— Це тобi за льох! — зашипiв Аристарх, стаючи Василевi на груди. — Нi з мiсця! — попередив вiн, побачивши, що Степан нахилився за палицею. — Не руш, бо йому буде гiрше! А менi, власне, втрачати нiчого.
Степан закляк: гострi кiгтi Аристарха зупинилися в кiлькох сантиметрах вiд Василевого обличчя.
— Отак-то воно буде краще, — зауважив Аристарх. — А тепер давайте поговоримо, як розумнi iстоти. Значить, так: я його, — вiн кивнув на Василя, — вiдпускаю, а ви менi за це негайно приносите їсти. Ну як, згода?
— Згода! — поспiхом вимовив Степан. — Ми принесемо все, що завгодно, тiльки заховай кiгтi!
— Це можна, — згодився Аристарх. — Та дивися менi, не забудь перелити молоко у миску!
їв Аристарх так, що аж за вухами лящало. Все ж кусень хлiба i шматок шинки вiдклав убiк, а у Танi попросив хустину.
— Хазяйка теж не може сидiти на однiй травичцi, — сказав вiн i загорнув хлiб та шинку у хустину. — Що ж, бувайте здоровi!
Наступного ранку Степан виганяв корову до череди не сам. Поруч з ним iшли Василь i Таня.
— Тепер ми повиннi скрiзь бути разом, — сказав Василь. — Бо хто знає, чого вiд нього треба ще чекати!
Звiсно, вiн мав на увазi Аристарха.
На зворотному шляху вони почули якийсь незрозумiлий шум, що долинав з Чортового яру. Хлопцi мiцнiше стиснули в руках ломаки. I недаремно — через хвилину з яру вилiз Аристарх. З його рота стирчало кiлька стеблин кропиви.
Побачивши дiтей, Аристарх з вiдразою виплюнув кропиву.
— Ну й жалить же, проклятуща, — сказав вiн. — А ви чого витрiщилися на мене? Що, нiколи не бачили роботящого кота?
— Не бачили, — признався Степан.
— То подивiться… А все через вас!
— Чому це через нас?
— Бо пiсля вас лак у СТУПi пiшов трiщинами. Варто комусь iз людей без дозволу хазяйки забратися до СТУПи, як вiн одразу трiскається. А з трiщинами вона не полетить.
— А кропива навiщо?
— Новий лак потрiбен.
— З кропиви? — здивувався Степан.
— Не тiльки. Та кропиви треба якнайбiльше. Добрячу копицю. Або навiть двi. - I Аристарх важко зiтхнув. — Це ж стiльки часу пiде! Тижнiв два, не менше. А ще кануперу треба, деревiю, котячої м'яти… Слухайте, а чому б вам менi не допомогти? — несподiвано запропонував Аристарх. — Чому б вам самим не натягати кропиви он туди? — вiн кивнув у бiк самiтного будинку.
— Хе, — сказав Василь. — Пошукай дурнiв у iншому мiсцi.
Вчорашня поразка, схоже, анiскiлечки не вплинула на нього. Взагалi Васько був людиною виключно хороброю. I кожна поразка лише додавала йому сил.
— При чому тут дурнi? — образився Аристарх. — Я вам дiло пропоную. Чим швидше ми полакуємо СТУПу, тим швидше вiдлетимо.
Дiти перезирнулися мiж собою, їх це влаштовувало. Бо надто вже мала радiсть — цiлий день не скидати шолома.
— Ми б допомогли, — сказав Степан. — Так тiльки ж вам не можна вiрити.
— Чому це не можна?
— Тому що ви знову влаштуєте якусь пастку.
Аристарх похитав головою.
— Зараз нам не до пасток. I взагалi я тепер проти того, щоб тримати вас у льосi чи ще десь. Бо хто ж тодi менi їсти приноситиме? А готувати самим у нас немає часу. I взагалi…
— Ну, гаразд, — сказав Степан. — Припустимо, що ми тобi повiрили. Але ж є ще й твоя хазяйка…
Аристарх озирнувся, аби переконатися, чи не стежить за ним Ядвiга Олiзарiвна. Тодi шаснув до яру i через якусь хвилину вже стояв бiля дiтей.
— Я знаю, що ви хлопцi надiйнi, — сказав вiн i знову озирнувся, — i те, що я вам скажу, залишиться мiж нами. Справа в тому, що моя хазяйка зараз немiчна, мов дитина, її чаклунських сил вистачає лише на те, аби замаскувати СТУПу. Так що боятися вам нiчого. Можете смiливо ходити до того часу, доки лак на СТУПi не засохне. А це трапиться не ранiше, нiж через мiсяць.
— А потiм?
— Потiм видно буде. Але, гадаю, що хазяйка за вами бiльше не полюватиме. Учениця може бути слухняною лише тодi, коли її захопити зненацька.
Дiти замислилися. Хтозна, може, Аристарх i не обманює.
А Ядвiга Олiзарiвна i справдi почувала себе так, як почуває кожна стара жiнка. Вона повiльно сновигала вiд печi до столу з травами, часто сiдала на лаву i вiдпочивала.
В печi горiло багаття. На цей раз воно було справжнiм. На ньому стояло кiлька горщикiв iз зiллям.
— I де того Аристарха носить? — пробурчала вона i виглянула у вiкно. Але воно було надто брудним, щоб щось розгледiти. А мити його нiколи, бо й без того роботи було бiльше, нiж досить.
Зненацька знадвору долинули якiсь звуки. Ядвiга Олiзарiвна важко пiднялася з лави i вийшла на ганок.
У двiр, насторожено озираючись, один за одним входили вчорашнi бранцi. На головах у них були хокейнi шоломи, а на плечах — мiшки з кропивою. Попереду з кiлькома стеблинами в ротi iшов Аристарх. Вiн виплюнув свою ношу неподалiк вiд ганку i сказав:
— Витрушуйте сюди. Ого, скiльки вийшло! Я б i за тиждень не впорався.
— Що це значить? — суворим голосом поцiкавилася Ядвiга Олiзарiвна. Єдине, що, здається, залишилося вiд колишньої баби-яги — її суворий голос.
— Це значить, що вони вирiшили нам допомогти, — пояснив Аристарх.
Баба-яга сердито глипнула на дiтей.
— Менi їхня допомога не потрiбна, — вiдрiзала вона.
— Зате потрiбна менi. - заперечив Аристарх. — Думаєш, легко носити кропиву в ротi?
Ядвiга Олiзарiвна на те нiчого не вiдповiла. Вона набрала оберемок кропиви i рушила до хати. Та бiля ганку баба-яга нерiшуче зупинилася: в струхлявiлих схiдцях було чимало дiрок, а великий оберемок заважав їй дивитися пiд ноги.
— Бабусю, зачекайте! — вигукнула Таня. Вона пiдбiгла до Ядвiги Олiзарiвни i, пiдтримуючи її за лiкоть, допомогла вибратися на ганок.
Аристарх, дивлячись їм услiд, скрушно похитав головою:
— Геть охляла моя хазяйка. Ех, i коли вже ми полагодимо ту СТУПу!..
Виявляється, кропиву та iншi трави слiд збирати лише тодi, коли на них лежатиме роса. Та оскiльки вона вже висохла i до того ж сонце пiднялося досить-таки височенько, то дiти заховалися у затiнку бiля рiчки. Поруч з ними сидiв Аристарх. Вигляд у нього був мирний i навiть, як здалося Степановi, вдячний.
— Молодцi, — бурмотiв вiн. — Я й не сподiвався, що людськi дiти здатнi на таке.
I все ж хлопцi на всяк випадок не скидали шоломiв. Вони навiть купалися в них.
— Гарно ви, люди, живете, — продовжував Аристарх. — I хати у вас гарнi. Чистi, охайнi. Я, признаюся вам, не вiдмовився б хоч трохи пожити у такiй. Та й хазяйка моя теж.
— Чого ж тодi ви не приберете в себе? — запитав Василь. — До вашого будинку i пiдiйти страшно!
— А навiщо? Все одно ми незабаром виберемося звiдсiля. Та й часу немає.
Мовчала одна лише Таня. Вона про щось думала.
— Давайте знаєте що зробимо? — нарештi сказала вона. — Давайте все ж допоможемо Ядвiзi Олiзарiвнi!
— Потрiбна їй твоя допомога! — заперечив Василь. — Вона ж ясно сказала…
— Ну й що з того? Вона, може, з гордощiв це сказала. А насправдi допомога їй потрiбнiша, нiж iншим. Бо в кожного хоча б хтось та є. А вона — одна-однiсiнька в усьому свiтi. Нiхто нi посмiхнеться до неї, нi слова доброго не скаже.
— Дуже їй потрiбнi твої посмiшки!
— А от i дуже, — з викликом сказала Таня. — Ти… ти не знаєш про це нiчого, то й мовчи… Добре тобi при татовi з мамою… А iншi…
I очi Танi наповнилися слiзьми.
Василь у вiдповiдь лише руками розвiв. Ну й Танька! Рота вже не дає розкрити.
— Взагалi-то Таня правильно каже, — зауважив Степан. — Ти, Василю, як хочеш, а я з нею згоден. Треба допомагати.
— Та я ж просто так… — знiтився Василь. — Хiба я не бачив, якi там сходи? А я, мiж iншим, свої сходи сам вiдремонтував. I нiчого, тримаються. Батько навiть похвалив за це.
— Там ще дверi висять на однiй завiсi, — згадав Степан. — А у нас, здається, є зайвi завiси.
— А я б вiкна помила, — сказала Таня. — Я люблю вiкна мити. I в хатi побiлила б…
— Все це однi розмови, — сказав Василь. — А от чи згодиться Ядвiга Олiзарiвна?
— Що ти скажеш? — запитав Степан у кота.
Той у задумi затарабанив по землi обрубком хвоста.
— Хто її знає, - врештi сказав вiн. — Проте, гадаю, спробувати можна.