З раннього ранку учень п'ятого класу Степан Коваленко сидiв на старiй вишнi. Вiн зривав стиглi соковитi ягоди, кидав їх до бiдончика i тяжко зiтхав. Вiн зiтхав не тому, що не любив вишень, — нi, тут все було якраз навпаки. I не тому, що мати звелiла нарвати повне вiдро. Степан зiтхав тому, що з цих вишень треба було ще й кiсточки вибирати.
Сьогоднi мати збиралася пiсля роботи варити вишневе варення. Вона вважала, що без кiсточок воно має бути ще смачнiшим. Степан теж так вважав, особливо коли взимку намазував те варення на кусень хлiба з маслом. I все ж виймати кiсточки було для нього найнуднiшим заняттям у свiтi.
Однак важке зiтхання не заважало Степановi час вiд часу кидати погляд навколо себе. З вишнi йому добре було видно той куток Горобцiв, що збiгав до рiчки. Он двоє товстих дядькiв з мiста вкладали рибальське спорядження у човен дiда Матвiя. Трохи далi тiтка Одарка намагалася затягти у двiр вперту козу Майку. Майка мекала на весь куток i з усiх сил не згоджувалася. У неї були iншi намiри.
Ще далi Степанiв однокласник i товариш Василь Потихонченко накачував переднє колесо свого велосипеда. Не iнакше як мати послала його до центральної садиби. Степан вже збирався крикнути Василевi, аби той купив заодно i пiстони для Степанового iграшкового пiстолета. Але тут його погляд спинився на руденькiй дiвчинцi. Це була Таня, онука старої i хворої сусiдки баби Марiї.
Таня робила вигляд, нiби сама з собою грається посеред вулицi у класи.
Але кого-кого, а Степана їй не обдурити. Вiн добре знає, що Таня чекає саме на нього. Бiльше їй гратися було нi з ким.
Степан втягнув голову у плечi i зачаївся мiж гiлками. Бо до такої причепи, як Танька, навiть реп'яхам далеко. Колись баба Марiя умовила Степана як старшого провести її онуку до школи i назад — хай, мовляв, вивчить дорогу, а тодi вже сама по нiй ходитиме. Згодився Степан, провiв Таньку раз, другий, та так i до цього часу не може вiд неї вiдкараскатися. I не лише по дорозi до школи чи назад. Не встигне ще й дзвоник продзеленчати на перерву, — а Танька наче вродиться пiд дверима його класу. В класi, звичайно, смiшки, всiлякi бруднi натяки щодо жениха та нареченої… В такi хвилини Степан скреготав зубами, мов пилка об залiзо, пiк ракiв i ледь не кидався на однокласникiв з кулаками.
А Таньцi хоч з гармати стрiляй.
Хоча… коли б то вона була схожа на Iринку Чубаченкову, що сидiла за першою партою i була круглою вiдмiнницею. Тодi вiн, можливо, i не так пiк би ракiв.
А Танька все стрибала та й стрибала посеред вулицi. I, нiби ненавмисне, все ближче пiдбиралася до Степанового подвiр'я. Нарештi зупинилася бiля паркана, кинула швидкий погляд на будинок, на город та садок, побачила Степана на вишнi i зробила вигляд, нiби дуже здивувалася.
— А я думала, що тебе немає вдома, — сказала вона. — Хочеш, допоможу?
Степан хотiв було сказати, щоб Таня не сунула свого носа до чужих справ. Проте завважив, який погляд вона кинула на вишнi, i стримався. У баби Марiї таких не було.
— Лiзь, — дозволив вiн. — Тiльки ж гляди менi, не загрими з дерева. Вiдповiдай потiм за тебе! А я поки що iншими справами займуся.
Власне, нiяких особливих справ у Степана не було. Хiба що долити води у бочку та погодувати курчат. А за цей час Таня з горою наповнила вiдро.
— Все? — запитала вона.
Степан мимоволi зiтхнув.
— Якби-то все, — признався вiн. — З них ще й кiсточки треба виймати!
— Тодi неси шпильку, — скомандувала Таня. I це був перший у цьому роцi випадок, коли Степан послухався її.
Швидко працювала Таня. I вправно. Степана аж завидки взяли. Кiсточки вилiтали з вишень, наче кульки пiд час лотереї «Спортлото», що показували по телевiзору. Просто кулемет, а не Танька… Звичайно, станеш кулеметом, коли на твоїх руках хвора бабуся. Колись баба Марiя попала на буряках пiд град, застудилася, i з того часу нiяк не може розiгнутися.
— Як там твоя баба? — запитав Степан. — Вона що, вже так i не випрямиться?
Таня вiдкинула з чола пасмо волосся i сказала:
— Михайло Олексiйович вважає, що надiї вже нема.
— А вiн не помиляється?
Таня похитала головою.
— Ти ж сам знаєш, який вiн лiкар. До нього навiть з мiста приїздять лiкуватися.
Цього Степан не заперечував. Хто-хто, а Михайло Олексiйович був таки гарним лiкарем. Iнодi навiть занадто гарним. Торiк Степан захворiв, так Михайло Олексiйович миттю поставив його на ноги. Навiть образливо стало: тiльки-но зiбрався як слiд вiдпочити вiд урокiв, — так на тобi, знову треба бiгти до школи.
— А чого це батько все не їде за тобою? — запитав Степан трохи згодом. — Вiн що, теж хворий?
Таня не вiдповiла. Тiльки низько схилилася над вишнями. По її щоках пробiгли двi сльозинки.
Степановi стало не по собi. I хто його тягнув за язика запитати таке! Немає нiчого гiршого, коли через тебе хтось плаче!
— От iще… — промурмотiв вiн. — Я ж просто так запитав… А ти зразу у сльози… От iще… Хочеш, пiсля цих вишень ми пiдемо на рiчку?
Таня мовчки хитнула головою.
Вони вже закiнчували роботу, коли над парканом з'явилася стрижена голова Василя Потихонченка.
— Що я бачу! — єхидно сказав вiн. — Знову Ромео i його компанiя!
«Починається», — тоскно подумав Степан i стиснув заюшенi вишневим соком кулаки.
— Не звертай уваги, — порадила Таня. — Ну його! Подражниться i перестане.
— Краще б уже помовчала, — роздратовано вiдрубав Степан. — Через тебе це все!
I вiн рушив назустрiч Василевi, який уже встиг перестрибнути через перелаз i прийняти борцiвську стiйку.
Так закiнчився ранок учня п'ятого класу Степана Коваленка.