Ще спросоння Степан вiдчув якусь невимовну тривогу. Йому здавалося, нiби в хатi щось пропало. Чи хтось. Але хто саме?
Вiн прокинувся i почав прислухатися. Он у дворi загурчав мотоцикл. То батько поїхав на роботу. Отже, з ним нiчого не трапилося.
Он задзвенiла вiдром мама. Значить, i з мамою все гаразд.
Сам вiн лежить ось тутечки, в лiжку… Тож кого ще не вистачає?
I тут вiн згадав: кудись пропав Шурхотун. Вчора перед сном Степан кликав його, кликав, — та так нi до чого й не докликався.
Вiн звiвся на лiжку i пiвголосом запитав.
— Гей, Шурхотуне, де ти?
Проте вiдповiдi, як i вчора, не було. Замислившись над тим, куди б це мiг подiтися домовик, Степан вийшов з хати на ганок.
— Доброго ранку! — почулося зненацька.
Пiд розлогим кущем бузку сидiв Аристарх i старанно вмивався. Вiн скосив очi на Степана i поцiкавився:
— У вас випадково не знайдеться якоїсь барвистої стрiчки для бантика?
— Бантика? — перепитав Степан. — Якого бантика?
— Ось такого, — вiдказав Аристарх i вдав, нiби зав'язує навколо своєї шиї краватку.
— Пошукай, будь ласка, — додав кiт. — Той бантик менi дуже потрiбен.
— Зараз подивлюся, — вiдказав Степан.
В комiрчинi вiн розшукав стару наволочку, куди мама складала всiлякi непотрiбнi вже пояски, клаптики матерiї, стрiчки.
— Вибирай сам, — запропонував вiн Аристарховi, виносячи все це на ганок. — Може, й сподобається щось.
Аристарх довго рився в наволочцi.
— Здається, те, що треба, — нарештi вирiшив вiн i витягнув з наволочки бiлий, в синiх шахових клiтинках, пасок. Затим вив'язав його на шиї i запитав у Степана: — Ну як — личить чи так собi?
Степан лише знизав плечима.
— Я в цьому мало що тямлю, — визнав вiн. — А для чого цей бантик тобi потрiбен?
— Для однiєї справи, — ухильно вiдказав Аристарх. — Як тобi здається, чи не пора взяти надi мною шефство? Неси-но сюди молоко i все iнше.
— Для чого його виносити? Пiшли-но краще до хати.
Аристарх обережно, з неприхованим побоюванням увiйшов до сiней. На кухнi вiн скромно присiв бiля порога, озирнувся, втягнув носом повiтря i ковтнув слину.
— Смакота яка! — захоплено прошепотiв вiн. — Ет, живуть же люди! А це у вас що? — продовжував кiт i раптом вшнипив носа до помийного вiдра. Степан i слова не встиг сказати, як Аристарх вихопив звiдтiля кiлька курячих кiсточок.
— Ну, знаєш! — обурився Степан. — Я тобi хотiв приготувати нормальний людський снiданок, а ти…
— А я й з ним впораюся, — заспокоїв його Аристарх i знову зазирнув до вiдра. — Не сумнiвайся, хто-хто, а я свiй апетит добре знаю…
— З хлiбом снiдатимеш чи так? — запитав Степан, бiгаючи вiд плити до столу.
— I хлiб давай, — великодушно кивнув Аристарх.
— Тiльки пику спочатку вимий, — зауважив Степан. — I лапи теж. Нiчого з такими лапами сiдати за стiл.
— Та вимию я, вимию, — спохопився Аристарх. — I чого ти до мене з ними пристав?
В одну мить вiн справився з снiданком, задоволене муркнув i калачем згорнувся на стiльцi.
— Не життя, а казка, — зробив вiн висновок. — Е-е, а навiщо ж мити тарiлки? Дай-но я їх краще вилизькаю!
— Ще чого захотiв, — мимоволi посмiхнувся Степан з такої котячої зажерливостi. — Тарiлки заведено мити, а не вилизькувати.
— Дивнi якiсь у вас порядки, — зауважив Аристарх. — Це ж тiльки подумати — стiльки добра пропадає даремно…
Степан нарештi впорався з посудом i пiдсiв до Аристарха.
— Я хочу тебе про щось запитати, — почав вiн. — Тобi нiчого не вiдомо про домовикiв?
— Якраз навпаки, — сказав Аристарх. — А навiщо тобi ця бородата комашня?
— Менi здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув про такого?
Аристарх поворушив вусами.
— Як би тобi сказати… Думаю, що його, мабуть, вже немає.
Степановi перехопило подих.
— Як це — немає?
— Дуже просто. Хазяйка його кудись занесла. За те, що вiн порушив основну заповiдь домовикiв: не допомагати людям боротися з нами, нечистою силою… А поза своїм обiйстям домовики живуть дуже недовго. Так що не знаю… Нiчого втiшного сказати не можу.
Вражений цiєю новиною, Степан не вiдводив погляду вiд помiтно знiченого Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, пiдхопився, прожогом кинувся до своєї кiмнати i сховав обличчя в подушку.
Отже, Шурхотуна немає. Вiн загинув. Загинув за те, щоб врятувати його, Степана…
Аристарх нечутно прослизнув до кiмнати. Обережно доторкнувся до Степанового плеча.
— Що з тобою? — запитав вiн.
— Нiчого, — смикнув Степан плечем. — Залиш мене одного.
— Тобi його дуже шкода, так?
Степан не вiдповiв.
— Ех, ти, — важко зiтхнув Аристарх. — Гадаєш, ми сюди розважатися прилетiли, так? Нi, в нас є завдання. I, якщо ми його не виконаємо, нам доведеться ой як непереливки!
— То чому ж тодi ти тут сидиш? — глухим голосом вiдгукнувся Степан. — Бiжи виконуй його! Хапай мене, хапай Таню. Вам цього хотiлося?
— Так-таки i хапай, — невесело посмiхнувся Аристарх. — Думаєш, легко таке робити вперше?
— Як — вперше? Ти ж казав…
— Мало що я казав! Коли хочеш знати, ми з хазяйкою ще нiколи цим не займалися. Вона виконувала iншу роботу. А що ж то за баба-яга, котра не викрала бодай одну дитину? — Аристарх помовчав. — Коли б ти лише знав, як нам хотiлося, аби люди збиткувалися над нами, виганяли з хати. Тодi все було б простiше. А ви нагодували нас, допомогли, наговорили стiльки гарних слiв. I ми вже не змогли вчинити так, як вiд нас вимагалося. О, то могутня сила — добро!.. Але й повернутися нi з чим теж не можемо. Нам з хазяйкою життя ще не обридло. Та, на щастя, ми дiзналися про зрадництво Шурхотуна…
— Вiн не зрадник, — заперечив Степан.
— Може бути, — погодився Аристарх. — Проте в нас на такi речi дивляться iнакше. Тож ми й домовилися, що на вiдьомськiй нарадi говоритимемо, нiби не впоралися з завданням через зрадництво Шурхотуна. А Шурхотун… Замiсть нього пошлемо iншого.
— Не треба, — сказав Степан. — Не треба менi iншого.
В кiмнатi запала мовчанка.
— А яке вам буде покарання? — нарештi запитав Степан.
Аристарх стенув плечима.
— Важко сказати, — задумливо мовив вiн. — Знаю лише, що найлегше з покарань — вигнання. В такому випадку ми з хазяйкою втратимо всю чаклунську силу. А кому, скажи будь ласка, потрiбна стара, немiчна бабуся, над котрою, до речi, люди збиткувалися ще тодi, коли вона була молодою i майже здоровою? Кому потрiбен худий, лишаїстий кiт? Де вiн прихилить голову, хто його годуватиме, га?
— Дурницi ти верзеш! — вигукнув Степан i пiдвiвся з лiжка. — Невже ти гадаєш, що в цьому будинковi тобi не знайдеться мiсця?
— Як знати, як знати, — задумливо вiдказав Аристарх. — В це менi важко повiрити. Та й не про мене, врештi, йдеться, а про мою хазяйку. Куди їй подiтися?
— Ну… — нерiшуче почав Степан. — Для неї теж можна було б щось придумати.
— От-от, саме «щось», — пирхнув кiт. — А я ж кажу про найлегше з покарань, якi на нас чекають. Про бiльш тяжкi я навiть думати боюся. От i порадь, як нам бути…
— Не знаю, — розгублено визнав Степан.
— То й помовч, коли не знаєш, — вколов Аристарх. — I без того на серцi… — вiн лише лапою змахнув. — Краще давай поговоримо про щось iнше.
Степан надовго замислився. Чим би допомогти Аристарху? Як би його втiшити?
— Ще молока не хочеш? — нарештi здогадався вiн.
— Ет! — вiдгукнувся засмучений Аристарх. — Пiсля таких веселих розмов навiть молоко в горлянку не полiзе. Втiм… неси-но його сюди. I все iнше теж неси. Хоча б наїмся наостанок. Буде про що потiм згадати.
Пiсля другого снiданку Аристарх, здається, трiшечки повеселiшав. Але не зовсiм.
— Чудова все ж ця штука — життя, — зауважив вiн, повертаючи миску Степановi. — От лише менi в цьому життi не дуже поталанило. Ну чому, чому я не народився таким собi пухнастим i грайливим кошенятком, котрого всi пестили б, який ночами спокiйнiсiнько гасав би по дахах i виспiвував всiлякi «до-ре-мi-фа-мняву…»? Так нi, дала менi доля вродитися худющим довготелесим виродком. До того ж ребра зламали, вухо й хвоста надiрвали!.. Ну чому, чому, Степане, це чудове життя буває часом таким несправедливим, га?
Степан знiчено промовчав. В голову не приходило нiчого такого, що могло б хоч трiшки втiшити Аристарха. Може, запропонувати йому ще один снiданок?