На Аристархове щастя, в цю хвилину наспiла Таня.
Вона побачила, як страждає Аристарх, як Степан з Василем витирають мокрi чуби, i вдарила руками об поли.
— Та хiба ж так можна? — вигукнула вона. — Вiн вам що — корова?
Аристарх хлюпнув носом i осудливо скосив очi на Степана.
— От бачиш… Ех ти, а ще обiцяв з мене зробити красеня!
— Вiн же i хотiв так зробити, — зауважила Таня. — Тiльки не знав, як це робиться.
— А ти знаєш?
— Знаю.
Таня вийняла з свого волосся гребiнець i стала- обережно причiсувати ним розкуйовджену котячу шерсть.
— Ось як треба, — примовляла вона. — Одну ворсинку, iншу… Ну як — не боляче?
— Нi-i, — задоволене муркнув Аристарх. — Зовсiм не те, що у цих гицелiв. Продовжуй, будь ласка, в тому ж дусi.
Василь дивився, дивився i, врештi, не витримав.
— Так ти його й до Нового року не причешеш, — сказав вiн. — Може, йому все ж таки краще викупатися?
Iз Аристархової горлянки вирвався панiчний стогiн. Схоже, чаклунський кiт понад усе боявся купатися.
— А без цього не можна? — запитав вiн.
— Мабуть, нi, — вiдказав Степан. — Сам бачиш, стiльки з тебе лiзе шерстi. Чого доброго, ще й лисим станеш. А от викупаєшся — i шерсть одразу ж зробиться пухнастою.
— Як у Мурки?
— Навiть ще пухнастiшою.
Аристарх зiтхнув, немов перед стрибком з десятого поверху.
— Може… може, спочатку пiдемо до хазяйки? При нiй я i викупаюся… А вона, коли щось трапиться…
— А чого ж, можна, — згодилася Таня. — I поки хлопцi тебе купатимуть, я пiч побiлю. До речi, там я й шаплик бачила. Добрий шаплик, якраз для тебе.
Через якусь годину iз Горобцiв в напрямку самiтного будиночку вирушила колона. Василь iшов попереду. Вiн вiв важко навантаженого велосипеда. На кермi погойдувалося вiдро, в яке Таня поклала чавунець з крейдою, щiтки та ганчiрки. На багажнику хлопцi примостили кiлька обрiзкiв дощок i пакунок з провiзiєю.
Степан нiс глечика з молоком. Аристарх iшов поруч з ним i весь час попереджував:
— Гляди не спiткнися…
На його лапi висiв вузлик з милом та рушником.
Ядвiга Олiзарiвна, як i до того, зустрiла хлопцiв не дуже привiтно. В її очах проглядала настороженiсть. Лише тодi, коли слiдом за хлопцями у двiр увiйшла Таня, обличчя баби-яги посвiтлiшало.
— Ну, кажiть, з чим прийшли? — спитала вона. — Тiльки швидше, а то менi нiколи.
— Вони вирiшили нам допомогти, — сказав Аристарх. — Вiкно помити, пiч побiлити…
— Коли ви, звiсно, не заперечуєте, — додала Таня. — Ось бачите — я й крейду взяла, i щiтки теж…
— А оце навiщо? — баба-яга показала на дошки.
— Як навiщо? — подав голос Василь. — Схiдцi треба вiдремонтувати? Треба. А потiм я завiсу приб'ю до дверей.
Ядвiга Олiзарiвна похитала головою.
— I треба ж до такого додуматися… Та варто менi лише сказати, кому потрiбно — i поруч з цiєю хатою виросте справжнiй палац! З басейном i мармуровими сходами, зi слугами i верблюдами…
— Палац — це добре, — вiдказала Таня. — Але вiд того у хатi чистiше не стане, правда?
— Показуха всi цi вашi палаци, — бовкнув i собi Василь. — Окозамилювання.
Ядвiга Олiзарiвна кинула швидкий погляд на Василя.
— Не розумiю, що ти хочеш цим сказати.
— А чого ж тут не розумiти? Це коли помив руки з милом, а вуха все одно бруднi.
Ядвiга Олiзарiвна не витримала i засмiялася.
— Робiть, що хочете, — здалася вона.
— А я буду купатися, — оголосив Аристарх. — Хоч кiлька днiв поживу нормальним котом. Що ти на це скажеш?
Ядвiга Олiзарiвна лише руками розвела.
— О! Вони вже й тебе вмовили!
Робота закипiла. Таня пiдмела пiдлогу, зняла мiтелкою павутиння i заходилася бiлити.
Василь вовтузився з дверима. Цвяхи вiн тримав у ротi — вони стирчали, немов котячi вуса.
Степан принiс з рiчки два вiдра води i вилив її у шаплик. Третє вiдро вiн поставив на вогонь. Аристарх ходив слiдом за новим товаришем i важко зiтхав.
Ядвiга Олiзарiвна подалася до своєї СТУПи. Де та знаходилася, нiхто не знав, бо баба-яга, вийшовши за ворота, одразу ж розчинялася в повiтрi.
Але, мабуть, їй там працювалося не дуже, тому що вона раз по раз виникала на подвiр'ї.
— Як справи? — цiкавилася вона в Степана.
— Нормально, — вiдказував той. — Зараз нагрiється вода i можна буде купатися.
Вiд тих слiв Аристарх здригався i сумовито поглядав в бiк бузкових кущiв.
— Обов'язково з милом? — вже вкотре цiкавився вiн.
— Обов'язково.
— А без нього не можна?
— Не можна. Без мила не вiдмиєшся.
— Ну-ну, — чи то схвально, чи то осудливо промовляла Ядвiга Олiзарiвна i рушала до хати. По дорозi вона обережно обходила Василя, що завзято вимахував молотком перед дверима.
— Та зняв би ти того шолома, — нарештi не втрималася вона.
Василь послухав її. I нiчого з ним не трапилося.
Пiсля третього повернення баба-яга залишилася назовсiм.
— Дай-но i я спробую, — сказала вона Танi i взяла щiтку. — Вiсiмдесят рокiв, як не бiлила.
— Ой, як у вас чудово виходить! — вигукнула Таня через кiлька хвилин. — Точнiсiнько як у моєї бабусi. А може, й краще.
Ядвiга Олiзарiвна розквiтла вiд такої похвали. Все ж запитала:
— Ти правду кажеш?
— Чесне пiонерське! — заприсяглася Таня.
Знадвору долетiло розпачливе котяче нявчання. Мабуть, в очi Аристарховi попало мило. Зрештою вереск стих, i невдовзi замiсть нього почулося задоволене муркотiння.
Робота продовжувалася до пiзнього вечора. Звiсно, з перервою на обiд, пiд час якої вiдзначився Аристарх.
Ядвiга Олiзарiвна, схоже, махнула рукою на свою СТУПу. Вона з Танею бiлила хату зсередини.
Степан i Василь розмахували щiтками зовнi.
Безробiтним виявився лише один Аристарх. Вiн сидiв на осоннi, мов казкова чорна кульбаба, i заздрiсними очима спостерiгав за тим, як навсебiч розлiтаються молочнi бризки, дивився на замазюканi крейдою хлоп'ячi обличчя i нудним голосом канючив одне i те ж:
— Дайте i менi спробувати. Я теж хочу бiлити.
— Тобi не можна, — безжально вiдказував Степан. — Ще, чого доброго, забруднишся. I тодi знову доведеться митися з милом.
Аристарх на хвилю замовкав i вiдходив подалi. Потiм не витримував i знову брався за своє.
Врештi-решт, i для нього знайшлося гiдне заняття. Василь мiж iншим навчив кота пускати мильнi бульки, тож залишок дня Аристарх, сидячи, аби не забруднитися, на Степановiй куртцi, розмiшував соломинкою густий мильний розчин i видмухував десятки рiзнокольорових кульок. Пухирцi мiнилися райдужними барвами, легенькими зграйками лiтали по дворищi, лопалися, Аристарх захоплено нявкав i з ентузiазмом брався за чергову партiю. Вiн настiльки захопився новою грою, що навiть не зразу почув, як Таня скликала всiх на полудник.
Пiд вечiр самiтну хатину неможливо було впiзнати. Малесенькi вiконця весело блимали на свiт прозорими шибками. Дверi вiдчинялися легко й без скрипiння. Стiни бiлiли так, що мiсячної ночi хатину можна було прийняти за велетенську бiлу квiтку.
Ще разючiше змiнилася хата зсередини. Кiмната стала свiтлiшою i вiд того нiби попросторнiшала. Пiч так i напрошувалася на те, аби в нiй палав справжнiй вогонь, а на ньому щось булькало i смачно шкварчало.
Лава i стiл були вишкребленi до бурштинового кольору. В одному кутку стояв тапчан. Вiн був застелений старим, але ще досить охайним покривалом. З-пiд тапчана виглядала мiтла баби-яги.
В протилежному кутку на оберемку сiна лежала кольорова пiдстилка. I на тiй пiдстилцi, наче головний експонат якоїсь всесвiтньовiдомої виставки, сидiв Аристарх. Вiн боявся позiхнути. Вiн боявся навiть поворушитися, аби випадково не забруднити свою чисту шовковисту шерсть. Степан десь роздобув уламок дзеркала, i тепер Аристарх, не вiдриваючись, розглядав своє вiдображення. Скидалося на те, що воно йому подобалося надзвичайно.
Ядвiга Олiзарiвна сидiла за столом. Вона, здавалося, навiть свiтилася зсередини добротою i вдячнiстю. Тепер баба-яга скидалася швидше на стареньку бабусю, до якої несподiвано приїхали улюбленi онуки. I вона от-от пiдведеться з-за столу, почимчикує до комiрчини i повернеться звiдтiля з всiлякими вареннями, повидлами та iншими неймовiрно смачними солодощами, що їх бабусi вмiють готувати лише для улюблених онукiв.
Проте нiяких солодощiв, нiякого печива i варення у Ядвiги Олiзарiвни не було. Тож дiти ще трохи посидiли i почали прощатися.
Бiля порога Василь востаннє позирнув на мiтлу, що виглядала з-пiд тапчана, i зiтхнув.
— От би на нiй полiтати, — прошепотiв вiн Степановi. — На лiтаку я лiтав, з дерева лiтав, а от на мiтлi ще не доводилося…