Вони тiльки-но викупалися i тепер грiлися пiд сонцем.
Було спечно й задушливо. В застиглому повiтрi без упину гудiли бджоли та джмелi. Високо в небi кружляв орел. Час вiд часу з кущiв долiтав тихий шурхiт — чи то пробiгало маленьке звiрятко, чи пурхала невидима пташка.
Василь перевернувся на спину i знiчев'я засунув руку до торбинки з черешнями.
— Значить, з тобою нiчого такого не трапилося? — запитав вiн Таню i вистрелив кiсточкою в кущi.
— Нiчогiсiнько, — вiдповiла Таня. — Я спала.
Це було правдою. Але не зовсiм…
Коли за Степаном зачинилися дверi, Ядвiга Олiзарiвна вiдставила рогач i сказала:
— А тепер поговоримо серйозно. Отже, менi потрiбна учениця. Але не просто учениця, а учениця добровiльна, розумiєш?
— Розумiю…
— Це добре, що розумiєш. Тодi я познайомлю тебе iз своїми друзями. Ти побачиш, як вони живуть, що роблять. I коли хтось iз них тобi сподобається — ти менi скажеш, i я допоможу тобi стати такою ж. Та коли i на цей раз вiдмовишся — тодi, на жаль, доведеться тебе вiдправити на Лису гору. А там навiть страшно подумати, що з тобою можуть зробити. Тож думай, Таню, добре думай!
Ядвiга Олiзарiвна розтерла снопик якогось зiлля i дала дiвчинцi понюхати його.
У Танi закружляло в головi. А коли кружляння припинилося, дiвчинка побачила себе в незнайомiй лiсовiй гущавинi. Все навколо неї було нiби пронизано зненавистю i жахом. Навiть дерева — i тi, здавалося, не скрипiли пiд вiтром, а скреготали вiд злостi. Здалеку долiтали якiсь вигуки. Вони все наближалися, i незабаром Таня почала розбирати окремi слова.
— Ми злi чарiвницi! — чулося їй. — Ми невблаганнi вiдьмачки! Тремти, хто колись збиткувався над нами! Бережись, хто був нашим другом i зрадив нас! О, ми вмiємо помститися так, що у них кров захолоне в жилах!..
Ще мить — i голоси запурхали навколо дiвчинки, мов метелики навколо лампи.
— Дiвчинко, iди до нас! — кликали вони Таню. — У нас не занудьгуєш. Хочеш, ми оберемо тебе своєю королевою? I будеш ти найвродливiшою i найнещаднiшою королевою на свiтi! I лихо тим, хто знущався над тобою! Назви їхнi iмена, дiвчинко!
— Нi! — вигукнула Таня. — Нiколи!
В ту ж мить голоси щезли. А Таня вже побачила себе на лiсовiй галявинi. Посеред галявини стояв невеликий будиночок на довгiй журавлинiй нозi. Деякий час будиночок похитувався, нiби хотiв зберегти рiвновагу. Нарештi повернувся до Танi вiкнами. Тихо заскрипiли дверi.
— Будь ласка, дiвчинко, — почувся привiтний голос. — Заходь, ми давно чекаємо на тебе.
В невеличкiй свiтлицi сидiла худорлява жiнка з шитвом у руках. Вона посмiхнулася маленькiй гостi i показала на ослiн поруч з собою.
По кiмнатi жваво пурхала сорока. Вона мигцем зклюнула щось iз столу, полiтала навколо хазяйки i всiлася Танi на плече.
— А ось i наша Таня! — радо заскрекотiла вона. — А ось i я з нею! Вона, звiсно, залишиться у нас. Самотнiсть — це чудово! Особливо коли е такий товариш, як я.
Жiнка перекусила нитку, лагiдно поглянула на птаху.
— Хвалько ти, — сказала вона. — А й справдi, дiвчинко, залишайся з нами. Тут тобi буде добре i спокiйно.
Таня озирнулася.
В кiмнатi було чисто i затишно. На стiнах висiли фотокартки та вирiзки з старих кольорових журналiв. На пiдлозi лежали домотканi дорiжки. По кутках висiли снопики дикого маку, м'яти, деревiю… За єдиним вiкном шумiв незайманий лiс.
— Не знаю… — нерiшуче промовила Таня. Чомусь ця жiнка їй подобалася. — А ви хто?
Жiнка пiдняла на Таню уважнi, трохи сумовитi очi.
— Я така ж чарiвниця, як i Ядвiга Олiзарiвна, — сказала вона. — Але не бiйся, я добра чарiвниця. Допомагаю подорожнiм, вiщую долю.
— А я не даю їй сумувати, — втрутилася сорока. — Я весела, зi мною не знудишся.
Жiнка кивнула головою i замислилася.
— Звичайно, нi-нi, та й згадаєш тих, вiд кого подалася в цю самотину, — продовжувала вона. — От поглянь-но сюди… — Жiнка пiдвела Таню до великої фотокартки, на якiй було зображено групу хлопчикiв та дiвчаток. В нижньому кутку стояв напис: «Третiй клас Староiванiвської семирiчної школи». Бачиш цю дiвчинку в останньому ряду? То я.
Таня довго розглядала фотокартку. Дiвчинка була негарною з обличчя, мала свiтлi бровенята i зляканi, ображенi очi.
— А хто отой хлопчик, котрий, здається, вам щось говорить? — запитала вона.
— Це Петько Чередник, — вiдповiла жiнка i сумовито посмiхнулася. — Вiн, либонь, був чи не слабкiший вiд мене. Проте тут штовхнув так, що я трохи не вилетiла за кадр. Не хотiв, бач, Петько Чередник, аби я навiть на фотокартцi стояла поруч з ним… — Жiнка тихо зiтхнула. — А вже про те, щоб стояти поруч з тими, хто в першому ряду — про це я навiть не мрiяла.
— Я теж стою на фотокартцi в останньому ряду, — призналася Таня. — I теж у третьому класi.
Чарiвниця лагiдно обняла Таню за плечi.
— Отаким було моє дитинство, — сказала вона. — Нi, я зовсiм не ображаюся на Петька Чередника чи будь-кого iншого. Але й збиткувань над собою теж стерпiти не могла… — Вона знову взялася за шитво. — I не думай, будь ласка, що тут нудно. Я багато чого вмiю, розбираюся в лiкарських рослинах, розумiю пташинi голоси. А тому, хто в цьому щось тямить, нудьгувати не доводиться.
I все ж з грудей доброї чарiвницi вирвалося зiтхання.
— Так що самотнiсть — не така вже й погана рiч. Особливо коли поруч з тобою маленький товариш — песик, вивiрка чи оленятко…
— Сорока набагато краща, — авторитетно виголосила сорока. — Залишайся з нами, Таню!
— Дуже вам вдячна, — сказала Таня. — Я подумаю. I, коли не буде iншого виходу, я…
Зненацька все навколо затремтiло i щезло. Перед Танею стояв Аристарх.
— Випий оце, — сказав вiн i простягнув дiвчинцi кухля. — Випий — i все забудеш. А тепер пiшли. На тебе чекають.
Так що невiдомо, чим би це все закiнчилося для Танi, коли б їй на допомогу не прийшли Василь iз Степаном.
Але Таня про це нiчого вже не пам'ятала. Тому вона повторила:
— Так, я спала.
— I нi з ким не воювала? — запитав Василь i знову засунув руку в торбинку з черешнями. — А може, ти втiкала вiд когось?
— Нi, — сказала Таня. — Я не воювала i не втiкала.
— Ну i ну, — розчаровано промовив Василь. — Чуєш, Стьопо, чим вона там займалася? Вона спала. Та я б на її мiсцi помер з нудьги!
Коли по совiстi, Степан теж не дуже повiрив її словам. Проте нi про що не розпитував. Лише час вiд часу уважно поглядав на дiвчинку. Щось загадкове появилося в її обличчi. Зрештою, це можна було якось пояснити: два днi, проведенi у баби-яги, мабуть, безслiдно не проходять.
— Може, ти щось приховуєш вiд нас? — знову взявся Василь за розпитування. — Може, з тобою трапилося щось таке, чому звичайнi люди не повiрять? То ти не соромся, скажи. Як не є, нам теж добре вiдомо, на що здатна ця зла бабушенцiя.
Таня заперечливо похитала головою.
— Нiчого зi мною не трапилося. Хоча… може, й трапилося. Ранiше я думала, нiби Ядвiга Олiзарiвна дуже зла. А тепер я переконана, що це не зовсiм так. Я думаю, що вона тiльки прикидається злою.
Василь здивовано втупився очима в дiвчинку.
— Стьопо, чуєш, що вона каже? Вона каже, що баба-яга чудова людина. Ет! А ми ж, можна сказати, життя своє вiддавали! I за кого, питається?
I обурений Василь вистрелив кiсточкою у напрямку чергового шурхотiння.
— Ой! — зненацька вихопилося у Танi.
З кущiв вигулькнув Аристарх. Вигляд у нього був такий грiзний i рiшучий, що хлопцiв, мов струмом, пiдкинуло з землi.
Степан миттю одягнув свого шолома. Василь не встиг — чорна кошлата торпеда збила його з нiг.