Коли невтiшний, хоча й ситий Аристарх подався до самiтного будинку, Степан всiвся на ганковi i зами — лився.
Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвiзi Олiзарiвнi та Аристарховi! Одна лише назва — чаклуни. А насправдi — нi тобi даху над головою, нi вiрних друзiв. Навiть добрi вчинки не для них.
I закони в них якiсь не такi, як в людей. Жорстокi, несправедливi. Вiн, Степан, нi за що не згодився б миритися з такими законами.
Шкода їх. Але й Шурхотуна теж шкода. Треба б порадитися з Танею та Василем. Утрьох, можливо, i вдасться щось та придумати…
Найближчою була хата баби Марiї. Тому Степан i подався до неї. Але ще з вулицi побачив, що там щось трапилося. В сажi пронизливо верещав голодний кабанчик. Бiля порога походжали смутнi кури. Вони все ще сподiвалися, що хтось кине їм жменю зерна.
Проте нiхто з хати не виходив. Бiльше того, вiконницi — й тi були зачиненi. В Степанове серце закралася тривога.
- Є хтось дома? — голосно запитав вiн i штовхнув сiнешнi дверi.
В сутiнках Степан не одразу розгледiв бабу Марiю. Вона лежала в лiжку i обережно погладжувала розбухлу, перев'язану бiля кiсточки ногу.
— Принiс би ти, Степанку, кухлик води, — кволим голосом прошамкала баба Марiя.
Степан кулею гайнув до колодязя. На зворотному шляху вiдчинив вiконницi, i в кiмнатi одразу посвiтлiшало.
Баба Марiя з зусиллям зробила кiлька ковткiв. Тодi змочила рушника i поклала його на чоло.
— Спасибi тобi, Степанку, — вдячно посмiхнулася вона. — Геть розкисла я сьогоднi. Та ще ногу сподобило пiдвернути. Болить, хоч ти криком кричи.
— Може, збiгати до лiкарнi? — схопився Степан.
— Та вже не треба… Таня туди ще вдосвiта подалася. От-от, мабуть, повернеться. Ти б краще, коли твоя ласка, погодував би курей та кабанчика. Чуєш, що з ним коїться? А менi навiть поворухнутися несила.
Степан кинув курям двi пригорщi зерна, налив води. Тодi побiг до сажа.
— Може, вам ще щось потрiбно? — спитав вiн, коли повернувся до кiмнати.
— I на тому спасибi, дитино… — баба Марiя болiсно скривилася. — Бiльше нiчим менi не допоможеш. Краще iди пограйся, нiж отут нидiти. А Танi я обов'язково передам, що ти заходив.
Бiля Степанових ворiт стояв ущерть навантажений велосипед. На багажнику було прикрiплено з десяток цеглин. На кермi погойдувався вузлик з кельмою та iншим мулярським причандаллям. Сам господар велосипеда роздратовано ходив уподовж паркану.
— Де тебе носить? — напосiвся вiн на Степана. — Ми ж домовилися димар полагодити!
Хлопцiв зустрiв один Аристарх. Вiн сидiв на даху, замрiяно дивився в бiк Горобцiв i щось муркотiв до себе. Коли гостi увiйшли у двiр, вiн стрибнув просто з даху i сповiстив:
— Хазяйки немає вдома. Вона порається бiля СТУПи.
Втiм, як тiльки друзi взялися розвантажувати велосипед, Ядвiга Олiзарiвна виникла з повiтря.
— Що ви задумали на цей раз? — поцiкавилася вона.
— Димар вiдремонтуємо, — сказав Василь. — А то у вас дим iде не в комин, а в хату.
— А ти вмiєш?
Василь навiть образився.
— Чого ж тут не вмiти? Торiк я у дядька навчився. Он i Степан нехай скаже…
— Та вiрю тобi, вiрю, — посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. — А де ж це Таня? Чому її немає з вами?
— В неї баба захворiла, — пояснив Степан. — Та ще й ногу пiдвернула. От Таня i побiгла за лiкарем.
— Бiдолашна дiвчинка, — зiтхнула баба-яга. — Все сама та сама. Дiстається їй.
— Чому це сама? — заперечив Степан. — Я сьогоднi їм води на цiлий день наносив, курей погодував та порося. А бiльше там робити нiчого.
Обличчя Ядвiги Олiзарiвни трохи посвiтлiшало.
— Молодець, — похвалила вона Степана. — Ну гаразд, працюйте. Не буду вам заважати. В мене теж роботи чимало.
Та на цей раз Ядвiга Олiзарiвна пропадала бiля своєї СТУПи недовго. Не встигли хлопцi й замiс вчинити, як вона знову з'явилася на подвiр'ї. Баба-яга всiлася на полагоджених схiдцях i замислилася. Видно, щось не давало їй спокою. Нарештi вона звернулася до Аристарха:
— Ти залишишся на господарствi. А я, мабуть, пiду подивлюся, що там трапилося з бабою Марiєю. Може, допоможу чимось.
— Так лiкар, напевно, вже прийшов, — зауважив Степан. — А в нього знаєте якi лiки? Ого!
— Мої теж не гiршi, — вiдказала Ядвiга Олiзарiвна. — Ви тiльки не гасайте тут навколо хати i головне — не чiпайте мiтлу. Iнакше не оберетеся лиха.
Пiсля цього вона поклала до вузлика якiсь трави i подалася до села. Чомусь їй здавалося, нiби Таня потребує допомоги…
А Танi й справдi допомога була потрiбна, як нiколи.
Лiкаря на мiсцi не виявилося. Власне, в лiкарнi було кiлька лiкарiв, та все якiсь не такi — то зуби лiкує, то вухо-горло-нiс. А от потрiбного їй досвiдченого Михайла Олексiйовича викликали до обласного центру, i повернеться вiн не ранiше, нiж через два днi.
Таня написала йому записку i побiгла додому. В душi Таня сподiвалася, що бабусi вже полегшало i вона якось перечекає цi два днi.
Та бабi Марiї, навпаки, стало ще гiрше. Обличчя її вкрилося великими плямами. Вона, здавалося, зовсiм не дихала. I лише тодi, коли Таня покликала її, баба Марiя повiльно розплющила очi.
— От i вiдтоптала я свого рясту, — ледве чутно прошепотiла вона. — Певно, доведеться тобi, сиротинко моя, залишатися самiй на цьому свiтi…
— Бабусю, не треба! — з жахом вигукнула Таня. — Не кажи так! Живи ще багато, багато рокiв!
Але баба Марiя вже знову заплющила очi. Лише по уривчастому диханню можна було здогадатися, як їй важко.
Таня кинулася на вулицю. Вона хотiла когось покликати на допомогу. Проте на дверях Степанової хати висiв замок. Нiкого не було вдома i у Василя.
Що дiяти далi, Таня i гадки не мала. Вона повернулася назад, присiла бiля бабусиного лiжка i невтiшно заплакала.
В цю мить тихенько скрипнули сiнешнi дверi, i на порозi з'явилася Ядвiга Олiзарiвна.
— Не плач, Таню, — лагiдним голосом промовила вона. — Удвох ми щось та придумаємо. А поки що скип'яти води.
Ядвiга Олiзарiвна наблизилася до хворої i поклала долоню їй на чоло.
— Еге, доню моя, та в тебе це серйозно! — стривожено вигукнула вона. — Але нiчого, все буде гаразд. Я знаю, що робити.
«Чому Ядвiга Олiзарiвна називає мою бабусю донечкою? — дивувалася Таня в той час, коли її руки моторно розпалювали вогонь у плитi. — Бабуся ж видається набагато старiшою, нiж вона…»
Незабаром забурхав чайник. Ядвiга Олiзарiвна дiстала з шафи глиняну мисочку, перелила в неї окрiп, додала жмут трави i знову поставила на вогонь.
— Може, менi ще щось зробити? — запитала Таня.
Ядвiга Олiзарiвна здивовано озирнулася на неї. Здавалося, що вона геть забула про присутнiсть дiвчинки.
— Тепер я й без тебе впораюся, Таню, — вiдказала вона i пiдбадьорливо посмiхнулася. — Ти б краще пiшла трохи погуляла. Нiчого в твоєму вiцi вислуховувати всiлякi бабськi заклинання.
Таня слухняно вийшла з кiмнати, сiла на схiдцях. I несподiвано для самої себе мiцно заснула. Через хвилину чиїсь руки обережно пiдняли дiвчинку. Це Ядвiга Олiзарiвна перенесла її до хати i поклала на лiжко.
— Намучилася вона зi мною, — винувато обiзвалася баба Марiя. — Всю нiч не спала бiдна дитина… А менi, здається, трохи полегшало… — I вона спробувала пiдвестися.
— Лежи, лежи, — наказала Ядвiга Олiзарiвна. — Рано ще тобi вставати.
— Так господарство ж без догляду, — спробувала протестувати баба Марiя. — Яке не є, а догляду все ж вимагає. Та й обiд готувати треба.
— Нiкуди воно не дiнеться, те твоє господарство, — зауважила Ядвiга Олiзарiвна. — От вилiкую тебе, голубко, i станеш ти знову як молода. I ноги вилiкую, i прострiли. Отодi i вгостиш своїм обiдом. А поки що лежи. Спи.
Коли баба Марiя заснула, Ядвiга Олiзарiвна пiдiйшла до вицвiлої фотокартки, що висiла на стiнi бiля вiкна, i довго розглядала портрет маленької дiвчинки з переляканими оченятами.
— I нiхто не здогадається, що це я сама i є, - прошепотiла вона. — Та я й сама не здогадалася б, якби не знала… — Тодi помовчала i трохи згодом додала: — А Таня, здається, схожа на мене…
Два днi i двi ночi не вiдходила Ядвiга Олiзарiвна вiд баби Марiї. Вона невтомно розтирала її спину якимись пахучими мазями, поїла вiдварами, ставила компреси. I все не дозволяла пiднiматися з лiжка.
— Лежи, лежи, — повторювала вона. — Нехай воно краще пощезне, те господарство. Здоров'я куди важливiше.
Проте господарство i не думало нiкуди щезати. Таня легко справлялася з ним.
Чимало допомагав їй i Степан. Вiн рубав дрова, носив воду, при потребi бiгав до господарчої крамницi.
Навiть Василь i той, повертаючись вiд самiтного будиночка, кiлька разiв стукнув молотком по воротах баби Марiї — прибивав ослаблi завiси. Пiсля цього кивнув у бiк вiкна, за яким виднiлася постать Ядвiги Олiзарiвни.
— Передай їй, що нехай спокiйно топить свою пiч, — сказав вiн. — Все зроблено по вищому класу.
— Та ти заходь, — припрошувала його Таня.
— Ще чого, — пробурчав Василь. — Стану я заходити до якогось дiвчиська… О, та у вас же дошки ледве тримаються! Ану, бiжи за гвiздками!
Не нудьгувала i баба Марiя. Ядвiга Олiзарiвна невтомно розпитувала хвору про її дитячi роки i про тих, хто тодi мешкав поруч з нею. Особливо вона цiкавилася Петром Кравчуком — сусiдою, котрий жив трохи вище по вулицi. I хоча баба Марiя вже й забула, який вiн на вигляд, проте й до цього часу пам'ятала його добрi руки i веселi жарти. А ще вона в дитинствi чула вiд когось, нiби Петро Кравчук був єдиною людиною, хто дуже побивався за тiткою Катрею.
Почувши про це, Ядвiга Олiзарiвна зненацька зблiдла.
— Що з вами? — занепокоїлась баба Марiя. — Вам погано?
— Нiчого… Менi вже краще, — прошепотiла Ядвiга Олiзарiвна. — Розповiдай далi, прошу тебе!
Нудьгував хiба що один Аристарх. Удень вiн нi на крок не вiдходив вiд хлопцiв, пiдносив їм дошки, розчин i поїдав усе, що вони приносили з собою. А увечерi кiт видирався на дах i тоскним поглядом вдивлявся в такi близькi i водночас такi недосяжнi для нього Горобцi. Часом йому ввижалося, що там, на даху баби Марiїної хати, сидить Мурка i теж дивиться в його бiк.
Проте Ядвiга Олiзарiвна наказала йому стерегти будинок, а ослухатися її Аристарх i в думках не мав. Тому вiн, обiпершись спиною об новий димар, годинами сидiв на даху i смутним голосом наспiвував: