТУПi взяти правiше.
Тепер вони летiли над лiсовим масивом, котрий з такої вiдстанi бiльше був схожий не на лiс, а на величезну чорнильну ляпку. I лише гострий погляд Аристарха мiг вирiзняти в ньому окремi дерева та кущi.
— Все летимо та й летимо, — зауважив вiн i потягнувся так, що аж кiсточки затрiщали. — А мiж iншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу?
Ядвiга Олiзарiвна кинула на нього невдоволений погляд.
— Слова якi — «пожувати», «захiд», — сказала вона. — I де тiльки ти їх нахапався?
Аристарх лише невизначено посмiхнувся i поклав голову на лапи. Зустрiчний потiк прохолодного повiтря скуйовдив його зваляну, звiку нечесану шерсть. Примруженими очима вiн деякий час пильно вдивлявся у нiчну темряву. Нарештi збуджено стрiпнувся:
— О! Тут, здається, саме те, що нам потрiбно. Людським духом i близько не тхне.
Для бiльшої переконливостi вiн голосно втягнув у себе повiтря i додав:
— Принаймнi свiжим. Коли вже приземлятися, то кращого мiсця не знайти… — Та оскiльки Ядвiга Олiзарiвна приземлятися не поспiшала, Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стiнцi СТУПи i пiдвищив голос: — Та кажу ж тобi, що немає тут жодної людини! I, врештi-решт, повинен я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дiдька ми ще чогось шукаємо?
— Ох, докомандуєшся ти в мене, — сказала йому Ядвiга Олiзарiвна. — Перепаде колись тобi за таке на горiхи, ох i перепаде!
— А що ти менi зробиш? — поцiкавився Аристарх.
— Вiдлупцюю, як Сидорову козу.
Аристарх насмiшкувато пирхнув у вiдповiдь.
— Все обiцяєш та обiцяєш, — сказав вiн. — А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться.
Ядвiга Олiзарiвна скосила на нього гнiвним оком. От же ж i неслух, цей Аристарх, от же ж i задирака! I в кого лише вiн удався?
А й справдi, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не пiднiмається на таке. Ядвiга Олiзарiвна пам'ятає його ще зовсiм крихiтною, напiвслiпою iстотою, котрiй i жити на цьому свiтi лишалося лiченi хвилини. Леле, скiльки їй довелося доглядати за ним, скiльки було витрачено дорогоцiнної фiлiги[2], доки вiн, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого.
I все ж її рука, мабуть, так i не вiзьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а вiн для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому i жорстокому свiтi.
З iншого боку, Аристарх таки має рацiю, подумала Ядвiга Олiзарiвна. Не носитися ж їм цiлiсiньку нiч помiж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетiли! Нi, була в них одна справа, вiд якої декому з мiсцевих жителiв не поздоровиться. Хоча, звiсно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.
Проте вибирати не доводилося. Завдання — воно i є завдання. Жалiсть чи сумнiви тут нi до чого.
СТУПа пролетiла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетiла через крутий яр i, сповiльнюючи швидкiсть, попливла над лугом, на якому були розкиданi рiдкi кущi невисокого чагарнику.
За лугом, на узлiссi, причаївся непоказний будиночок з пiдслiпуватими, давно не митими вiконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку нiхто не жив.
I все ж Ядвiга Олiзарiвна для бiльшої певностi облетiла навколо захаращеного обiйстя. Перекошенi трухлявi ворота, стежка, якої вже майже не видно пiд споришем, численнi дiрки в солом'янiй стрiсi… Так, це було саме те, що їм потрiбно.
— Стрибай, — наказала вона Аристарховi.
Аристарх м'яко стрибнув на землю i кiлька разiв з задоволенням перекинувся в травi. По тому стрiпнувся i обережно, майже поповзом, рушив до будиночка.
За хвилину, вже не криючись, вiн з'явився на ганку i заспокiйливо махнув лапою.
Все ж Ядвiга Олiзарiвна i на цей раз не поспiшила до хати. Вона вiдлетiла трохи вбiк i приземлилася поруч з копичкою торiшнього сiна. Пiсля цього, крекчучи, вийшла iз СТУПи i звела погляд до чистого, зоряного неба.
— Гарна буде погода, — мовила вона сама до себе. — Атож, гарна. I дощ теж був до речi. Пiсля нього пiдуть гриби. А де гриби — там i людськi дiти. Отодi-то когось iз них i не дорахуються мої дорогi земляки!
I вона хрипко зареготала, майже завила, пiднявши до зiрок своє висхле, з довгим носом, обличчя. По тому повернулася до СТУПи, скоромовкою пробубонiла кiлька загадкових слiв i замахала руками так, начебто збиралася злетiти у повiтря.
Щось голосно засичало пiд самiсiнькою копичкою, темряву пронизали холоднi блакитнi iскри. Стовп загуслого повiтря гойднувся над копичкою раз, вдруге — i лiтальний апарат безслiдно розчинився в ньому…
СТУПа — Система Точного Управлiння Польотом. Принцип її дiї поки що не з'ясований.
Фiлiга — здається, щось дуже корисне i несмачне. Як риб'ячий жир.