А Степан в цей час уважно приглядався до СТУПи. На перший погляд, це була звичайнiсiнька собi старовинна ступа, яку вiн не раз бачив у районному музеї. Хiба що добре вiдполiрована i покрита лаком. Не вистачало лише товкача, чи як вiн там називається. Того, чим товчуть зерно. Та вiн i не потрiбен — виїмок в цiй СТУПI видовбано не для того, аби щось товкти…
От лише невiдомо, як нею керувати. Нiде не було нi важелькiв, нi кнопок. Гладенькi, до блиску зачовганi стiнки, таке ж гладеньке дно… Невже ця СТУПа й справдi слухається одного лише чарiвного слова?
Степан ще раз гарненько все обдивився i майже бiля самого дна помiтив невеличку заглибину. А в нiй — три химернi сучки, що швидше скидалися на маленькi гачечки для одежi. Пiд ними виднiлися такi ж вiдполiрованi бугорки.
Iншим часом Степан, можливо, не звернув би на них нiякої уваги. Але тепер вiн одразу ж здогадався, що вони для чогось потрiбнi.
Степан хотiв було перевiрити свiй здогад на дiлi, проте вчасно схаменувся. Ще, чого доброго, доторкнешся до них — i одразу ж опинишся в якомусь тридесятому царствi чи iншому негарному мiсцi.
А Василь все ще завзято сперечався з Ядвiгою Олiзарiвною. Аристарх прислуховувався до тiєї суперечки з неприхованою цiкавiстю.
— Град — це ще не страшно, — казала стара чаклунка. — То лише квiточки. А от що ви робитимете, коли я накличу на вашi голови грозову блискавку?
— Так-так, саме блискавку! — жваво пiдхопив Аристарх. — I вiд вас тодi лише мокре мiсце залишиться. Тобто я хотiв сказати — жменька попелу, — виправився вiн.
— I вiд вашої СТУПи теж, — уточнив Василь. — На чому тодi ви лiтатимете?
Аристарх спантеличено почухав лапою за вухом. Ядвiга Олiзарiвна теж знiяковiла.
— Можна обiйтися й без блискавки, — сказала вона через якусь хвилину. — Я краще на вас напущу…
— А, вигадки це все, — зневажливо махнув рукою Василь. — Все одно нiчого ви нам не зробите.
Ядвiга Олiзарiвна образилася не на жарт.
— Який же ти нечема, — сказала вона.
— Хам, — втрутився i Аристарх. — Пентюх. Теж менi — гангстер з Горобцiв.
— Я тобi ще покажу гангстера, — пообiцяв Василь. — Дай тiльки виберемося звiдсiля.
I в цю хвилину в Степановiй головi промайнула рятiвна думка.
— Зачекай, — зупинив вiн товариша, що ладен вже був вискочити з СТУПи i кинутися на Аристарха. — Мабуть, ми таки пiдемо звiдси, — звернувся вiн до Ядвiги Олiзарiвни.
— Нарештi чую щось розумне, — задоволено зауважила та. — I чим швидше, тим буде краще для вас.
— Але пiдемо лише з Танею.
— Ну, то й помирайте отут вiд голоду й спраги, — вiдказала баба-яга i позiхнула. Схоже було, що ця розмова почала їй обридати. — I не сподiвайтеся, що вам хтось допоможе.
— А ми й не сподiваємося. Ми самi можемо захиститися. А перед цим вiзьмемо й знищимо вашу СТУПу… Дай, будь ласка, ножика, — попрохав Степан товариша. — Для початку я зрiжу оцi ось сучки i бугорки. Це ваша система управлiння, правильно я кажу?
— Не смiй, гаспиде! — з жахом заволала Ядвiга Олiзарiвна i штопором вгвинтилася в повiтря. — Не смiй торкатися своїм поганським залiзом до чарiвного дерева!
— Це в мене поганське залiзо? — обурився Василь. — Ану, Степане, дай-но менi його сюди…
— Зачекай трохи, — вiдсторонив товариша Степан. — Так вiддаєте Таню чи нi?
Ядвiга Олiзарiвна тiльки зубами заскреготiла. Але що вона могла вдiяти?
— Що ж, берiть свою Таню, — видушила вона з себе. — Аристарх, збiгай-но за нею.
— Все бiгай та бiгай, — невдоволено буркнув Аристарх. — Що я — хлопчик на побiгеньках? — Проте, перехопивши шалений погляд своєї хазяйки, схопився на ноги. — Ну, гаразд, гаразд! Буде тобi Таня.
Через кiлька хвилин хлопцi побачили дiвчинку. Потираючи кулачком очi, нiби тiльки-но прокинулася, Таня повiльно вийшла на ганок, її навiть похитувало. Так же повiльно пiдiйшла Таня до СТУПи i з зусиллям перевела затуманений погляд на друзiв.
— О, хлопцi… — слабким голосом проказала вона. — I ви тут… я така рада… — I солодко позiхнула. — Спати хочеться. Я зараз… зараз…
Ноги їй пiдiгнулися, i дiвчинка сiла на траву.
— Що з нею? — здивувався Василь.
— Нiчого особливого, — заспокоїв його Степан. — Прокинеться. Зi мною теж таке було… А тепер я побiжу за шоломами.
— Та ти що? — жахнувся Василь. — Вона ж тебе…
— А ножик навiщо?
— Ага, — сказав Василь. — I як я ранiше не здогадався?
Степан зiтхнув, немов перед стрибком у холодну воду, i кулею вилетiв iз СТУПи. Вiдьма скочила на ноги, проте Василь владним голосом наказав:
— Нi з мiсця! А то все порiжу.
Баба-яга вдарила руками об поли i аж завила з лютi. Якби її погляд вмiв убивати, — хлопець, певно, перетворився б на попiл.
Незабаром Степан повернувся. Вiн нiс з собою два хокейнi шоломи.
Ядвiзi Олiзарiвнi перехопило подих.
— Вони про все знають, — прошепотiла вона i повернулася до Аристарха. — Це ти все, ти!
— Нi з мiсця! — повторив Василь.
Степан тим часом скочив до СТУПи i простягнув одного шолома товаришевi.
— Одягай, — сказав вiн. — Знаєш, я хотiв когось iз дорослих покликати на допомогу. А потiм вирiшив, що не треба. Бо вона може замаскувати СТУПу — i шукай тодi тебе.
— Правильно зробив, що не запросив, — схвалив Василь. — Самi справимося. Я, Стьопо, ось що придумав. Ти береш Таньку на плечi i бiжиш з нею до села. А я вас прикриватиму. Зрозумiв? Ну, один, два… три!
Ядвiга Олiзарiвна не встигла i оком змигнути, як Степан пiдхопив Таню i кинувся з нею до яру. За ними з палицею напоготовi бiг Василь.
Цей шлях запам'ятається хлопцям надовго. Ядвiга Олiзарiвна, прийшовши до тями, щось вигукнула — i навколо них пiднялася страшенна буря. Одразу ж потемнiшало. Неймовiрне ревисько розривало вуха. Час вiд часу звiдкiлясь долiтали прокльони баби-яги та пронизливе вищання Аристарха. Пiщинки нещадно шмагали по обличчю, пружнi, злi вихори, здавалося, от-от зiрвуть з хлопцiв шоломи.
— Тримайся, Стьопо! — кричав Василь. — Вiн на всi боки розмахував своєю палицею, i вiд того прокльони Ядвiги Олiзарiвни ставали голоснiшими. — Тримайся! Я їм зараз…
Зненацька Степан вiдчув пiд ногами порожнечу i разом з Танею кудись покотився.
В ту ж мить ревисько припинилося.
Вони сидiли на днi яру. Першим отямився Василь. Мабуть, тому, що закотився в заростi жаливи.
— Здається, вирвалися, — сказав вiн i жваво скочив на ноги. — Танько, прокидайся! Чуєш — ми вирвалися!
Коли хлопцi, пiдтримуючи все ще сонну Таню, дiсталися нагору i озирнулися, — бiля копички вже нiкого не було. Лише на тому мiсцi, де стояла СТУПа, клубочився легкий туман…