Мурка сидiла на крiвлi своєї хати. Вона замрiяно дивилася на всiяне зорями небо, їй хотiлося, щоб у неї виросли крила.
Думки про крила так захопили її, що вона навiть не почула, як на крiвлю видряпався i Аристарх. А може, зробила вигляд, нiби нiчого не почула. Тож гостевi довелося кiлька разiв вибачально муркнути, аби прекрасна мрiйниця звернула на нього свою увагу.
— Доброї вам ночi, — сказав Аристарх i чемно схилив свою важку голову. — От я i прийшов.
Мурка змiряла поглядом Аристарха з голови до хвоста i знову перевела свiй замрiяний погляд до неба.
— Вибачте за компанiю, — знiяковiло промимрив Аристарх i нерiшуче затоптався край даху. — Я, здається, прийшов невчасно, так?
— Ви любите лiтати в думках? — несподiвано запитала Мурка. — Чого ж ви там стоїте, iдiть сiдайте поруч!
— Красненько дякую, — сором'язливо вiдказав Аристарх. — В думках? Не знаю, якось не задумувався над цим. А от насправдi лiтати доводиться часто. Хазяйка моя, знаєте, прокладає курс, а я влаштуюся позаду i хроп… вибачте, лечу.
Мурка пересмикнула своїм пухнастим хвостиком.
— Я зовсiм не те маю на думцi, — промуркотiла вона нiжним i, як ладен був заприсягтися Аристарх, неземним голоском. — Я про те, щоб самому лiтати. Ось так… — наче крильцями, змахнула Мурка переднiми лапками, i Аристарховi навiть подих перехопило — такою вона здалася йому легкою й чарiвною. — I летiти, летiти, летiти… I щоб маленька беззахисна лапка була в лапi надiйного i мужнього товариша… Ах! — зiтхнула вона. — Напевно, цього нiхто, нiхто не зрозумiє!
— Даремно ви так, — проказав Аристарх, холонучи вiд думки, що навiть познайомитися як слiд ще не встиг, а вже насмiлюється заперечувати такiй красунi. — Я, звiсно, вибачаюся, та коли щось треба — ось вам моя лапа. I не турбуйтеся, вона досить-таки мiцна. Бувало, як заїду по потилицi!..
— Ах, — вiдказала на те Мурка втомлено-неземним голосом. — Вам би все про потиличники. Ну що вони таке перед оцим… оцим… — вона тицьнула лапкою в зоряне небо. — Крила менi потрiбнi, крила! На одну хоча б нiч!.. А вам подобається хоровий спiв?
— Хоровий спiв? — перепитав Аристарх, котрий зроду не чув про таке. — Я, знаєте… теж якось над цим не задумувався.
Врештi, Мурцi обридло споглядати зiрки i вона перевела свiй погляд на прибульця.
— От тепер ви менi подобаєтеся. Тепер ви маєте зовсiм не такий вигляд, як вдень, — промуркотiла вона схвально. — Саме таким я вас i уявляла. От виходите ви на сцену — величний, мужнiй i благородний. I на шиї бантик. А в залi — коти, коти, коти…
— А що я на тiй сценi робитиму? — поцiкавився Аристарх.
Чарiвна Мурка нагородила його довгим, загадковим поглядом.
— Нiчого особливого. Чекатимете на мене, та й годi. А потiм виходжу я… Ми стаємо поруч, легким поклоном вiтаємо глядачiв i починаємо спiвати… Ну, хоча б оцю…
Мурка приклала лапку до свого бiлоснiжного горлечка, мрiйно закотила пiд лоба очi i затягла:
— Няу-ау-а… Чого ж ви мовчите? Пiдспiвуйте!.. А-у-а-а…
— Няв!!! — гарикнув недосвiдчений в хоровому спiвi Аристарх.
Мурку немов вiтром здмухнуло з даху. I лише через декiлька хвилин в слуховому вiконцi з'явилася її голiвка.
— Хiба ж так можна? — стражденницьким голосом простогнала вона. — Вiрите, моє серце ледве не розiрвалося вiд жаху!
— Я вибачаюся… — в повному замiшаннi промуркотiв Аристарх. — Але не можу зрозумiти, чому ви… чому я вас так налякав.
— Ах, що тут розумiти? — докiрливо озвалася Мурка i сiла на попереднє мiсце. — Торiк приїхали до нас якiсь курортники. З ними приїхав пес Буян. Таких жахливих i невихованих псiв свiт ще не бачив. Знаєте, до чого я веду?
— Нi, — змушений був визнати Аристарх.
— До того, що голос в нього такий, як щойно був у вас.
Аристарх вiд сорому ладен був провалитися крiзь дах.
— Даруйте… але ж я не знав… я нiколи ще не спiвав.
— Воно й видно. Ви геть не можете володiти своїм голосом. Ви, мабуть, навiть уявлення не маєте, як воно робиться.
— Не маю, — слухняно згодився Аристарх.
— То ж бо й воно. Та це не страшно, я вас навчу, — пообiцяла Мурка. — А зараз ходiмо. Нам пора.
Вони вибралися на вулицю i рушили в протилежний куток Горобцiв. Мурка чомусь притискувалася до парканiв, часто й насторожено озиралася на всi боки. I все ж продовжувала свою думку:
— Так, так! Ви навiть не уявляєте, який вам даровано голос. Ви цiни йому не знаєте!
Несподiвано вона зупинилася i почала до чогось прислуховуватися.
— Iдiть сюди! — стривоженим шепотом покликала вона Аристарха. — Тримайтеся ближче до парканiв! Тут знаєте скiльки тих собак розвелося? Просто жах! I найстрашнiший помiж них Буян. На горе всiм котам вiн вирiшив назавжди поселитися в Горобцях. Ходять навiть чутки, що вiн колишнiй вовкодав. Ви навiть не уявляєте, як я боюся колишнiх вовкодавiв.
— Ось чого ви йдете так обережно! — загорланив Аристарх. — Даруйте, може, я знову втручаюся не в свої справи, але… Хочете, щоб собаки обходили вас десятою дорогою?
Мурка застережливо приклала лапку до вуст.
— Цс-сс… Не розмовляйте так голосно, — сказала вона i посмiхнулася. — Звичайно, не хочу!
— Чому? — сторопiв Аристарх.
— Кому ж може сподобатися, що його обходять десятою дорогою. То значить, що вiн або ж злий, або ж страшенно некрасивий. А я хiба така?
— Що ви, — палко заперечив Аристарх. — Як ви тiльки можете наговорювати таке на себе! Ви… ви найвродливiша в усьому свiтi! Всi iншi перед вами — тьфу, та й нiчого бiльше!
Мурка подякувала йому довгим поглядом своїх променистих очей.
— Отож менi й не хочеться, аби мене обходили десятою дорогою, — сказала вона. — Навiть такi невихованi iстоти, як нашi собаки… Чекайте, що ви затiяли?
Але Аристарх вже стояв посеред вулицi i горланив:
— Гей, собаки! Де ви, боягузливi голови? Ану, виходьте з дворiв!
Шалене собаче валування злетiло над сонним селом. З усiх усюд на поклик Аристарха почали збiгатися рiзнокалiбернi собацюри з настовбурченими зашийками. Як — їм, законним господарям нiчних Горобцiв, кидає виклик якийсь там мерзенний кiт?
Мурка, забачивши такий жах, блискавкою майнула на вершечок найближчого дерева.
— Лiзьте сюди! — пронявчала вона тонким, тремтячим голосом. — Тут вони нас не дiстануть. Ой лишенько, та що ж це ви собi задумали?
Але Аристарх у вiдповiдь лише змахнув їй обрубком хвоста i, на всяк випадок оберiгаючи спину, притиснувся до паркану.
Першi, найдрiбнiшi собаки, забачивши такого здоровецького муркета, загальмували так, що аж курява знялася. Вони почали вдавати, нiби потрапили сюди цiлком випадково. Вони були не проти того, аби негайно повернути назад, але зробити цього вже не змогли. На них все бiльше натискали iншi собаки. Мало-помалу нагороїжена зграя пiдступала все ближче й ближче до самiтного кота. На чолi натовпу був колишнiй вовкодав Буян.
— Сьогоднi ми з вами трохи порозважаємося, — густим басом гарчав Буян. — Ану, пiдходьте до нього з бокiв, вiдрiзуйте шлях до втечi!
— Ближче пiдходьте, ближче, — пiдбадьорював їх Аристарх. — Пiдходьте, не бiйтеся!
Кожна клiтинка його дужого тiла тремтiла в передчуттi бою. От зараз вiн покаже чарiвнiй Мурцi, на що здатен вiрний, вiдданий кiт!
— Що ж, пора, мабуть, починати, — мовив вiн сам до себе, коли собача зграя на чолi з Буяном опинилася на вiдстанi одного стрибка.
Бiйка була короткою i нещадною. Над парканами високо здiйнялася густа курява. На всi боки полетiли жмутки шерстi. Собаки i Аристарх сплелися в клубок.
Та через якусь хвилину злiсне валування нiчних господарiв перейшло в розгублене скавулiння. Ще мить — i зграя, обганяючи власнi голоси, кинулася врозтiч. На полi битви залишився лише колишнiй вовкодав. Власне, вiн теж би з радiстю дременув слiдом за iншими, проте переможець мiцно тримав його за вуха. Стрiпуючи пса при кожному словi, Аристарх втовкмачував йому основи поваги i любовi до ближнiх.
— Ану, поглянь-но нагору, — казав вiн. — Бачиш на деревi чудову бiлу кiшечку?
— Бачу, бачу, — з готовнiстю вiдказував Буян.
— Так-от, запам'ятай сам i передай iншим: я не вимагаю, щоб ваше пришелепувате плем'я обходило її десятою дорогою. Та коли хоч один з вас гавкне на неї чи бодай вишкiрить зуби — матиме справу зi мною. Затямив?
— Так, так, — стрiпував головою Буян i клацав зубами.
— А тепер геть звiдси! I щоб духу твого бiльше тут не було!
Головний нiчний господар, а заодно i колишнiй вовкодав, миттю розчинився в темрявi.
Аристарх допомiг Мурцi злiзти з дерева.
— Отепер буде все гаразд, — сказав вiн. — Вiд сьогоднi нiхто вас i кiгтем не зачепить. Можете ходити собi, де вам тiльки заманеться.
— Я до цього часу не можу повiрити тому, що сталося, — тремтячим голосом призналася Мурка. — Я здогадувалася, який ви дужий та хоробрий, але щоб отаке… Спасибi ж вам, що захистили бiдну кiшку! Ах, коли б то ви менi ще й крила дiстали!
— На жаль, не можу, — знiчено зiзнався Аристарх. — Не випало менi розпоряджатися крилами.
— Шкода, — зiтхнула Мурка. — А менi так хотiлося б хоч раз в життi спiймати кажана!
— А куди ми йдемо? — врештi поцiкавився Аристарх.
— Йой! — зойкнула Мурка. — Я й забула вам сказати про це. А все через тi переживання. Ми ж iдемо на репетицiю сiльського хору. У нас, горобцiвських кiшок, знаєте якi голоси? О! Коли на нас находить натхнення, то навiть люди кидають свої справи i вибiгають надвiр.
— Може бути, — шанобливо згодився Аристарх. — Та все одно такого голосу, як ваш, немає, мабуть, в усьому свiтi.
I знову Мурка подарувала йому довгий погляд своїх променистих очей.
На них вже чекали. Десяткiв зо два котiв i кiшок статечно сидiли на даховi старої колгоспної конюшнi. Вони поодинцi пробували голоси i схвильовано шарпали рiзнокольоровi бантики на своїх шиях.
— А навiщо їм отi мотузки? — здивувався Аристарх. — Мишей на зашморг ловити, чи що?
— Ах, ви вперто не бажаєте зрозумiти, з ким маєте справу, — зiтхнула Мурка i докiрливо похитала своєю чарiвною голiвкою. Потому дiстала з торбинки бiлу, в синiй горошок, тасьму i теж старанно вив'язала її на своїй шийцi. — Ми ж не якiсь там простi коти-нероби, ми учасники талановитого хорового колективу. А он той, з паличкою, — наш керiвник i головний диригент, Мушкетон Васильович.
У Мушкетона Васильовича були рiдкi, стертi вже зуби, лисина на головi i натхненний вираз на пицi. Вiн безнастанно вiдкашлювався, заспокiйливо проводив по горлянцi лапою i наспiвував про себе: «Ля-ля… кг-мм… до-ре-мi, ля-а!»
— Скiльки можна чекати? — розмахуючи диригентською паличкою, мов простим цiпком, запитав вiн.
— Ах, Мушкетоне Васильовичу, — одiзвалася на те Мурка i-закотила очi пiд лоба. — Вам би все дорiкати. А те вам байдуже, що мене сьогоднi ледь-ледь не впiймали отi розбишаки на чолi з Буяном!
Мушкетон Васильович жахнувся.
— Що ви кажете! — вигукнув вiн. — Ото була б втрата! Для всiх нас. Ет, немає на них нiякогiсiнької управи, ось що я вам змушений сказати. Нiякогiсiнької. I куди тiльки тi люди дивляться?
— Помиляєтеся, — заперечила Мурка i показала на Аристарха. — Є тепер на них управа! Мiй новий друг тiльки-но в жорстокому бою перемiг одразу всiх собак! Вiн взяв з них слово честi, що вони бiльше не чiпатимуть нас!
Вiд такої новини Мушкетон на мить сторопiв.
— Нечувано! — нарештi заволав вiн. — Кiт розправився з собаками? Нi, цього не може бути!
— I все ж це чистiсiнька правда, — сказала Мурка. — Слово честi, правда!
— Неймовiрно… Яку ж для цього потрiбно мати силу, мужнiсть i вiдвагу! Я переконаний, мiй юний друже, що i голос ваш повинен вiдповiдати цим героїчним якостям. Так-так, повинен!
— Правду кажучи… — невпевнено почав Аристарх. Проте перехопив застережливий погляд Мурки i замовк.
— В нього винятковi голосовi данi, — докiнчила Мурка за свого нового приятеля. — Виразнi, гучнi. Повiрите, навiть мурашки по спинi бiжать…
— О! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Саме цього нам ще i не вистачало! Юний мiй друже, заспiвайте щось для початку. Хотiлося б, знаєте, мати про вас певне уявлення. Ну, то як — зможете?
— А чого ж, — згодився Аристарх.
— От i чудово! Увага! — вигукнув Мушкетон Васильович i диригентською паличкою постукав по головi найближчого кошеняти. — Прошу уваги. 1-i, раз!
Потiшений Аристарх гарикнув точнiсiнько так, як нещодавно на Мурчиному даху. Наслiдок виявився таким же. Навiть бiльше — внизу, на стайнi, стривожено захропли i забили копитами конi.
Неабияк перепудженi учасники горобцiвського хору видряпувалися на дах поодинцi. Не було лише головного диригента. Пiсля тривалих пошукiв його знайшли пiд стiною стайнi, де вiн лежав без свiдомостi. Прийшовши до тями, Мушкетон Васильович обвiв стривожених учасникiв хору каламутним поглядом i раптом кинувся Аристарховi на шию.
— Нечувано! — пронизливо заверещав головний диригент. — Неймовiрно! Шановний юначе, якщо менi доведеться колись передати свою диригентську паличку — вважайте, що вона в ваших руках. Який голос! Мамцю рiдна, якої глибини i виразностi бас! Ходiмо, друже мiй. На нас чекають славнi дiла!
I, притримуючи поперека, головний диригент першим подряпався на дах.
Потому почалася репетицiя.
Врочистим i поважним голосом, нiби вони знаходилися у великiй залi, Мушкетон Васильович оголосив:
— Жанрова замальовка.
Затим пiдняв диригентську паличку, i в ту ж мить дзвiнкi котячi голоси дружно злетiли до зоряного неба:
— Стiйте! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Це ми вже проходили. А от вам, любий мiй юначе, зараз належить виконати найвiдповiдальнiшу партiю. Уявiть-но собi господаря, в котрого щоночi щось щезає з комiрчини. Той господар має неабияку витримку, але, врештi-решт, i в нього пропадає терпiння. Тож вiн глибоким i сповненим трагiзму голосом, запитуй…
Головний диригент старечою скоромовкою пронявкав те, що повинен був запитати господар, i знову змахнув паличкою.
вiдгукнувся хор.
трагiчним голосом гарикнув Аристарх. На це Мурка грайливо-винним голосом проспiвала:
А котячий хор злагоджено поклявся:
— Неймовiрно! — в захватi нявкав Мушкетон Васильович. — Який голос! Мрiя, а не голос!
О, що це була за нiч! Найкраща в Аристарховому життi.